Етнопедагогіка - основа сучасної національної системи виховання.

Література:

1. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»).
-К., 1994.

2. Концепція безперервної системи національного виховання. - К.,
1994.

3. Концепція виховання у національній системі освіти // Освіта Укра­
їни, 1996.

4. Концепція національного виховання // Освіта. - 1996. - 7 серпня.

5. Скуратівський В.Т. Берегиня. - К., 1987.

6. Стельмахович М. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

7. Сявавко Є. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. -
К., 1974.

10.Українська народна педагогіка в школі: Методичні рекомендації. -К., 1990.

1. Народ і виховання – ці два поняття взаємопов'язані, не існують одне без одного. В історії людства так повелося, що кожен на­род передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багат­ство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так ство­рюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується самосвідомість. Народ завжди виступає виховате­лем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народ­ного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини.

«Чи дивно після цього, що виховання, створене самим народом і побудоване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних іде­ях...» (К.Д. Ушинський).

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості. Вплив виховання на формування особистос­ті народ розглядає як важливий чинник, що визначає долю людини.

Педагогічні погляди народу на виховання складалися без про­фесійної педагогічної підготовки. Народ по зернині відбирав усе краще, що відповідало його ідеалу виховання справжньої люди­ни. Народ мав усталені поняття про суть, мету, завдання, прийо­ми, методи і засоби виховання, основні чинники формування осо­бистості, напрями навчання і виховання дітей. Народ завжди правильно уявляв суть виховання: «Виховання - безцінне ба­гатство», «Дитина - дорогоцінність, а ще більша дорогоцінність - її виховання». Виховання українська народна педагогіка роз­глядає як першу суспільну потребу: «Камінь шліфують, а люди­ну виховують».

Найкращим майстром народ вважав того, хто виховав розумну і добру людину. Народ вірив у силу виховання.

В українській народній педагогіці слово «виховувати» має досить довгий синонімічний ряд: няньчити, колихати, годува­ти, леліяти, доглядати, бавити, пестити, викохувати, учити, научати та ін.

Не ти ж мене колихав,

не ти ж мене няньчив.

Годувала, леліяла,

потіхи ся надіяла.

Як бавитимеш дитину, так вона і ростиме.

Викохав дитину в добру годину.

У Т.Г. Шевченка:

А мати хоче научати, так соловейко не дає.

З давніх-давен в Україні передається народна настанова: «Якщо твої плани розраховані на рік - сій жито, якщо на деся­тиліття - саджай дерево; якщо на віки - виховуй дітей».

На думку народу, головною причиною занедбаності вихован­ня є відсутність вимогливості до дітей, потакання їхнім при­мхам. «Причина - у батькові, а результати - у дітях. М'якосер­дий батько - сину воля». Народ розумів природу дитячого вере­дування: «Чого дома нема, того дитина і просить». Розуміючи дитячу психологію, народ помітив: «Діти лякають батьків своїм плачем, а старики - своєю смертю», «У домі, де діти, бувають і злодії», «Сміх без причини - ознака дурного виховання».

Усвідомлюючи причини невихованості, народ визначив своє ставлення до перевиховання дітей: «Невихованість - виліковна хвороба, а дурість — безнадійна», «Навіть у потоптаній траві роз­квітають квіти». Виховання дітей - складний процес. Вихову­вати дітей не так-то й легко: «Малі діти - малий клопіт, а підро­стуть - буде великий», «Легше нанизати на нитку цілу мірку пшона, ніж виховати одного сина».

У результаті багаторічних педагогічних пошуків визрівали народні уявлення про основні чинники (фактори) формування особистості. Великого значення народ надавав чинникам спадко­вості, середовищу (взаємини в сім'ї, розпорядок життя, побут, звич­ки, традиції, матеріальне становище, побутові умови), вихованню. Велику роль у вихованні відіграють природні задатки, тому народ вважає: «Кожна пташка свою пісню співає і своє гніздечко має», «Соловей може вирости у воронячому гнізді, але каркати не навчиться», «Яке коріння, таке й насіння», «Від лося - лосята, від свині - поросята». Популярні у народі вирази: «Викапаний батько» або «Чисто тобі матінка». Народ правильно показав значення середовища у вихованні: «Одна диня поряд з іншою змінює свій колір», «Як зайдеш між реп'яхи, то реп'яхів і набе­решся», «Як у сім'ї згідливе життя, то виросте і дитя до пуття», «З ким поведешся, від того й наберешся».

Особливо народна педагогіка акцентує увагу на домашнє ото­чення, уклад життя родини. Сім'я позитивно впливатиме на ді­тей, якщо в ній панує дух єдності. Чітко визначився у народних уявленнях такий могутній чинник формування особистості, як виховання прикладом: «Добрий приклад кращий за 100 слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило».

Народ упевнений, що формування людини залежить насам­перед від виховання: «Що виховаєш, те й матимеш», «І у дурних батьків бувають розумні діти», «Здібності від народження - тільки половина, інша половина — виховання».

Усі чинники формування людини народна педагогіка роз­глядає у взаємозв'язку.

Основну мету виховання народна педагогіка вбачає в тому, щоб підготувати кожного до життя і праці, навчити людяності, доброти, дружби, милосердя, технології здорового спілкування, злагоди, колективізму, гуманності. Народ прагнув навчити кож­ного бути людиною: «Дивись - не забудь: людиною будь». Народ висловлює бажання мати добрих дітей. «Добрі діти - спокійна старість, лихі діти - старість стає пеклом». Народна педагогіка прагнула розкрити життя, а водночас висувала потребу всебічної підготовки до нього: «Життя прожити - не поле перейти», «Вік ізвікувати - не пальцем перекивати».

Мету і зміст виховання диктують життя і конкретні умови життєдіяльності трудової людини.

Зміст виховання в народній педагогіці - це весь процес фо­рмування особистості й підготовка її до активної участі у виро­бничому, суспільному й духовному житті. У конкретнішому ви­раженні зміст виховання охоплює формування морального об­личчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення пра­цьовитості, естетичних смаків. У народній педагогіці зміст ви­ховання охоплює піклування про здоров'я, фізичний розвиток, передачу знань, умінь та навичок, привчання до організації до­машнього побуту, забезпечення професійної обізнаності, підготов­ку до сімейного життя, формування духовного світу.

Народна педагогіка розглядає виховання в динаміці. Це по­в'язано з віком, досвідом, силами і можливостями дітей: «Малі діти не дають спати, а великі - дихати», «Гни дерево, поки моло­де, вчи дитя, поки мале».

Народна педагогіка не залишила поза увагою труднощі ви­ховання підлітка: «У підлітка розум і серце часто не в ладу». Народна педагогіка підкреслює складність психіки людини, в яку повинен заглибитись вихователь: «Чужа душа - темний ліс», «Щоб людину взнати, треба з нею пуд солі з'їсти», «У тихо­му болоті чорти водяться».

Виховання слід розпочинати з моменту народження дитини: «Перший крок виховання йде з першим криком дитини».

Виховання - це єдина система, в якій все пов'язано і взаємо-зумовлено, в якій одна ланка доповнює і породжує іншу: «Посі­єш вчинок - пожнеш звичку, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю».

Народна педагогіка твердить, що добрий вихователь вимог­ливо ставиться до вихованця: «Дитині волі не давай», «Розум­ний батько сина спитати не соромиться», «Гарна мазана паляни­ця, а не дитина».

Не можна потакати дітям: «Хто дітям потакає, той сам причитає». Треба додержуватись єдності вимог у вихованні: «У семи няньок дитина без ока», «Де багато няньок, там дитя каліка».

Вимогливість народна педагогіка розглядає як вищий ступінь поваги.

Основними критеріями визначення рівня вихованості є вчи­нки, поведінка, дії людини: «На дерево дивись, як родить, а на людину - як робить».

2. Вихідним для педагогіки є положення народного світогляду, що людина невід’ємна від природи, що вона є її часткою. За народними переконаннями щастя і добро невіддільні від природи і людей: «Година вам щаслива! Щоб ви бачили перед собою сонце, світ і дітки!».

Під засобами виховання розуміють діяльність, явища чи пред­мети культури, навколишній світ тощо, які можуть впливати на особистість у певному напрямі.

Засоби виховання: слово, фольклор, авторитет, праця, навчан­ня, природа, побут, звичаї, традиції, громадська думка, мікроклі­мат, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим, літерату­ра, мистецтво, книги, кіно, театр, музеї, іграшки, свята, символи, реліквії, релігія тощо.

Під методом виховання розуміють способи цілеспрямова­ного педагогічного впливу на свідомість і поведінку дітей, на формування в них благородних якостей, на збагачення їх необ­хідним життєвим досвідом. Методи обумовлюють взаємопов'я­зану діяльність вихователів і дітей.

Виховний досвід нашого народу викристалізував провідні ознаки методів і доцільність їх використання: одних - для за­безпечення набуття знань, умінь і навичок (методи навчання), інших - для тілесного, духовно-морального та інтелектуального розвитку особистості (методи виховання).

Для практичного користування у виховній роботі з дітьми методи поділяють на три групи: 1) методи переконання і форму­вання досвіду суспільної поведінки; 2) методи організації життє­діяльності дітей; 3) методи стимулювання культурної поведінки.

Методи переконання: роз'яснення, повчання, напучення, по­рада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання, дискусія. Вони впливають на свідомість, збагачують розум дитини, форму­ють життєві принципи й уміння орієнтуватися в житті.

Методи організації життєдіяльності, спрямовані на захист власного життя, зров'я та оточення: вправи, режим, доручення, вимоги привчання, нагляд, прохання, наказ, заборона.

Методи стимулювання культурної поведінки: схвалення, змагання, сугестія (навіювання), заохочення, покарання. Ці методи відіграють профілактичну роль у формуванні поведінки та стосунків.

Заохочення - лагідні методи виховання: слово, усмішка, лагі­дний погляд, ласка, похвала, нагорода, залучення до виконання цікавих дій, погладжування по голові, оцінка, подяка.

Покарання: вияв незадоволення, осуд, присоромлення, обме­ження деяких прав, посилення контролю, відстрочка обіцянки, стриманість у поводженні з дитиною, позбавлення ласки, відчу­ження в голосі, гнів, обурення. Не слід карати зі зла. Покарання має бути справедливим, відповідати характеру порушення. Зо­всім неприпустимі жорстокість, садизм, нанесення шкоди здоро­в'ю, приниження людської гідності, рукоприкладство, залякуван­ня, погрози, лайки, безкінечне моралізування, позбавлення їжі, одягу, взуття, притулку, злісне відчуження.

Народна педагогіка на перше місце поставила методи, які фо­рмують суспільну поведінку: уклад життя, діяльність дітей, впра­вляння, привчання, режим праці та відпочинку, виконання дору­чень і обов'язків, ігри, забави.

Зокрема, вправляння і привчання реалізуються за допомогою комплексу різноманітних прийомів: показ, приклад, нагадування, контроль, самоконтроль, наказ, погроза: «У гостині останній по­чинай їсти, а першим переставай», «Шануй батька і матір», «До­віряй, але перевіряй», «Найкращий контроль - власна совість», «Хто рано встає - тому Бог дає», «Зробив діло - гуляй сміло».

Практика народного виховання часто вдається до виконання дітьми різних доручень.

У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова: «Вола в'яжуть мотузками, а людину — словами».

У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи: розповідь, бесіда, роз'яснення, інформування, порада, дискусія. Усі вони здавна побутують у практиці народного вихо­вання. Народна педагогіка виробила розгалужену систему мето­дів стимулювання (вимога, суспільна думка, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання, за­уваження, осуд, метод природних наслідків, докір, обмеження окре­мих прав дитини, репліка).

У народній педагогіці всі види покарання пройняті гуманніс­тю. Покарання застосовується помірковано, карати має право людина мудра й авторитетна: «Краще догана розумного, ніж по­хвала дурного».

Народна педагогіка розглядає покарання і заохочення як делі­катні методи (виявляти вимогливість із повагою, не захвалювати): «Перехвалене - як пересолене», «Як будеш часто називати лю­дину свинею, то вона і захрюкає». Фізичні покарання і заляку­вання - методи шкідливі й непедагогічні: «Учи дітей не страхом, а ласкою», «Хто б'є дитину, той не виховує добру людину», «Жо­рстокість породжує тупість і дурість».

3. Етнопедагогіка має свої принципи виховання. Провідними є природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, виховання в праці, єдність навчання і виховання, зв'язок із жит­тям рідного народу, гуманізм, активність і ініціативність вихо­ванця в процесі виховання, орієнтація на загальнолюдські мора­льні цінності. Принциповим в етнопедагогіці є врахування віку дитини, виховання з ранніх років, гуманне ставлення до дитини, утвердження любові, поваги і ласки до дітей, піклування про дитину в сім'ї, атмосфера розумної вимогливості до дитини, по­вага дитини до батьків, авторитет жінки-матері, послідовність і наступність виховних дій, індивідуальний підхід до дітей, знан­ня дитячої психології, наочність і приклад у вихованні, підгото­вка до життя і праці, самовиховання та самодіяльність.

Розглядаючи людину як частку природи, яка підкорюється її силам і законам, народна педагогіка дотримувалася принципу природовідповідності у вихованні. Народна філософія вчить: «Пізнай світа, поки служать літа». На цій підставі в народній традиції постулюється думка: «Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале».

Українська етнопедагогіка дотримується визначеної періодизації віку людини, в основі якої лежать, насамперед, аналогії з природою. Вік людини в народній світомості прирівнюється до пір року (дитинство – весна, молодість – літо, зрілість – осінь, старість – зима); до певної пори дня (дитинство – ранок, молодість – день, старість – вечір). «Що ранком на чотирьох, вдень на двох, а ввечері на трьох?» - запитує загадка. Мова йде про вік людини. Залежно від віку людина займає місце в громадській структурі, має певні права і обов’язки в сім’ї і суспільстві, які лежать в основі соціальної періодизації віку людини. За віком людей в Україні поділяли на 5 категорій: діти, хлопці, й дівчата, парубки й дівки, дядьки і старі.

Українська етнопедагогіка покладає на батьків піклування про своїх дітей до того часу, поки вони не одружаться і не утворять свою сім’ю.

Народна педагогіка виходить з того, що виховання дитини потрібно розпочинати в ранньому віці. Сучасна психологічна наука пояснює це положення пластичністю психіки дитини, її інтелекту. Народ помітив цю плас­тичність і вважав її властивою ознакою молодого люд­ського організму, адже все молоде в природі гнучке: «З молодого, як із воску: що хоч, те й виліпиш», «Мо­лоде на всі сторони гнеться», «Як дуба не нахилиш, так великого сина на добре не навчиш». А тому народ ра­дить: «Гни тоді, як іще дубчик, а не тоді, як уже кілок, стане»; «Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, бо як ляже поздовж, то тоді вже пізно буде»; «Гни дубчик,, доки молодий»; «Гни бука, поки молодий, вчи сина, поки малий».

М. Драгоманов у свій час записав цікаву казку, до­сить показову з погляду народної педагогіки. Батько дорікає дорослому синові, що він і того не знає, і те ро­бить не так, і починає вчити сина, як треба робити. Тоді син улучив момент, коли вони удвох з батьком поїхали до лісу, і син «велит старому вилість на бука, що ему вже десять літ, позідат:

– Пригинай го до землі.

Тот виліз, гне, гне, та не мож, хіба трошки.

– Одже видиш, било мене вчити, як мі десять літ било.

Так велит йому лісти на бука, що му вже двайцять літ, та пригинати, але тото вже годі пригнути. Так му тот мовит:

– Одже видиш, вже тепер даром вчити, вже запізно».

Згідно з принципом природовідповідності піклування батьків про своїх дітей вважалось у народі важливі­шим, ніж піклування дітей про батьків. Про це свідчить таке народне оповідання.

«Летел ворон из теплых стран и под крыльями нес своих птенцов. Дорогой задал он вопрос одному птен­цу: будет ли он носить своего отца, когда тот соста­рится; получив утвердительный ответ, ворон бросил птенца на землю. Такой же ответ получил он от вто­рого птенца и поступил с ним так же, как и с первым. Третий отвечал: «Буду носити, батьку, да тілько своїх діток». Отец принес этого птенца, куда было нужно, потому что видел в нем правдивость».

Принцип природовідповідності, в свою чергу, висуває інші виховні принципи. Серед них – принцип гуманності у ставленні до дитини. Традиційне поняття, сформоване у народу в сиву давнину, що дитина, як всі живі малі істоти, вимагає піклування з боку батьків, протягом віків доповнюється емпіричним знанням дитячої психо­логії, а з прийняттям християнства підсилюється впли­вом релігійної моралі, яка розглядає дитину як дар божий («Бог тебя дал, бог даровал», – є таке звернен­ня до дитини в російському фольклорі), а піклування про неї – священним обов'язком батьків. Безплідність батьків вважається божим покаранням за гріхи. Без­дітна людина в народній творчості порівнюється з без­плідним деревом, безплідність вважається великим нещастям. Щедра народна фантазія створювала навіть «штучних» дітей, які приносили втіху людям (досить згадати українські та російські народні казки «Соло­м'яний бичок», «Кривенька качечка», «Телесик», «Сніжниця» тощо).

Утвердження любові, особливої поваги й ласки до дітей – одне із стрижневих питань народної педагогіки. Покривдження дітей розглядається українською народ­ною педагогікою як страшна несправедливість. Як про велику людську трагедію говориться в українській істо­ричній народній пісні «Зажурилась Україна» про стра­ту дітей татарською ордою:

Зажурилась Україна,

Що ніде прожити,

Витоптала орда кіньми,

Маленькії діти.

З дітьми у народу пов'язується думка не тільки про
забезпечену старість, але й про майбутнє цілого народу. Цей громадянський мотив звучить уже в колисковій пісні:

Рости, синку, на забаву

– Козачеству на славу.

Воріженькам на розправу...

Найбільш природовідповідним вихованням україн­ська народна педагогіка вважає виховання в сім'і.

Народна етнопедагогіка є багатющою невичерпною скарбни­цею навчально-виховних засобів, провідними серед яких є рідна мова, усна народна творчість, національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народ­ні ігри, іграшки, ритуали та урочистості, безпосередня особиста праця, природа, колискова пісня, скоромовки, оповідання, казки, частівки, утішки, забавлянки, закликанки, атмосфера рідної до­мівки, приклад старших, дитяча самодіяльність, народні афориз­ми, прислів'я, приказки.

Історія української етнопедагогіки продовжується. Вона є об'­єктом численних досліджень та пошуків, її ідеями пройняті сучасні концепції виховання та навчання молоді незалежної України.

4. Самовиховання, на думку народу, має велике значення в житті людини. Народний афоризм прямо націлює юнаків і дівчат: «Ба­тьки дали тобі життя – волю виховай сам». Народ створив своє­рідну програму самовиховання молодої людини: «Хорошу спра­ву роби в міру, погану не роби зовсім», «Захочеш дізнатися про себе – спитай думку людей», «Хорошому норову вчись на при­кладі без норову», «Ввічливості вчись у неввічливого», «Не будь дуже солодким – тебе з'їдять, не будь дуже гірким – тебе вики­нуть», «Сто разів відміряй, а один раз відріж», «Не будь голубом для двох дахів», «Поводься так, як ти хотів би, щоб з тобою поводилися», «Якщо пригощають, пий навіть воду», «Не вчись ніжностей, а вчись труднощів», «Всяке діло роби сміло», «Взявся за гуж, не говори, що не дуж», «Скінчив діло, гуляй сміло».

Народна мудрість стверджувала: слід намагатися викликати в дитини внутрішні здорові чуття і прагнення позбавитися шкід­ливих і нездорових проявів у своєму характері, вчинках, допомо­гти їй поступово набувати позитивного життєвого досвіду, вироб­ляти в собі благородство, ввічливість, працелюбність, скромність, справедливість, чесність і правдивість.

Народ дбав про розвиток самосвідомості, гартування волі, фо­рмування позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, до дія­льності, ініціативності, виконання обов'язків. Форми самовдос­коналення виражались у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на людей.

Методи самовиховання: аналіз, спостереження, самокритика, самопереконання, самонавіювання, самозобов'язання, емоційне уявне перевтілення в іншу людину, похвала, оцінка вчинків доро­слими, присоромлення, спілкування зі старшими.

Засоби самовиховання: народні свята, обряди, символи, казки, усна народна творчість, народні традиції.

В українській народній педагогіці використовуються такі форми організації дітей: індивідуальна, групова, масова (фрон­тальна).

Індивідуальна форма - догляд за дитиною; групова - вихо­вання дітей у сім'ї, участь в об'єднаннях ровесників; фронталь­на - участь у праці, святах, обрядах.

5. Українська етнопедагогіка є власне національною виховною системою, що сформувалася завдяки поєднанню народного, націона­льного і загальнолюдського, завдяки зв'язку минулого і загаль­нолюдського, минулого з сучасним в історії нашого народу. Ця система є сьогодні надійним фундаментом національного рефор­мування нашої освіти і виховання, розв’язання тих завдань фор­мування особистості громадянина України, які чітко визначені в Концепції громадянського виховання та Концепції 11-річної за­гальноосвітньої школи. А ці завдання, відповідно до названих документів, такі:

• сформувати свідомого громадянина, патріота, професіонала,
людину з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями,
вчинками та поведінкою;

• сформувати такі особистісно значущі якості, як національна
свідомість, духовність людини.

Домінантою виховного процесу має стати формування в учнів патріотизму з новим змі­стовим наповненням. Це виховання почуття любові до рід­ного краю, свого народу, держави, відповідальності за їх май­бутнє, відкритості до сприймання різноманітних культур світу, освоєння духовних цінностей людства – гуманізму, свобо­ди, справедливості, толерантності, культури миру, національ­ного примирення, збереження природи, всебічний розвиток індивідуальності дитини.

Дата добавления: 2015-07-14