Педагогічні погляди українського народу на виховання дітей у дослідженнях вітчизняних учених.

Література:

1. Любар 0., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педа­гогіки. -К., 1999.

2. Основи національного виховання. - К., 1993.

3. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

4. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. -К., 1974.

5. Українознавство: Посібник. - К., 1987.

6. Традиційне родинне виховання. – Умань, 2010.

1.Для того, аби пізнати свій рідний народ потрібно вивчати його історію, мову, культуру. Однак, не тільки культуру, створену талановитими нашими акторами, художниками, музикантами, письменниками, а й ту, ща творилася і плекалася в народному середовищі, розвивалася, набувала певних стійких рис, тобто ставала традиційною. Ця традиційна культура тісно пов’язана з історичним буттям народу, його психологією, географічним розташуванням, національним характером тощо. Вона виражається в двох формах – матеріальній і духовній.

Вивченням традиційної матеріальної і духовної культури займається спеціальна наука – етнографія або народознавство. Народознавство – широка дисципліна, до складу якої входять: фольклористика, родинознавство (фамінологія), українське дитинознавство, народна деонтологія, етнодидактика, а також етнопедагогіка.

Досить часто в науковій думці поряд з етнопедагогікою вживаються такі поняття, як «народна педагогіка» та «національне виховання».

З’ясуємо суть цих ключових понять.

Нація – не тільки природна спільність людей, пов’язаних між собою єдністю походження, кровним спорідненням. Її характеризують спільність мови, території, релігії, законів тощо. Найважливіша її ознака – єдність. В. Антонович дав таке її визначення: “Національністю ми називаємо сукупність антропологічних, етнографічних і духовних признаків, якими одна група людей відрізняється від інших”.

У теорії і практиці виховання не існує загальної системи, бо кожен народ творить свою, яка відповідає характерним рисам його народності. Як зазначав К. Ушинський, “незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети”. На думку педагога, кожен народ повинен мати власну систему виховання, яка опиралася б на традиції, звичаї, обряди, ідеї, погляди, переконання, котрі забезпечують самозбереження та самовідтворення народу. Кожен народ прагне здійснити найвищі загальнолюдські ідеали на свій лад і має своє особливе завдання, виконання якого складає його моральний обов’язок. Це дає підстави говорити про коло завдань національного виховання:

– формування у вихованців національної свідомості й самосвідомості, патріотизму, любові до рідної землі, родини, народу, бажання працювати задля розквіту Батьківщини, готовність її захищати;

– прилучення молодого покоління до національної культури (мови, мистецтва, літератури, народної творчості, фольклору тощо) та історії, щоб їх надбання стали великим скарбом для дітей;

– розвиток національних рис характеру, вдачі;

– утвердження принципів загальнолюдської моралі: честі, справедливості, доброти, толерантності, працелюбності та інших чеснот.

– прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та громадянською відповідальністю вихованця.

“Український педагогічний словник” так подає тлумачення “національного виховання”, це – “історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь”.

“Мала енциклопедія етнодержавознавства” трактує національне виховання як “цілеспрямований, свідомо регульований процес утвердження національної свідомості, національних почуттів, національних традицій, національного характеру та національних особливостей психології, самоцінностей національно – специфічного (особливого), духовно-культурних, мовних, естетичних та ін. цінностей, всього, що сприяє всебічному становленню національного”.

Під національним вихованням ми розуміємо історично зумовлену і створену самим народом систему родинних цінностей, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, навчально-виховних осередків, закладів та інших форм соціальної практики, спрямовану на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку духовної та матеріальної культури нації.

Теоретичний аспект охоплює ідейне багатство народу, його моральні цінності, що втілюються засобами народної педагогіки і українознавства, принципами, методами, формами організації виховного впливу. До практичного аспекту відносяться – постійна і систематична виховна діяльність сім’ї, родини, державних і громадських навчально-виховних закладів, осередків тощо.

Головною метою національного виховання є передача молодому поколінню соціального досвіду, духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідного світогляду. На цій основі формуються особистісні риси громадянина України, які включають національну самосвідомість, духовність і моральність, розвиток індивідуальних здібностей і таланту, правову, естетичну, трудову, фізичну культуру.

Мета національного виховання може бути досягнута за умови дотримання таких принципів:

1. Природовідповідність (людина розглядається як частка природи, враховуються її вікові та індивідуальні, соціально-психологічні, національні і релігійні особливості).

2. Етнізація процесу виховання з використанням регіональних виховних традицій (виховання на засадах народної педагогіки: формування національної свідомості, любові до рідного краю і народу, прищеплення шанобливого ставлення до культурних надбань народу, спадщини, народних традицій і звичаїв).

3. Культуровідповідність (зв’язок з історією народу, його мовою, народним мистецтвом і творчістю, забезпечення духовної єдності, наступності і спадкоємності поколінь).

4. Гуманізація і демократизація (виховання почуття поваги до старшого покоління і самоповаги, довіри, щирої, людяної, милосердної особистості).

5. Переважання культурно-духовних і моральних цінностей над матеріальними.

6. Диференціація та індивідуалізація (врахування рівнів духовного, фізичного, інтелектуального розвитку. Активність, самодіяльність і творча ініціатива вихованців).

7. Безперервність і наступність (досягнення цілісності і наступності у вихованні, перетворення його на процес, що триває протягом усього життя людини).

Національне виховання – складний структурний компонент виховного процесу, що включає не лише віднесення людьми себе до нації, а й уявлення про культуру, мову, історію свого народу. Тому в національному вихованні велике значення мають особистості, що творять науку і культуру, підносять духовний статус людини. Адже національні ідеї втілюються, обґрунтовуються в діяльності, творчості видатних представників свого народу – еліти нації.

На жаль, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з ряду відомих причин (поневолення, русифікації, тоталітаризму) політика у сфері національного виховання зводилася до того, щоб розмити національну свідомість, зруйнувати весь національно-культурний устрій життя українців, спрямувати в забуття історичну пам’ять, героїчне і трагічне минуле, знищити народні традиції, звичаї, мову.

Національна система виховання нехтувалася, заборонялася, була замінена чужою для України, запозиченою інтернаціоналістською програмою. Національні виховні традиції, звичаї, будучи витісненими з суспільного життя, переважно функціонували в родинному середовищі. Перші його паростки йшли від батька і матері, сім’ї, родини, де прищеплювалася любов до рідного краю, природи, рідної мови тощо.

Термін «народна педагогіка» в науковий обіг ввели О.В. Духнович і К.Д. Ушинський. Народна педагогіка – це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, завдання, форми, методи та засоби навчання і виховання. Автор народної педагогіки - народ.

Українську народну педагогіку розглядають як систему ем­піричних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і засто­совуваних українцями в навчанні і вихованні підростаючих по­колінь. Вона передувала педагогічній науці і стала її основним першоджерелом. Народна педагогіка – це усний багатотомний підручник виховання, що з найдавніших часів зберігається в пам’яті народу і передається від покоління до покоління. Українська народна педагогіка своїм корінням сягає в сиву давнину, у життя, побут, звичаї, вірування українських племен ще до заснування Київської держави, які, за словами літописців, «мали кожде своє: обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде». Вона постала й знайшла своє поетичне виражен­ня в усній народній творчості – прислів'ях, приказках, піснях, билинах, притчах, казках, міфах, традиціях, звичаях, обрядах, ри­туалах і святах.

Цінність народної педагогіки – в її органічній єдності з укла­дом життя народу, його історією, культурними і побутовими тра­диціями. Ідеї та засоби народної педагогіки глибше і повніше втілюють у собі людську духовність. Народна педагогіка є неви­черпною скарбницею виховних засобів, головні серед них – це рідна мова, фольклор, міфологія, символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї, обряди, народні ігри та іграшки тощо.

Поняття «етнопедагогіка» в науковий обіг ввів чуваський педагог Г.Н. Волков у 70-х роках XX ст. За його визначенням, етнопедагогіка – це наука про народну педагогіку, про народну школу, досвід народу щодо виховання підростаючого покоління, про його педагогічні погляди, про педагогіку побуту, родини.

Етнопедагогіка з'ясовує можливості й шляхи реалізації про­гресивних ідей народу в сучасній практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педа­гогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з'ясовує їх відповідність сучасним за­вданням виховання.

Етнопедагогіка - це система цілей, завдань, принципів, мето­дів, форм організації процесу становлення молодого члена суспі­льства і підготовки його до життя в структурі національно-етні­чних поглядів, норм і звичаїв окремого народу, етносу.

Історія української етнопедагогіки - це галузь знань про зародження, становлення і розвиток науки про українську на­родну педагогіку.

Головну суть кожного із зазначених вище понять стисло можна виразити так: народна педагогіка – явище, історико-педагогічний феномен, етнопедагогіка – наука, що вивчає народну педагогіку як історико-педагогічний феномен, історія етнопедаго­гіки – знання еволюції цієї науки.

Етнопедагогіка має чітко виокремлену структуру:

1. Українське родинознавство (фамілологія)

Це народна мудрість й досвід щодо створення, збереження і роз­витку міцної, здорової, щасливої сім'ї, про рід і родину та їх зна­чення в долі людини, народу, держави. «Сім'я – ключ до щастя», «Україна – велика родина», «Тому роду нема переводу, у якому браття милують згоду». Українське родинознавство розглядає питання про родину як втілення духовності і національного духу, про типи і форми української сім'ї, її склад, структуру, основні функції; про шлюб і сім'ю як виховну організацію, народний ідеал сім'ї, українське родинне звичаєве право, статус членів сі­м'ї, її авторитет, найпоширеніші вади й біди сучасної сім'ї, про відродження традиційно високого статусу української родини.

Дата добавления: 2015-07-14