Виховання і школи України в ХІV – XV ст.

Розпад Київської держави в ХІІІ ст., князівські міжусобиці і удари кочівників завдали ущербу освіті і культурі. Тяжкого лиха зазнала Україна від татаро-монгольського іга. Втрати в галузі українського шкільництва були чималі. Але повне запустіння на освітній ділянці не наступило. Хоча Київ був знищений, Українська держава відразу не занепала. Вона проіснувала ще потім понад 100 років. Осередком її стала Галицько-Волинська держава як спадкоємиця Київської Русі. Сюди перемістився культурно-освітній центр, відбулося його зближення із західною педагогічною культурою.

Про високий рівень освіти, науки і педагогіки у Галицько-Волинській державі, свідчить зокрема “Галицько-Волинський літопис” – видатна пам’ятка української педагогічної літератури ХІV ст., яка зображує найважливіші події Галицько-Волинської держави. Головна навчально-виховна ідея – плекання історичної пам’яті поколінь, релігійності, формування патріотизму і відданості рідній вітчизні. Літопис містив розповідь “Євшан-зілля” – зразок виховання української національної гідності.

У 1340 р. татарські орди розгромили Галицько-Волинську державу. У середині ХІV ст. українська самостійність була втрачена. Галичину захопили поляки. А Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля, частина Волині потрапила в руки литовців. Державна українська самостійність обірвалася. Наступила литовсько-польська доба в історії української педагогіки.

Литовська держава на перших порах дала можливість українській освіті, педагогіці, шкільництву розвиватися (українська, білоруська та литовська мови спільно співіснували). Українською мовою були написані литовські літописи, статути, князівські розпорядження, угоди, заповіти тощо. В мову литовську увійшло багато українських слів. Зовсім іншим, несприятливим було становище української педагогіки на польській території: витісняли українську мову, школу, релігію, національне виховання з метою полонізації.

З часом, і литовські князі, уклавши союз з Польщею, почали разом з нею витісняти укр. педагогічну культуру. Вони не були зацікавлені в розвитку укр. шкільництва, тому рідних шкіл для укр. дітей ставало все менше. А середніх і вищих шкіл не було зовсім. Зростає кількість польських шкіл. Укр. магнати віддають своїх дітей для навчання до Краківського університету та інших польських шкіл. Отже, національна культурата освіта занепали, всі сфери життя заполонила польська культура, навчання відбувалося в основному в чужих школах. Позитивний момент – входження укр. молоді в сферу європейської науки і культури. Вихідці з України здобували вищу освіту і в Празькім та в інших вузах Європи. В “чужих” університетах навчалися в основному діти найзаможнішого населення, а українські міщани і селяни вчили своїх дітей у церковних, монастирських школах чи в мандрівних дяків. Збереглися деякі відомості про діяльність в ХІV – ХV ст. шкіл у Києві, Львові, Закарпатті та ін. місцях України. У Києві (після розорення ) школи існували в Києво – Печерському, Михайлівському та інших монастирях, навчання в них проводили наїжджені переписувачі – каліграфісти. А в середині ХV ст. до освітньої діяльності долучаються вчені – перекладачі. Тому мережа шкіл значно розширюється. Освітні осередки діяли і у Львові. В них велика увага приділялася вивченню латинської мови (яка була тоді офіційною). Польський католицизм зумовив появу шкіл католицьких. На Закарпатті: школи при Грушевському монастирі, та в Ужгороді, в ХVІ ст. там виготовляли рукописні букварі.

Діяли і інші школи на території України. В основному це були початкові школи, які давали дітям навички читання, письма на церковнослов’янській мові, елементи арифметики та співу. Учителями працювали в цих школах дяки, паламарі, правники. Утримували їх батьки учнів та парафія; і називали тоді шкільних педагогів “дидаскалами” чи “бакалярами”.

Взагалі, українське шкільництво ХІV – ХV ст. базувалося на усній народній творчості, національних традиціях, давній укр. літературі, продовжуючи педагогічні традиції Київської Русі, з поглибленням Європейських зв’язків. На Україні завжди була особлива пошана до освіти, школи, вчителя, до книг. Авторитет учителя ніхто не смів принижувати. Пошана і любов до педагогів виражалась тим, що під час занять учитель сидів, а учні повинні були слухати його стоячи. “ Шануй учителя, як родителя ” – говорить народна мудрість.

Велику роль у духовно – естетичному вихованні учнів, поруч з батьками і учителями, грали духовні особи, церква. Серед масових виховних чинників виділялася педагогіка народного календаря. Навчальний рік традиційно розпочинався 1 грудня, після збору врожаю і завершення всіх сільськогосподарських робіт та припинення випасання худоби, бо діти шкільного віку найчастіше були пастухами. Цей день урочисто відзначали родина, школа, церква, батьки, діти, вчителі. Цей день припадав на свято пророка Наума – покровителя знань. Батько рано будив сина до школи, промовляючи: - Вставай, сину, та іди до школи. Сьогодні Наума: хай тобі наука на ум піде! – Наум був людиною розумною. Дай, боже, щоб і ти в мене був розумним був. (“Казав Наум – клади на ум”.) Мати підносила маленькому школярику, який ішов 1 – й раз у 1 клас, його зав’язану пуповину, що зберігалася у таємному місці, найчастіше за іконою, і пропонувала його розв’язати. Розв’яже швидко і спритно – кмітливий, буде легко вчитись. Заплутається - знання будуть йти тугувато. Якщо були затруднення, дитині старалися допомогти, щоб вселити оптимізм і віру, в успішному учінні. Коли син йшов до школи, батько йшли до церкви і ставив свічку перед образом святого Наума, промовляючи: “Святому на пошану, а моєму синові на розум”. “У день святого Наума добре починати вчити дітей: наука на ум піде, - казали в народі.

Вступ дитини до школи вважався її другим народженням. Перший день кожного навчального року починався із служби Божої у церкві, де були присутні учні та вчителі школи. Кожний день починався спільною молитвою: перед уроками – “Отче наш”, при завершенні – “Богородице, Діво”.

Першим підручником був звичайно буквар, але до нас він не дійшов. Є згадка про “ азбуку - границю ” – кожний рядок вірша в ній починається з літери в абетковому порядку. Метод навчання читання у ХІV ст., був літероскладальний (вивчалися всі комбінації складів із 2-х,3-х і більше літер). Після букваря переходили до часослова (богослужбова книга з текстами релігійних пісень і молитв), далі до псалтиря (одна з біблійних книг, склад. з 150 псалтирів, тобто хвалебних релігійних пісень).

В кінці ХV ст. появилася перша надрукована кирилицею слов’янська книжка: “Часословець”, виданий Швайцпольтом Фіолем у Кракові (1491) – мова книги наближена до живої укр. мови. Заснувавши друкарню в Кракові (тоді столиця Польщі), цей видавець (1483 – 1491р.р.) випустив ще такі слов’янські богослужбові книги: “Тріод постную”, “Тріод цветную”, “Осьмогласник” та ін., які широко розповсюджувались серед населення України, Білорусії, Молдавії. Він утримував підтримку матеріальну від українського магнатства, яке мало тісні зв’язки з Краковом. Отже, Швайцпольт заснував друкарню в Кракові, обнародував крім “Часословця” кілька богослужбових книг, частина з яких використовувалася і в шкільній справі. Цим він у значній мірі сприяв поширенню книги в Україні, був предтечею вітчизняного книгодрукування.

Дата добавления: 2015-07-12