Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Українська педагогічна деонтологія

Читайте также:
  1. Безпека життєдіяльності та основи підтримання здоров'я людини як соціально-педагогічна проблема
  2. Мальовані історії»: українська версія
  3. Педагогічна допомогу дитсадка підготовкою дитини і сім*ї
  4. Українська асоціація Інтернет-реклами
  5. Українська література
  6. УКРАЇНСЬКА МОВА
  7. Українська мова

Педагогічна деонтологія – частина народної педагогіки, вироблені народом етичні норми про виховні обов'язки батьків перед дітьми. Елементи обов'язкового у вихованні: родинне «гніздо», па­м'ять родоводу, рідна мова, наступність і спадкоємність поколінь, праця, гуманізм взаємин, вираження національного духу і харак­теру, антитеза добра і зла, культивування моральних чеснот, християнської моралі.

2. Метою навчальної дисципліни є сформувати обсяг знань з народної педагогіки українського народу.

Серед основних завдань курсу:

1) ознайомлення студентів з теоретичними засадами та історією національної української етнопедагогіки;

2) розширення і поглиблення знань студентів про принципи та засоби виховного процесу;

3) правильне розуміння студентом сутності та мети сімейного виховання українців, формування особистості студента як професійного першовихователя;

4) поглиблення знань майбутніх педагогів про національні традиції, звичаї, обряди, свята, фольклорну спадщину тощо;

5) ознайомлення студентів з передовим педагогічним досвідом використання народнопедагогічних принципів у навчально-виховному процесі сім’ї і школи;

6) надихання дітей та молоді на збереження духовних надбань рідного народу, виховання високосвідомих представників української нації, носіїв і творців на­ціональної культури.

3. Наука про українську народну педагогіку почала складатися в Київській Русі. Її зародження пов’язується з появою «Повчан­ня» Володимира Мономаха (1096).

Публічні заповіти, звернення, листи, послання нащадкам за­лишали педагоги, вчені, письменники, діячі освіти. Жанр заповітів, повчань, звернень досить продуктивний і віч­но живий в українській етнопедагогіці, адже життєдайним дже­релом для нього є українська народна педагогіка.

Золоті розсипи української етнопедагогіки знаходимо у «Слові о полку Ігоревім», в українських літописах, «Руській правді» (в основі українське звичаєве право).

У XII-XVI ст. в Україні інтенсивно поширюються збірники церковних повчань, що репрезентують суть релігійного вихован­ня нашого народу. Позиції народної педагогіки визначені в ста­тутах братських шкіл, трактатах професорів Острозької та Київ­ської академій (сім'я і школа, школа і сім'я, ставлення до освіти, вчителя).

Кожна історична доба вносила свою дещицю (частку) як у розвиток народної педагогіки, так і етнопедагогіки.

Злетом української народної педагогіки є козацька педагогі­ка, яка взяла за мету виховання нової генерації українців, знай­шла професійно-етнопедагогічне осмислення й застосування в діяльності мандрівних дяків, в українському шкільництві.

Філософсько-педагогічне обґрунтування етнопедагогіка одер­жала в спадщині Г.С. Сковороди, у творчості наступних поко­лінь вчених, письменників, культурних діячів, у роботі Кирило-Мефодіївського братства, «Руської трійці». Вона освячена іменами Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, М.С. Грушевського. Значну частину положень про народну педагогіку викладено в працях О. Духновича, К. Ушинського, С Русової, Г. Ващенка, І. Огієнка, В. Сухомлинського, у художніх творах для дітей і про дітей. Деякі з них висвітлюють українську народну педагогіку в дії (оповідання О. Кониського «Народна педагогія», Н. Кобринської «Перша вчителька»).



Визначні педагоги-науковці, педагоги-практики та психологи наполягали на необхідності соціалізації та етнізації особистості вже від сповиточку, з дошкільного віку, оскільки цей період є найбільш сприятливим для закладання основних знань, духовних та моральних цінностей рідної культури.

Ще Ян Амос Коменський, наполягаючи на вихованні дитини рідною мовою, засобами та методами народного дитинознавства, писав; “До яких пір ми будемо жадати чужих шкіл, книг та обдаровань, одними ними прагнучи задовольнити свій голод та жагу? Чи ми, волею Божою, зовсім позбавлені духовних нив? Чому ж ми не обробляємо їх у себе вдома? Чому ж ми дбайливо не зрошуємо їх, не оремо, не переорюємо другий і третій раз? Чому не боронуємо їх, не засіваємо?

Загрузка...

Словом, чому ми дома не підготовлюємо щедрих жнив? Чому ми охоче біжимо, як злидарі, підбирати чужі колоски? Знаю, що це дозволено бідним і нужденним, що від самого Бога дарована їм така перевага... Чи вічно будемо ми, як здорові жебраки, канючити у інших народів різні твірчики, книжечки, диктовочки, заміточки? Чи завжди будемо ми, разом з недолугим управителем, тягти одну пісню: “Копати не можу”, і ніколи не заспіваємо тієї, іншої пісні: “Соромлюсь просити ради Христа”, охоче крадучи з чужих столів і з книг, тим самим заготовлюючи у себе дома цілі бочки масла і міри пшениці? Для чого ми лише в чужих колодязях все шукаємо води утіхи або усіляких видатних винаходів? Чому ми не відкриваємо своїх власних джерел?”

Видатний український педагог К.Д.Ушинський визначав неперсічне педагогічне значення національного фактору у виховному процесі: “А яким невичерпним матеріалом є південноросійська народна поезія для розвитку, найвитонченішого розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління!.. О так, тут народ потрудився для нас і створив велику мову і велику поезію”. Великий педагог був переконаний, що “народ поза народністю, що тіло без душі”. Цю ідею він і втілював у практику виховання.

Фундатором концепції національної дошкільної освіти в Україні була Софія Русова, яка вважала, що суть національної дошкільної установи “у виразній перевазі в системі виховання і розвитку дітей власне українського: мови, фольклору, художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це творитиме для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію, самосвідомість і національну гордість – обов’язкові складники духовно багатої особистості”. У статті “В оборону казки” вона писала: “Казка й дитина щось таке споріднене. Вони так одне з другим зрослися, що як би педагоги не намагалися вигонити казку з дитячої хати, вона таки пануватиме, бо вона природно відповідає вимогам дитячого розуму, а ті людські відносини по казках такі прості й зрозумілі, що дитина може щиро співчувати лихові й недолі, радіти перемозі й щастю казкових героїв. Й це викликає почуття симпатії – початку альтруїзму, перше свідоме враження правди й неправди, тої примітивної великої правди, яка залягає в глибокому лоні народної душі й виливається так просто в народних казках. Тут уперше прокидається дитяча увага до людей, спочуття до їх долі, зростає глибока сердечна любов до усього убогого, до краси і добра”.

Творчий геній апостола нашої нації Тараса Григоровича Шевченка, виплеканий на хвилях народного мелосу, кобзарської думи, тихих оповідях діда про козацьку героїку та Коліївщину. Поет мріяв про вивчення у школі етнографії і планував написати власноруч спеціальний підручник, який би вичерпно інформував дитину про духовну та матеріальну культуру українського народу. Частково цей задум було реалізовано у “Букварі южноруському” для недільних шкіл, де автор помістив низку фольклорних творів.

Видатний педагог Олександр Духнович надавав значної ваги народному вихованню; свідченням цього є його підручники, зміст яких переповнений зразками української усної словесності. У текстах своїх педагогічних праць він широко використовує народні прислів’я на зразок “Якщо посієш пшеницю, то пшениця і вродить, а як посієш кукіль, то крім куколю нічого не виросте”, “Від п’яних батьків підуть п’яні діти”.

Проблеми народної педагогіки цікавили Івана Яковича Франка, свідченням чого є праця “До студії суспільно-економічних поглядів”. Серед усіх жанрів він виділяв могутній потенціал народної казки, створив сам для дітей неповторні твори, як-от: “Коли ще звірі говорили”, “Лис Микита”, “Казка про казку”, “Абу-Касимові капці”. В своїх оповіданнях “Малий Мирон”, “Грицева шкільна наука”, “Олівець”, “Отець-гуморист” він розкриває духовний світ української дитини, умови формування її характеру, проблеми навчання та виховання, її оточення, стосунки з однолітками, подає багатий фольклорний та етнографічний матеріал.

Важливий доробок у справі національного виховання Я. Чепіги, який надрукував у 1913 році книгу “Проблеми виховання і навчання дітей у світлі науки і практики”. Автор наголошує на тому, що справжню людину виховує сім’я, вона готує основу для морального виховання, розвиває почуття доброти і огиди, тому особистий приклад батьків формує дітей або “чистих і добрих”, або “хистких та морально вбогих”. Під національним Я. Чепіга розуміє виховання рідною мовою, що ґрунтується на традиціях, звичаях, віруваннях, історії, культурі, національній творчості народу, а не шовіністичне, забарвлене “дутим” патріотизмом, навіювання чеснот. Він наголошує, що “в національному вихованні – сила й здоров’я нації, її матеріальний добробут, її поступова культура, її духовна міць..., національне виховання виникає з інстинкту самоохорони, який в широкім розумінні дбає про фізичне, моральне і матеріальне здоров’я нації” [6, 26].

Концептуальні засади національної системи освіти і виховання лягли в основу численних публікацій І. Огієнка на сторінках часописів “Рідна мова”, “Наша культура”, праць “Українська культура”, “Мої проповіді”, “Дохристиянські вірування українського народу”, “Наука про рідномовні обов’язки” та ін. Враховуючи педагогічні надбання минулого українського народу (практику родинного виховання, філософські ідеї народного календаря, фольклор), І. Огієнко розробив теоретичні засади національного виховання, що знайшли своє вираження у виховній діяльності школи-родини-церкви. Визначальними серед них є рідна мова, український фольклор, народна філософія, ідеали національного виховання. І. Огієнко, спираючись на власні спостереження та практичний досвід педагогічної діяльності, вважав родинне виховання важливим чинником становлення і розвитку інтелектуально-духовного світу дитини, формування рис її характеру, національної свідомості. До об’єктивних умов, що постійно впливають на характер виховання, він відносив ставлення дорослих до дітей, взаємини між батьками, їхні зацікавлення, дотримання батьківських і материнських обов’язків [6; 185].

Народній педагогіці надавалося великого значення в елітарних українських родинах кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема в родинах Лисенків, Рильських, Старицьких, Драгоманових, Грушевських, Косачів. Так, в родині Косачів вважали, що початкову освіту діти повинні одержати рідною мовою; тут мати, Олена Пчілка, відкрила дітям красу рідного народу, прилучила їх до народної пісні, сама збирала фольклор, залучала до цього й дітей. Разом з матір’ю вони були учасниками народних свят, обрядових дійств, відвідували ярмарки, слухали кобзарів та лірників. Пізніше Леся Українка займеться фольклористичною діяльністю і видасть “Дитячі ігри, пісні і казки Ковельського, Луцького і Новоград-Волинського уїздів Волинської губернії”. Вся творчість Лесі Українки є свідченням глибокої любові до всього українського, відданості народним ідеалам.

У родині Грушевських і батько, і мати дбали про навчання та виховання доньки Катерини, яка пізніше стане видатним етнографом, фольклористом, етносоціологом та культурологом, внесок у науку якої є неоціненним. Основну турботу про навчання та виховання доньки поклала на себе мати, Марія Сильвестрівна. Саме вона дбала про те, щоб донька виросла національно свідомою, інтелігентною, шляхетною людиною. Хоча дружина першого президента була за фахом перекладачкою, знала декілька мов, все ж у родинному вихованні надавала перевагу всьому українському – мові, пісні, традиціям. Напрями наукової, громадської та політичної діяльності Михайла Грушевського, його участь у суспільному та політичному рухах епохи позначилися й на долі доньки. Все життя та діяльність Катерини Грушевської свідчать про її намагання вивести українське народознавство на європейський рівень, зробити свій внесок у розбудову української науки, оскільки “український матеріал залишався поза обрієм світового порівняльного досвіду”[1].

Народному вихованню надавалося великої ваги у працях В.О.Сухомлинського, який називав казку “свіжим вітром, що роздмухує вогник дитячої думки й мови”. Василь Олександрович акцентував особливу увагу на значенні казки в інтелектуальному розвитку дитини: “Казковий період розумового розвитку – писав він, – це не просто дитинство думки. Це також своєрідний погляд на світ, ні з чим не порівнянне бачення природи, людських стосунків”.

Питання використання народних виховних традицій у вихованні дитини розглядалися в історично-педагогічних працях С.Бабишина, Т.Мацейків, В.Скульського, Є.Сявавко, О.Поліщук, Н.Рогальської. Зокрема, Є.І.Сявавко в дослідженні “Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку” акцентує увагу на непересічному значенні фольклорного виховання в традиційній українській родині, вважаючи, що “твори фольклору з їхніми демократичними ідеалами і спрямованістю були могутнім засобом народної педагогіки, зокрема сімейної”. Народну творчість дослідниця називає “джерелом історичних, природничих, астрономічних знань”, а колискові пісні – “початковою лектурою”. Дослідниця підкреслює велику роль казок, дитячих пісеньок, пестушок, утішок у збагаченні словникового фонду дитини, загадок – в її інтелектуальному розвитку, народної гри – у фізичному здоров’ї малят.

Про важливість використання народної педагогіки в українській родині йдеться також у працях М.Г. Стельмаховича.

Протягом майже 150 років (від кінця XVIII ст. до 1917 р.) українці перебували під владою чужих імперій, однак асиміля­торська політика не могла вбити українську народну педагогіку.

Проблеми життя, побуту і виховання українських дітей нерідко торкаються у своїх творах етнографи В. Гнатюк, Б. Грінченко, М. Дерлиця, М. Костомаров, П. Куліш, Б. Лепкий, М. Максимович, П. Чубинський та ін.

Ґрунтовну працю «Діти в звичаях і віруваннях українського народу» (1908) - матеріали Грушевського, опрацювання Зенона Кузелі - можна вважати зародженням української етнографії дитинства.

Велике значення для розвитку етнопедагогіки має двотомна праця «Український народ колись і тепер» (1916), створена з участю таких вчених, як Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Ковалевський, А. Кримський, О. Шахматов та ін. Мотивами української етнопедагогіки пройняті діяльність педтовариств «Рідна шко­ла», «Просвіта», Наукового товариства ім. Шевченка, а також діяльність молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», «Січ», укра­їнські підручники і преса.

Період української державності (1917-1920) теж заклав по­тенціал етнопедагогічних пошуків, що здійснювались у контексті українізації. В Україні відкрились етнопедагогічні дослідні стан­ції. Одна з них - у с. Старосіллі Остерського району Чернігівсь­кої області. Н. Заглада написала й видала монографію «Побут селянської дитини» (1929). У Львові вийшла «Українська загальна енциклопедія. Книга знання в 3-х томах» (1936) за редак­цією Івана Раковського. Повчальні етнопедагогічні положення представлені й у підручниках із педагогіки: І. Барташевського «Педагогіка українська, або наука про виховання» (1898), О. Макарушки «Наука виховання» (1922), А. Волошина «Історія педагогіки», «Педагогіка і дидактика», С Сірополка «Історія освіти на Україні», Ю. Дзеровича «Педагогіка» (1937).

У часи більшовицької влади етнопедагогіка в Україні зазнає всіляких утисків. Більшовицька політика українізації (коренізації) мала однобічний, ідеологічно спотворений характер. Поряд з постановами про українізацію культурного і суспільного життя та науки приймалися постанови про проведення антиріздвяних та антивеликодніх акцій, що руйнівно впливало на народну культуру, духовне здоров’я нації. Під прапором боротьби з релігією у школі заборонялося проводити національні свята, натомість запроваджувались свята “радянського змісту”. Однією з важливих ділянок антирелігійної роботи вчителя під час Великодня був певний вплив на родину, яку, за словами С.Литвиніва, необхідно було “нейтралізувати” як вогнище всіляких релігійних забобонів. “Треба лише уявити, – зазначалося у статті, – скільки різних церемоній зв’язано з постом та Великоднем: говіння, причастя, розговлення, “свячена паска”, христосування. Всі ці звичаї міцно увійшли в побут селянської родини. Діти – підневільні учасники цих справ. Батьки беруть силою, примусом і женуть дітей говіти до церкви, часто-густо ломакою та батогом. Та це не все. На Великдень дітям шиють новий одяг, дають ласощі”[2]. Автор статті пропонує цілу низку заходів антирелігійного змісту, зокрема безвірницьку експедицію, дитячу антирелігійну газету, куточок для дітей-безвірників, антирелігійну вечірку або ранок[3].

У статті “Школа та Різдво” автор Харитон Невіра (явно псевдонім) пише: “Релігія тягне за собою низку традицій, до яких я відношу звичаї колядувати, посипати, щедрувати. Організація різних “ялинок”, “свят-вечорів”, “меланок”, “йорданок”, “колядок” є річчю далеко не безучасною для свідомості активної частини громадян, зокрема, тих, на кого влада поклала великий обов’язок виховання майбутнього громадянина-комуніста. Всі атрибути ялинки – янголи, діди-морози, херувимчики, такі близькі до релігійних традицій. Влаштовуючи ялинки під час різдвяних свят, ми цим лише протирічимо собі”. Отож, в української дитини відібрали свято, якого вона чекала весь рік і яке любила, – свято Нового року. Замість сердечної щедрівки впроваджувалася агітка більшовицького змісту:

Добрий вечір тобі, славний пролетарю,

Радуйся, ой радуйся, земле,

Світ новий народився[4].

Особливо не пощастило народній казці, яка зазнала нищівної критики в педагогічних часописах тих років. Наприклад, в журналі “Радянська освіта” В.Бусло ставить питання про використання казки у процесі виховання дитини: “Викинути треба не казку взагалі, як форму літературну, а певну низку казок із ворожою нам ідеологією, зробити саме те, що зроблено з іншими літературними казками, цебто вкласти в неї потрібний нам і корисний зміст. В доборі казок треба дотримуватись ідеологічних вимог”[5].

Е.Яновська стверджувала, що казка взагалі не потрібна пролетарській дитині: “Не казка, що заколисує дітей, потрібна нашим дітям, – писала вона. – В казці життєва дійсність перекручується всіма можливими засобами. Фактичний елемент казок, що виховує в дітей звичку розглядати світ крізь рожеві окуляри, позбавляв пролетарську дитину можливості усвідомити свій класовий стан. Нам не потрібна казка, що примирює гидоту з красою, буржуазну брехню з наукою, працю з визиском, нам потрібен літературний матеріал, що яскраво відбиває всю нашу сучасну дійсність. Дитяча література повинна перестати бути буржуазною брехнею і дурманом. Її завдання розкрити очі дітям на життя, до його будівництва ми повинні прилучити кожну дитину. І ми кажемо: казці не має і не може бути місця в нашій роботі виховній. На поставлене питання, чи потрібна казка пролетарській дитині, читачі знайдуть ясну і виразну відповідь: ні, казка не потрібна”[6].

З 1925 року “Спілка войовничих безбожників”, яка видавала журнал “Безбожник”, спрямувала свою діяльність проти релігії та церкви, друкувала дитячі твори антирелігійного, антидуховного та антинаціонального змісту. Це деморалізувало дітей, знищувало вікові національні ідеали, нищило їх морально. Але етнопедагогічна думка не згасла. Вона знай­шла свій плідний вияв серед української еміграції.

Серед численних зарубіжних публікацій слід виділити десяти­томну «Енциклопедію українознавства», п'ятитомну монографію С. Килимника «Український рід у народних звичаях в історично­му освітленні», двотомну книгу О. Воропая «Звичаї нашого наро­ду» та ін. В Україні 1930-1960 років (за часів тоталітаризму) на етнопедагогічну тему публікацій не було. Короткий період ревізії сталінської політики був (1956-1959) використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Були видані: праця Ю. Ступака «Виховне значення українського фольклору» (1960), праця В. Горленка «Нариси з історії української етногра­фії» (1964), книжка О. Кравець «Сімейний побут і звичаї україн­ського народу» (1966), - стаття В. Мирного «Народна педагогіка в прислів'ях та приказках» (1968), праця Л. Граціанської «Нариси з народної математики України», монографія М. Гайдая «Народна етика у фольклорі східних і західних слов'ян. Проблеми добра і зла» (1972), монографія С. Бабишина «Школа та освіта Давньої Русі IX - перша половина XIII ст.» (1973), монографія Є. Сявавко «Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку» (1974). Вагомим внеском у подальшу розробку актуальних про­блем української етнопедагогіки стали надруковані в 1981 р. мо­нографії М. Гаврилюк «Картографування явищ духовної культу­ри (за матеріалами родильної обрядовості українців)» та Г. Дов-женюк «Український дитячий фольклор».

Офіційний курс на перебудову, демократизацію, гласність (1985) мав свій вплив на українську етнопедагогіку.

25 серпня 1988 р. ініціативна творча група педагогів-ентузіастів у своєму зверненні до освітян «Перебудова школи і народ­на педагогіка» заманіфестувала гостру потребу перебудови осві­ти й виховання в Україні на засадах етнопедагогіки. Ця ж гру­па проголосила звернення до батьків «Родинному вихованню -справжню турботу!», закликавши їх берегти традиції народної педагогіки в родинному вихованні.

Коло дослідників, популяризаторів української етнопедаго­гіки розширюється (О. Вронська, Н. Гамаль, С. Горбенко, О. Губ­ко, М. Когут, В. Каюков, Д. Потребенник, Ю. Руденко, М. Самсо-нюк, М. Стельмахович, М. Хмелюк). Значної популярності набу­ли книги В. Скуратівського «Берегиня», «Покуть», «Посвіт», «Погостини», «Святвечір», «Місяцелік».

Сьогодні в нашій країні розгорнувся рух за впровадження етнопедагогіки, навчання українознавству, заснування кафедр українознавства, відкриття лабораторій з етнопедагогіки, ство­рення програм з етнопедагогіки, популяризації етнопедагогіки в пресі, через українознавчі часописи: «Берегиня», «Народознавст­во», «Жива вода», «Заграва». Ідеями народної педагогіки прой­няті шкільні документи (Закон України «Про освіту», концепції національного виховання, навчальні програми).

За останні роки все більшого розмаху набувають етнопедагогічні дослідження широкого спектру. З метою координації дослідницьких тем у 1994 р. при АПН України створено Раду з проблем етнопедагогіки і народознавства. Плідно діє центр «Укра­їнська педагогіка та народознавство» АПН України та низки освіт­ніх закладів.

Інтенсивне використання етнопедагогіки – надійний заслін бездуховності, національному нігілізму, історичному безпам'ят­ству. Молодь має виховуватися спадкоємницею народних цінно­стей, національних традицій, звичаїв, рідної культури.

Сьогодні конче необхідно актуалізувати найцінніше і найдо­рожче в етнопедагогіці й поставити на службу духовного відро­дження в незалежній Україні.

 


Дата добавления: 2015-07-14; просмотров: 449 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Йовенко Л. 2014 | Тема 9. Родина – основний осередок виховання української дитини | Структура залікового кредиту дисципліни | ЛІТЕРАТУРА | Тема 10. Фактори народного виховання | Термінологія | Тести для підсумкового контролю | Зміст та засоби національного виховання в елітарних родинах Уманщини. | Сучасний ідеал українського національного виховання. | Лекція 5. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Педагогічні погляди українського народу на виховання дітей у дослідженнях вітчизняних учених.| Етнопедагогіка - основа сучасної національної системи виховання.

mybiblioteka.su - 2015-2020 год. (0.015 сек.)