Звернення до духовних осіб в українській православній Церкві

Сан	Звернення
Патріарх	Ваша Святосте!
Митрополит (голова Церкви)	Ваше блаженство!
Єпископ	Ваше преосвященство!

Слова-регулятиви (лат. regula „правило, норма”) – це слова, які регулюють взаємини між мовцями відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм, узвичаєних у певному суспільстві, його територіальній чи соціальній складовій. У сучасній українській мові це слова пан, добродій та їх жіночі відповідники, а також слова друг, товариш, брат, сестра (у неродинному значенні) тощо. Ці слова потрібні, наприклад, для звернення до незнайомих людей. Із набуттям самостійності України деякі слова-регулятиви, заборонені в радянський час, повернулися до вжитку, інші змінилися семантично й функціонально. Проте вживання цих слів ще остаточно не стабілізувалося.

Пан, пані, панна. Пані, панове, панство. Слово пан в українському суспільстві функціонує щонайменше сім століть. Це слово застосовували до князів, гетьманів, козацької старшини, а також до козаків, міщан, селян: Козаки-панове, добре дбайте, Один другого одмикайте (Дума про Самійла Кішку); Ой, здоров, здоров, пане хазяїну, Да продай в’язку сіна (М. Максимович. Дні та місяці українського селянина).

Проте в радянський час уважали, що це ввічлива форма звертання або називання щодо осіб чоловічої статі привілейованих верств суспільства, і його можна було вживати тільки до громадян іноземних держав.

Ще й сьогодні окремі українці відчувають дискомфорт, коли їх називають словами пан, пані, мовляв, пан та Іван – різні дядьки; яка я вам пані? Дехто пише, що „право називатися паном ще треба вибороти, заслужити”, ще інші, особливо російськомовні, ставляться до цих слів відверто вороже. Найбільший спротив викликають слова панна, панночка, які в сучасному мовленні можна почути дуже рідко. Це попри те, що вживання цих слів цілком відповідає українському менталітетові та українським мовним традиціям.

Іменники пан, пані, панна в етикетному застосуванні означають не людей верхніх верств суспільства на противагу „трудящим”, „народові”, а є словами-регулятивами, які засвідчують пошану до співрозмовника (3-ї особи). Їх уживають самостійно, а частіше з прикладкою, що конкретизує особу. У ролі прикладки постають і власні, і загальні іменники.

Ім’я людини в ролі прикладки до слова пан (пані) доречно вживати, коли адресат молодший, одного віку або не набагато старший чи соціально вищий за адресанта. Звертатися до екс-президента пане Леоніде, як це роблять окремі молоді журналісти, не тактовно. Особливо треба уникати такої ледь не фамільярності в офіційному спілкуванні. Тут доречними є „номенклатурні” прикладки: Пане міністре!; Пане директоре!; Пане професоре!, тобто слова-індекси.

Прізвище як прикладку до слів пан, пані доцільно вживати насамперед тоді, коли йдеться про неприсутню людину, наприклад: Як заявив пан Костюк; За порадою пані Куницької. Так можна говорити й щодо присутньої 3-ї особи, якщо вона малознайома чи якщо взаємини з нею не виходять за межі офіційної пристойності. Те ж ще більше стосується вживання прикладки-прізвища у зверненні до 2-ї особи (адресата): пане Федорук; пані Кузьменко. У такому слововживанні відчувається відтінок офіційності, іноді сухості, відчуженості, байдужості.

Одночасне вживання імені і прізвища в ролі прикладки практикується рідше. Це спостерігається в офіційних ситуаціях (Прошу до слова пана Святослава Гнатенка), під час знайомлення (Знайомтеся: пан Анатолій Козачук). Іноді так пишуть у листах до незнайомих чи малознайомих людей (Високоповажна пані Ліліє Гординська!), у привітаннях, вітальних адресах (Високоповажна пані Ярославе Отецька). Ім’я й по батькові як прикладка зі словами пан, пані не поєднується. Говорити чи писати про когось на кшталт пані Оксана Миронівна, пан Гнат Петрович або звертатися пані Оксано Миронівно, пане Гнате Петровичу не прийнято. Це не відповідає українським традиціям і нормам літературного мовлення.

Перелічуючи осіб, ставити слово пан (пані) перед кожним ім’ям і/або прізвищем не потрібно, наприклад: Пропоную до президії пана Аркадія Козацького, пана Віталія Скакуна, пана Ігоря Кобзаря, пана Михайла Кравця тощо. Достатньо перед переліком сказати слово пан у множині або й обійтися без цього слова взагалі: Пропоную до президії (панів) Аркадія Козицького, Віталія Скакуна тощо.

У функції прикладок до слів пан, пані широко постають і слова-індекси: пан міністр, пан міський голова, пан доцент. Якщо людина має кілька титулів, треба називати найвищий.

У функції означень при словах-регулятивах пан, пані постають прикметники шановний, достойний, вельмишановний, високодостойний, високоповажний, високоповажаний тощо. Два останні слова рівнозначні. Так, визначний мовознавець Євген Тимченко до Пантелеймона Куліша писав: Високоповажний Пане Добродію! і Високоповажний Пантелеймоне Олександровичу! Раніше поширеними означеннями були також слова любий, добрий, ласкавий тощо. Відомий фізик Іван Пулюй у листах до Олександри Куліш звично звертався словами Ласкава і дорога Пані, а Пантелеймон Куліш до Пулюя зазвичай уживав означення любий: Вельми любий Пане Докторе!; Любий наш Пане Йване!

У сучасному етикетному мовленні як означення до слів з коренем пан найчастіше вживається прикметник шановний (Шановна пані!; Шановне панство!).

Від слова пан регулятив добродій відрізняється, так би мовити, більшою „українськістю”, отже, і більшою демократичністю. В офіційних комунікативних ситуаціях тепер, на відміну від часів УНР, воно не вживається. Нині не говорять: добродій міністр; добродійка професор; добродії офіцери.

Однак слово-регулятив добродій та його „дамська пара” добродійка (у лінгвістиці такі іменники називають парними) дуже добре надаються для називання незнайомих людей, наприклад: приходив якийсь добродій; покличте, будь ласка, цю добродійку; із цим добродієм ми колись знайомилися. Їх зручно застосовувати й до знайомих людей, якщо це знайомство не надто близьке. Вони можуть уживатися самостійно, з означенням (Шановна добродійко!; Шановний добродій!), з прикладкою-прізвищем (Добродій Довженко не заперечує; Шановна добродійко (Оксано) Соколовська!). Починає відроджуватися чудова традиція функціонування цих слів у ролі прикладки до слів пан, пані: Пане добродію!; Пані добродійко!; Панове добродії!

Застосування слова-регулятива добродій та похідних від нього натрапляє на психологічний бар’єр мовців через його значеннєву прозорість, мотивованість. Деякі мовці вважають, що його варто остерігатися. По-перше, добродій – це не слово-індекс, а слово-регулятив. Воно характеризує не так того, про кого чи до кого говорять, як того, хто говорить, засвідчуючи його обізнаність із нормами етикету. Англієць, навіть коли називає в листі свого адресата негідником, обов’язково починає листа словами Дорогий пане! По-друге, якщо людину називати добродієм (добродійкою), то може статися, що вона подобрішає – бодай на час розмови з таким чемним співрозмовником. Українське прислів’я мовить: Ласкавими словами й гадюк чарують.

Часто вживаним в українській мові є й регулятив колега – це інтернаціоналізм латинського походження. Його полюбляє вживати інтелігенція старшого й середнього поколінь, люди, які разом працюють, мають однакову професію тощо. У молодіжному оточенні, зокрема серед студентства, слово колега тепер уживають значно рідше, ніж колись. У міському середовищі поширюється з Галичини регулятив колежанка як синонім до слів товаришка, подруга. Воно має розмовний характер.

Останнім часом усе рідше вживають слова товариш, товаришка, товариші. У радянську добу це слово було одним із символів „соціалістичного способу життя”. Воно прославлялося у віршах й оспівувалося в піснях. Тепер функція універсального засобу називання і звернення залишилася за ним тільки у оточеннях, які дотримуються радянських традицій, серед носіїв старої ідеології. Для більшості ж населення України товариш (товаришка) – це людина, пов’язана з кимось дружбою, приятелюванням, спільною справою тощо, тобто це слово повернуло собі традиційну семантику, тому використовується в спілкуванні рідше, ніж у колишньому СРСР.

Частіше вживають звертання друг, подруга, друзі. Друг – це синонім слів товариш, приятель. Парний до нього іменник – подруга. Ці слова використовують для називання і звернення до людей, пов’язаних дружбою, довірою, відданістю, прихильністю, тому звертатися цими словами до незнайомих і малознайомих людей (таке в побутовому спілкуванні трапляється) не варто: це може бути сприйнято як вияв панібратства. Найуживанішим означенням при слові друг (подруга, друзі) постає прикметник дорогий.

5. Правила вживання імен „по батькові”

Відомий авторитет у галузі української етнопедагогіки проф. Мирослав Стельмахович писав: „Інородне, невластиве українському етикету звертання по батькові, бо принижує жінку-матір. А в українців це не прийнято робити, якщо вже називати батька, то треба не забувати й про маму, тобто казати, напри­клад, „син Василя і Галини” чи „донька Миколи і Катерини”. Або не називати нікого, бо назва одного принижує того, кого не називають, а конче мусили б назвати”. Це не нова думка. Якщо поглянути на титульні сторінки славнозвісного „Словаря української мови”, перші два томи якого вийшли друком 1907 р., то на російській сторінці написано: „Упорядкував, з додатком власного матеріалу, Борис Грінченко”.

З унезалежненням України питання про „по батькові” постало знову. Українознавці здебільшого схиляться до думки, що тричленна формула найменування особи (прізвище, ім’я, по батькові) в українському середовищі нетипова, що вона під впливом російського мовлення набула поширення спочатку на Лівобережжі, а потім була розповсюджена усією Україною.

Однак у ставленні до вживання „по батькові”, як і до більшості проблем, спричинених бездержавністю України, нині немає єдності навіть в академічних мовознавчих колах. Так, у журналі „Мовознавство” автори підписуються так, як колись Б. Грінченко на російській сторінці свого словника, а в журналі „Українська мова” – як на українській сторінці. Що ж до ділових паперів, то там продовжують діяти російсько-радянські правила. Повільно змінюється ситуація і в розмовному мовленні, де у називанні і звертанні ще широко вживаються не тільки ім’я і по батькові, але й тільки по батькові (Поклич-но Петровича!; Як справи, Олексіївно?). Таке слововживання дивує іноземців: чому людину називають ім’ям її батька?

Отже, типовими для України були двочленні найменування людей: ім’я і прізвисько (пізніше – прізвище). Коли існувала комунікативна потреба, указували імена батька й матері, наприклад: Др. Володимир Озаркевич, син Юліяна і Марії з дому Кобилянських (Хроніка НТШ, 1900 р.). Але в щоденному спілкуванні звертатися до людини Іване, сину Петра й Олесі, чи Іване Петровичу-Олесевичу було б незручно. До того ж нелегко тримати в пам’яті імена батьків і матерів своїх знайомих, сусідів, співпрацівників тощо. Для спілкування з людьми це не суттєво. З іншого боку, чому, іменуючи когось, маємо вшановувати його батька, а матір – ні?

Тому нині в українському мовленні інтенсивно поновлюється називання і звертання за моделями „пан (пані) + ім’я або/ і прізвище” та „добродій (добродійка) + прізвище або ім’я”. У формальних взаєминах дедалі ширше застосовується модель „пан (пані) + назва-індекс” (пане професоре; пане депутате (редакторе;міський голово; водію)). Спостерігається тенденція до поширен­ня використання цих моделей і, відповідно, витіснення моделі „ім’я + по батькові”. Це один із виявів реукраїнізації й водночас європеїзації українського мовленнєвого етикету.

В українській мові іменники у функції називання й у функції звертання морфологічно розрізняються. Для другої існує спеціальна відмінкова форма – кличний відмінок. Але вона властива тільки іменникам чоловічого і жіночого роду в однині: чоловіче, Святославе, дівчино, Ірино.

Уживання кличного відмінка регулюють простими правилами:

1. У кличному відмінку вживають загальні іменники, зокрема назви-індекси і назви-регулятиви, ужиті і окремо, і в поєднанні: пане; добродійко; пане добродію; товаришу полковнику.

2. У кличному відмінку вживають особові імена і по батькові^:– і вжиті окремо, і після загальних іменників: Іване; Ольго; Анатолію Сергійовичу; учителю Леве Силенко (у) (а не так, як читаємо в одній публікації: Учителю Лев Силенко, дозвольте мені, як філологу, звернутися до Вас...).

3. Прізвища – окремо чи в поєднанні з особовими іменами і загальними іменниками – переважно ставляться у формі називного відмінка: Іваненко!; добродію (Іване) Іваненко!; пані (Софіє) Бурлака!; Шановний пане Павлик!

6. Займенник у сфері етикетного спілкування

Дата добавления: 2015-07-20