Міжнародні нормативно правові акти про забезпечення права людини про працю

Права людини - невід’ємний елемент людської особистості. З давніх-давен люди мріяли про вільне щасливе життя без насильства, жорстокості, приниження, але для цього їм необхідні були певні права.

У стародавньому світі права людини були дуже обмеженими. Раби не мали права розпоряджатися власним життям і навіть найбагатший рабовласник Єгипту за найменшої примхи фараона міг потрапити до в’язниці, а то й позбутися життя. У середньовіччі права людей відрізнялися залежно від стану, до якого вони належали, або релігії, яку сповідували.

Вперше ідеї природної рівності людей були висловлені старогрецькими філософами Протагором, Антифонтом, Лікофроном і китайськими мислителями Мао-Цзи та Конфуцієм в VI-IV ст. до н. е. Саме древньоримським філософам належить заслуга в розробці поняття рівності усіх людей перед законом. «Під чинність закону повинні підпадати всі», - стверджував Цицерон. Але філософські ідеї не мали відбитку у законодавстві в Древній Греції і Римській державі. Права людини розглядалися законом як привілей тільки рабовласників без врахування величезної маси рабів.

Право на недоторканість особи на законодавчому рівні вперше було затверджене у 1215 році в англійському документі під назвою «Велика хартія вольностей». Хартія вміщувала 63 статті, що регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів і інших осіб, які володіли землею, та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. Наприклад, стаття 39 зазначеного документу проголошувала: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув’язнена, або позбавлена власності, або яким-небудь чином знедолена інакше, як за законним вироком і за законом держави». Статтями 41 і 42 Хартії закріплені права кожного вільно пересуватися в межах країни та виїжджати за межі королівства.

Принципи рівності й свободи всіх громадян незалежно від будь-яких обставин вперше було проголошено у 1789 році у французькій Декларації прав людини і громадянина (Додаток 1). В ній у чіткій і лаконічній формі розкрито зміст прав людини, підкреслена цінність людської особистості, визначена роль держави у встановленні статусу особистості в громадянському суспільстві.

Відповідно до Декларації права людини проголошуються природними, невід’ємними і священними. Причому термін «священний» використовується, щоб підкреслити найвищий ступінь значимості прав, що декларуються. Метою держави проголошується «забезпечення природних і невід’ємних прав» (ст. 2). Серед свобод людини на перше місце висуваються свобода вираження думок і поглядів «як одне з найбільш дорогоцінних прав людини» (ст. 11).

Признаючи невід’ємність прав і свобод як обов’язкових для повноцінної життєдіяльності людської особистості, Декларація заперечує їхній абсолютний характер: «Здійснення природних прав кожної людини обмежено тими межами, що забезпечують іншим членам суспільства «здійснення тих самих прав» (ст. 6). Іншими словами, користування свободою не може завдавати шкоди іншій людині. Причому межі здійснення прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом.

Значення Декларації полягає в тому, що вона не тільки містить основні права і свободи, а й принципи організації державної влади, які дуже співзвучні з принципами сучасної правової держави. До них належать:

1) верховенство закону (усе, що не заборонено законом, те дозволено; ніхто не може бути примушений робити те, що не встановлено законом (ст. 5); покарання і затримання особи, позбавлення власності можливо тільки на підставі закону) (ст. 7, 8, 17);

2) представницька форма правління (усі громадяни мають право особисто або через своїх представників брати участь у створенні закону; усі громадяни мають рівний доступ до всіх посад відповідно до їх можливостей (ст. 6);

3) підзвітність всіх органів і посадових осіб («суспільство може вимагати від будь-якої посадової особи звіт про її діяльність» (ст. 15).

З часом, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів у сфері прав людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об’єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства.

Створення ООН та прийняття її Статуту поклали початок якісно новому етапу міждержавних відносин у сфері прав людини. Статут ООН зобов’язав держави дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації.

10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла розроблену Комісією ООН з прав людини Загальну декларацію прав людини (Додаток 2). Саме цей день щорічно відзначається у всьому світі як День прав людини.

Загальна декларація прав людини є одним з найбільш історично значущих документів в галузі прав людини. Її преамбула і тридцять статей перелічують як громадянські, так і політичні, і економічні, соціальні та культурні права.

Перші статті присвячені проголошенню свободи і рівності всіх людей, а також прав, що закріпленні в Декларації за кожною людиною. Наступних 19 статей (ст. 3-21) Декларації присвячені громадянським і демократичним правам, якими повинна володіти кожна людина в демократичному суспільстві. Серед них: право на життя, свободу і безпеку; право на свободу від рабства і підневільного стану, право на невтручання в особисте життя і на володіння майном, а також права на свободу релігії, мови, мирних зборів і свободу пересування, ряд прав стосовно захисту від необґрунтованого кримінального переслідування й інші. Статті 22-29 перелічують економічні, соціальні та культурні права, включаючи соціальне забезпечення, право на працю, освіту, участь у культурному житті та інші. Закріплюючи права і свободи людини, Декларація в той же час встановлює, що кожна людина має обов’язки перед суспільством, у силу цього при здійсненні своїх прав і свобод громадянин може піддаватися деяким розумним обмеженням. Але вони повинні бути встановлені законом і винятково з метою забезпечення прав і свобод інших людей і задоволення вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Загальна декларація прав людини не є договором, і як декларація, не має обов’язкової сили сама по собі. Тому існувала необхідність дати правам, закріпленим у Декларації, силу закону. Саме тому Генеральна Асамблея доручила одночасно Комісії з прав людини через Економічну та Соціальну Раду розробити пакти про права людини, що охоплювали б широкий перелік основних прав і свобод.

У 1966 році під егідою ООН були прийняті Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (Додаток 3) і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (Додаток 4). Пакти є міжнародними договорами, чиї положення обов’язкові для держав-учасників. Обидва пакти набули чинності в 1976 році, після їхньої ратифікації 35 державами. Складовою частиною Пакту про громадянські та політичні права є Факультативний протокол № 1 (Додаток 5), що надає особам право подавати в Комітет із прав людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасником якого-небудь із прав, закріплених у Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасників Пакту, які визнали його обов’язкову силу, звідси й назва документа. В 1989 році був прийнятий Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про скасування страти. Україна є учасницею двох пактів і Факультативного протоколу № 1 до Пакту про громадянські та політичні права.

Загальна декларація прав людини та міжнародні пакти складають Міжнародний білль прав людини, що покладає на держави обов’язок забезпечити здійснення закріплених у цих документах прав всіма необхідними засобами, у тому числі й правовими.

Ще одним важливим органом на європейському континенті, у рамках якого здійснюється захист прав людини, є Рада Європи, держави-учасниці якої прийняли 4 листопада 1950 року Європейську конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод (Додаток 6). Конвенція покладена в основі діючого механізму захисту прав людини на нашому континенті.

За своїм змістом права, передбачені в Конвенції, багато в чому збігаються з тими правами, що визначені в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Конвенція, так само як і Пакт, захищає тільки громадянські і політичні права людини. Вона є реально діючим правом, а не політичною декларацією. Дії або бездіяльність держав, що підписали Конвенцію, у випадку порушення прав, закріплених у ній, можуть бути оскаржені в Європейському суді з прав людини, рішення якого обов’язкові для держав-учасниць Конвенції.

Загалом, міжнародно-правові документи визначають той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність людини. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним.

На сьогодні вже склалася ціла система міжнародних нормативно-правових актів, що стосуються прав людини та захищають права окремих категорій людей. Вона включає п’ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід’ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968p., Конвенція про попередження злочину геноциду й покаранні за нього 1948р.)

3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист людини від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949р. про захист жертв війни, Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966р., Конвенція про політичні права жінок 1953р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок 1979р., Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних з рабством 1956р., Конвенцію про громадянство замужньої жінки 1957р.).

5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов’язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993p.).

Істотний внесок у справу захисту й забезпечення прав людини вносять спеціалізовані установи ООН, зокрема Міжнародна організація праці і ЮНЕСКО. Зокрема, Міжнародною організацією праці були розроблені й прийняті Конвенція № 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності, Конвенція № 105 про скасування примусової праці, Конвенція № 95 щодо захисту заробітної плати та ін.

ЮНЕСКО в межах своєї компетенції також розробляє документи й конвенції, що захищають права людини. Найбільшу популярність одержала Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960р., що передбачає ліквідацію й попередження такої дискримінації.

В основу усіх міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як:повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини.

Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Дата добавления: 2015-07-15