Політичні вчення у Стародавніх Греції та Римі.

Внаслідок спостережень і порівняння окремих подій і явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися помічати в суспільно-політичному житті ще закономірні і досить стабільні зв'язки, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика послідовно ставала предметом аналізу, а це давало нагоду виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії. Головною передумовою правильного розуміння політичних подій та явищ є формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу та становлення раціонального світосприймання. Першим ступенем цього становлення є виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні та етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.

У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. е. у формі полісів – окремих міст-держав, в складу яких, крім міської території, входили прилеглі сільські поселення. Вихід від первіснообщинного ладу до ранньокласової і політичної форми організації суспільного життя проводжені в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів й посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління – аристократії (влади знаті привілейованих, "кращих"), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих та вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення та теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів здійснений вихід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання та пояснення.

У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична соціально-політична практика. Центр давньогрецької цивілізації – це Афіни періоду розквіту демократії (VI-V ст. до н.е.). Демократичні процедури передбачали участь вільного чоловічого населення в роботі народних зборів та прийняття рішень, рівність громадян перед законом, а також право на заміщення виборної посади. Практикою функціонування демократія спричинено вплив на уявлення древніх мислителів Еллади, а теж бажаної форми держави. Багато із них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, які розділяли аристократичні погляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ. Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, але тільки кращі люди, доброчесністю яких є мудрість. А прибічником "поміркованої" цензової демократії був Демокрит. В даний період у принципі в античних авторів присутнє розуміння Закону, що перетворює Хаос у Космос. Поліс у їх уявленні виступає відображенням космічного порядку. Так, у вченні Піфагора міститься думка про закон космічної гармонії, що визначає порядок для всього сутнісного.

Прийнято виокремлювати такі етапи політичної думки Стародавньої Греції:

1. Етап античної міфічної "передполітології".

2. Етап формування філософського підходу щодо політичних процесів (творчість семи мудреців із кінця VII до початку VI ст. – Піфагора, Геракліта, Демократа та ін.).

3. Етап раціоналістичної інтерпретації політологічного розвитку софістами та започаткування світської теорії політики, а теж переміщення людини в центр політичного життя.

4. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів та процесів, створення наукових основ політичної філософії (Сократ і Платон тощо).

5. Етап формування політичної юриспруденції, початок емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем (Аристотель).

6. Розвиток політичної етики (Епікур, Зенон), започаткування політичної історії (Полібій, III-II ст. до н. є.)

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Аристотеля. Сократ (469-399 рр. до н. е.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов´язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень й створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об´єктивного характеру етичних норм, а також моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять та визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень. Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних та правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого – бажане, розумне у стані справ, проте не повсюдна реальність. Для такого збігу необхідно неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов´язував із однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок та поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він прагнув сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу та державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя та спрямовану проти народу, – тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших – плутократією, правління всіх – демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (із його слів, грубих некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки про те, ніби мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успіху тільки після відповідного теоретичного навчання та практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не тільки демократії, родової аристократії, олігархії, а й особливо тиранії. Вчення Сократа справило значний вплив на подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Аристотеля.

Платон (427-347 рр. до н. е.) – учень Сократа – це один із найбільш видатних мислителів в історії філософської та політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".

Вчення Платона про державу ґрунтується на філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей та світ речей. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією із людською душею. А трьом началам людської душі (розумному, вольовому та чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала – дорадче, захисне й ділове, а останнім відповідають три суспільних стани – правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоби кожне начало робило тільки свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне та вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства. Ідеальна держава Платона – справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути царською владою (якщо між правителів вирізняється хтось один – найдостойніший) або ж аристократією – владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури держава не може бути вічною та зміниться іншими, гіршими формами правління – тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих та бідних, вільних та рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це – тимократія, тобто правління, де панують честолюбство та сила. Така держава (на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни та розбрат, накопичення значного багатства у окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління – олігархію. Це влада небагатьох – жадібних та багатих. Далі зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, останні знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу – демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу – демагоги, тому не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон заперечував не демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу – охлократію. Й при цьому кожну із форм державності губить те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії – багатство, в демократії – це свобода. Саме із демократії виростає її продовження та протилежність – це тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія – це найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля та насильство.

У діалозі "Політик" Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань й вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони. Крім зразкової держави, де правитель володіє істинним знанням та вмінням управляти людьми, Платон вирізняє види правління: владу одного, владу небагатьох та владу більшості, кожен із яких може виступати в законній та незаконній формах. Законна влада одного – це є царство, монархія, а незаконна – це тиранія. Законна влада небагатьох – це аристократія, незаконна – це олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, а із-поміж незаконних – найкращою.

Аргументуючи ставлення до демократії, філософ виказує проникливу думку про небезпеку надмірної свободи, тому що із крайньої свободи може народитися найжорстокіше рабство. Історія знає приклади, що підтверджують даний прогноз. Багато диктаторських режимів виникали із криз, спровокованих станом анархії та розпадом форм взаємовідносин між людьми, що склалися, домінуванням у настроях людей ідеї нічим не обмеженої свободи. Треба відзначити, що і великі революції, які надихались демократичною ідеєю, в своєму результаті закінчувалися диктатурами: якобінська диктатура, а також імперія Наполеона у Франції; диктатура Кромвеля в Англії; диктатура більшовиків у СРСР. У той самий час у проекті ідеальної держави Платона прослідковуються контури тоталітаризму: а це є пріоритет держави над індивідом, наявність цензури, організація життя за планом, введеним правителями, однаковість у житті всіх громадян, регламентація всіх її сторін, включаючи інтимне. Проте в спадщині Платона є чимало позитивних ідей. Щодо свого часу він виказав сміливу ідею про рівноправ'я громадян, вважаючи, що найдостойніші із них можуть стати правителями.

В цілому найбільше помітні заслуги Платона наступні: розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку; обґрунтував концепцію ідеальної держави (найкраща форма держави – аристократія); пропонував модель державного устрою, у якій регламентація життя громадян набирає всезагального тотального характеру (основа такого ладу – це детальні та суворі закони, законопослушність громадян).

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Аристотеля (384-322 рр. до н. е.) – найвидатнішого представника філософської та політичної думки античності. Його політичні погляди втілено у працях "Політика" і "Афінська політія". Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику саме як окремої, самостійної галузі знань.

У центрі політичного вчення Аристотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім´ї та поселень як всеохоплююча та найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі. Форму держави Аристотель характеризував як політичну систему, котра визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів та мети, яку переслідують. За першою ознакою Аристотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні та неправильні. Саме у правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних же – своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія, політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Кожна із шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Монархія є перша і найдавніша форма правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім´ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, котрі наділені особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкраща формою правління – політія, де влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгірша з неправильних форм держави є тиранія (тут влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах).

Аристотель розрізняє крайню демократію, в котрій верховна влада належить народу, а не закону, та помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих та бідних й пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об´єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Аристотелем, політія є середньою формою держави, в котрій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це – поміркованість, у майні – середній достаток, а у правлінні – середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки в державі можна пом´якшити суперечність між бідними та багатими, котра є причиною державних переворотів. Розумне управління та стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним та сильнішим від обох соціальних крайнощів – багатих та бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

Багато ідей Аристотеля – це є протилежні позиції його знаменитого вчителя Платона. У Ватикані зберігається картина Рафаеля "Афінська школа". Тут великий митець відобразив у полотні суперечку давньогрецьких мислителів. Платон показує вгору, підкреслюючи, що справжнє буття має світ ідей, а земний світ – це видимість дійсності, котра є відображенням ідей. А обидва світи поєднуються за допомогою світової душі. Аристотель же, навпаки, показує вниз. Він вважав, ніби земне життя можна раціонально усвідомити й удосконалити. Це стосується і політичного життя. Учитель і учень розійшлися також з питання про найкращий соціально-економічний устрій полісу. Аристотель критикував ідею Платона стосовно ліквідації приватної власності і сім'ї як таких, що суперечать природі людини. В той же час попереджав про небезпеку надмірної майнової нерівності у суспільстві, котра призводила щодо суспільної нестабільності і виступів бідних проти багатих. Вихід з цього становища він бачив не в знищенні приватної власності, а лише в її відносному вирівнюванні і формуванні заможного середнього прошарку. Саме в політії, де переважають люди середнього статку – люди не бідні, але й не досить багаті, – досягається суспільна рівновага та політична стабільність. А геніальна здогадка про "середній елемент" випередила свій час та знайшла продовження в сучасній теорії "середнього класу" як соціальної основи стабільних демократичних режимів.

В цілому найбільше помітні заслуги Аристотеля наступні: визначив людину як "політичну істоту", чия сутність проявляється, насамперед, у державному житті; вперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову; визначив правильні та неправильні форми правління; найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, де править середня верства населення; саме політику пов'язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, котрі вважав вступом до політики.

Пізніше Полібій (ІІ ст. до н.е.) доповнив задані вище політичні вчення ідеями про кругообіг форм правління: царська влада – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія; зокрема, про загрозу перетворення демократії в охлократію (владу натовпу), та про змішану форму правління як найкращий державний устрій. Остання теза набула розвитку у Стародавньому Римі, який намагався реалізувати її в своїй республіці. Втім, давньоримська політична думка здебільшого була епігоном грецької, хоча в працях Сенеки, Плутарха, Плінія Молодшого та інших знаходимо багато цікавих ідей, а Цицерон (І ст. до н.е.) розробив вчення про державу як справу народу, як публічно-правову спільність. Значно більше Рим уславлений правовими ідеями юристів та їх втіленням.

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття – аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Аристотеля. При цьому формування давньоримської політико-правової думки мало декілька етапів, які опираються на відомі історичні події. В цілому же політична думка у римлян почала формуватися ще в царському періоді історії (754-510 pp. до н. є.) та була міфологізованою. А першу римську політичну революцію здійснив Сервій Туллій, поклавши кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству – пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається лише з І ст. до н.е., на що істотний вплив мало завоювання Греції у 146 р. до н. є. А засновники римської політології – це Цицерон. Вагомий вплив на розвиток світової політичної думки справили римські юристи Сабін, Гай та інші, котрі стали творцями юриспруденції – науки про "знання справедливого і несправедливого" (І-III ст. н. е.)

Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона. Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом та державним діячем. Поміж його численних праць основною із проблем держави є "Про державу". Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав до тогочасної римської дійсності та політичної думки. Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси й походить і її назва – республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Аристотелем у тому, що держава виникла із первинного осередку суспільства (сім´ї) поступово й природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони приватної та державної власності. Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (чи монархію), владу оптиматів (аристократію) й владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади – це є благовоління до підданих, у влади оптиматів – це мудрість, у влади народу – це свобода. Але кожній із них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності та нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, котра містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших та доблесних – на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства та свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу та надбання народу. Цицерон вважає, що в умові можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію варто поставити на останнє місце. Проте найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств 3 простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність та правова рівність громадян. Концепцію найкращої форми державності, на відміну від проекту ідеальної держави у Платона, Цицерон вважав реально здійсненною та спостерігав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, спричинила вплив й на подальший розвиток політичної думки.

У період утвердження в Римській імперії панування християнства грандіозного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354-430 рр.), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої погляди він виклав головним чином у праці "Про град Божий". Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства й всі соціальні, державні та правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом та Євою. Людський рід у всі часи існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає "градом земним", а другий – "градом Божим".

Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління і підкорення, панування і рабства. Цей стан він називає " природним порядком " людського життя й критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку і його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться "царство небесне". В очікуванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-політичні порядки, проте тільки тією мірою, якою вони не суперечать християнській релігії і церкві. Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лиш тоді, коли ґрунтується на праві, поєднаному із утіленою в Богові справедливістю. Тому римляни як язичники, на його думку, не були народом та державою у справжньому розумінні, бо, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості. Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов´язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов´язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, несправедливу аристократію – клікою. Вважає прийнятними всі форми правління в тому випадку, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики та права.

В цілому слід прийняти наступні концептуальні висновки:

1. Для політичних вчень Стародавнього Сходу притаманні наступні атрибути: п олітична думка ще не виділилася у самостійну галузь знань; в иражалась у міфологізованій формі; діяло розуміння божественного походження влади.

2. Для політичних вчень Стародавньої Греції притаманні наступні атрибути: поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, виділення їх у відносно самостійний розділ філософії; аналіз будови полісів та типологія політичної влади; розробка концепцій ідеальної форми державного правління.

3. Для політичних вчень Стародавнього Риму є притаманні наступні атрибути: ідеї кругообігу форм правління та змішаної форми правління як найкращої; ідеї панування закону у державі та розробка засад правової системи, котра ґрунтується на природньому праві ("римське право").

Дата добавления: 2015-07-17