Позитивізм та його історична еволюція

Однією з найхарактерніших течій в Європі після епохи буржуазних революцій був позитивізм, який розпочав своє існування в 30-х роках 19 ст. Позитивізм висунув і захищав одну основну ідею – такої філософії, яка приймала би для себе в якості моделі емпіричну науку. Згідно доктрини позитивізму, основний масив знань про світ, людину і суспільство отримується в соціальних науках (передусім, в науках природничих), при чому формою такого знання є описове узагальнення. “Позитивістська наука” повинна відмовитись від спроб осягнути „першопочатки буття та пізнання”, до чого націлена була філософія ще з часів свого виникнення. Оскільки окремі науки потребують певного впорядкування, систематизації своїх понять, то таку роботу покликана виконати філософія нового типу, тобто позитивна філософія.

Її засновником був франц. мислитель Огюст Конт (1798-1857). Розкриваючи зміст поняття ”позитивне”, філософ писав, що позитивне за своїми істотними ознаками виявляється тотожним змісту „відчутно-фактичного” існування.

Головними творами Конта є „Курс позитивної філософії” (1-6 тома) та „Загальний огляд позитивізму”. Предметом позитивної філософії по Конту є: вивчення загальних наукових положень, дослідження взаємних відносин та зв’язків наук, створення системи однорідної науки; вивчення логічних законів людського розуму; вивчення ходу роботи людського розуму на шляху дослідження. В арсеналі наукового методу згідно Конта є індукція, дедукція та гіпотеза. Вимога Конта, щоб релігія не вмішувалася у справи позитивних наук, в сфері дії природничих законів.

Ідеї Конта були співзвучними з ідеями Дж.С. Міля та Г.Спенсера (філософія є таке знання, яке переходить за межі звичайного знання). Їх погляди разом із Контом склали ту початкову форму позитивістської філософії, яка наз. „перший позитивізм”. Позитивісти прирівнювали науковий соціаліз та комунізм до міфів та релігійних догм, які позбавлені наукового значення. Класифікація наук Спенсера: науки, які вивчають форми – абстрактні науки (логіка, математика); науки, які вивчають самі явища в їх елементах та в цілому (конкретні науки).

„ Другий позитивізм” – філософське вчення, сприйнявши ряд основних ідей Конта, Міля, Спенсера, але створивши на їх основі 2-й варіант позитивізму, який відрізнявся переходом від агностицизму до більш відвертого суб’єктивного ідеалізму. Представниками його були (70-ті роки 19 ст.) Ернест Мах та Ріхард Авенаріус, які прагнули подолати так звану кризу „природознавства” (йдеться про розщеплення атома, розпад радіоактивних речовин, пояснення яких не підпадало під тодішні філософські схеми). В основі махізму лежить „теорія економії мислення” та ідеал „чисто описової науки”. Мах і Авенаріус вважали, що світ – це комплекс відчуттів, а завдання науки полягає лише в описуванні цих відчуттів.

На поч.. 20 ст. виникає „третій позитивізм” або неопозитивізм. Представники намагаються довести, що традиційні філософські проблеми – це псевдо проблеми і не мають фактичного обґрунтування. Неоп-ти вважають, що до філософії слід підходити з такими науковими вимогами, які склалися у природничих і математичних науках. Представниками неоп-му були: Шлік (засновник Віденського гуртка), Карнап, Не урат, Рейхенбах, Вінтгенштейн, Поппер.Особливо популярні ідеї у 30-40-х роках – зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації. Філософ не стільки знання, скільки усуває уявне знання. Принцип верифікації: необхідно переводити філософські твердження з форми загальності у форми одиничності, а потім порівнювати їх з фактами. Якщо виявляється неможливість порівняння такого твердження з фактами, то твердження є позбавленим наукового змісту, якщо можливо порівняти, то твердження є істинним або помилковим(коли збіг не спостерігався). Верифікацію критикував Поппер, який запропонував замінити верифікацію на фальсифікацію, тобто пошук фактів, які спростовують дане твердження.

Етап “семантичного позитивізму” (сер. 30-х р.): предмет аналізу – значення слів і знаків, логічні, лінгвістичні та психологічні проблеми. Семантики вважали, що філософія має пояснювати явища людського життя, виходячи із структури мови.

В 60-70 роках виникає “постпозитивізм ” (предс. Фейєрабенд, який пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий методологічний анархізм, він заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу, фактів на вибір теорії, дає безмежний простір за принципом “все підходить”, не існує такої ідеї, яка б не була спроможна удосконалювати знання). Філософія лікує мову, але нів якому разі не формує ті чи інші положення.

Пізніше напрям еволюції неопозитивістської думки зближується з ходом іншого філософського напрямку, що формується в 70-х роках 19 ст. – прагматизму.

Дата добавления: 2015-07-17