Сутність орієнтування і цілевказівки

Орієнтуватися на місцевості в бойових умовах - це значить визначити своє місце розташування і потрібний напрямок руху або дій щодо сторін горизонту, що оточують місцеві предмети і елементи рельєфу, а також щодо розташування своїх військ і військ супротивника.

Сутність орієнтування становлять три основні елементи: а) упізнавання місцевості, на якій перебуваєш, по відомих її ознаках і орієнтирам; б) визначення місця розташування (свого, спостережуваних цілей і інших, що цікавлять нас об'єктів); в) відшуканні і визначенні напрямків на місцевості. Найважливішим зав-данням орієнтування є знаходження і витримування потрібного напрямку руху в будь-яких умовах - на полі бою, у розвідці, при маневруванні і здійсненні маршів.

Напрямки на місцевості визначаються горизонтальними кутами, які вони утворюють із яким-небудь встановленим або позначеним на місцевості напрям-ком, прийнятим за початковий. Вони виміряються в градусній мірі або в поділках кутоміра.

Початковим, або, як його інакше називають, орієнтирним, напрямком може служити будь-який напрямок, що проходить через точку нашого стояння і який-небудь добре видимий з неї віддалений об'єкт місцевості - орієнтир. При орієнту-ванні по сторонах горизонту за орієнтирний напрямок ухвалюється північний на-прямок магнітного меридіана. Він визначається по компасу, а при відсутності при-ладу приблизно, на око - по небесних світилах і різним ознакам. Напрямки щодо магнітного меридіана визначаються магнітними азимутами.

Магнітним азимутом називається горизонтальний кут, вимірюваний по хо-ду годинниковий стрілки (від 0° до 360°) від північного напрямку магнітного ме-ридіана до обумовленого напрямку.

Завдання орієнтування не обмежується ли-ше відшукання і витримування напрямку руху. Воно органічно входить як складовий і початко-вий елемент в обов'язки командира і його під-леглих по вивченню місцевості, розвідці про-тивника, організації цілевказівки, взаємодії і пе-ресування на полі бою. Таким чином, орієнту-вання на місцевості - це не епізодичний захід, а безперервний процес, який повинен здійснюва-тися самим командиром підрозділу і особовим складом під його керівництвом протягом усього періоду підготовки до виконання отриманого бо-йового завдання і при його виконанні.

Орієнтування повинне бути безперервним як за часом, так і в просторі. Це значить, що в ході виконання бойового завдання воно повинно здійснюватися систематично, у міру пересування підрозділу на місцевості, і так, щоб при будь-яких умовах, у будь-який момент і в будь-якому місці впевнено і точно знати своє місцезнаход-ження щодо відомих орієнтирів, об'єктів своїх дій, вихідного й кінцевого пунктів свого руху.

Основними способами орієнтування на місцевості є орієнтування по карті, по компасу (по сторонах горизонту) і по орієнтирах. На практиці всі ці способи тісно переплітаються між собою й доповнюють один одного.

Найбільш універсальним способом, широко застосовуваним усіма коман-дирами, особливо при початковому вивченні районів майбутніх дій, здійсненні маршів і пересуванні на значні відстані, є орієнтування по топографічній карті. Воно полягає у визначенні по карті точки свого місцезнаходження, у впізнаванні навколишніх місцевих предметів і подробиць рельєфу шляхом звірення місцевості з її зображенням на карті, а також у встановленні щодо пізнаних пунктів і орієнти-рів місця розташування спостережуваних цілей і інших об'єктів.

Однак на закритій або одноманітній місцевості, на якій мало орієнтирів, на-приклад у лісі, у пустелі, у районах, які у результаті ядерних ударів мають сильні руйнування, а також в умовах поганої видимості (уночі, у туман, заметіль, при за-димленні й т.п.) звіряти карту з місцевістю і орієнтуватися по ній досить важко, а часом і неможливо. У таких випадках на додаток до карти використовують компас і визначають напрямок по азимутах, тобто орієнтуються по сторонах горизонту. При цьому способі завдання орієнтування вирішується лише частково, тому що він дозволяє визначати на місцевості тільки напрямок. Місце розташування ж різ-них пунктів уздовж напрямку визначаються по відомих відстанях до них, які ви-міряються по карті або яким-небудь іншим способом.

В основі будь-якого способу орієнтування лежить уміння вибирати на міс-цевості орієнтири і використовувати їх як маяки, що вказують потрібні напрямки, пункти й рубежі.

У якості орієнтирів можуть використовуватися будь-які місцеві предмети, елементи рельєфу і різні прикмети, спостережувані на місцевості.

Вивчення і запам'ятовування незнайомої ділянки місцевості з метою кра-щого орієнтування на ній слід завжди починати з вибору навколо себе трьох - чо-тирьох найбільш примітні орієнтирів. Треба добре запам'ятати їхній зовнішній вигляд і взаємне положення, щоб надалі можна було по них у будь-якому пункті розпізнавати місцевість і визначати своє місце розташування. При пересуванні орієнтири вибирають по напрямкові шляху, послідовно намічаючи їх у міру вихо-ду в нові райони.

З орієнтуванням тісно стикається цілевказівка, завданням якої є визначення і показ місця розташування виявлених цілей. Вона теж значною мірою ґрунтується на вмінні вибирати і використовувати орієнтири, робити кутові й лінійні виміри.

У механізованих підрозділах застосовуються наступні основні способи ці-левказівки.

1. Цілевказівка наведенням зброї або приладу в ціль. Це найбільш простий і надійний спосіб вказівки цілей, поблизу від яких немає орієнтирів або яких-не-будь інших чітко помітних ознак. Він застосовується звичайно в дрібних підрозді-лах, що коли той хто дає і той хто приймає цілевказівку перебувають поруч, на то-му самому пункті. Ціль указують, навівши на неї зброю, встановлений оптичний прилад або в крайньому випадку яку-небудь підручну вказівку.

2. Цілевказівка від орієнтира. Це найпоширеніший і зручний спосіб вка-зівки цілей, коли в районі їх розташування є орієнтири та інші добре помітні на місцевості об'єкти. Він застосовується в тих випадках, що коли той хто передає, і той хто приймає цілевказівку перебувають на різних пунктах, але близько один від іншого, а також при спільному їхньому розташуванні. При цьому способі спосте-рігач, що дає цілевказівку, вимірює в поділах кутоміра й повідомляє, тому хто приймає цілевказівку горизонтальний кут між напрямками на ціль і на найближ-чий до неї орієнтир, а також відстань у метрах від орієнтира до цілі, якщо вона розташована ближче або далі орієнтира. При відсутності більш точного кутомір-ного приладу кути виміряються за допомогою бінокля, лінійки з міліметровими поділами або ж за допомогою підручних предметів. Відстані від орієнтирів до цілей визначаються на око.

3. Цілевказівка сигнальними патронами (ракетами) і трасуючими ку-лями. Цей спосіб широко застосовується механізованими й танковими підрозділа-ми при взаємодії з артилерією й між собою. Для вказівки цілі в її сторону випус-каються кулеметна черга трасуючими кулями або дві - три сигнальні ракети вста-новленого кольору.

4. Цілевказівка по карті. Цей спосіб є основним, особливо в артилерії, при назві не спостережуваних цілей і в інших випадках, що коли той хто передає, і той хто приймає цілевказівку розташовуються на значнім віддаленні один від іншого. При цьому способі спостерігач (розвідник), виявивши ціль, точно наносить її на свою карту, визначає по карті координати цілі й повідомляє їх, використовуючи технічні засоби зв'язку, тому хто приймає цілевказівку.

Дата добавления: 2015-07-11