РОЗДІЛ VIII 9 страница

— Я не міг їм відмовити, але й не можу вас труїти, ви ні-
чого мені лихого не сподіяли, а були завжди до мене лас-
каві.— Він плакав і ломив пальці.

Я відчував, що холод від пальців розливається мені по
руках та ногах.

— І ти посмів,— закричав я,— і ти посмів до мене з та-
ким прийти?

Хлопець звалився переді мною на коліна і молитовне
склав руки.

— Чому вони цього хотіли?—горлав ще несамовитіше
я.— Що я їм зробив, окрім добра?

— Вони ненавидять вас,— прошелестів сухий, як папір,
голос.

Я дивився на Барановського широкими очима: чогось тут
не розумів. Щось тут відбувалося несусвітне, що ніяк не
вкладалося мені до голови. Отрута, цей хлопець, хтось мене
ненавидить до такої міри, що зважився отруїти,— чи не
змора це вві сні? Що воно робиться в цьому світі, і як це
пояснити? Я несамовитів. Все в мені бунтувалося й лама-
лося, я відчув, що з горла в мене от-от вирветься крик, що
наступної хвилини кинуся на цього нещасного, який безпо-
мічно клякне отут на підлозі, і розтопчу, розшматую
його.

— Говори,— ледве вичавив я з себе.— Говори, за що
вони мене ненавидять?

— Всі вас бояться,— слухняно зашелестів паперовий го-
лос.— Вони кажуть, що ви... сатана!

— Як ти сказав? — схопив я його за барки й підняв над
підлогою.—Ану, повтори, як ти сказав?

— Це не я сказав, а вони. Я завжди їх переконував, що
ви добрий, тільки вдаєте злого.— Хлопець у моїх руках тре-
петав.

— Геть! — проказав я коротко й показав рукою на две-
рі.— Геть, щоб ноги твоєї тут не бачив!

— Але вони вб'ють мене, пане вчителю І — вигукнув з
жахом хлопець.

Тоді я отямився. Більше того, мені стало смішно зі всього,
що тут переживав. З цієї дурної, наївної, алогічної історії,
в якій було більше сліпого безум'я, ніж розмислу.

— Ну заспокойся,— сказав я майже спокійно.— Заспо-
койся, кажу! Сідай і побалакаємо.

Посадив його у фотель, і він був у ньому, як перелякане
кошеня.

— Я зараз відведу тебе в поліцейську дільницю. Не ля-
кайся. Там все розкажемо, а коли твоїх друзяк заарештують,
тебе відпустять. Хочеш так?

Він дивився на мене голубими перестрашеними очима
і тільки ледь-ледь похитав головою. Тоді я сказав інше:

— Не хочеш, то вертайся додому. Завтра вранці, ще до
занять, приходь до мене і щось придумаємо. Хто тобі дав
отруту?

Він назвав чотири прізвища: двоє відмінників і двоє те-
лепнів.

— Де вони її взяли?
Барановський того не знав.

Тоді я відкрив пуздерко і взяв на язик рідину: щось со-
лодке й терпке.

— А ти певен, що це отрута? — спитав я.
Барановський тепер нічого вже певен не був. Але сказали,
що це отрута. Я розсміявся.

— Це ніяка не отрута, і вони з тебе кпили. Іди спокійно
додому, а завтра розберемося.

Він слухняно встав і тихо попрощався. Пішов розбитою
ходою до дверей і тільки там спинився. Повернувся і ска-
зав втомлено:

— Це отрута, Киріяку Автомоновичу. Вони на моїх очах
вбили нею кота...

Тоді вийшов, обережно прихиливши двері, а я кинувся до
відра з водою, щоб якнайшвидше прополоскати собі
рота...

Наступного ранку в гімназію прискакав кінний городо-
вий. Він викликав директора і звістив йому, що в кам'яній
долині Тетерева, неподалік Голови Чацького, знайдено труп
хлопця в гімназичній формі, який, очевидно, покінчив само-
губством. На цю звістку я викликався піти розпізнати вби-
того. Якраз мимо проїжджав порожній візок, і я в супроводі
кінного поліцейського помчав на Павлюківку. Всю дорогу
просив візницю їхати швидше, бо напевне знав, що нещастя
впало на Барановського.

Ми спустилися, посковзуючись і часом падаючи, з кам'я-
нистої гори — біля річки зібрався гурт мовчазних людей,
роззявляки стояли й на скелях, безгучно снували чорні по-
статі поліцейських. Земля була злегка притрушена снігом,
але його ще не було стільки, щоб покрити землю цілком —
сніг давніший під час останньої відлиги розтав. Через це
повітря й краєвид відливали холодною сірою барвою, і чорні
постаті одягнених по-зимовому людей видавалися похмури-
ми: в повітрі виразно ширяв дух смерті.

Ми пішли кам'янистою стежкою, і люди, як на команду,
повернули в наш бік обличчя. Вони розступилися, пропус-
каючи нас, і я побачив скорчений і теж припорошений тру-
пик. Голова була неушкоджена, і я впізнав його від-
разу.

— То учень шостого класу нашої гімназії Вікентій Бара-
новський,— сказав я дерев'яним голосом, видихаючи разом
із словами клубінь пари.

Мимовільно зирнув угору: хлопець зірвався з крутої ске-
лі, там зараз теж стояли поліцейські і зирили вниз.

— Це вбивство чи самовбивство? — спитав я у слідчого,
якого візуально знав.

— Над скелею досить снігу,— відказав той, дихаючи клу-
бенями пари,— там лишилися сліди тільки вашого вихо-
ванця.

Я знову глянув на Барановського, він мав напівзаплю-
щені очі, і, мені здалося, ті очі дивилися на мене. Стало не-
затишно й холодно в цій сталевого кольору кам'яній долині,
тілом моїм пройшли дрижаки.

— Вам доведеться підписати протокол дізнання,— ска-
зав десь далеко сумирниц голос слідчого.— Для цього ви-
кличемо вас у поліцейське управління.

Я хитнув головою, щосили стискаючи зуби, бо вони неса-
мохіть почали вибивати дріб. Засунув руки глибоко в ки-
шені, намагаючись хоч трохи зігрітися, але це мені мало
допомогло.

Кров застигла мені в жилах, а обличчя набиралося тієї ж
барви, як і все навколо.

— Де він жив? — спитав слідчий.
Я тихо відповів. Поліцейський схилився над планшетом
і записав.

— Він безбатченко,— навіщось сказав я.— Утримував
репетиціями матір і малих братів та сестер.

— Чи знали ви його ближче? — прозвучав замерзлий
і синій голос слідчого.

— Знав,— відповів я, намагаючись не дивитися на при-
жмурені очі мертвого.— Часом він заходив до мене на квар-
тиру.

Мені раптом захотілося розповісти йому все. Отак звіль-
нитися відразу від цього тягаря і від тремтливої напруги,
яка розбивала мені тіло. Але я не міг того вчинити, не по-
радившись із директором: ця справа зачіпала честь гімна-
зії.

— Ми побалакаємо з вами пізніше,— почув я голос слід-
чого.— Не заперечуєте?

Я скинув очима: переді мною стояло спокійне і так само
посиніле обличчя. Слідчий пританцьовував на одному місці,
а руки мав засунуті глибоко в кишені.

— Радий вам служити,— відказав я без особливого енту-
зіазму.

Двоє поліцейських принесли ноші і поклали на них уби-
того. Один із них схотів прикрити розплющені повіки, але
нічого в нього не вийшло.

— Чи можу я вже йти?—спитав я у слідчого.—Пере-
прошую, але в мене уроки.

Слідчий хитнув, а я відчув, що коли б побув у цій про-
мерзлій долині ще трохи, то таки зацокотів би зубами. Я пі-
шов хутко і стрімко, намагаючись розігнати застояну кров.
Зрештою поліз по крутій, обледенілій стежці, хоч трохи далі
була пологіша: тією пологішою пішли поліцейські з
ношею.

Я дерся під гору, ковзався, хапався за висохлий бур'ян,
кілька разів падав — наче тікав від цього мертвого місця
і від гострого духу смерті. Здавалося, вона йде слідом і за
мною; так само, як я, дереться по крутій стежці, дихає мені
в потилицю; дивний жах почав народжуватись у мені, а мо-
же, й відчай. Мені раптом стало гаряче, аж піт вибився на
чолі, водночас зуби таки не стрималися й зацокотіли. Я ку-
сав собі губи і язика, намагаючись стримати зрадливий
трем, у горлі в мене застрягла іржава грудка, я обдер об
каміння шкіру на руці, а смерть ішла за мною і йшла, лізла,
хекала, важко дихала — костомашна, холодна, замерзла, хо-
тіла схопити мене за одежу, тяглася до мене рукою; я по-
спішав і ліз по крутій стежці майже навкарачки, очі мої
вкривалися каламутною плівкою, і я збагнув, що те іржаве
в горлі — таки крик, і я зміг би легко звільнитися від цього
наслання, коли б кинув його в кам'яну ущелину, хай би роз-
бився об це каміння, як розбивається дзеркало,— на тисячу
скалок та уламків і на тисячу відлунь. Але навколо товк-
лося надто багато людей, і я поліз стежкою вже відчайно,

бо збагнув: ще мить, ще секунда, і тіло відмовить мені —
покочуся я назад у холодне, кам'яне царство, де чатує на
мене холоднорота порожнеча, а разом зі мною, міцно вче-
пившись у мене, покотиться й сухокоста, яка ні на хвилину
від мене чомусь не відступає.

— Чого це ви полізли по такій крутизні? — почув я рап-
том над собою голос.

Звів обличчя і крізь каламутну плівку побачив обличчя,
оторочене білою шапкою волосся. До мене простягалася
рука, довга, кістлява.

— Хапайтеся! — сказав Микола Платонович Біляшів-
ський.

Я таки схопився за ту руку, і вона допомогла мені видря-
патись у найкрутішому місці.

Я стояв і віддихувався, в очах мені спалахували зірочки.

— Знав цього вашого учня,— сказав Микола Платоно-
вич.— До речі, він вас любив...

Я озирнувся на Біляшівського трохи злякано, але він ди-
вився вниз, де мертво лежала вкрита тонким, сірим льод-
ком річка. І раптом фізично відчув, що мав переживати той
хлопець, коли зірвався зі скелі. Побачив, як ріка хитається,
а може, й крутиться, як гостро починає пахнути, свистить
у вухах вітер, а тіло корчиться в передчутті смертельного
удару. Я здригнувся і тільки тоді уздрів, що на мене див-
ляться добрі, старечі, оточені сіточками зморщок очі; цей
чоловік, здається, мовчки співчував мені. Тоді щось схит-
нулось у моїй душі, і я раптом відчув себе малим хлопцем,
і це прибіг до батька, а перед тим мене образили; сльози
кипіли в моїх очах, перепечені й гарячі, я готовий був ви-
бухнути плачем; щипало мені в носі та в горлі, і, сам не ві-
даючи, як це сталося, язик мій раптом заговорив. Я поспі-
шав висловити все, що знав і що відчував, оповідав, захли-
наючись і ковтаючи слова; говорив я, нічого не притаюючи
й не вигадуючи: все про цього хлопця, який, виявляється,
любив мене; щось таке воістину чудне для мене—любив!
Можливо, я повівся в цій ситуації не так, як годилося, мож-
ливо, мені не треба було відпускати його самого, а залишити
в себе на цю ніч. Зрештою, одне я втаїв: не сказав тим
співчутливим очам, що міг послати за хлопцем свою неви-
диму половину, міг відстрашити хлопця і відвести від цього
гибельного місця. В цей мент, одначе, я й сам вірив, що тут
годі було щось удіяти, адже не передчував лихого, бо остан-
нім часом починаю руйнуватися і змінюватися й сам, і це
фатально й невідворотно. Про все це я волів промовчати,
щоб не подивився на мене мій співрозмовник, як на боже-

вільного, але мій язик говорив та й говорив; виявилося,
щоб оповісти цю елементарну історію про відвідання учнем
учителя і про той останній вечір, коли він відкрився мені,
стало потрібно безліч слів, і ці слова плуталися і ніяк не
могли доладно зв'язатися. Інколи я позирав на Миколу
Платоновича, але бачив супроти себе ті ж таки добрі й терп-
лячі очі, і через це не міг зупинитися, а таки говорив. Ще
ніколи до того не говорив я так багато, а коли оповів усе,
коли всі слова вилились із мене, як вода із утопленика,
я відчув невдоволення, бо, попри все, мені не вдалося роз-
казати тим співчутливим очам нічого. Одне тільки знав:

той жорстокий клубок у горлі розчинився і зник; крик мій
перетворився, розсипався та розклався на всі оті слова, тому
й стали вони, як уламки з розбитого дзеркала. До кожного
речення я прикладав недоладне й кострубате "розумієте",
бо хотів, щоб мене таки зрозуміли,— тільки так міг стати
певний, що холоднорота костомаха, яка лізла за мною під
гору, відстане від мене й покине: жах мене обіймав, безмеж-
ний і зимний, крижаний і засніжений жах!

— Давайте трохи пройдемося,— сказав Микола Плато-
нович, в його голосі прозвучали сердешні нотки.— Все, що
ви розказали,— речі немалої ваги.

Ми пішли від скель до соснового лісу; люди, які стояли
неподалік, теж покинули свої спостережні пункти й помалу
розходилися, як і ми, попарно, і також гомоніли. Мені знову
стало холодно, і я звів комір пальта.

— Звісна річ, ви збираєтеся розповісти все це директору
гімназії і порадитися, чи виносити сміття з хати?..

— Я вже його виніс,—сказав мій голос, зуби починали
цокотіти.

— Нічого ви ще не винесли,— м'яко заперечив Микола
Платонович.— Хочете послухати мою пораду?
Я мовчав. Кусав губи, щоб збити дрижаки.

— Ті хлопці, що ви їх назвали, провинилися, але ще не-
відомо, чи так важко. Ви не викинули отруту?

Я безмовно поліз у кишеню і вийняв пуздерко. Подав
його Миколі Платоновичу, і той спокійно його сховав.

— В мене є приятель лікар,— сказав він.— Хто зна, мо-
же, це ще не отрута, і, може, для тих хлопців досить того,
що сталося. Знаєте, я багато прожив і багато бачив. І мені
здається, що половину злочинців нашого світу витворила
поліція. Поліцейські не шукають істини, а відчувають по-
требу карати. Байки про мудрих поліцаїв та хитрих зло-
чинців — це вигадки літератури, в житті все складніше.
Більшість злочинців самі себе засаджують за грати, бо в

них говорить сумління. Самі вони тільки випадково вчи-
нили злочин у тимчасовому засліпленні чи безумстві. Зго-
дом вони стають нормальними людьми і здатні мирно й не-
шкідливо жити. Поліція ж кидав їх у злодійське середовище
і часто перетворює людей, що вчинили злочин випадково,
на запеклих криміналістів. Є давня антична мудрість: біль-
ше лікарів — більше хворих, отож більше поліцейських —
більше злочинців!

— А обов'язок перед мертвим? — спитав я.

— Обов'язок перед мертвим,— сказав Микола Платоно-
вич,— це те, що потрібно живим. Хлопцю вже байдуже до
справ цього світу, а помста — один з найогидливіших люд-
ських пережитків.

— Тоді ви за злочини, але проти кари?

— Я проти злочинів і за розсудливу кару. Коли хочете,
залиште цю справу мені...

Я подивився на нього здивовано.

— Хочете знати, що я вчиню? Піду до батьків кожного
з тих чотирьох, кого ви назвали. Про те, що вчинили їхні
діти, оповім по секрету. І я певен, що цього досить.

Ми йшли через сосновий гай. Земля була ледь-ледь при-
порошена снігом, а на верхівках дерев тужливо каркали во-
рони. Микола Платонович звів голову, я мимовільно поди-
вився й собі. Висіло над світом насумрене небо, низьке, сіре,
готове розсипатися міріадами сніжин. Ворони на верхівках
непокоїлися, перелітали з гілки на гілку й кричали. Вітер
хитав кронами, і сосни шуміли одноманітно й загрозливо.
Я раптом відчув, що малію в цьому лісі, що й ці сосни, й во-
рони, й небо дишуть супроти мене загрозливо й тужно.
Зуби в мене перестали цокотіти, але тепліше мені не зро-
билося. Холод пронизував мене до кісток, а може, я прості-
сінько втомився. Не знав, що відповісти своєму незвичай-
ному співрозмовнику, бо з мене вивіялися раптом усі думки
і зникла спромога відчувати. Ноги наливалися свинцем, а го-
лова набрякала. За мить глибоко на дні мого єства щось
заворушилося. Щось їдке, колюче, добре мені знайоме —
я дав йому в мені розростися. Так я починав сердитися. На
це небо, дерева, вітер та ворон. На цього мимовільного
співрозмовника з його дивною доморощеною мораллю та ло-
гікою.

— Кожен чоловік,— іржавим голосом сказав я,— грома-
дянин суспільства, в якому живе. Злочини виникають від
того, що люди не розуміють свого призначення, а живуть
самі по собі. Відтак і не відчувають достатньої відповідаль-
ності за свої вчинки. Не відчувають належного страху й

розпускаються. Тільки той, у кому сидить добре прищепле-
ний страх,— нешкідливий державі та людям. Тому кожен
злочин повинен завершуватися достатньою карою. Тільки
так можна встановити на землі лад та гармонію.

— Мертвотний лад і мертвотну гармонію,— сказав Ми-
кола Платонович.— Я все-таки вірю, що добром можна дj-
сягти більшого, ніж злом. Добром ми облагороджуємо світ,
а злом його вбиваємо. Не страх треба в людині розвивати,
а почуття сумління.

— Через це на вас і Дивляться як на дивака,— сказав
я, злостиво всміхаючись.—А я диваком у цьому світі бути
не хочу...

Я раптом рвонувся вперед і швидко пішов. Біляшівський
лишивсь у мене за спиною. Дивився мені вслід, і я болісно
відчував його погляд. Але по-справжньому хотів від нього
втекти. Тому йшов усе швидше й швидше, а коли перестав
відчувати його погляд, побіг. Важко вихекував повітря, тіло
моє стужавіло від холоду, але від бігу не стало мені тепліше.
Я задихався, бо здалося, що хоч і біжу, викладаючи всю
силу, але нітрохи не просуваюся вперед. Очі мої заливав піт,
а руки й ноги ціпеніли...

І все-таки я вчинив так, як казав мені Микола Платоно-
вич. Це сталося не тому, що я його послухався, а так скла-
лися обставини. Я повернувсь у гімназію якраз посередині
уроку, всі були зайняті по класах, і цього разу в довгих на-
ших коридорах не було чутно ні звуку: діти, очевидно,
дізналися про нещастя й сиділи приголомшені. Коридор наш
був майже темний, освітлений тільки двома вікнами в од--
ному й другому Кїнці, через що посередині запалювали лам-
пи. Освітлення було погане, і в похмуру погоду по сутерену
розливалася бліда, жовта півсутінь. Незвідь-чому я вирішив
зайти не з парадного ходу, а з двору, отож директор, який
очікував мене біля парадних сходів, опинився якраз із про-
тилежного боку коридора. Я побачив у глибині його окорен-
кувату тінь, від кволого світла вона здалася мені розбух-
лою, як чорнильна пляма на промокальному папері. Він
миттю відчув мою появу і пішов назустріч серед тої кроміш
ньої жовтої тиші, притому так скрадливо, що я не чув його
кроків, напливав, як згусток темряви, як щось морочне й не-
відворотне, напливав загрозливо й невідхильно, і мені в гор-
лі знову виросла їжачаста грудка крику. Ось зараз він на-
пливе на мене, схопить і закрутить, і ми рвонемо просто
через стелю в небо. Я затремтів, як осиковий листок, і за-
плющився, а коли розплющився, то привиддя зникло, стояв
тільки супроти мене мій безпосередній начальник, очі його

горіли, а обличчя видовжилось, як у цікавенької ли-
сиці.

— Що там сталося?

Я почав оповідати. Нудним, безбарвним голосом. Про те,
що побачив, і про те, що дізнався від слідчого. Про сліди,
які вели до скелі, і що були там тільки сліди Барановського.
Про те, що той упав і розбився чи вчора ввечері, чи
вночі. Про замерзлу кров, і що ця смерть цілком незро-
зуміла.

— Отож, самогубство? — спитав директор.— Кажуть, він
заходив до вас додому?

Я оповів Ковнірчуку про ті кілька візитів Барановського
і про наше чаювання. Згадав і про його вчорашній прихід,
сказавши, що вчора виглядав він пригнічено і скаржився на
головний біль.

— Все це нерви,— мовив трохи бридливо директор.—
Хлопець перевтомився від численних репетицій.

— Він годував тими репетиціями себе і сім'ю.

— Результат перевтоми. Саме так ви й скажете в полі-
цейському управлінні.

— А що я міг би сказати іще?

— Та, звісно, нічого,— пробурмотів директор.— Прене-
приємна історія...

Я не зміг бути відвертий з цим чоловіком, здається, з тої
простої причини, що він сам того не хотів: надто потерпав
від того, що на гімназію могла впасти тінь. Знову наплив-
ла на мене втома, залила все тіло, заповнила голову, і я аж
похитнувся, хапаючись рукою за стіну.

— Ну, не переймайтеся,— заспокоїв мене директор.—
Чого в житті не трапляється.

Мені здалося, що він позіхне при цих словах, настільки
знуджене й байдуже стало його обличчя. Зирнув на мене
водянистими очима і щось сказав.

— Що? — перепитав я.

— Звільняю вас на сьогодні від занять у гімназії,— мо-
вив директор голосніше.— Йдіть додому й відпочиньте.

— Дякую,— прошепотів я.— Мені ще й справді не дово-
дилося переживати таких випадків.

— Життя, дорогий ви мій,— це не дорога, посилана кві-
тами,— по-менторському зауважив директор, і в його голосі
забриніло щось схоже на співчуття.— Але що вдієш, коли
дехто чинить так, як ми з вами ніколи б не вчинили. Так,
так,— проголосив він,— пренеприємна вийшла історія...

Дата добавления: 2015-10-29