Гетьманат Павл Скоропадського (1918 р.) та «Директорія» як етапи українського державотворення (1918 – 1920 рр.).

21 Національно-визвольні та державотворчі змагання на західноукраїнських землях у 1918-20-х рр. ЗУНР.

Встановлення влади П. Скоропадського

Березень – квітень 1918р. – поширення руху заможних селян

проти аграрної політики УЦР. З’їзди землевласників у

Лубнах (25 березня) та Харкові (6 – 17 квітня).

Квітень 1918р. – створення в Києві Української Народної

Громади, яка вступила в переговори з німецьким

командуванням про зміну влади в Україні шляхом перевороту.

26 квітня 1918р. – санкціонування німецьким імператором

Вільгельмом ІІ зміни влади в Україні.

26 – 27 квітня 1918р. – роззброєння Синьожупанної дивізії.

28 квітня 1918р. – під час засідання УЦР німецькі солдати

заарештували двох міністрів.

29 квітня 1918р. – проведення хліборобського конгресу, на який зібралося 6432 уповноважені представники від 8 губерній. Всього в його роботі брали участь 8 тис. делегатів, переважно селяни. Конгрес засудив аграрну політику УЦР і обрав П.Скоропадського гетьманом України. Того ж дня в соборі Св. Софії єпископ Никодим миро помазав гетьмана, а на Софійській площі відслужив молебень. Тим часом віддані гетьману війська захопили всі урядові будинки в Києві та розігнали УЦР.

30 квітня 1918р. – П.Скоропадський проголосив себе гетьманом України: зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував закордонними відносинами, був головнокомандуючим армією та флотом.

В Україні припинила існування УНР, було встановлено монархічну форму держ. правління. Перші кроки гетьмана П.Скоропадського:

1. Проголошено Українську Державу. 2. Законодавча, виконавча і судова влади зосереджені в руках гетьмана.

3.Створено уряд – Раду Міністрів (голова – Ф.Лизогуб),який спирався на кваліфікованих чиновників царських часів, великих землевласників та буржуазію.

4. Проголошено недоторканість приватної власності.

5. Видано конституційні документи: «Грамота до всього укр. народу»; «Закони про тимч. Держ. устрій України».

26 грудня була оприлюднена «Декларація Укр.Народ. Республіки», де повідомлялося про скасування поміщицько-монарх-ого панування – гетьманщини.Директорія відмінила всі закони й постанови гетм-го.уряду.

Створено Перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб на чолі з В. Чеховським.

В основу розбудови держави Директорією було покладено так званий трудовий принцип (експлуататорські класи позбавлялися виборчих прав). До «експлуататорів» було віднесено буржуазну інтелігенцію: професорів, адвокатів, лікарів та інших. Центральні органи влади і управління мав утворити Трудовий конгрес (Конгрес трудового народу) – своєрідний парламент з делегатів від «трудового селянства», «міського робітництва», «трудової інтелігенції» (фельдшери, вчителі народних шкіл, дрібні службовці тощо). Сформовано повноважний орган, який вважається українським передпарламентом. Влада на місцях у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян і трудової інтелігенції.

21. Дотримуючись принципу "поділяй і володарюй", цісарські чиновники завжди відкидали вимоги українців об'єднати їхні землі в кордонах імперії під єдиною адміністрацією. Навпаки, вони штучно культивували суперечки у місцевому самоврядуванні: в Галичині між поляками І українцями, на Закарпатті — між угорцями і українцями, на Буковині — між румунами і українцями.

Першим відступом од імперської політики щодо пригноблених націй стала досягнуто 8 лютого 1918 р домовленість у Бресті між Австро-Угорщиною й УНР про поділ Галичини на українську та польську частини і залучення першої з Буковиною в один український коронний край. Австрійський уряд мав запропонувати імперському парламентові не пізніше 20 липня 1918 р. проект такої реорганізації й зобов'язувався "зробити все, що тільки в його змозі, щоб цей проект дістав силу закону". Український уряд, зі свого боку, зобов'язувався прийняти закони, що забезпечували б права німців" поляків і євреїв в УНР.

Домовленість було зафіксовано в таємному додатку до мирної угоди, виконаному німецькою мовою у двох примірниках. Один із них зберігався в австрійському міністерстві іноземних справ, а другий було видано на руки голові делегації УНР у Бресті О. Севрюку.

З наближенням воєнної поразки Четверного союзу серед багатонаціонального населення клаптикової монархії Габсбургів усе активніше розгортався рух за національне самовизначення й утворення самостійних держав. Зокрема, не заперечуючи проти відродження польської державності, українське населення Австро-Угорщини рішуче висловлювалося за утворення Української держави в її етнографічних кордонах. У резолюції селянського віча, яке відбулось у Снятині 21 вересня 1918 р., проголошувалося: "Всі українці зі Снятинської землі урочисто й одностайно протестують проти будь-яких намагань якого б то не було приєднання Східної Галичини до майбутньої Польщі".

Відразу після того, як імперія Габсбургів розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори Українських суспільно-політичних діячів Галичини і Буковини (брали участь митрополит А. Шептицький і єпископ Г. Хомишин, посли до імперського парламенту, члени галицького і буковинського сеймів від основних українських політичних партій). На зборах було обрано Національну Раду — вищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщииу, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття.

Тим часом польські політичні організації готувалися взяти владу в усій Галичині, зокрема й у Східній. Щоб запобігти цьому, Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла своїми збройними силами Львів, а пізніше — всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західно-україяську Народну Республіку (ЗУНР).

22. Підсумки та уроки національно-визвольних змагань в Україні в 1917 – 1920 рр.

23. Українізація (коренізація) в УРСР: суть політики радянської влади, злет і наслідки

Боротьба за збереження державної незалежності України, яка вилилась у жорстоку і кровопролитну війну 1918—1920 рр., була логічним продовженням української національно-демократичної революції. У цій війні вирішувалися ті ж самі питання, які стояли в 1917 р.: чи бути, по-перше, Україні незалежною державою; чи матиме, по-друге, ця держава демократичний політичний і справедливий соціально-економічний устрій? Історія дала негативні відповіді на ці запитання. Державна незалежність була втрачена, надії на справедливе вирішення соціально-економічних питань згасали. Українському народу була нав'язана чужа його природі і прагненням воєнно-комуністична модель соціально-економічного розвитку.

Не було вирішене ще одне стратегічне завданя, яке стояло перед українським народом сотні років, - відновлення територіальної цілісності. Натомість, якщо у 1917 р. Україна входила до складу двох держав - Російської і Австро-Угорської імперій, то у 1920 р. - вже до складу чотирьох - радянської Росії, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії. Українське питання ускладнилося ще більше.

23. Українізація (коренізація) в УРСР: суть політики радянської влади, злет і наслідки.

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація»[3] на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову».

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого — збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус.

«Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державної еліти. Не зважаючи на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції: і прокомуністично налаштовані, і ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Так, під тиском «націонал-комуністів» Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої «коренізації». Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики, спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено «українізацію» як «петлюрівську», а її прихильники почали «українізувати» Соловки та інші сталінські табори.

24. Політика індустріалізації та колективізації в УРСР (30-ті рр.. XX ст.): поступ, результати та негативи.

25. «Українське питання» напередодні та в роки Другої світової війни.

Курс на індустріалізацію був узятий на XIV з'їзді ВКП (б) і Х з'їзді КП (б) (грудень 1925). У радянській моделі індустріалізації акцент робився на розвиток передових в той час галузей, матеріальної основи військово-промислового комплексу. Проте з середини 1920-х р. і до кінця 1-ї п'ятирічки в УРСР основна увага приділялася розвитку легкої та харчової промисловості, що було обумовлено достатніми запасами місцевої сировини, кадрами, традиціями. Основні кошти направлялися в паливну, деревообробної, паперову, шкіряні та харчову галузі, так як розвиток їх вимагало менше капіталовкладень і часу. Частина коштів була спрямована на розвиток енергетики, машинобудування і на виробництво будівельних матеріалів.

Курс на індустріалізацію вимагав величезних капіталовкладень, перерозподілу коштів на користь промисловості, тим більше, що грошова емісія звела до нуля позитивні результати грошової реформи.

Незважаючи на особливості проведення індустріалізації в УРСР (заборона союзним урядом будівництва в західних прикордонних районах республіки великих промислових підприємств, значні втрати від різниці цін на привізні промислові товари і низькі на вивезені сільськогосподарські продукти і деревину), до кінця 1930-х рр.. БРСР перетворилася з аграрної країни в аграрно-індустріальну.

Підсумками проведення сталінського плану сверхіндустріалізацію та суцільної колективізації стало створення сучасної на той момент матеріально-технічної бази в промисловості і сільському господарстві. Це забезпечило будівництво нового соціалістичного ладу в СРСР, в тому числі і БРСР. Для виконання завдань модернізації (перетворення) країни керівництвом країни був використаний масовий ентузіазм трудящих. Шляхом величезної напруги сил була побудована потужна індустріальна база. У СРСР утвердився індустріальний тип суспільства. Збільшилася кількість міст і міського населення, що означало урбанізацію. Покращились матеріальні умови життя радянських людей. Був досягнутий високий рівень освіти, науки, культури. Сталінська модернізація забезпечила будівництво в країні так званого «державного соціалізму», як його характеризують сучасні історики. В економічній області встановилася єдина державна власність на засоби виробництва.

25 Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське питання було започатковане в українському громадянстві, висуваючи на порядок денний ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. ''українське питання'' трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. ''Українське питання'' із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Однак приналежність українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і Че-твірного Союзу.

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи ''українське питання'' на чи не найголовнішу причину розв'язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим. Характеризуючи національну політику російської державності в українському питанні, зазначимо, що тогочасний уряд проводив її щодо обмеження прав і свобод ''чужорідних елементів''. Наприклад, у циркулярі Міністерству внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення ''товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності''. Цей циркуляр віддзеркалював ''українську політику'' російського самодержавства, адже, на тверде переконання прем'єр-міністра Росії, ''історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах''.

Росія завжди розглядала Україну як окрашу своєї імперії. Не міг змінитися цей погляд на неї і з початком світової війни. Заява українських політичних діячів Наддніпрянщини про свою лояльність до російського уряду в Російській імперії не була взята до уваги. Навпаки, тут почали придушувати будь-які сепаратистські та національні ідеї, закривати періодичні видання - ''Раду'', ''Літературно-науковий вісник'', ''Українську хату'', ''Село''. Чимало прогресивних діячів було вислано до Сибіру.

Особливе місце в ''українському питанні'' Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест ''Руському народу'', де зазначалося: ''Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Помисел Божий, що благословив справи великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Росії, завершити справу великого князя Івана Калити''.

Дата добавления: 2015-07-14