Поняття, предмет, метод та система трудового права

Право на працю є одним з основних соціально-економічних прав людини, що полягає в можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру. Право на працю включає в себе також право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти тощо. Порядок реалізації цього права та способи його захисту в Україні регулюється нормами самостійної галузі права – нормами трудового права.

Трудове право – це галузь права, що регулює суспільні відносини, пов’язані з використанням найманої праці фізичних осіб

В Україні так само, як і в інших державах Східної та Центральної Європи та практично в усіх державах – колишніх республіках СРСР – трудове право розглядається як самостійна галузь права нарівні з цивільним, кримінальним чи адміністративним правом. У той же час у деяких європейських державах, наприклад, в Австрії та Швейцарії, трудове право вважається підгалуззю цивільного права.

Предмет трудового права становлять такі групи суспільних відносин:

1) відносини, пов’язані із забезпеченням зайнятості населення та працевлаштуванням незайнятих працівників (безробітних). Державою вживається комплекс заходів, спрямованих на працевлаштування та соціальний захист громадян, які не мають роботи. З цією метою, зокрема, утворена Державна служба зайнятості, яка здійснює реєстрацію та облік безробітних та вакантних посад, сприяє працевлаштуванню осіб, що шукають роботу, організовує громадські оплачувані роботи, здійснює виплату допомоги по безробіттю. Учасниками цієї групи відносин є, як правило, три сторони – працівник, роботодавець та держава в особі органів Державної служби зайнятості;

2) трудові відносини, пов’язані з безпосереднім застосуванням найманої праці, становлять основу предмета трудового права і реалізуються під час прийняття на роботу та звільнення з роботи працівників та в процесі їх трудової діяльності в усіх підприємствах, установах і організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування;

3) відносини щодо професійної підготовки та підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві. Найчастіше професійна підготовка здійснюється у формах індивідуального або курсового учнівства і не відокремлюється від трудової діяльності учня;

4) відносини щодо нагляду (контролю) за охороною праці та дотриманням трудового законодавства. Особливістю цих відносин є те, що нагляд (контроль) за дотриманням законодавства про працю здійснюється від імені держави спеціально уповноваженими на те органами, незалежними від роботодавця. Провідна роль у забезпеченні такого нагляду і контролю належить Державному комітету з нагляду за охороною праці (скорочена назва Держнаглядпраці) та його органам на місцях. Крім того, такий нагляд і контроль можуть здійснюватися прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та деякими іншими державними органами;

5) відносини, що виникають між роботодавцем та трудовим колективом з приводу організації праці, встановлення і застосування її умов. Особливістю цих відносин є те, що одним з їх учасників є не конкретний працівник чи декілька працівників, а трудовий колектив в цілому або профспілкова організація як представник інтересів цього колективу. Такі правовідносини виникають, зокрема, при проведенні колективних трудових переговорів та укладенні колективного трудового договору, під час вирішення колективного трудового спору, проведення страйку тощо;

6) організаційно-управлінські відносини. Це відносини, пов’язані з участю працівників в управлінні виробництвом. Вони реалізуються у двох основних формах – шляхом особистої участі того чи іншого працівника в обговоренні та вирішенні питань розвитку виробництва, внесення пропозицій про поліпшення роботи підприємства, а також шляхом участі в керівництві виробництвом трудового колективу в цілому (наприклад, через проведення загальних зборів чи конференцій трудового колективу, виробничих нарад тощо);

7) відносини, пов’язані з притягненням до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності працівників, винних у порушенні трудової дисципліни та (або) заподіянні роботодавцеві матеріальної шкоди. Оскільки юридична відповідальність є суспільним відношенням як за змістом, так і за формою, а її виникнення відбувається в рамках трудових правовідносин, тому відносини щодо притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності також становлять предмет трудового права;

8) процесуальні трудові відносини, тобто відносини, пов’язані з розглядом індивідуальних трудових спорів. Індивідуальні трудові спори можуть розглядатися комісіями по трудових спорах, що утворюються на підприємствах, установах, в організаціях, а також місцевими судами загальної юрисдикції.

Метод трудового права має змішаний характер, оскільки в ньому поєднуються елементи як імперативних, так і диспозитивних начал правового регулювання, при цьому перевага надається саме диспозитивним методам, зокрема методам дозволу та рекомендацій. Диспозитивні норми дозволяють працівникові та роботодавцю погоджувати найбільш прийнятні для них варіанти поведінки. Наприклад, за погодженням сторін визначається трудова функція працівника та строк дії трудового договору, встановлюється суміщення посад, надаються відпустки без збереження заробітної плати та ін. Імперативні норми втілюються у вигляді заборон або обов’язкових до виконання приписів. Так, забороняється використання праці жінок на важких та підземних роботах, а також перенесення і пересування жінками, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, на роботодавця покладається обов’язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна тощо.

Дата добавления: 2015-07-15