Тема 5. Європейська інтеграція. ЄС: практика та перспективи

1 Зона вільної торгівлі у Центральній Європі

2. Утворення та розвиток Європейської економічної інтеграції

3. Інституції ЄС та інтегрована система управління

Ключові поняття: ЦЄІ, ЄС, етапи формування ЄС, інституції ЄС, європейська валютна система, євро, валютний союз.

1 Зона вільної торгівлі у Центральній Європі

На початку 90-х років країни Центральної Європи (Угорщина, Польща, Словаччина і Чехія) активно включилися в процеси лібералізації, що йдуть широко на Європейському континенті, зовнішньої торгівлі, використовуючи для цього, зокрема, створення зони вільної торгівлі. У основі виявленої ініціативи країнами Центральної Європи (ЦЕІ - Центральноєвропейська ініціатива, у дипломатичній практиці поширена і дана абревіатура) зі створення зони вільної торгівлі лежить прагнення до включення в економічну і політичну систему Європейської Спілки з метою вирішення цілого комплексу взаємопов’язаних проблем.

У грудні 1992 р. ці чотири країни підписали Центральноєвропейську угоду про вільну торгівлю (СЕFTА або, як зазначено вище, ЦЄІ), до якої із січня 1996 р. приєдналася Словенія. Угода передбачає створення зони вільної торгівлі промисловими товарами протягом ряду років з дня їх прийняття шляхом поступового взаємного скасування митних й інших нетарифних обмежень.

2. Утворення та розвиток Європейської економічної інтеграції

Друга половина минулого століття пов'язана зі створенням та поглибленням інтеграційних процесів у Європі, де вони набули найдовершеніших форм. Найбільш розвинуте у світі інтеграційне угруповання — Європейський союз, який пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу, розширив своє членство з 6 до 15 країн. Шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) у 1952 р. створили Європейське об'єднання вугілля і сталі, яке і започаткувало створення майбутнього Євросоюзу. 7 лютого 1992 р. держави — члени Європейських співтовариств підписали Договір про Європейський Союз і з 1 листопада 1993 р. Договір вступив у силу. З цього моменту починається відлік часу існування ЄС. На сьогодні членами Європейського Союзу є такі країни: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Швеція. ЄС утворився на основі трьох інтеграційних об'єднань — Європейського об'єднання вугілля і сталі, Європейського об'єднання ЄВРАТОМ, Європейського економічного співтовариства, створених ще у 50-х роках. Відповідно еволюціонували і цілі західноєвропейської інтеграції. Слід відзначити внутрішні та зовнішні фактори, що сприяли європейської інтеграції. Внутрішні фактори: порівняно мала територія Європи, близькість країн; обмеженість ресурсів; розвиток транспортних можливостей; потреба національних підприємств в розширенні ринку, взаємопроникнення капіталу. До зовнішніх факторів можна віднести: політичне протистояння зі США, конкурентне засилля з боку економіки США та країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону на чолі з економікою Японії.

У процесі свого розвитку ЄС пройшов такі етапи.

1. Етап зони вільної торгівлі (1958—1969 рр.). Згідно з Римським договором були поступово відмінені митні тарифи і кількісні обмеження на ються урядами країн ЄС на та взаємну торгівлю, запроваджені спільні митні тарифи і введена спільна митна політика щодо третіх країн. З 1962 р. була введена в дію єдина сільськогосподарська політика. Підписана у 1963 р. Яундська угода передбачала вступ країн, що розвиваються, в асоційовані відносини з ЄС. У 1967 р. відбулося злиття вищих органів трьох співтовариств в єдину Раду і єдину Комісію, які разом із Європейським парламентом і Судом ЄС створили спільну інститу-ціональну структуру ЄС.

2. Етап митного союзу (1968—1976 рр.) — етап активного розвиткупереваг митного союзу країн ЄС і зовнішньоторговельної політики щодо третіх країн: були відмінені митні збори, зняті кількісні обмеження в торгівлі, застосовано єдиний митний тариф для інших країн спочатку в межах шестикраїн-засновниць, з приєднанням пізніше Данії, Ірландії, Великої Британії —у 1973 р., Греції, Португалії, Іспанії — на початку 80-х років, Австрії, Швеціїі Фінляндії — у 1995 р. В цей час збільшується кількість асоційованих членівз 20 до 66. До цього етапу можна віднести і початок створення Європейськоївалютної системи: у 1972 р. було введено спільне плавання валют кількохкраїн — членів ЄС у певних межах, з 1979 р. почалось формування ЄВС.

3. Етап спільного ринку (1987—1992 рр.). Завершується процес створення ЄВС, вводиться в дію ЕКЮ. Валютний курс ЕКЮ розраховується на базі валютного кошика національних валют країн-учасниць з урахуванням їх частки в сукупному ВНП. Основними цілями створення ЄВС були: зменшення коливання валютних курсів, витіснення з міжнародних валютних розрахунків долар США, стимулювання подальшого розвитку інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку ЄС. У 1987 р. визначається створення Єдиного внутрішнього ринку, відбувається усунення митних формальностей, які ще лишилися (огляд товарів, перевірка документів); уніфікація технічних стандартів; відміна обмежень конкуренції в наданні держзамовлень; нівелювання різниці в рівнях і структурі оподаткування; усунення лімітів на послуги транспорту, зв'язку, фінансові послуги; усунення валютних обмежень, що залишилися; усунення обмежень при працевлаштуванні громадян. В цей період країни ЄС проводиливже єдину політику в окремих галузях — енергетиці, транспорті, питанняхсоціального і регіонального розвитку.

З розвитком ЄС сформувалась відповідна інституційна структура наднаціонального регулювання, органами якої є Європейська Рада (скликається двічі на рік у складі глав держав і урядів), Європейське політичне співробітництво (нарада міністрів закордонних справ), Комісія ЄС (виконавчий орган, складається з голови і 17 членів комісії, які призначаються урядами країн — членів ЄС за встановленою квотою, термін повноваження — 4 роки), Рада ЄС (Рада Міністрів ЄС, сесії проводяться у разі необхідності),Європейський Парламент (складається з 518 депутатів, які обираються прямим загальним голосуванням громадян країн — членів ЄС за встановленою квотою), Економічна і соціальна Рада (консультативний орган, що складається зі 183 осіб, які призначаються на 4 роки урядами країн — учасниць ЄС за встановленою квотою), Суд ЄС (складається з 13 суддів і 6 генеральних адвокатів, які признаначаються на урями країн 6 років), Контрольна палата ЄС (контролює правильність фінансових операцій, законність використання коштів ЄС; складається з Г2 осіб, які призначаються на 4 роки).

4. Етап економічного союзу (з 1993 р.— до нинішнього часу). Відбулося посилення політичної інтеграції та активний розвиток валютного союзу. У 1992 р. в голландському місті Маастрихті був підписаний Договір про Європейський Союз, який зокрема передбачає усунення ще діючих обмежень вільного руху капіталу в Португалії та Греції. Країни ЄС було зорієнтовано на прийняття заходів зі стабілізації грошової системи та закріплення бюджетної дисципліни; створення Європейського валютного інституту, який має готувати документи, розробляти заходи та інструментарій для провадження з 1999 р. єдиної грошової та валютної політики; створення Європейського центрального банку в 1999 р., який спільно з Центральними банками держав-членів має становити Європейську систему центральних банків. Згідно з угодою валютний союз визначається як зона, в якій спільно здійснюється політика країн — членів ЄС, спрямована на досягнення макроекономічних цілей. Для існування валютного союзу необхідні три умови: повне і остаточне конвертування валют; повна лібералізація руху капіталів та інтеграція банківських, інших фінансових ринків; ліквідація меж коливань валютних курсів і остаточна фіксація паритетів валют, що створює реальну основу для заміни національних валют єдиною валютою ЄС — євро. Початок функціонування ЄВС — 1 січня 1999 р., всі розрахунки за проведення зовнішньоекономічних операцій здійснюються у євро. З 1 січня 2002 р. євро вводиться у готівковій формі в обіг у 12 країнах ЄС; до ЄВС поки що не приєдналися Велика Британія, Данія, Швеція. Європейська система центральних банків несе відповідальність за проведення кредитно-грошової політики, здійснює валютні інтервенції лише у євро, підтримує створення спільного ринку нової валюти тощо. Перші результати функціонування євро у країнах ЄС дають підстави стверджувати, що у XXI ст. вона може стати провідною міжнародною валютою, позитивним має бути вплив євро на конкуренцію на внутрішньому європейському ринку.

Новий рівень економічної інтеграції вимагає від країн-учасниць забезпечення однорідності економічної політики, економічного розвитку для створення основи стабільності євро, тобто відповідності таким критеріям: 1) стабільність цін — середній рівень інфляції має бути не більше 1,5 % середнього значення трьох країн співтовариства, де зафіксоване мінімальне зростання цін; 2) збалансованість процентних ставок — їх середній річний рівень в окремій країні не повинен перевищувати відповідний рівень у країнах з кращими показниками, в цілому — не вище 20 %; 3) бездефіцитність бюджету — дефіцит бюджету має бути меншим 3 % сукупного національного продукту; 4) рівень державного боргу не повинен перевищувати 60 % сукупного національного продукту; 5) стабільність валютних курсів — національна валюта не повинна бути девальвована протягом двох останніх років і має відповідати нормам ЄС.

Після підписання Маастрихтських угод значно посилюється політична взаємодія країн ЄС, а саме: запроваджується загальна зовнішня політика та політика в галузі безпеки, посилюється роль Європейського парламенту, проводиться загальна політика в галузі юстиції та внутрішніх справ.

Важливим є встановлення громадянства — всі громадяни держав-членів є громадянами ЄС, кожний з них має право: вільно пересуватись та проживати на території держав-членів, брати участь у голосуванні та балотуватися на муніципальних і Європейських виборах у тій країні, де він мешкає; має право на захист дипломатичними та консульськими службами будь-якої з країн-учасниць, право на звернення до Парламенту і до вповноваженого з розгляду скарг тощо.

У процесі поглиблення західноєвропейської інтеграції виявляються внутрішні і зовнішні суперечності, пов'язані з нерівномірністю господарського розвитку та диспропорціями економічної структури за територією. Різниці в наявності та стані ресурсного потенціалу, структурі, темпах та рівнях економічного розвитку привели до появи в межах ЄС двох груп країн — економічно сильних (Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія) і економічно відносно слабких (Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція). Найбільші диспропорції в межах національних економік притаманні Італії (високорозвинена північ і менш розвинений південь), Великій Британії (відносна економічна відсталість Північної Ірландії та Уельсу), Франції, Іспанії, Португалії. Наявні диспропорції формують нерівномірність економічного розвитку Західної Європи в цілому. Існує поділ на багату Північ та бідний Південь (Греція, Португалія, більша частина Іспанії, Італія). У бідних районах найвищий рівень інфляції і безробіття, наявні аграрні проблеми. Ці процеси пов'язані з політикою, спрямованою на поступове розширення складу ЄС, особливо з прийняттям в ЄС Ірландії, Греції, Іспанії, Португалії. В перспективі нерівномірність може посилюватися за рахунок прийняття до Союзу окремих східноєвропейських країн. Передбачено на початку XXI ст. розширення Європейського Союзу за рахунок країн Центральної і Східної Європи. Комісія ЄС поділила ці країни на три групи: перша група — країни, з якими було розпочато конкретні переговори про вступ до ЄС; друга група — країни, переговори з якими перенесені на більш пізній строк; третя група — країни, для яких приєднання до ЄС є віддаленою перспективою і вони не є асоційованими членами. Вступ до ЄС вимагає від бажаючих приєднатися проведення ряду глибоких економічних і політичних заходів, спрямованих на адаптації їхніх господарств до чинних умов європейської економіки. Програма "Аґенда 2000", розроблена Комісією ЄС, визначила країни, які найбільше відповідають вимогам кандидатів вступу до ЄС з точки зору адаптованості їхньої економіки згідно з умовами ЄС.

Найбільше відповідають економічним вимогам лише такі країни, як Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина та Естонія. З цими країнами ЄС активно співпрацює, сприяє вирівнюванню економічних дисбалансів, що мають місце у цих країнах, створює передумови для реформування у них фінансової сфери. Україна віднесена до третьої групи країн, які вважаються потенційними претендентами на членство в ЄС, але це її віддалена мета.

3. Інституції ЄС та інтегрована система керування

Європейська комісія. Її називають європейським виконавчим комітетом тому, що вона висуває пропозиції та веде переговори, здійснює нагляд за виконанням угод, має розпорядчі функції і дійсно є управлінським і виконавчим органом. Європейська комісія відає загальнополітичними та адміністративно-технічними питаннями. Характерними рисами її діяльності є незалежність, колегіальність та відповідальність.

Комісія складається із 20 членів, що створюють колегію комісарів. Вона є вирішальною інстанцією. Окрім колегії, до ЄК входить 22 головних управління та адміністративні служби, наділені підготовчими та виконавчими функціями.

Рада міністрів ЄС. Це політичний орган, утворений державами-учасницями Рада приймає або коригує пропозиції Європейської комісії, якій вона делегує виконання своїх рішень і певну, як уже зазначалося, нормативну діяльність Рада складається з представників 15 держав-учасниць. Уряд кожної з них делегує до Ради одного із своїх міністрів.

Суд Європейського Союзу. ЄС відрізняється від інших міжнародних організацій тим, що він побудований на основі юридично обов'язкових договорів. Особливо важливий Євросуд, який з 1958 р. виконує роль органу контролю над законністю і дотриманням правових норм Співтовариства. Він забезпечує правомірність тлумачення й застосування Римського договору і законодавчих актів та вирішує спірні питання, які виникають у процесі діяльності ЄС. Характерно, що правові акти ЄС стають частиною національного права країн-учасниць і мають утілюватися ними в життя.

Євросуд є вищим судом ЄС у сферах, де діє принцип верховенства закону ЄС над законом країн-учасниць. Юрисдикції цього Суду не підлягають галузі права, які не передбачені угодами про ЄС (наприклад, кримінальне право).

У своїй діяльності Суд керується двома принципами: пріоритет права ЄС над національним правом; безпосереднє застосування правових норм ЄС усіма країнами-учасницями (не очікуючи внесення урядами відповідних змін у національне законодавство).

До основних функцій Суду належать такі: контроль над законністю актів і дій органів ЄС (суд має право визначати ступінь компетентності цих органів і адекватності рішень, які вони приймають; урегульовувати спори, пов'язані із здійсненням на практиці положень Договору та інших актів ЄС; розглядати справи преюдиціального характеру за клопотанням національних судів).

Європейська рада. Цей орган, не передбачений угодами про ЄС, був інституційований Єдиним актом. Своєю появою Рада завдячує регулярним зустрічам керівників держав і урядів країн ЄС разом з міністрами закордонних справ, головою Європейської комісії та одним із його заступників. З цього часу авторитет Ради зростає і вона стає найвищим органом, який визначає політичні орієнтири Союзу. Статус Ради визначено Маастрихтськими угодами: «Європейська рада являтиме собою рушійну силу Союзу і відтепер визначатиме пріоритети спільної політики ЄС».

Комітети ЄС. Економічний і соціальний комітет (ЕСК) має консультативний характер. До його складу входять 222 члени, які розподіляються на три групи: підприємці; трудящі; представники різних інтересів (аграрії, ремісники, комерсанти, особи вільних професій, споживачі тощо).

Комітет представляє ініціативні думки різних прошарків суспільства та інформаційні доповіді, які після схвалення передаються до інституцій Союзу. Він є дуже корисним інструментом конкретного залучення соціопрофесійних кіл до спільного європейського будівництва.

Дедалі важливішу роль відіграє Комітет регіонів, який складається з 33 членів, причому національне представництво визначається економічною могутністю країни-учасниці. Головна мета Комітету — забезпечити представництво регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. Це стосується таких питань, як регіональний розвиток, проектування трансєвропейських мереж, структура фондів, освіта, культура та охорона здоров'я.

Запитання і завдання для самостійної підготовки і контролю знань:

1. Проаналізуйте еволюцію західноєвропейської інтеграції та сформулюйте свої висновки.

2. Які особливості інституційної структури Європейського Союзу?

3. Які особливості єдиного внутрішнього ринку ЄС та механізму його регулювання?

4. У чому проявляється вплив Європейського Союзу на трансформаційні процеси у східноєвропейських країнах?

Дата добавления: 2015-10-30