Напрямки західноєвропейської політичної думки XIX – поч. ХХ ст.

Лібералізм як напрям європейської політичної та правової думки бере початок у творчості визначного англійського мислителя Джона Локка. Термін "лібералізм" з’являється на початку XIX ст. та походить від латинського "libertas" – "свобода". Основою цього напряму, засадничою вартістю лібералізму є свобода, котра, згідно з класичною дефініцією "Декларації прав людини і громадянина", розуміється, як "право робити все, що не порушує свободи іншої людини". У XIX ст. лібералізм стає однією із найвпливовіших політичних та інтелектуальних течій. Концептуальну основу лібералізму складають дві тези. Перша полягає у твердженні, ніби особиста свобода і приватна власність є найвищими соціальними цінностями. Друга – у тому твердженні, що реалізація цих цінностей не лиш забезпечує розквіт усього творчого потенціалу особи та її благополуччя, але й водночас веде до розвитку як суспільства в цілому, так і держави зокрема. Поряд з цими двома ідеями є низка інших елементів ліберальної ідеології, зокрема ідея прогресу, загального блага, правової держави, конституціоналізму, розподілу влад, представництва, самоврядування.

Лібералізм першої половини XIX ст. виступив із розробкою ідей, які, з одного боку, продовжували традиції попередніх прогресивних мислителів у трактуванні політичних та громадянських свобод, представницької демократії та ін. (Монтеск'є, Локк й ін.), а з іншого – провели їхню переоцінку відповідно до змінених суспільно-політичних реалій. Наприклад, ідея влади народу й суспільного договору замінена доктриною представництва. По собі ідея представництва як гарантія особистої свободи була проголошена ще в XVII ст., знайшла своє закріплення в американській "Декларації незалежності" та французькій "Декларації прав людини і громадянина", як природжені та невідчужувані права особи. Однак розвиток подій в кінці XVIII – на початку XIX ст., зокрема у Франції, показав, що воля більшості, проголошення певних прав ще не є гарантією від їх ігнорування та порушення. Тому лібералізм протиставляє державній владі, яка постійно посилювалася, цінність індивіда, його автономію, у тому числі від влади більшості. Розвиток лібералізму відбувається тією або іншою мірою у всіх європейських країнах та на північноамериканському континенті.

Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції декого з них. Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767-1830) вважається батьком європейського лібералізму. Його вчення викладене в праці " Курс конституційної політики " (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їх безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян регламентувалось і контролювалось державою. Для нових народів, для народів передових країн тогочасної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади не має колишнього значення. Для них свобода – це передусім особиста, громадянська свобода, котра полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні працювати й не терплять втручання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обґрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи із заданого розуміння свободи і стосунків громадянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями вважав громадську думку, зосереджену в парламенті, а також поділ та рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри котрого є відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі повинна існувати " нейтральна влада " в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує дії. Судову владу Констан виокремлює як самостійну. Цей поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіс де Токвіль (1805-1859) — історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця – "Про демократію в Америці" (1835). В центрі уваги вченого проблеми демократії. Він розглядав її не тільки як певну форму правління, але й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу та базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності й свободи. Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню єдності, балансу рівності та свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції та США, А. Токвіль дійшов висновку: однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян охоплюючому впливу державної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність проти привілеїв феодальної аристократії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, посилює владу держави, яка встановлює контроль над сферами суспільного життя та стає душителем свободи. Задля встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, котрий ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий ґрунт деспотизму. Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. Лиш в єдності рівність і свобода реалізують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття.

Поряд із ідеями індивідуальної свободи, недоторканності та благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обґрунтування у вченні англійського філософа та юриста Ієремії Бентама (1748-1832), яке дістало назву " утилітаризм " (від лат. utilitas – користь, вигода).

У своїх працях "Фрагменти про владу" (1776), "Принципи законодавства" (1789) та інших І. Бентам виходив із того, ніби сенс людської діяльності складають отримання задоволення й уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. Метою розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних й суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не індивідуальна свобода, а інтереси й безпека особи. Він вважав, ніби свобода межує зі свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права та свободи, а дбати про себе, своє благополуччя. Тільки він сам має визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічними, бо їх зміст є невизначеним та кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом лиш те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою – найбільше щастя найбільшої кількості людей.

А погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спочатку підтримував конституційну монархію в Англії і засуджував демократію як "анархію". Проте згодом виступив із гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, або спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як політичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Однак він був проти того, щоб гілки існували самі по собі та діяли незалежно. Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, що обирається щорічно на основі загального, рівного та таємного голосування. А виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею та часто змінюються. Ці та інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток політичної науки.

Вчення Джона Стюарта Міля (1806-1873) стало наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого Бентамом. Міл, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, у подальшу розробку нормативних основ політичної теорії лібералізму. Його головні праці: "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної економії".

Свою нову утилітаристську етику Міл обґрунтовував за допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні дослідження служили засобом обґрунтування нової політичної реальності, тобто своєрідної вершини історичного розвитку і разом з тим шляхів її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів. У політичній теорії Міля слід виділити кілька рівнів: етика, соціальна та політична філософія, а також конституційно-правові погляди. За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через трактування проблеми соціальної та політичної філософії Міля – взаємовідношення особистості і суспільства. Міл чітко сформулював ліберальне трактування цього взаємовідношення. У визначенні ідеалу цих взаємовідносин мислитель у кінцевому підсумку виходить із інтересів та блага індивіда. Міл вважав, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки особистостей. Свобода, за Мілем, це насамперед свобода особистості, індивіда.

Міл переконаний у неминучості зростання соціальної солідарності і рівності і можливості мирними засобами усунути недоліки у тогочасному суспільстві. Шлях до цього через удосконалення формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму, а теж важливість установлення меж влади держави стосовно індивіда.

Значну увагу в концепції Міля відведено правам людини. Для обґрунтування прав людини щодо держави і суспільства "не запозичував доказів з ідеї абстрактного права", а виходив, відповідно до утилітаристської традиції, з принципу користі – як індивіда, так суспільства. Міл розглядав права людини, по-перше, як сферу вільну від втручання держави, а, по-друге, прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави і суспільства у справи індивіда є допустимим. Виступаючи за невтручання держави у сферу індивідуального життя особи, разом з тим називає низку винятків, тобто сфери, які держава може і повинна регулювати. Це: 1) захист психічно хворих і дітей; 2) гарантія договорів; 3) державний контроль за діяльністю акціонерних товариств і добровільних об'єднань; 4) регулювання трудових відносин, зокрема робочого часу в усій країні; 5) державна соціальна допомога, поряд з системою приватного благодійництва; 6) державна організація таких заходів, котрі вигідні всьому суспільству, якщо це не під силу для приватної ініціативи, зокрема організація наукових досліджень. Свобода індивіда, приватної особи є первинною стосовно політичних структур та їхнього функціонування.

Аналізуючи форми правління, казав, що найкраща представницька демократія. При цьому він наголошував, що "кращим урядом для всякого народу буде той, який зможе допомогти народу йти вперед". Представницька демократія може усунути, на думку мислителя, ті класові суперечності, які мали місце у суспільстві, тільки вона може і повинна мати надкласовий характер.

Паралельно із лібералізмом та на противагу йому в передових країнах Західної Європи набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками цього напряму суспільно-політичної думки були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є і Р. Оуен. Вони були сучасниками більш-менш розвиненого капіталістичного ладу із притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидно, що Велика французька революція XVIII ст., яка проголосила гуманістичні гасла свободи, рівності та братерства всіх людей, не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність поміж гаслами революції та її фактичними результатами є висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень й дала їм відповідну назву. На противагу капіталізму критично-утопічні соціалісти розробили проекти суспільства, котре, на їхню думку, не знатиме експлуатації і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування.

Заслугою французького соціолога Клода Анрі де Рувруа (Сен-Сімона) (1760-1825) вважаються насамперед визнання ним закономірностей суспільного розвитку і віру в неперервний прогрес людства. У його працях "Листи женевського мешканця до сучасників" (1802), "Про реорганізацію європейського суспільства" (1814), "Про індустріальну систему" (1821) та інших він доводив, ніби суспільство закономірно розвивається по висхідній лінії.

А. Сен-Сімон доводив, що тогочасне суспільство ділиться на "непродуктивні класи" (феодалів та "посередницький клас" – юристів, військових, землевласників-рантьє) і " промисловий клас " (промисловців, торговців, банкірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців). Цей поділ шляхом усунення "непродуктивних класів" буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед щодо досконалого стану – " золотого віку ", суспільство проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. На першій стадії – в античному і феодальному суспільствах – панують релігійні уявлення. Друга стадія, котра охоплює період розпаду феодалізму, який завершився Французькою революцією, характеризується переважанням абстрактних філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням позитивної науки; тут формується справедлива суспільно-промислова система, яка забезпечить "найбільші вигоди для найбільшої кількості людей".

Вирішальним рушієм суспільного розвитку А. Сен-Сімон вважав прогрес знань, науки, техніки, а на їхній основі – виробництва. Якщо на першій стадії в суспільстві панували священики і феодали, на другій – юристи і філософи, то на третій стадії пануватимуть вчені та промисловці. У новому суспільстві керована ними держава буде прагнути, максимально скорочуючи непродуктивні витрати, зосереджувати ресурси на наданні роботи здоровим людям з метою забезпечення їхнього фізичного існування, на поширенні позитивних знань, що сприятиме розвиткові інтелекту.

Сен-Сімон заперечив революційний шлях творення суспільства. Перетворення старого ладу пропонував починати з часткових реформ, до яких відносив усунення спадкової знаті, викуп землі у власників, які її не обробляли, полегшення становища селян тощо. Після цього слід здійснити політичні перетворення: усунути від влади "непродуктивні класи" і передати керівництво державою талановитим представників "промислового класу".

Введення на позитивній стадії суспільного розвитку промислової системи не вимагатиме усуспільнення власності і руйнування традиційних державних структур. Збережуться інститут монарха, уряд, представницькі установи, проте вся повнота влади реально зосередиться в новоствореному парламенті – як Раді промисловців. Економічні та політичні зміни перетворять суспільство в єдину та централізовано керовану промислову асоціацію. Асоціація житиме відповідно із розумно складеним планом комбінованої виробничої діяльності суспільства. Планомірна координація зусиль індивідів та груп, жорсткі централізація та дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю застосувати обов'язкову працю на благо суспільства.

Ці чинники зроблять зайвими забезпечення свободи та особистих прав як цілей суспільної організації. Сен-Сімон скептично ставився стосовно ідеї індивідуальної свободи. Істинна свобода же полягає в максимально широкому та безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здібностей, корисних асоціації. У промисловій системі відпаде необхідність у багатьох обтяжливих політичних інститутах. А така система, за А. Сен-Сімоном, до мінімуму обмежить політичне владарювання і зведе політику, діяльність державних органів до простого адміністрування – управління речами й виробничими процесами. Держава, отже, перетворюватиметься з знаряддя управління людьми у знаряддя управління речами. Політику у зв'язку із цим А. Сен-Сімон визначав як " науку про виробництво ", що встановлює найсприятливіший для всіх видів виробництва порядок.

Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур'є (1772-1837) є критика капіталістичного суспільства. У працях викривав притаманні анархію виробництва, безробіття, нестримну конкуренцію, дух наживи, ницість інтересів, гноблення та виродження бідноти, паразитизм рантьє та торговців. Ш. Фур'є показував, ніби успіхи в розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту, але ж до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому державу він вважав слугою та захисником привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних. Держава озброює невелику кількість "бідних рабів", щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві є наскрізь фальшива, а політичні права і свободи – ілюзорні. Вони є нічого не варті без забезпечення права людини на працю.

Різко критикуючи тогочасне капіталістичне суспільство, характеризуючи його як " тиранію індивідуальної власності над масою ", Ш. Фур'є у своїх працях "Трактат про асоціацію" (1822), "Новий господарський соціетарний світ" (1829) протиставляє йому проект суспільного устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах – виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об'єднуватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо. Фаланги успадкують від останнього суспільства приватну власність, нетрудові доходи, майнову нерівність. А форми промислової і землеробської праці, розподілу, обслуговування й виховання будуть такими, що приведуть щодо примноження суспільного багатства, стирання класових антагонізмів, гармонізації інтересів індивіда та колективу, заможного, дружного та вільного життя.

Особиста свобода кожного є найголовнішою умовою задля існування фаланги. Загальнообов'язкові норми приймаються за згодою всіх членів, тому дотримуються їх свідомо та добровільно. Фаланги є автономними утвореннями. Вони не зв'язані поміж собою в єдину цілісну систему, проте координують свою діяльність. Функції координації виконує центральна влада з її апаратом, яка, проте, не наділена правом втручання у внутрішнє життя фаланг. Форма цієї влади не має істотного значення. Політику Ш. Фур'є взагалі вважав безплідним заняттям.

Як і Сен-Сімон, він заперечував революційні методи боротьби за встановлення нового суспільного ладу. Перетворення суспільства відбудеться же шляхом реформ. Вчений вірив, що великі державні діячі, до яких він звертався зі своїми проектами, ознайомившись із ними та переконавшись у перевагах його системи, використають силу державної влади для негайного втілення цієї системи в життя.

Третій представник критично-утопічного соціалізму – англієць Роберт Оуен (1771-1858). Він створював своє вчення в період промислової революції в Англії та викликаного нею загострення класових суперечностей.

Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер людини. Він виходив з того, що людський характер є продуктом навколишнього суспільного середовища. Критикуючи капіталістичне суспільство за поляризацію на багатих та масу бідних, експлуатацію, безробіття, злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, Р. Оуен доводив, що ці і подібні чинники зовнішнього середовища породжують невігластво мас, аморалізм, панування духу наживи й ненависті.

Щоби змінити характер індивідів та їхню поведінку, вважав Р. Оуен, необхідно створити нові, кращі та справедливі умови існування. Головну причину соціальних бід вбачав у приватній власності. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, справедливим ладом, заснованим на суспільній власності. Р. Оуен розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднані колективна промислова, сільськогосподарська праця, виробництво й споживання. Члени комуни мають рівні права і обов'язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Вводиться раціональна та гуманна система навчання та виховання підростаючих поколінь. Самоврядні комуни об'єднуються у федерації спочатку в регіональному, а потім й у міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насильства з часом стане зайвою, поступившись місцем вільній федерації самоврядних комун. Проект цієї комуни Р. Оуен прагнув втілити в життя. Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії та США. Як управитель та співвласник ткацької фабрики у Нью-Ленарку створив на фабриці сприятливі умови для праці та відпочинку робітників. Заперечуючи насильницьку революцію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового ладу є сила переконання. У зв'язку з цим він звертався зі своїми проектами до багатьох європейських монархів та американського президента.

Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень й прагнучи виступати від імені всього людства, котре в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895), навпаки, відкрито заявили свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення.

Виник марксизм у 40-их роках XIX ст. Ф. Енгельс зазначав те, ніби соціалізм перетворився із утопії в науку завдяки відкриттям К. Маркса – матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття – це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей. На відміну, суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, котрі складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна та політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійна стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив. За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій, а також переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс чинять теорію додаткової вартості, згідно якій додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили й висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу супроти буржуазії та про неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована головна, за оцінкою В. І. Леніна, ідея марксизму – це ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обґрунтували у праці "Маніфест Комуністичної партії" (1848), написаній як політична програма створеного ними в І 847 р. " Союзу комуністів " – як першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги революції встановлюється політичне панування робітничого класу, яке вже пізніше К. Маркс назвав " диктатурою пролетаріату ". Вчення про державу взагалі та державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс та Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава – знаряддя класового панування, "організація для систематичного насильства одного класу понад іншим". Виникла вона у результаті появи приватної власності на засоби виробництва та поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині. Її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, ніби вона покликана покінчити із розподілом суспільства на класи та із державою взагалі. Із подоланням класових відмінностей, зникненням класів поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Проблеми походження й історичних перспектив держави всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884), "Анти-Дюрінг" (1877), "Розвиток соціалізму від утопії до науки" (1880), К. Марксом – у працях "Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р." (1850), "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта" (1852), "Громадянська війна у Франції" (1871). Критично ставлячись до буржуазної державності, К. Маркс у праці "Громадянська війна у Франції" на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату пропонує Паризьку Комуну. Заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службовців, порвала із розподілом влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, та стала зразком не парламентарної, а працюючої корпорації.

Увагу К. Маркс та Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили із того, що ніби новий суспільний лад ґрунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва та поступовому подоланні класових відмінностей із досягненням у перспективі соціальної рівності людей чи рівності за їх становищем у суспільстві.

Послідовним та впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX – у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870-1924). Беззастережно сприйняв ідеї марксистського вчення, ідею класової боротьби та соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса й В. І. Леніна вони дістали спільну назву – " марксизм-ленінізм ".

Теоретична й практична діяльність В. І. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію розвитку. Прискорений розвиток капіталізму в Росії він детально проаналізував у працях "Розвиток капіталізму в Росії" (1899), "Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" (1916) та ін. У першій з них показано, що в промисловості та сільському господарстві Росії останньої третини XIX ст. швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання чисельності і впливу робітничого класу, масову пролетаризацію селянства й таким чином створювало передумови для революції. У другій праці автор доводив, ніби капіталізм вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у монополістичний капіталізм – імперіалізм. В. Ленін дав характеристику основних економічних ознак імперіалізму і зробив висновок, що він є передоднем соціалістичної революції.

Важливим теорії соціалістичної революції був сформульований В. І. Леніним закон нерівномірності економічного і політичного розвитку капіталізму в період імперіалізму, на підставі якого у працях "Про лозунг Сполучених Штатів Європи" (1915) і "Воєнна програма пролетарської революції" (1916) він зробив висновок про можливість перемоги цієї революції спочатку в одній, окремо взятій, країні.

Країною, в котрій, за твердженням В. І. Леніна, визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної революції, була Росія. Передумовами же революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки: 1) неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) значне підвищення активності мас. Суб'єктивний чинник революції – "здатність революційного класу на революційні масові дії". А така здатність значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії.

Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін приділяв першорядну увагу. Він створив учення про так звану партію нового типу. "Нового" – на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму. Всебічного розвитку дане вчення набуло в таких працях, як "Завдання російських соціал-демократів" (1897), "Що робити?" (1902), "Крок вперед, два кроки назад" (1904) та ін. Партія, за В. І. Леніним, – це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Діяльність спрямовує на підготовку робітничого класу до революції, завоювання влади. Революційність є основною ознакою партії нового типу. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що озброєна революційною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В. І. Ленін створив задану партію – Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) та керував нею у процесі здійснення соціалістичної революції та в перші роки будівництва соціалізму в Росії.

Дух непримиренної класової боротьби, революційності проймав усю творчість В. І. Леніна, в тому числі й вчення про державу, яке найповніше викладене у праці "Держава та революція. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції" (1917). Як і К. Маркс і Ф. Енгельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від економіки (" концентрований вираз економіки "), а держава – це лише "продукт та вияв непримиренності класових суперечностей" та знаряддя класового панування. Головним питанням будь-якої революції є питання про державну владу. Пролетаріат, котрий оволодів нею у результаті перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну державну машину, встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ленін, також є владою, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами. Та вона набагато демократичніша, аніж демократизм буржуазної держави, адже насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість – робітники, найбідніші селяни над незначною меншістю, поваленою буржуазією. " Буржуазну демократію " В. І. Ленін вважав "вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних". У капіталістичному суспільстві демократія є демократією задля багатих, бо вона не забезпечує фактичної рівності експлуататора з експлуатованим. Лені скептично ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і свобод.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної та громадської організації, елементи представницької і безпосередньої демократії і покликана сприяти залученню мас до управління державою. У Радах поєднана законодавча і виконавча функції державної влади – вони одночасно приймають та виконують закони, а також контролюють їх виконання. Ленін заперечував фундаментальний принцип демократичної організації політичного життя суспільства – принцип поділу державної влади.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, по В. Леніну, має бути комуністична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (як влади, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому підсумку – її керівництва. Зрозуміло, що за таких умов не може бути й мови про правову державу, політичний і ідейний плюралізм у суспільстві, без якого немає демократії. Органічною складовою політики держави диктатури пролетаріату стає насильство у його крайніх, терористичних формах.

Попри це розвиток соціалізму пішов і кардинально іншим шляхом – у площину соціал-демократії. Одним з засновників німецької соціал-демократії є Ф. Лассаль (1825-1864), що свої соціально-політичні погляди видавав із назвою " національного соціалізму " й при цьому називав себе учнем К. Маркса та Ф. Енгельса. Визначаючи безправне та пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих у Німеччині порядків та намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення (за допомогою держави) власними силами робітників виробничих асоціацій. При цьому він виходив із теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу – це низька заробітна плата, експлуатація тощо внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація негативних явищ пов'язувалася із упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Ф. Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується внаслідок "залізного закону заробітної плати". Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися у суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно щодо прав кожного працівника на отримання повного продукту своєї праці.

Майбутню державу він бачив демократичною, відроджуваною через загальне й пряме виборче право. Держава зможе досягти найвищої свободи завдяки введенню " індивідуальної власності, заснованої на праці ". Цей процес він вважав соціальною еволюцією, яка здійснюється мирним шляхом протягом тривалого історичного часу.

Е. Бернштейн (1850-1932), вважаючи себе марксистом, доводив: із розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься не концентрація, але децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. Тому й економічна боротьба пролетаріату, котру веде профспілковий рух у легальних формах, може запобігти зубожінню пролетаріату, послабити суперечності між працею та капіталом.

Поступово капіталістична власність переростатиме в соціалістичну шляхом розвитку кооперації, споживчих спілок, що дасть пролетаріатові "без звернення до насильства... оволодіти вельми значною частиною суспільного багатства». При цьому головна гарантія цього буде демократія. Він стверджував, ніби за соціалізму як зеніту розвитку та завершення лібералізму й буде досягнуто такого рівня, коли ідеали свободи поціновуватимуть як найбільші суспільні вартості.

Діяльність К. Каутського (1854-1938) також є пов'язана із розвитком соціал-демократичних принципів суспільного розвитку. Він доводив, ніби його концепція базується на марксистських засадах. Проте марксизм та вчення Ф. Лассаля та Е. Бернштейна піддавав гострій критиці.

З-поміж політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави. Він також намагався обґрунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку, повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія. У 1918 р. в праці "Диктатура пролетаріату" висунув тезу, що К. Маркс розумів під "революційною диктатурою пролетаріату" не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917 р. характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство. В останні роки свого життя, відмовившись від неоднозначного трактування диктатури пролетаріату, закликав соціал-демократів дотримуватись демократичних принципів, і теж відстоювати завоювання загального, прямого, рівного й таємного виборчого права.

Назва фашизму як ідейно-політичної течії походить від лат. слова "fascio" – пучок, в'язка, об'єднання. Сформувалася вона 1919 р. на базі злиття концепту нації, як вищої і одвічної реальності і догматичного принципу справедливості. Заданий екстремістський політичний рух базується на єдності нації, заснованої на спільності крові, раси, і об'єднаної в одну державу.

Ідеологія фашизму спрямована проти ідеалізму та лібералізму, абстрактних демократичних цінностей, асоціативних проявів. На відміну від націоналізму або ж расизму чи шовінізму фашизм (наприклад, у італійській версії) на перших етапах свого існування намагався поєднати піднесення національної величі (відродження історичного значення Риму) з політичною демагогією псевдосоціалістичного типу.

Окремий час концепція виключної ролі держави стосовно нації та соціальної спільноти визначала в середині XX ст. розвиток суспільно-політичного життя в багатьох європейських країнах (Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Румунії та Словаччині та ін.), Японії й ін. За методами політична доктрина націонал-соціалізму (А. Гітлер, А. Розенберг) та фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссоліні) постала як близька до більшовизму. Спільні характерні риси цих доктрин такі: встановлення однопартійної системи, єдиновладдя однієї партії; концепт тоталітарної держави (політична диктатура, зрощення партійного апарату із держапаратом, примусова регламентована праця, безальтернативність прийняття політичних рішень); ідея по уніфікації всього громадського життя, єдність усіх громадських об'єднань; а також авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, а теж ідеологізація суспільного життя, крайня його політизація.

Аналогічні підходи можна бачити і в японських націонал-соціалістів, лідером яких вважають Іккі Кіта, який написав "План реконструкції Японії" (1919), згідно із яким експансія Японії тлумачилася як визволення Азії від "білого імперіалізму". Так само, як у Німеччині та Італії, японська версія націонал-соціалізму містифікувала японські духовні традиції, зокрема шанування імператорської влади, яка походить від потомка богині Сонця Аматерасу – великого Дзимму.

Змістовний аналіз концептуальних засад націонал-соціалізму та фашизму дає підстави характеризувати його як відкриту терористичну диктатуру реакційних шовіністичних, імперіалістичних елементів фінансово-промислового капіталу. Але водночас необхідно визначити, що фашизм серед різновидів тоталітаризму був не найсильнішою формою суспільно-політичної організації.

Зосередження на суто національному та етнокультурному аспектах, етатизації (одержавленні) суспільного життя не дало змоги остаточно атомізувати громадське суспільство, внаслідок чого й після військового або ж політичного краху фашизму перехід до демократизації суспільного життя відбувався швидше, ніж в країнах, що пережили єврейсько-більшовицькі політичні експерименти.

Фашизм – тоталітарна форма правління, котра запроваджена у 1922 р. в Італії Б.Муссоліні. Фашизм – це: 1. диктатура й культ вождя (дуче) та підпорядкування йому політичної еліти; 2. ліквідація опозиції, парламенту, інституту самоврядування і всіх нефашистських партій; 3. втручання у всі області суспільного життя при умові збереження вільного ринкового господарства та приватної власності.

У сучасних умовах фашизм здебільшого має форму неофашизму. В основі неофашизму – ідеї "патріотизму", "народного ґрунту" – лежить " природна держава " з " нещадним урядом ". Виокремлюють такі сучасні ідейні різновиди фашизму:

· неонацизм (ґрунтується на принципі расової чистоти та ідеї надлюдини);

· націонал-лібералізм (ті ж ідеї боговибраності та етнічного гегемонізму, проте з певною "толерантністю" до ряду буржуазних цінностей);

· неофашизм (відсутнє етнічне месіанство, культивується крайня нетерпимість до інакодумців).

Неофашистські організації, що об'єднані у Всесвітній союз нацистів (резиденція – у США), діють у 80 країнах світу (найбільше їх в Європі, Америці та країнах Азії).

Термін " тоталітаризм " (від лат. "totaliter" – цілковито, повністю) введено у політичний лексикон італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль у долі нації, має мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше даний термін використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні при характеристиці свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Але одним із перших термін використав італійський автор лівої орієнтації Дж. Амендола, який у промові 20 березня 1924 року заявив, що фашизм, як і комунізм являє тоталітарну реакцію на лібералізм та демократію. Трохи пізніше офіційний фашистський теоретик Дж. Джентіле кваліфікував фашизм, як тотальну концепцію життя. Часто використовував цей термін і Б.Муссоліні, який називав свій режим lo stato totalitario, тобто тоталітарна держава. В політичний лексикон "тоталітаризм" увійшов після промови Муссоліні 22 липня 1925 р. Що стосується А.Гітлера та його соратників, то вони при характеристиці свого режиму віддавали перевагу терміну "авторитарний".

Осмислення практики тоталітарних держав розпочалося в 50-60-х роках XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму започаткована працями Ф. Гаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витоки тоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха та 3. Бжезинського "Тоталітарна диктатура та влада" (1956 p.). Саме в даних книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині і СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів, інших фахівців.

Усі вище перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:

1. Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя. Відверта незгода із нею карається як найважчий злочин. Тотальна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена же у ній мета слугує засобом легітимації режиму.

2. Основна ланка політичної структури суспільства – єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі із лідером харизматичного типу. Політизуючи органи державної влади, партія зрощується з державою.

3. Управління здійснюється через терор, що направляє партія і таємна поліція. Приводом задля терору є систематичне формування "образу ворога " і на цій основі – агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

4. Засоби масової інформації перебувають під повним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

5. Армія контролюється партією і урядом.

6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (а це є державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

Отже, тоталітаризм – режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

Реальне втілення тоталітарних моделей в практику стало можливе за наявності цілого ряду передумов (причин). До основних із них відносять:

1. Особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізації: руйнування традиційних структур, етатизація суспільного життя та посилення соціальних функцій держави, можливість за допомогою ЗМІ маніпулювати суспільною свідомістю (франкфуртська школа, кейнсіанство).

2. Виникнення тоталітаризму пов'язують із масовізацією суспільного життя та виходом на політичну арену людини-натовпу (X. Ортега-і- Гассет, Ф. Ніцше).

3. Ідейні витоки тоталітаризму бачать в галузі політичної філософії мислителів як Платон, Г. Бабеф, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін. Їхні моделі майбутнього, на думку російського філософа М.Бердяєва, завжди утопічні. А утопії є тоталітарними ворожими свободі й демократії. В тоталітарній моделі утопія ототожнюється з абсолютною істиною, відхід від якої карається.

4. Суб'єктивні умови тоталітаризму – масові соціальні фрустрації, які виникли через порушення традиційних цінностей, вимушеної самотності, соціального відчуження. В результаті змін у більшості людей з'являється психологічний механізм "втечі від свободи".

5. Причини тоталітаризму кореняться в націоналізмі та антисемітизмі.

Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають у нових економічних умовах і більш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. та прагнули монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення " нового світу" або ж "нового світового порядку ". Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20-30и-х років, а потім другої половини 40-их років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах із 27. Залежно від пануючої ідеології, котра впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм, а також сіонізм та анархізм тощо.

Вирізняють два типи тоталітаризму: праворадикальний (фашизм та націонал-соціалізм); лівоекстремістський (комунізм). Перший характеризується відкритою терористичною диктатурою, мілітаризацією сфер життя, придушенням свобод. В основі – войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм і спекуляція на потребах мас. В історіографії проблеми вивчення фашизму є три класичні його інтерпретації:

1. теорія "моральної хвороби Європи" Б. Кроче. Він вважав, що фашизм – це реакція на ідеали доби Просвітництва;

2. друга інтерпретація фашизму – радикальна. Її прихильники відповідальність за появу фашизму і нацизму покладають на італійську і німецьку буржуазію;

3. третя інтерпретація належить марксистам, які говорять, що фашизм – це є породження імперіалістичної стадії капіталізму та форма антипролетарської реакції.

Дата добавления: 2015-07-17