Концепції, види, суб’єкти та функції політики

Хоч сутність політики досліджується в науці більше двох тисяч років, питання про те, що таке політика, залишається відкритим. Існують різні концепції політики:

1) Історично перше визначення політики як управління суспільством актуальне і в сучасній політології. Політика трактується як діяльність із управління суспільними процесами. В змістовному плані ця діяльність постає як вирішення всіх проблем, за винятком моральних (Д. Істон, Г. Алмонд), як авторитарне розподілення цінностей (Д. Істон), як спосіб регулювання конфліктів. Мова йде про управлінський підхід.

2) Субстанціональний підхід підкреслює прямий зв'язок політики із владою. Тут політика – це або управління з використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади. Владні трактування яскраво виражені в роботах Н. Макіавеллі, М. Вебера, К. Маркса, в американській політології. М. Вебер, наприклад, визначає політику як "потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення влади чи між державою, чи всередині держави між групами людей, які вона в себе включає".

3) Інституційний підхід робить акцент на організації, в котрій матеріалізується влада. В одних трактуваннях політика – це участь у справах держави, використання класами державної влади для здійснення своєї мети (В. Ленін). Та все таки, політика здійснюється не тільки державою, тому інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть виступати суб'єктами політики.

4) Соціологічний підхід пов'язаний із розглядом суспільства як структури, що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби, головним важелем реалізації котрих є влада. Політика в такому випадку розглядається як відносини, напрями та способи діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів та задоволенні своїх потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких головну роль має влада.

5) Теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського існування, пов'язану з ціледосягненням і організацією. Подібне трактування розширює кордони політики, бо обдумування мети є в будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти в найрізноманітніших відносинах, наприклад, поміж подружжям, у стосунках між викладачем і студентом.

6) Згідно із консенсусним підходом політика – це є сфера об'єднання всіх членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами згоди виключно мирними та ненасильницькими засобами.

7) Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика – поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення суспільних благ.

Розглядаючи прояви політики, варто визнати неприпустимість абсолютизації будь-якого з підходів. У політиці присутні дві засади. Перша полягає у тому, що політика – це конфлікт інтересів; друга зводиться до того моменту, що політика – це пошук рівноваги і компромісу. Такий момент домінує в стабільних демократичних системах.

Функції політики – основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, тому й виокремлюються багато різних її функцій. Головна з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення – це керівництво та управління суспільними процесами й забезпечення завдяки цьому єдності і цілісності суспільства. Інші функції підпорядковуються їй. В цілому функції політики полягають в такому:

§ інструмент реалізації владно значущих інтересів соціальних груп;

§ забезпечення урегульованості і порядку соціальних процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і сумісної праці;

§ забезпечення як спадкоємності, так й інноваційності суспільного розвитку;

§ раціоналізація суспільних відносин, згладження соціальних протиріч, а також спрямування ситуацій на пошук зважених рішень;

§ примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому;

§ інтеграція різних верств населення за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

§ соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин).

Функція раціоналізації суспільного життя диктується цілим рядом обставин:

· небезпекою для суспільства випадкових і не передбачуваних явищ, які можуть бути детерміновані природним фактором, діями інших країн, егоїстичними інтересами індивідів і груп, необдуманими рішеннями політиків;

· необхідністю більш раціонального виробництва і збереження матеріальних і духовних цінностей;

· потребою в передбаченні майбутнього і раціональних шляхів його досягнення.

Однак раціональну складову в політиці не можна абсолютизувати. В політиці суттєвий момент складають ірраціональні фактори та емоції, котрі проявляються, наприклад, в упередженнях одних етнічних груп стосовно інших, в електоральних перевагах, коли голосування визначається не раціональним вибором на користь програми кандидата, а симпатіями чи антипатіями стосовно політика.

Політика має складну, багатовимірну структуру. Вона може бути розглянута на рівні суб'єктів. Суб'єктами політики виступають різні соціальні групи (класи, етнічні і конфесіональні спільноти тощо), держави, партії, міжнародні організації. Треба визначити, що під суб'єктами політики розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно та самостійно. Останнє значить, що вони усвідомлюють своє становище у суспільстві і безпосередньо через владу (в першу чергу, державну) намагаються реалізувати свої інтереси та завдання. В політології для позначення суб'єкта політики використовують поняття актор. Маючи відтінок театральності, воно достатньо точно характеризує учасника політичного життя як носія певної ролі (функцій). Такі ролі у політичному процесі не є рівнозначними, наприклад, роль рядового виборця та роль представника правлячої еліти. Активність політичного актора виражена на індивідуальному, груповому й інституціональному рівнях.

Одна з найбільш відомих типологій (в більшій мірі використана в українській політології) акцентує увагу на трьох рівнях суб'єктів політики:

· соціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах кризи та відсутності організованої політичної сили може встановитися охлократія, як влада натовпу), корпоративні групи (фінансові та промислові бізнес-еліти);

· інституціональний: партії, органи державної влади або суспільні організації; політика представлена й такими суперінститутами, як держава-нація: ООН, НАТО;

· функціональний: армія (виступаючи частиною держави, нерідко бере владу в свої руки, встановлюючи воєнний режим правління), органи розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія. Бюрократію можна відносити й до соціального рівня. Бюрократія – соціальна група, котра покликана зробити процес управління ефективним (функціональний аспект). Проте вона часто використовує знання механізмів управління: надання їй повноваження у власних інтересах і здатна концентрувати владу в своїх руках. Бюрократія виступає суб'єктом політики через те, що на неї покладено функції проведення державних (управлінських) рішень, тому вона здатна заблокувати виконання будь-якого з них, якщо воно суперечать її інтересам.

Найвідомішою в західній політології постала класифікація суб´єктів політики ("політичних індивідів") залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, яка запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом. За цією ознакою виокремлюються такі три ступені свідомості участі в політиці: безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома – це розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чому-небудь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб´єктів політики. Перший називають паройкіальним (від грецьк. "пара" – навколо та "ойкос" – дім, господарство). Тип суб´єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене чи взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого спеціалізованого утворення. Другий тип – це суб´єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу чи обов´язку. А представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, але не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему. Нарешті, третій тип політичних суб´єктів – це учасник, або партисипант. Це найактивніший і найсвідоміший суб´єкт політики, формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

Об'єктами політики виступають суспільні явища, на які направлена діяльність суб'єктів політики, зокрема влада. Суб'єкти, здійснюючи свою політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з приводу використання влади. Такі взаємодії визначаються політичними інтересами учасників, котрі є безпосередньо спонукальною причиною політичної активності. Вони формуються з усвідомлення економічних, соціальних (релігійних, етнічних) інтересів, усвідомлення становища на основі порівняння зі становищем інших груп і передбачають орієнтацію на участь у політично управлінській діяльності як умову закріплення або зміни становища.

Тому політика – явище багатоаспектне, що дозволяє виділяти її різні види:

· залежно від сфери суспільства, в якій політика виражена своєю регулюючою функцією, виділяють економічну, соціальну, національну, науково-технічну, екологічну, культурну і воєнну політику;

· за масштабом політика може бути внутрішньою та зовнішньою;

· залежно від пріоритетності політика буває нейтральною, "відкритих дверей", національного примирення, компромісів;

· за змістом і характером є прогресивна, реакційна, науково обґрунтована і волюнтаристська політика;

· за суб'єктами політики, тобто залежно від того, хто її здійснює, вона може виступати політикою держави, світового співтовариства, політикою партії, політикою суспільних організацій, політикою банку або фірми тощо.

Дата добавления: 2015-07-17