Пантеїзм як особлива форма світогляду

Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній натурфілософії.

Рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. Всі вони є пантеїстичними (гр. "пантеізм" означає "вссбожжн") вченнями, згідно з якими Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється.; 2. світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм); 3. світ осягається як цілісність, як єдність, співпадіння протилежностей; 4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (15ст.). він не заперечує існування надприродної істоти. Але проблему співвідношення Бога і світу він вирішує інакше, ніж релігія. В релігійному знчеені Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, за своєї волі, створює світ. Він не заперечує що Бог є начало світу, але він показує Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Отже світ, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму, оскільки світ розчиняється в надприродній істоті, а не вона — у світі.

Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (15ст.).

В основу натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине — це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине є і Богом, і природою, причиною буття і самим буттям;; єдине - це все.

Позиція Дж. Бруно є типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Це суперечить традиційним релігійним канонам про те, що Бог є особа і творець світу. Тому-то церква вважала вчення Бруно Єретичним, а сам він заплатив за свої переконання життям.

Завершує епоху Ренесансу творчість Галілео Галілея (15-16ст.), який створив своєрідну філософську систему.

Галілей ще остаточно не пориває з середньовічними поглядами на Бога як творця природи, але показує процес творіння по-новому. Бог, на його думкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії. У творчості Галілея знаходять обґрунтування есперимснтально-математичні методи пізнання, які на тривалий період визначили методологічні засади природознавства.

18. Проблема методу в філософії Нового часу (Ф.Бекон, Р.Декарт)

Започатковує вивчення методів Ф. Бекон (16ст.) дивився з позиції науки як на вид знання, що здатне описати світ яким він є. Вихідним пунктом нового наукового методу, запропонованого Беконом, є емпірія, досвід, що спирається на експеримент.

Методом свого дослідження природи Бекон називає індукцію як форму доведення, що прислухається до голосу відчуттів, намагається осягнути природний характер речей. Цей метод вчить робити висновки після аналізу дослі­ду й елементів предмета дослідження. У пізнанні речей, явищ людина робить похибки, що базуються на упередженнях, які являють собою укорінені чи вродженні уявлення і фікції. Такі уявлення Бекон називає ідолами, примарами.

Ідоли роду властиві людям через недосконалість їхнього розуму. Наш розум прагне до більшого порядку та рівноваги в речах, аніж вони мають насправді. Ідоли печери, є вродженими і пов'язані з індивідуальним вихованням людини, індивідуальними враженнями її душі, тільки з їй властивими упередженнями. Ідоли ринку виникають на основі домовленості, що супроводжує соціальне життя людей. Можливі ж домовленості лише завдяки вживанню слів і мови. Поганий і неправильний вибір слів значно заважає розуму. Примари театру вселяються в душі людей від засвоєння ними різних догматів філософії та аксіом наук, бо кожна філософська система — це штучно вимишлений світ, як світ театру. Кожна філософська система й аксіоми наук правильні лише в конкретних межах пізнання і часу. Роби­ти їх авторитетними на всі часи є примарним уявленням людей.

Спосіб пізнання Бекона базується на розумовому поєднанні і роз'єднанні тіл природи. Цей спосіб і є індукція.

На відміну від Ф. Бекона, французький філософ Рене Декарт (15-16ст.) пропонує інший спосіб філософуван­ня. Центром і вихідним пунктом філософії Р. Декарта стає не Бог, а „мисляче Я”

Р. Декарт у своїй філософії усуває Бога з природи. На практиці це означало початок грабіжницького ставлення цивілізації до природи.

Істинне знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму Але не досить мати добрий розум, головне вміти його застосовувати. Для того, щоб правильно вести свій розум, слід мати ґрунтовно розроблений спосіб його застосування, або метод. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропо­нує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини.

Принципи своєї логіки він порівнює із законами держави, яких має бути мало, але їх належить дотримуватися. Ці принципи він формулює у вигляді чотирьох правил.

Перше правило методу вимагає «включати у свої міркування тіль­ки те, що мій інтелект уявляє так ясно і виразно, що ніяким чином не дає приводу сумніватися».У цьому правилі наявні дві ознаки: ясність, (що репрезентує силу переживання,) і виразність, (що виказує чітке виокремлення фактів). Ці ознаки в Декарта стверджують в інтелекті наявність інтуїції - вищим видом інтелекту­ального пізнання. Інтуїція в Декарта постає і критерієм істини. На думку Р. Декарта, інтелек­туальна інтуїція не має суб'єктивістських похибок, бо безпосередньо усвідомлює те, що виразно притаманне предмету пізнання.

Друге правило методу вимагає ділити кожну складність, на яку натрапляє інтелект, на більш прості частини для подальшого її пізнання. Поділ на прості частини належить вести до появи у свідомості простих тверджень і питань, які виявляються інтелектуальною інтуїцією.

Третє правило вимагає керувати «ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і легко пізнаваних. І підійматися поволі, як по сходинках, до пізнання найскладніших». Такий порядок міркування і є раціоналістичною дедукцією, що стверджується цим правилом. Отже, шлях пізнання істини - це інтелектуальна інтуїції і доконечна індукція.

Четверте правило вимагає «робити повсюди настільки повні реєс­три, а також загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропу­щено». Дане правило орієнтує пізнання на досягнення найбільшої повноти знання. Наближене до максимальної повноти знання прямує від надійності (переконливості) до очевидності, ясності, виразності. Тобто індукція прямує до дедукції і далі до інтуїції. Таким чином Р. Декарт доводить, що повна індукція є окремим випадком дедукції. Викладені ним правила лягли в основу характеристики будь-якого пізнання. Філософію Декарта можна назвати радикальним раціоналізмом.

Н/Д навів приклад про мурашку, яка збирає і користується, павука – витягує із себе, бджолу – збирає і переробляє.

Дата добавления: 2015-07-17