Поняття вербального спілкування. Стилі мови і стилі спілкування

Вербальне (лат. verbum – „слово”) спілкування – спілкування засобами мовного коду, тобто за допомогою слів, словосполучень, речень, текстів, якими передається інформація. Насправді, провідну роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні компоненти. За допомогою слів ми робимо зрозумілим зміст явищ і подій, виражаємо свої думки, емоції. Мовлення часто випереджає думки чи взагалі не підкорюється ним. Грамотне використання мовних засобів створює певні установки для оточення, підштовхує їх до конкретних реакцій і конкретної поведінки, прогнозує й навіть формує реакцію мовця. Це мистецтво володіння словом називають вербальним.

Стиль (лат. stilus – „паличка для письма”, переносно – „манера письма; спосіб викладу”) – це функціональна підсистема мови, закріплена за певною сферою спілкування. Кожна розвинена мова функціонально диференційована: люди по-різному використовують мову в побуті, на виробництві, у ділових взаєминах, у поезії тощо. Справді, про ту саму подію по-різному напишуть поет, публіцист, учений, правник.

Розрізняють кілька стилів: нейтральний (загальновживаний), у якому можна розмовляти з усіма категоріями мовців і в будь-якій ситуації; нижче від нього – розмовно-побутовий, а вище – „ книжні стилі ”: публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, художній.

Текст має будуватися в стилі, що відповідає характерові комунікативної ситуації. Недоречно, наприклад, розмову з нефахівцями проводити в науковому стилі, на виробничій нараді говорити віршами, а з дітьми спілкуватися офіційно-діловим стилем. Так само не варто без спеціальної потреби й без відповідних ремарок (фр. „позначка, примітка”) переносити слова, звороти, схеми речень тощо з одного стилю в інший. Вони там порушуватимуть стильову передбачуваність і сприйматимуться як „чужі”, недоречні, дисонуватимуть із текстом, наприклад: Високоповажна подруго! Цим листом доводжу до твого відома, що налаштувалася вже була їхати до тебе, а тут – оказія: профком дає путівку, яка горить. Отож, начувайся, будь здорова й не кашляй. Бажаю тобі ясного неба, щастя і здоров’я, кавказького довголіття, радості буття і грошей шапку. Твоя вірна колежанка Оксана.

Поєднання одиниць двох чи більше стилів використовують тільки в побутовому і художньому мовленні, щоб створити комічний або сатиричний ефект. Отже, дотримання стилю – одна з найважливіших умов культури й етикетності мовлення.

Стиль спілкування виходить за межі користування мовою та її стилями й стосується комунікативної поведінки загалом. Він виявляється не тільки в тому, як людина говорить, але і як ставиться до своїх обов’язків, традицій тощо. Скажімо, керівник, якому властивий авторитарний стиль спілкування, ставить на перше місце своє „Я”, його накази, розпорядження неодмінно мають бути виконані, він не любить дискутувати, обговорювати свої рішення, віддає перевагу виконавцям перед ініціаторами. Для керівника демократичного стилю спілкування в центрі уваги є „МИ”, тому такий керівник підтримує ініціативних людей, заохочує інших до співучасті, обговорення завдань тощо. Ще інакше поводиться лідер лібе рального стилю – до обговорення проблем ставиться формально, не виявляє ініціативи, піддається впливам. Дослідники розрізняють піддатливий, агресивний, відчужений, альтруїстичний, маніпулятивний, місіонерський та інші стилі спілкування. У щоденних й особливо ділових та офіційних контактах для досягнення комунікативної мети треба зважати на стиль спілкування співрозмовника (-ів), використовуючи і сильні, і слабкі його сторони.

У спілкуванні важливе й знання про те, що, коли, де, кому, як тощо можна говорити (писати), а що не можна. Ідеться насамперед про певні норми (лат. norma – „правило, взірець”) літературного мовлення. Як і в інших сферах суспільного життя, у комунікативній діяльності людина має дотримувати­ся взірців, регламентацій, правил, які є чинними на сучасному етапі життя суспільства.

Розрізняють норми імперативні (лат. imperativus – „владний, наказовий”), тобто обов’язкові в усіх комунікативних ситуаціях, і диспозитивні (лат. dispositio, від dispono – „розташовую, розміщую”), які допускають варіативність залежно від часу, місця, характеру спілкування. Так, нормами літературного мовлення заборонено вживати і вульгаризми, і діалектизми, проте якщо вульгаризми порядна людина не буде вживати за жодних обставин, то діалектизми вона може дозволити собі використати для пояснень у розмові з представниками відповідного регіону, для імітації локального мовлення, для жарту тощо (пор. діалектизми ходю (замість ходжу), носю (замість ношу) у Східній Україні).

Літературні норми охоплюють вимову звуків, наголошування, інтонування, слово- і формовживання, поєднання слів, побудову висловлень і текстів. Коли мовці вимовляють жицця замість життя, говорять відношення до когось замість ставлення до когось, говорять дякую тебе замість дякую тобі, то все це порушення літературних, до того ж, імперативних, норм. І все це стосується культури й етикетності мовлення. Чи можна сподіватися на успіх спілкування, скажімо, у ділових перемовинах, якщо говорити (писати) з помилками, спотворювати вимову, уживати вульгарні слова тощо. Це все одно, що прийти на переговори в невипрасуваному одязі, брудних черевиках, незачесаним тощо.

2. Двомовність і культура спілкування

У багатьох суспільствах окремі люди, певні соціальні верстви або й цілі народи в щоденному спілкуванні користуються двома мовами, переходячи з однієї на іншу залежно від комунікативної ситуації. Таке явище називають двомовністю, або білінгвізмом (лат. bi, bis – „двічі”, lingua – „мова”).

Мови, якими користуються одночасно, ніколи не бувають симетричними, а двомовні комуніканти (білінгви) ніколи не володіють обома мовами однаково. На цій основі розрізняють першу мову – основну в мисленні й спілкуванні та другу – використовувану рідше або тільки в спеціальних сферах, наприклад, у науковій діяльності, офіційному спілкуванні, контактах з людьми, для яких ця мова рідна тощо. Тому в Україні є українсько-російська й російсько-українська двомовність.

Двомовність, а точніше, недостатнє володіння однією або й двома (трьома) мовами, якими користуються, є основною причиною порушення культури, а часом і етикетності мовлення. Досконале оволодіння другою (третьою) мовою неможливе без акультурації – глибокого засвоєння культури (цивілізації), яка створюється й обслуговується цією мовою.

Перехід у процесі спілкування з однієї мови на іншу має назву перемикання коду (code switching). Це складний процес: мовцеві потрібно „ввімкнути” психічні механізми, які регулюють вимовляння звуків, наголошування слів, інтонування фраз, не кажучи вже про слово- й формовживання, поєднання слів, побудову висловлень. Тому дуже часто перемикання коду буває неповним, наприклад, лексика і граматика в мовця українська, а фонетика – російська. У такому разі кажуть, що людина говорить з російським акцентом. Трапляється, що і лексика, і граматика в українському мовленні частково російська. Таке мовлення є суміщеним, змішаним – українсько-російським або російсько-українським. В Україні його називають українсько-російською міжмовною інтерференцією (суржиком). Слово „суржик”давно відоме в Україні. Уживалося воно у млинарстві. Суржиком називають мішанку зерна жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно з такого зерна, тобто непершосортне зерно й низького ґатунку борошно. У мовознавстві цим словом позначають „суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи іншого шару”. Мовний суржик – одна із форм українського просторіччя, породжена практикою тривалої двомовності (білінгвізму).

Ставлення культурних, освічених людей до суржику негативне. Треба намагатися говорити чистою мовою й не допускати інтерференції.

Дата добавления: 2015-07-20