Виникнення та інституціоналізація політичної науки.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:

1. перший етап сягає своїм корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це є період панування міфологічних, а пізніше – філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ та поступової їхньої заміни раціональними трактуваннями; й при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;

2. другий етап починається із Нового часу, а продовжується майже до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру та найголовніше – вони стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; також відбувається становлення перших політичних ідеологій, а політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;

3. третій етап – це є період становлення політології як самостійної наукової й освітньої дисципліни. Процес оформлення ж політології починається приблизно у другій половині XIX ст., проте потім знадобиться майже сто років задля кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

Існує й інша періодизація становлення політології. В її межах виокремлюємо наступні чотири етапи: 1. релігійно-міфологічний (це від уявлення про божественне походження влади та суспільно-політичного устрою до раціоналізації політичних поглядів, як вони набули філософсько-етичної форми, – Конфуцій, Сократ, Платон і Аристотель); 2. раціональний (уявлення про чітке розмежування поміж політичною наукою, етикою, філософією, де в центрі політичних досліджень стоїть державна влада, а політична наука вже була підпорядкована вирішенню практичних завдань – Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск´є, Ж.-Ж. Руссо тощо); 3. системний (виокремлення політології із системи соціальних та гуманітарних наук та її інституціоналізація в кінці XIX – на початку XX ст. – К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето); 4. сучасний етап розвитку політології (біхевіористська концепція, інституціоналізм, а також неоінституціоналізм тощо).

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються нові методологічні підходи щодо дослідження політичних явищ, котрі призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О. Контом та Т. Спенсером. Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (від лат. verus – шукати, facio – роблю), тобто підтвердження, згідно із яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, котрі можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів, також кількісних методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч. Мерріамом.

Другий методологічний підхід – соціологічний – тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики та соціальної структури суспільства. Так, марксизм заклав традицію економічного детермінізму – розуміння політики в дії об'єктивних економічних законів класового суспільства.

У цілому для європейських політологів початку XX ст. (вони одночасно були і соціологами) характерне дослідження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології в цьому етапі пов'язано з іменем М. Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс, які заклали основу теорії еліт.

Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали ідеї засновника психоаналізу З. Фрейда: звернув увагу на роль несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Зокрема, значною мірою під впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують політичну поведінку, а також спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок в утвердженні в політології методів психоаналізу та експериментальної психології внесли Ч. Мерріам та його соратник по Чиказькій школі Г. Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для біхевіоралістської (від англ. behavior – поведінка) революції в західній та найперше за все в американській політології після Другої світової війни. Політична поведінка визнана основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій.

Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:

1) принцип версифікації: вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;

2) принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.

Біхевіоралізм заперечив ідеологічну тенденційність у поясненні політики, але відмовляв політології постановку проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало критику із боку значної частини відомих політологів. У 70-их pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву " постбіхевіоральної революції ". Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, а тлумачення політичних процесів, теж відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М. Вебером, марксизму та неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса та Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил та процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції постав своєрідний консенсус політологів щодо рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.

У післявоєнний період політологія також розширила і сферу своїх досліджень. Це перше за все такі питання, як: політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч); як політична культура (Г. Алмонд); політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський); партії та партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі); а також конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет) тощо. Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість щодо проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.

Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни – це є не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної основи, але й період організаційного оформлення. Із другої половини XIX ст. політологія стає на шлях свого активного організаційного оформлення. Існує декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її оформлення в самостійний напрям у сфері освіти та наукових досліджень. Так, деякі вчені пов'язують її появу із виникненням у середині XIX ст. в Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у 1871 р. в Парижі створено інший політологічний центр – Вільна школа політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у багатьох країнах спостерігається своєрідний "бум" на політологічні дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів, а теж міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається інституціоналізація політичної науки в кінцевому означенні. Із допоміжної дисципліни, яку розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології, політологія перетворилася в базову, загальновизнану, організаційно оформлену дисципліну з розгалуженою системою її освітніх та дослідницьких закладів.

Дата добавления: 2015-07-17