Лекція 5.

СВІТОВЕ ДЕРЕВО – ОСНОВА ФОЛЬКЛОРНОЇ, ЕТНІЧНОЇ, РОДОВОЇ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНЦІВ

Зміст

1. Суть поняття «архетип». Дослідження К. Юнга «Про архетипи колективного несвідомого».

2. Світове Дерево – основа упорядкування мислення, пам’яті, сприйняття.

3. Родовідне Дерево.

4. Дерево Роду у дитячому фольклорі та у контексті сімейної та календарної обрядовості українців.

5. Родовідне Дерево – домінантний мотив настінних розписів Уманщини.

6. Світова вертикаль як наскрізний мотив старовинних рушників історичної Уманщини. «Вазонка» на вишитих рушниках.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Афанасьев Н. А. Поэтические воззрения славян на природу. Том 2. – 2006. – 274 с.

2. Болебрух А. Світосприйняття давньоруських людей // Київська старовина. – 2002. - №6. – С. 56-80.

3. Валькова В. Неділя зелена, Трійця свята / фольклорно-обрядова програма з використанням зеленосвятської традиції // Освіта. – 1999. – 28 липня. – 4 серпня.

4. Войтович В. Первовічне коріння світового Дерева Життя / міфи, релігія, демонологія // Берегиня. – 1999. − №1. – С.57 − 67.

5. Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664с.

6. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнограф. нарис / худож. – оформлювач П.Д. Киркач – Осипова. – Харків: Фоліо, 2005. – 508 с.

7. Гаврилюк Т. «Між великим страхом та маленькою надією» Співвідношення людина – надприроднє в магії дохристиянського періоду // Людина і світ. – 2004. − № 2. – С.49 − 52.

8. Закувала зозуленька: Антологія укр. нар. поет. творчості. – К.: Веселка, 1998. – 510 с.

9. Клочек Г. Світ «Велесової книги». – Кіровоград: Степова Еллада, 2001. – 160 с.

10. Колядки і щедрівки. – Київ: «Музична Україна», 1991. – 239 с.

11. Кузь В.Г., Сивачук Н.П. “Ой мій милий, білоданчику” (семантика образів старовинних рушників Уманщини) // Берегиня. – 2003. - № 2. – С. 26–30.

12. Культура і побут населення Ураїни: Навч. посібник / В.І.Науменко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. – К.: Либідь, 1993. – 288с.

13. Лановик М., Лановик З. Українська народна словесність: Посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів. – Львів: Літопис, 2000. – 614.

14. Лозинський Й.І. Українське весілля. – К.: Наукова думка, 1992. – 170 с.

15. Мірчук І. Світогляд українського народу // Народна творчість та етнографія. – 1996. − №1. – С. 22−32.

16. Мойсєїв І. // Храм української культури. – 1997. – С. 112–136.

17. Найден О.С. Орнамент українського народного розпису. Витоки. Традиція. Еволюція. – Київ: Наук. думка, 1989. С.

18. Несен І. Деревце у весільному ритуалі Київського Полісся // Київська старовина. – 2003. − №6. – С. 107−114.

19. Остроушко О. Одноразові тексти українських замовлянь // Мандрівець. – 2002. − №1. – С.66−69.

20. Словник символів / За заг. ред. О.І. Потапенка, М.К. Дмитренка. – К.: Редакція часопису “Народознавство”, 1997. – 156 с.

21. Ржепецький Л. Обереги душі / Тополя: пісні, легенди, свята, пов’язані з тополею // Освіта. 2001. – 3−10 жовтня.

22. Сарков В. Великдень у традиційній календарній обрядовості українців // Пам’ять століть. – 2002. − № 2. – С.93 − 96.

23. Сивачук Н. Український дитячий фольклор. Підручник. – К.: Деміург, 2003. – 288 с.

24. Сидорук В. Шевчук С. «Круг веду – зло відведу…» / словник символів // Берегиня. – 1993. − №1. – С.82−84.

25. Скуратівський В. Дідух: Свята українського народу. – К.: Освіта, 1995. – 227 с.

26. Скуратівський В. Русалії. – К.: Довіра, 1996 – 734 с.

27. Соляр О. Ритуал замовляння як комунікативний акт збереження «Принципу космічної рівноваги» // Мандрівець. – 2004. − № 2. – С. 67−72.

28. Ткач М. Дерево роду / Народознавство // Українська культура. – 2003. − №1. – С. 30−32.

29. Фольклор Уманщини / Матеріали лабораторії “Етнологія Черкаського краю”. – Ф. 1999 – 2005 рр. – П. 90 – 220.

30. Черепанова С. О. Філософія родознавства

31. Шевченко В. Символіка весільного гільця // Народна творчість та етнографія. – 1996. − № 5−6. – С. 82−84.

32. Юнг К. Г. Об архетипах колективного бессознательного // Божественный ребенок: Анатомическая психология и воспитание. М.: «Олимп»; ООО «Издательство АСТ – ЛТД», 1997. – 400.

33. Яковлєва О. "Потойбіччя в уявленнях прадавніх українців" // Народна творчість та етнографія. – 2005. − № 3. – С. 78−84.

1. Карл Юнг у праці «Про архетипи колективного несвідомого» вводить до наукового обігу поняття «архетип» (від лат. архе – перевага). Мова йде про існуючих з давніх часів універсальних образів (солярних, лунарних, метеорологічних, рослинних і ін. допоміжних уявлень). Згідно теорії вченого, елементи колективного несвідомого (у людей воно тотожне з самим собою та, завдяки цьому, утворює психічну основу особистої природи, існуючу в кожному індивіді) утворюють етнічні архетипи.

Архетип виявляється насамперед у релігійних вченнях, міфах і казках. За Юнгом, інстинкти людини мають не тільки біологічну, скільки символічну природу, бо символіка є частиною самої психіки. Як психологічне поняття несвідоме характеризує такі психічні процеси, які не усвідомлюються або витіснені зі свідомості. Вироблені несвідомим ідеї мають символічний характер і становлять основу всіх уявлень людини. Такі ідеї розлягаються за їх формою, а не за змістом. Вони властиві всьому людському родові й називаються архетипами, цебто архаїчними, первісними образами.

Колективний досвід кожного народу в первісних формах або етнічні архетипи, переходять до майбутніх поколінь, залишаючих на рівні несвідомого і, виявляючись в індивідуальній свідомості. Для того, щоб їх сприйняла індивідуальна свідомість, етнічні архетипи повинні бути вербалізовані. Як виникли архетипи? Швейцарський вчений пояснює, що первісна людина прагнула асимілювати весь зовнішній чуттєвий досвід подіями свого духовного життя. Їй не достатньо було бачити схід сонця, така подія повинна була стати одночасно психічною подією, тобто сонце у своєму перетворенні повинно уособлювати для людини долю божества або героя, яке, по суті, не живе ніде, окрім як у душі людини. Таким чином, міфологізовані процеси природи (літо, зима, фази місяця, період дощів тощо) є символічним виразом внутрішньої і несвідомої драми душі, яка переноситься на події природи і може бути усвідомлена людиною. Архетипи органічно пов’язані з релігією [32].

2. Світогляд народу спирається на його релігійні погляди і вірування. Виділяють три великі стадії осягнення людиною сутності того, що відбувалося навколо неї, а саме: міфологічну (язичницьку), християнсько-релігійну і сучасну (активно-особистісну).

Одним з формоутворюючих положень язичницької свідомості визначається віра у нерозривний зв’язок потойбічного життя та земного уявлення про взаємозв’язок живих і обожнюваних предків, залежність добробуту нащадків від потойбічного заступництва [15, 22].

Образом світу виступало так зване Світове Дерево, за допомогою якого моделюється трійчаста вертикальна структура світу – три царства: небо, земля і царство померлих. На нього як на вісь стали нанизуватися всі елементи всесвіту – від конкретних богів та тварин до абстрактних понять та категорій.

Образ дерева – одно з найвеличних витворів людської свідомості. Виник він давно і визначив структуру всіх міфологічних систем. Дякуючи Світовому Дереву, людина побачила світ як єдине ціле і себе в цьому світі як його частинку. Воно виділилось із первинного хаосу, стало інструментом для створення космосу або самим космосом.

На нього як на вісь стали нанизуватись всі елементи світу від конкретних богів та тварин до абстрактних понять на зразок часових категорій (минуле, сучасне, майбутнє). Багаточисельними виявились і образи божеств на дереві: випробування Одина на ясені, Ігзрасиль у скандинавській міфології, кривава жертва на дереві у кельтів, розп’ятий на дерев’яному хресті Ісус Христос.

В українському міфологічному словнику за редакцією Н. Войтович йдеться, що Світове Дерево (Дерево Життя, Небесне дерево, Райське Дерево, Дерево Роду) – дерево, що росте посеред вирію – раю (за деякими легендами на острові-Буяні посеред моря) – породило небо, землю і весь всесвіт. На ньому ростуть молодильні плоди, а з-під коріння б’ють золоті та срібні джерела. У його божественному світлі з якого вийшла і перша людина поєднався живий та неживий світ зі світом духів та богів. Первовічне Дерево виражає також золоту трисутність життя, вічну, живу й світлу триєдність бога Сонця [5, 140].

Дерево Життя – знамено трьох основ світу.

Нав (Нава) – світ невидимий, духовний, підземний, світ предків. Коріння Дерева Життя. Бог Свитовид пильнує, щоб у світі не тільки явному, а й Неявному здійснювалися Правила Дажбожі. У “Велесовій книзі” сказано “Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави” [8, 68]. Тобто “нав” – це старослов’янський корінь, що вживався на означення померлих. Невипадково в українців напередодні Великодня є свято “Навський Великдень”, тобто мертвий. Присвячується він навам або навкам – жіночім духам.

Прав (Права) – світ законів, правил, осягнених звичаями, досвідом обрядами. Це духовний світ богів, крона Дерева життя; одна з іпостасей сущого (Прав Яв, Нав), яка надає всьому порядок та гармонію. Звідси – праведний; той, хто живе за законом Божим. У “Велесовій книзі” йдеться:

“Права бо є таємно уложена Дажбогом,

А по ній, як пряжа, тече Ява,

А тоді, коли одійде смерть наступає.

Ява тече і твориться в Праві.

Нава бо є після них.

Доти є Нава і по тому є Нава,

А в Праві ж є Ява” [9, 69].

Яв (Ява) – символ земного життя людини; повітряний простір із Сонцем, стовбур Дерева життя. Світ видимий, явний, дійсний, предметний. Одна з трьох основ людського буття. Ознаменовує вічну, живу й світлу триєдність разом зі світом Нав і світом Прав. У “Велесовій книзі” пишеться “…і богу Світовиду славу проголошуємо – се бог Прави і Яви…”; “Сварог, що створив світло – це бог світла і бог Прави, Яви і Нави, се маємо іх во істину” [9, 69].

Незалежно від того, яким уявляється Світове Дерево, його потрійне розчленування по вертикалі завжди підкреслене. З горішньою частиною дерева (віти) пов’язані шляхетні птахи (часом два – симетрично щодо стовбура – це бувають голуби або соколи.

Середню частину (стовбур) Дерева Життя заселяють копитні: олені, лосі, корови, коні, антилопи та ін. Зрідка біля стовбура зображали бджіл (їх вважали райськими створіннями), в пізніших традиціях людину.

З нижньою частиною (корінням) пов’язані змії, жаби, миші, риби, бобри, видри, ведмеді, інколи фантастичні чудовиська, породжені нижнім світом. Вважалося, що така частина рослини як корінь пов’язана з підземним світом і наділена магічними властивостями. Тому люди боялися викорчовувати дерева, намагалися рубати їх вище коріння, залишаючи його духам [5, 142].

Як засвідчив докладний аналіз фольклорних текстів, Дерево Життя росте на острові-Буяні (Буєвий острів, Курган-острів, Киян-острів) на велетенському камені. Назва Буян походить від слова буя (буяти), що є синонімом слова яр і поєднує в собі поняття: “весняний”, гарячий, палкий, дратівливий, пристрасний, родючий, врожайний.

Дерево Життя стало в основі філософського поняття естетичних категорій: трагічне – комічне, прекрасне – потворне; добре – зле. Дерево – ізотеричне поняття, в його основі лежить число три. Трійцю складали Ява, Нава і Права. Предковічне Дерево життя створило три небесні світила: Сонце, Місяць, Зорі.

Людина також уособлює триєдність, проживаючи три життя: у лоні, на білому світі, в могилі. Адже наші пращури вважали, що після поховання людина продовжує жити але в іншому світі, підземному світі Нави.

Хата, як світ на довкіллі, має три частини. Верхня – то небо, де живуть божества. Найпоширенішим елементом даху була жіноча фігура з піднятими руками по боках (символи світу Прави). Середня частина (власне житло) – то замкнутий світ, який захищає родину від злих сил та людей, хвороб та нещасть. Підвальна частина житла – то зв’язок людини з душами померлих предків [20, 132].

За переконанням І. Мойсєїва, ідея троїстості світу має своє втілення в народному вбранні українців. За трьома поверхами єдиної будови вбрання поділяють на поясне, наплічне та головний убір [16, 130].

В горизонтальному розрізі Світове Дерево утворює хрест і несе в собі число чотири. Дерев’яний хрест – найпростіша і первісна подоба дерева життя.

Число чотири означає землю, цілісність, повноту, справедливість. Чотири сторони світу; чотири стани буття; ранок, день, вечір, ніч; весна, літо, осінь, зима; дитинство, юність, зрілість, старість; чотири фази місяця, чотири стіни; чотири кути; чотири кінці в хреста [5, …].

Сума двох чисел три та чотири утворює число сім. Сім – божественне число Всесвіту. Складається з трійки як символу неба й душі і четвірки як символу землі і тіла. Число сім часто зустрічається в українському фольклорі: сім братів, семеро дітей, сім років. Сім кольорів райдуги; сім днів тижня; сім днів посту; сьомий день після створення світу – день відпочинку; сім небес, сім променів сонця, сім гілок Дерева Життя з сімома листками пращурів [20, …].

Отже предки вважали, що епосі Світового Дерева передувала епоха Хаосу. Вона замінилася епохою Космосу, тобто організованого світу, символом якого є Світове Дерево. Саме Дерево Життя стало основою для збереження фольклорної, етнічної, родової пам’яті українців.

3. Трансформацією Світового Дерева є Дерево Роду.

Саме слово “род” у стародавніх пам’ятках означає родичів і нащадків, земляків і цілий народ, який утворюється внаслідок народження. Стародавній звичай зобов’язував кожного члена роду (родини) до набуття зрілості знати свій родовід до сьомого коліна.

Дерево Роду розгалужується на 32 материнські і 32 батьківські гілки.

Перше коліно – Я,

друге – батько й мати;

третє – два дідусі і дві бабусі;

четверте – чотири прадіда й чотири прабабусі;

п’яте – вісім прапрадідів і вісім прапрабабусь;

шосте – шістнадцять прапрапрадідів і шістнадцять прапрапрабабусь;

сьоме – тридцять два пращури і тридцять дві пращурки [5; 7].

Усього – 64, а число 64 є сакральним і у міфології і знаменує Всесвіт [5, ].

Число сім, у символ якого закорінене Дерево Роду, є священною математичною кратністю. Ця кратність всебічно проявляється на різноманітних рівнях. Так, сімка зустрічається на орнаментах доби кам’яного віку, на виробах майстрів східної доби, в шумерських міфах. Народні прислів’я і фразеологізми використовують число сім для означення остаточного обмеження – “сім раз відмір, один – відріж”, “семеро одного не чекають”, заборони – “за сьома замками”.

Християнська культова традиція визнає сім таїнств (хрещення, миропомазання, причастя, таїнство шлюбу, таїнство спокуси, соборування та священство). Також християнство засуджує сім смертних гріхів, протиставляючи їм сім чеснот.

Сьогодні дослідники наводять цікаві дані про походження назв, що пов’язані з так званими священними числами, зокрема числом сім. Саме ці дослідження дають нам підставу припускати, що магічна сімка присутня у слові “сім-Я”. Цікавими є думки дослідниці С. О. Черепанової стосовно нетрадиційного прочитання слова “сім – Я”. За її переконанням це слово доцільно розглядати як певне уособлення семи поколінь Роду [30, 47].

Дослідження, О. Діденко, В. Стефановича, В. Щербаківського свідчать про те, що в давнину існував звичай малювати Дерево Роду на хатніх дверях (Уманщина). Кількість членів родини співпадала з кількістю листочків або квітів на «вазонці». Чоловіків позначали листочками, жінок квітками. Коли в родині хтось помирав то і зображення на дереві (листок чи квітку) стирали або малювали поверх хрест [записано від Мельник Г. П., 1934 р. н., у селі Гереженівка Уманського району Черкаської області].

Дерево Роду символізує дідух – обжинковий або зажинковий сніп, виготовлений з житніх пучків. Добрий дух – дідух сприяв родючості та добробуту. Тому його вшановували і надавали всілякого значення. Сніп – дідух здебільшого ставили на покутті в Різдвяні свята а також під час хрещення дитини і на весілля. Після Щедрого вечора під ранок сніп – дідух спалювали, бо вірили, що разом з димом у небо виходить щедрий бог дідуха й душі померлих предків.

Весільне гільце – обрядове деревце українського весілля, символ бога Рода, праобраз Райського Дерева, що принесло колись першу прарідню. Іноді воно так і називалося райське деревце або різка хрещата. Це так зване невеличке молоде дерево, або, точніше велика гілка, яку встромляли у хліб (у деяких місцях у коровай). Іноді з цією метою використовували крислату верхівку дерева. Найчастіше для весільного гільця обиралася ялина або сосна. Проте, це могла бути ще й яблуня, груша, липа, верба, явір, клен, вишня, калина. Світове дерево як прадавній символ життя є водночас символом бога Купала – символом вічної молодості. Тому воно ще має назву купайлочко, купайлиця і символізує шлюб вогню і води. Через ушанування Купала в образі Дерева життя як осі всесвіту відбувається прилучення молодих пар до все єдиної гармонії [31, 83].

Отже, трансформацією Світового Дерева є Дерево Роду, символами якого виступає дідух – обжинковий або зажинковий сніп, виготовлений з житніх пучків, весільне гільце та свічка-трійця, яка за уявленнями наших предків, освітлює шлях до потойбічного світу та виконує захисну функцію.

4. Аналіз фольклорних текстів засвідчив, що найчастіше на історичній Уманщині архетип Світового Дерева зустрічається у казках. Наприклад, відомий найдавніший казковий сюжет про три царства, зокрема той епізод, у якому герой, рятуючись у підземному царстві від змія, знаходить дерево (до неба, здебільшого – дуб) і рятує пташенят, які сидять на гілках, за це мати (найчастіше – Орлиця), виносить героя на землю; герой кидає три яйця, які він здобув у підземному царстві і з них утворюється три царства: золоте, срібне і мідне [5, 140].

Інший сюжет, в якому обігрується вертикальна будова Світового Дерева розповідає про бога грози, що живе на верхівці дерева (або на вершині гори) і вбиває змія (біля коріння), який крав худобу, багатство (середня частина дерева) [5, 140].

Трисутність Світового Дерева і його поділ на три світи проявляється в казках, де є сюжет про тридесяте царство – царство мертвих. Герой в одній казці аби попасти у тридесяте царство зашиває себе у шкуру корови. Адже існував звичай зашивати покійників у шкуру тварини. Інколи це царство знаходиться під землею: (Царство Нави – потойбічний світ, “той” світ, царство мертвих) [23, 76].

Було зафіксовано такі фольклорні зразки, де герою наказано добути гілку з золотої сосни (Дерево Життя), яка росте за тридев’ять земель, в тридесятому царстві у підсонцевій державі. Це царство пов’язано з горизонтом “Ідуть-ідуть між небом і землею і нарешті зупинилися біля невідомого острова”. Цим невідомим островом, на думку дослідників, є Буян-острів на якому росте світове дерево. Він теж зображується у казкових сюжетах [23, 76].

Найчастіше у казках зустрічається дуб та яблуня. Дуб вважався особливо священним деревом, є втіленням Світового дерева – прадуба, яке росте у вирії. Це – дерево бога блискавки. Яблуня ж символізує безсмертя [5, 123].

Дерево життя має чудодійні властивості, воно живе, а не мертва матерія. Наприклад, у казці “Івасик-Телесик” зруб дерева перетворюється в дитину. Образ Івасика-Телесика до кінця ще нерозгаданий фольклористами. Вчені висувають гіпотезу про походження цього героя. Найпершою передумовою життя є рух. На Хаосі безлад, не вічна руїна, а цілеспрямований Космоцентричний рух по спіралі і внутрішній спокій – гармонія всіх частинок світобудови, підпорядкованість волі Творця. Це добре знали наші предки і боготворили календар як віщій закон Буття. Народження молодого сонця, пробудження природи після довгого зимового сну, коли енергія акумулювалася в землі, готуючи коріння до вибухового росту крони всі ці коловороти життя символічно зображалися у формі спіралі на великодніх писанках, імітувались “кривим танцем”. Життя розвивається тільки по колу, всіляке відхилення від закону світоруху веде до смерті. Герой казки Дід з Бабою не просто причетні до творення світу, вони продовжують його творення, народжують нові сутності. Баба просить Діда принести їй дерев’яного хлопчика. Баба – невмируща вічна субстанція, життєва сила і вона виколисує, “телесує” малого дерев’яного хлопчика, оживляє його через енергію світоруху. Дерево, поліно – не мертва матерія, дерев'яне полотно зберігає в собі життєву силу, яка дрімає допоки не розбудить її енергетика живого слова, сила духу і сила віри. Це відголосок поклоніння дереву Життя, віра в те, що воно є основою всесвіту, що живе може допомогти, сприятиме добробутові [23, 226].

Дерево Життя подибуємо у замовляннях, де зустрічається образ острова-Буяна. На острові живе дочка зміїного царя і до неї звертаються зі словами:

На морі, на окіяні, на острові Буяні,

Стояв дуб дубнястий;

Під тим дубом сиділа черепаха,

Всім гадинам страшака.

Гадино ти гарно научай своїх племенят,

А то я найду такого чоловіка:

Середу і п’ятницю їсть і тебе з’їсть [23, 232].

На морі, на океані,

На острові Кутані

Стоїть біла береза

В низ вітами, а в верх корінням [23, 233].

Як стверджують дослідники, в народній міфології море – окіян символізує світовий простір, а дерево внутрішню структуру його простору [23, 156].

У колискових піснях, що були зафіксовані на історичній Уманщині також зустрічається мотив Світового Дерева. У колискових піснях дерево є одухотвореним. Тут звучить відгомін давніх анімістичних вірувань, анімістичного світогляду предків, згідно з яким увесь світ сповнений духів, живий і дерево може виконувати людські функції, наприклад бавити дитину. Наприклад,

Люляй, люляй, мій синочку,

Справлю тобі колисочку.

Справлю тобі колисочку

Та й повішу на дубочку.

Ой сонце зійде, обігріє

Листочок впаде та й накриє.

Будуть пташки прилітати

Та й будуть співати,

Дитиноньку малесеньку

Будуть присипляти [23, 28].

Важливим атрибутом колискових пісень – сама колисочка, яка дала назву материнському мелосу, а свою етимологію веде від святого Сонечка – Коляди, оскільки рухається по колу в ритмі із Космосом, вона є метрономом самого Життя на дереві Вічності. Традиційно колиску виготовляли лише із “чистих” порід дерев (дуба, клена, ліщини, горіха та ін.). Наприклад,

Ой, у лісочку на горішку

Там хатинка новенька,

Там хатинка новенькая,

Там дитинка маленькая.

Ми дитинку будем колисати…[23, 22].

У народних піснях Світовим деревом називають Явір чи Дуб. Явір же інколи називають дубом, у деяких піснях же дерево зветься сосною, що стоїть серед двору. Давні українці вирізняли окремі дерева, наділяли їх магічними властивостями. Їм надавалися людські риси характеру. В деяких піснях відображено відголосок повір’я про втілення душі померлої людини у рослину:

Казав брат сестриці: «Не становись на кладку!».

Сестриця не слухняна, на кладку ступала,

Кладочка схитнулась, сестриця втонула.

Як потопала – три слова сказала:

"Не рубай братику білої березоньки,

Не коси, братику, шовкової трави,

Не зривай, братику, чорного терну.

Біла березонька – то я молоденька,

Шовкова трава – то моя руса коса,

Чорний терен – то мої карі очі [записано від Козак М.І., 1931 р. н., село Кочубіївка Уманського району].

У ліричних піснях присутні образи лише “чистих дерев”. Кожне з них щось символізувало: вишня – дерево зустрічі з коханим, верба – символ печалі одинокої дівчини, дуб – сила і т.д.

Верба – символ не лише Світового Дерева, а й надзвичайної життєвої сили, бо має здатність розвиватись без коріння. Вербовим прутом відшукували воду, перш ніж копати криницю. Біля верби любили селитися добрі духи води. В українському фольклорі – це поетичний символ дівчини або заміжньої жінки, символ печалі. Розлоге, похиле вербове гілля найчастіше асоціюється із смутком і жалем. Наприклад:

Ой не стій, вербо, над водою

Та не пускай гілля до Дунаю;

А Дунай – море розливає,

І день, і ніч прибуває,

В верби корінь підмиває.

А зверху верба усихає.

Стань собі, вербо, на риночку

В хрещатім барвіночку,

У запашнім васильочку.

Або:

Висока верба, висока верба

Широкий лист пускає.

Велика любов, тяжка розлука

Серденько зриває [5].

Також символічними є образи калини, вишні, груші, горіха, тополі, яблуні та ін. у піснях.

Отже, архетип Світового Дерева і сьогодні живе у фольклорній пам’яті українців Уманського краю. Він поширений у казках, замовляннях, ліричних, родинно-побутових, колискових піснях, приказках і прислів’ях тощо.

В календарній обрядовості українців відбилися давні погляди праукраїнців, збереглися елементи давніх міфів та культів.

У колядках та щедрівках, що побутують і сьогодні, зустрічається явір. Наприклад,

Ой, там за двором за частоколом

Стоїть стоїть зелений явір,

На тім яворі три користоньки:

Єдина користь в верху гніздонько,

Вверху гніздонько, жив соколонько;

Друга користь, а середині

А середині, в борти пчолоньки;

Третя користь у корінонька,

У корінонька чорії бобри [10].

У цій колядці зображено трисутність Дерева Життя, три світи: Прав, Яв, Нав та істоти, які населяють ці світи. Яблуня є символом Дерева Життя, безсмертя.

Величальні пісні, мають багато спільного з колядками у тотемах, мотивах та художньо – образній структурі. Тут теж з’являться образ Світового Дерева:

Золота верба,

А на тій вербі золота кора,

А на тій вербі рожеві квіти.

Ой, то не верба – Іванова жона,

Ой, то не кора – то ненька стара,

Ой, то не квіти – то Йванові діти [10].

У цій пісні яскраво постає образ Дерева Роду. Простежується ієрархія поколінь від пращурів до нащадків.

Найвищого вияву культи дерев та тварин сягли у клечальну неділю – три дні перед Святою неділею і три дні після неї. Цей тиждень називають також Русальним, Клечальним, Глетчальним або Троїцьким.

Обряд “водіння тополі”, що побутував на Черкащині зберіг зв’язок з анімістичними уявленнями й з Великодніми святами. На основі вшанування культу предків та культу дерев.

Обряд “завивання берези” відбувався у лісі. Дівчата і хлопці парами завивали гілки на березі колом, обнімаючись крізь нього. Тоді хлопець зрізав цей “вінок”, щоб гілки не розійшлися, а дівчата кидали його на воду й співали:

Ой кумочки, да голубочки,

Ми у ліс ідем, ми кумитися йдем!

І покумимося й поголубимося!

А на дубочку два голубочки:

Они кумляться, обнімаються і пригортаються…[].

Отже, архетип Світового Дерева простежується і у календарній обрядовості українців Уманщини, де відбилися давні погляди праукраїнців, збереглися елементи давніх міфів та культів.

5. Трансформацією Світового Дерева у декоративно-прикладному мистецтві є “вазон”, який є найулюбленішим, найбільш розвинутим і в значній мірі художньо автономізованим орнаментальним мотивом настінних розписів Уманського краю. Джерельну основу цього питання становитиме праця О. Найдена «Орнамент українського народного розпису. Витоки. Традиція. Еволюція».

Як зазначає дослідник у “вазонах” настінних розписів історичної Уманщини початку 20 – х років “не важко впізнати рудиментарний образ “Світового дерева”, “Чудесного дерева” або “Дерева життя”, що є графічним виразом одного з найстародавніших загальнолюдських уявлень про устрій світу, про вертикальну систему градацій і перетворень в ньому” [17, 165].

Підтвердженням зв’язку “вазона” настінних розписів з сюжетом «Світового дерева» є силуетне зображення птахів чи в його кроні, чи біля основи стовбура. В таких композиціях, що досить часто зустрічались в 20 – х роках на Уманщині (судячи із зарисовок М. І. Горбачевського) й дещо рідше в селах Поділля, птахи зображувались як парно – симетрично оберненими один до одного, так і парно – симетрично повернутими в різні боки.

Цілком очевидно, що “вазон” в загальній композиції настінних розписів початку 20 – х років є центральним мотивом, хоч він і втратив колишні властивості, та зберіг безпосередній зв’язок з життєтворчими силами природи, з святом їх відродження – цвітінням та їх загасанням – плодоношенням.

Аналіз праці О. Найдена засвідчив, що при визначені й оцінці специфіки художньо – образної мови настінних розписів Уманщини головну увагу приділено “вазону”. “Вазони”, зарисовані М. І. Горбачевським в селах Піківець, Городецьке, Дмитрушки з трикутником біля основи, хрестоподібним завершуючим елементом й трьома парами гілок, що відходять від осьової лінії, побудованих за принципом мотиву “сосонка”.

Характерна також наявність у “вазонах» Уманщини рослинні елементи, серед яких можна назвати листя, гвоздику, тюльпан.

“Мотив вазона, – пише дослідниця Г. С. Маслова, – став одним із центральних в українському народному мистецтві, особливо в розписах”. Вона вирізняє багатоманіття “вазонів” Уманщини початку 20 – х років ХХ ст., таких же схематичних за конструкцією, як і мотив дерева. Про зв’язок “вазона” з деревом Г. С. Маслова висловлює справедливе, на наш погляд, припущення: “Певно, вазон іноді осмислювався як дерево”.

Типи і варіанти елементів основи “вазонів”. У “вазонах” настінних розписів України початку 1920 – х років елементи, що становлять основу дерева – квітки зустрічалися в безлічі варіантів і модифікацій. Насамперед у вигляді трикутника, повернутого кутом вгору чи вниз.

Трикутник, хоч і поширений по всій Уманщині, однак судячи із зарисовок М. І. Горбачевського, в найбільшій кількості зустрічається в “вазонах” сіл Дмитрушки і Войтовка, особливо зображених на печах.

Наступним за частотою вживання є елемент, який нагадує силуетно зображений горщик для квітів. Найчастіше він зустрічається в с. Городецьке.

В меншій кількості зустрічаються основи “вазонів”, що нагадують неглибокі мисочки, чашечки з вушками, блюдця, бокали, круги, кільця, зірки, прямокутники, квадрати, рисочки, розетки з листя.

Причиною введення “вазонки” в рослинний мотив, очевидно, стали обряди, в яких одним із ритуальних елементів був горщик і рослина. Так, О. О. Потебня, розкладаючи низку народних пісень, в яких дерево “є образ із моравським звичаєм, коли “колядки носять… березову чи хвойну гілку, прикрашену яблуками, шматочками сукна, устромлену в горщик”. Не виключено, що цей звичай в далекому минулому став однією з окремих, випадкових причин появ горщика в орнаментному мотиві дерева й наступного його закріплення.

Основні схеми побудови “вазонів”. В чистому вигляді можна виділити кілька типів композиційних схем мотиву. Це перш за все “вазони” з вертикальною домінантною побудови, прямою, чітко визначеною вістовою лінією – стовбуром чи стеблом, із більш чи менш чітко проглядаючою тричастинністю композиційного розподілу мотивних акцентів: основа, середня частина й завершуючий елемент. Такого типу “вазони” становлять абсолютну більшість. Вони умовно вписуються у вертикально поставлений витягнутий ромб, прямокутник чи овал.

За нечастими винятками всі типи “вазонів” Уманщини початку 1920 – х років і їх варіанти свідчать про втілення символічного образу дерева, а не трав’янистої рослини.

Тип “вазонів” з трьома стовбурами чи стеблами зрідка зустрічається на Уманщині, наприклад “вазони”, намальовані М. І. Горбачевським в 1922 р. в с. Войтовка, в 1921 р. в с. Піковець, в 1923 р. в с. Романівка співвідноситься з пісенним деревом, що складається з трьох прутків, основою яких служить камінь:

Ой, в чистім полі камінець стоїть…

На тім камінці три прутки ростуть.

Ці “прутки” – “калиновий”, “малиновий”, “горіховий”. На першому– сокіл, на другому – «зозуля», на третьому – бджоли. Тут той самий образ «дерева життя» з вертикальним тричастинним членуванням [17, 180].

Дослідники роблять припущення, що «Рай-дерево» з трьома стовбурами й трьома верхівками в «зниженому» побутовому плані стало уособленням сім’, її моделлю – символом – батько, мати, діти:

Влохи, кують, церкву будують,

З трьома верхами, з трьома вікнами,

В первім віконци – ясне сонце,

В другім віконци – ясний місяченько,

В третім віконци – яснії зірки.

Ясний місяц – сам господар,

Ясне сонце – господинька,

Ясні зірки – єго дітки [17, 180].

В окрему групу можна виділити «вазони» з птахами. Смислова роль останніх була на початку 1920 – х років значно послаблена. Однак, окрім «вазонів», птахи на Уманщині зображувались у «віночках» і над вікнами з зовнішнього й внутрішнього боку, просто на стінах. Судячи з зарисовок М. І. Горбачевського, птахи в поєднанні з «вазонами» зустрічалися в селах Дмитрушки, городецьке і Кочубеївка, на стінах і над вікнами – в с. Кочубеївка. Причому, якщо птахи в «вазонах» мають слабкі ознаки приналежності до якогось виду, то птахи над вікнами – за всіма ознаками півні [17, 182].

Зображення птахів над вікнами аналогічні фольклорному мотиву українських колядок і щедрівок, виділених О.О. Потебнею в окрему групу, за змістом пов’язану з вранішнім пробудженням хазяїна. Це пробудження символічне, оскільки птахи провіщають «радість на дворі», «початок весни», символізують поєднання, розвиднення й радості. Так, в українській щедрівці зустрічаємо:

Прилетіла ластівочка,

Сіла собі під віконце,

Стала вона щебетати…[17, 186].

В деяких “вазонах” настінних розписів Уманщини риси саме цих дерев найбільш виразно проступають крізь умовність геометризованого орнаменту. Є навіть “вазони”, єдиним рослинним елементом яких є листя дуба, наприклад “вазон” замальований в с. Піківець в 1921 р., або голки “сосонки”.

Таким чином, для настінних розписів історичної Уманщини характерний мотив “вазона”, в якому дослідники вбачають рудиментальний образ Дерева Життя.

Рушник у побуті українців мав обрядове, ритуальне призначення, його й понині використовують у контексті важливих подій у житті родини та громади, а знаки – символи на ньому є своєрідною молитвою, звертанням до богів, аби ті стали на захист. Вони супроводжують всі важливі етапи людини у контексті різноманітних сімейних обрядів. До традиційної сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з біологічним циклом існування людини народженням, одруженням, смертю.

Декодування старовинних рушників історичної Уманщини знаходимо у працях дослідниці Н. П. Сивачук, зокрема у статті «Ой мій милий, білоданчику» (семантика образів старовинних рушників Уманщини)» зазначається, що на хатніх рушниках на Уманщині часто зображували два сюжети: “Дерево життя” і “Берегині”. Вчені вважають, що “це деревце й не являє собою й не має нічого натуралістичного або реалістичного: як у цілості своїй, так і в деталях зображає чисту фантазію, має на собі якісь абстрактні оздоби, фантастичного птаха або птахів” [11, 26]. Під час роботи над дослідженням нами було встановлено, що жінки, малюючи ці дерева тепер в Україні, зовсім не уявляли собі колишнього символічного й логічного значення цього малюнка, але вони малювали, бо так малювали їхні матері й казали їм, що так годиться малювати саме так, а не інакше. А в Україні слово «годиться» значило колись більше як закон цього слова не можна було не послухати, бо воно само було магічне в устах матері [11, 180].

У 1999 році викладачами та студентами кафедри української літератури та народознавства Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини у селі Сушківка Уманського району було знайдено рушник, на якому зображено подорож по трьох світах Всесвіту. Рушник датовано 1912 роком, автором якого є Петренко Марія Яківна, 1895 року народження. Належав він мешканці села Сушківка Петренко Лілії Василівні, яка люб’язно подарувала кафедрі (див. дод. Л).

На рушнику зображено тримірну структуру всесвіту: верхній світ представляє сонячна олениця; середній світ – це світ людей на землі; нижній світ – царина мертвих предків, злих духів представлено диковинними створіннями, що нагадує дракона – ящура.

Згідно гіпотези генеза цього образу пов’язана з болотними городищами, які в давнину були своєрідними жертовниками – требищами, тобто місцями, де вживалася ритуальна їжа та ритуальне питво [11, 27].

Зображення ящура знаходимо на середньовічних антропоморфних фібулах, зразки яких було знайдено на території сучасної Канівщини. Таку п’ятипальчасту бронзову фібуло було знайдено у 1985 році біля села Чапаївка Канівського району, яка нині зберігається у фондах археологічної колекції Черкаського обласного краєзнавчого музею.

Можливо в далекому минулому змій – ящур – дракон був не тільки володарем підземно – водної стихії, але й володарем часу, його синусоподібне тіло виразником плинності часу, життя. Він вносив динаміку в статичну картину світобудови на трипільській кераміці.

Згідно із світоглядними уявленнями українців є ціла низка архаїчних обрядів, пов’язаних з культом шанування, очищення та завороження копанок – калабань, криниць ставків, рік, озер. Це сакральний похід до безодень, драговин та криничок, колись популярних на території усієї України, метою якого було здобрення утаємниченого “єства”, володаря темної драговини, щоб він не хапав людей, тварин, не чинив біди, чи відкрив водяні ключі і віддав воду людям.

Українська етнографія знає багато чисельні приклади зображення ящурів та хвиль на кобзах і бандурах, що дає змогу висловити думку про те, що ці музичні інструменти теж були ритуальними, оскільки використовувались в язичницьких ритуальних дійствах. На дерев’яних віконницях, що прикрашають віконниці старовинних хат Уманщини, майстри минулого теж любили вирізати стилізовану фігуру Ящура – Дракона [11].

З метою розпізнання міфологічного змісту древніх мотивів на рушниках варто звернутися до порівняльних аналогів з археологічними пам’ятками, висновками археологів про те, що образ ящура – дракона, володаря підземно – водної стихії, був монохромним для монохромного розпису керамічного посуду поселень томашівсько – сушківської групи городищ. Отже, цей міфологічний образ давно попав на наші рушники і жив на них віками. Багато поколінь майстринь вже не знали первинного значення цих сюжетів, повторювали їх як красиві візерунки.

За переконанням членів лабораторії “Етнологія Черкаського краю” цей рушник використовувався в ритуальних дійствах, пов’язаних з поклонінням воді, водяному духові, що могло мати дві мети: перша – здобрення володаря підводного царства,аби він дав жадану вологу на поля чи припинити дощові потоки; друга – уласкавлення володаря водяного простору, щоб він не хапав людей у ставки чи безодні. Перша версія відпала після того, як дослідники одержали дані Гідрометеоцентру про те, що влітку 1912 року рівень вологості та температура повітря відповідали нормам. Друга – не знайшла документального підтвердження. І тоді залишалася одна, мабуть, єдино вірна. Уманщина з правіку страдає через нестачу питної води, який відмежовує товстий шар граніту, через що копання криниць було дуже важкою роботою. У с. Сушківка глибина криниць часом досягала 38 – 40 метрів, копачеві часом доводилося добиратись до води впродовж значного часу. Мабуть, через те цю “суш”, недоступність води, місцина і отримала назву Сушківка. За таких умов цілком можливо підтримувалися вірування у підземно – підводного володаря, який утримує цілющу вологу і може її віддати людям лише за певних умов, наприклад, виконання певних ритуальних дій на зразок очищення та заврожіння криничок, колодязів.

Отже, цей образ на рушниках свідчить про поширення цього образу на території історичної Уманщини, на карті якої археологами позначено цілу низку трипільських городищ (Майданецьке, Сушківське, Томашівське, Доброводівське) у період існування яких і заводився цей культ, а відголос про нього донесла до наших часів фольклорна пам’ять на рівні підсвідомості.

Середня частина рушника представляє світ Яви, тобто світ людей. Тут зображено велику квітку червоного кольору. Обабіч неї стилізовані фігурки людей, з яких ніби “проростає” гільце, яке нагадує своїми прикрасами весільне, зеленосвятське чи купальське. На цій частині частині рушника спостерігаємо перевагу чорного кольору над червоним, що можна вмотивувати тим, що цей світ Яви, світ живих, грішних людей, а ще це символ ночі та смерті.

Хрест у центрі даної композиції означає ідеограму простору, реальним виразником ідеї є перехрестя доріг, з яким пов’язано багато ритуалів, повір’їв. У давнину тут хоронили мертвих, у казках богатир тут вибирає собі долю.

Зображення оленя на третьому, верхньому ярусі стилізованої світобудови рушника має своє пояснення і, на нашу думку, теж з’явилося не випадково. Фольклорна пам’ять українців зберегла перекази, казки, легенди про священних оленів, де вони виступають як чудодійні помічники. У південнослов’янській міфології є Божич – різдвяний персонаж, який згадується в колядках. Символ його – золоторогий олень, який означає початок нового сонячного циклу, а також вогонь. Помирає у вогні бадняк (старий рік) і Божий (новий рік) на своїх золотих рогах приносить оновлене сонце. Божич – сонячне божество, віщує весняне оновлення природи. Зв’язок імен Бога і Божича робить можливим порівняння Божича зі східнослов’янським Сварожичем – сином Сварога: обидва мають відношення до поклоніння сонцю [11, 178].

Особливий інтерес викликають зображення двох небесних одиниць на трипільській кераміці – священних чарах для ворожіння. Українська етнографія зафіксувала багато прикладів чарування водою, здійснення аграрної магії за допомогою води. Тут згадується ворожіння дівчат за допомогою води та золотих каблучок, чудесне лікування за допомогою “живої” та “мертвої” води. Від замовляння за допомогою чари походить термін “чарування”, слово “чарівник”.

У 50 – х роках ХХ століття вченими – археологами було розкопано трипільське городище на території с. Сушківка, мешканці якого і понині знаходяться на своїх городах підчас копання погребів та криниць трипільську кераміку чи її рештки, які свято бережуть. Один із них подарований студентами уманського пед. університету. Ці небесні олениці зображувались у вигляді трьох завихрених дощових смуг, як носіїв небесної вологи, дощу необхідного для врожаю.

Цікавим, на нашу думку, є слова, вишиті на рушнику «Єлена» та «Олень». Слово «Єлена» вишито у першому ярусі світобудови,де розміщено світ Нави.

Це хтонічна водяна стихія Єлена про яку йдеться в українських замовляннях: «Водо, Єлено! Очищаєш луги, береги, очисть мене від усього злого, болісті й слабості». Ящур – Змій – володар нижнього світу, “куди ховається нічне сонце, де існує море мороку, світ, до якого людині не варто прагнути попасти” [11].

Ще однією надзвичайною знахідкою став рушник “Нива”. Він також відображає світову вертикаль (див. дод. Ж).

Ящур – Дракон тут поміщений у замкнутому просторі, можливо колодязі, на межі життя і смерті, яка має форму синусоїди, є впорядкованим алгоритмом руху вглиб і на зовні, смерті і відродження [4, 178]. Тут же чорні та червоні стилізовані лади – берегині, яких на Уманщині називають «бронзами» [11]. Світ живих теж охороняють берегині – «бронзи», розташовані на вістрі та в глибині синусоїди.

Ідею цієї композиції можна висловити таким чином: “Хай все проізростає, дозріває! Хай живе життя!” Трикутники всередині синусоїди символізують лад, гармонію світобудови, врешті дідів – лад, які оберігають “Дерево Життя” від сил зла. Увінчує композицію стилізоване червоне серце з чорним написом “Нива” та двома хрестами обабіч. Власниця рушника, дала нам до нього таке пояснення: “Царства небесного уподобиться той українець, хто любить працю на ниві, на землі” [11].

Членами лабораторії “Етнологія Черкаського краю” було зібрано також значну кількість рушників із зображенням “вазона” (див. дод. Е, З, К).

Образи і символи на деяких рушниках історичної Уманщини доносять до нас відгомони далеких епох, світогляді уявлення предків, залишки язичницьких вірувань. Значна частина рушників, датованих кінцем ХІХ – початком ХХ століть мають календарну приуроченість та наявність мотиву “вазон”. Етнічна пам’ять українців історичної Уманщини зберегла рушники, де присутня тримірна структура Всесвіту відповідно до вертикалі Світового Дерева.

Дата добавления: 2015-07-14