Висновки

Фольклор, народні звичаї та традиції, ритуали, засновані на давніх міфах і легендах, відбили всю широку палітру вірувань в магічну силу природи і людини. Українські письменники кінця ХІХ - початку ХХ століття, використавши народні звичаї, вірування, образи демонологічних істот, відобразили національний колорит українського народного життя і утворили власні міфологічні моделі української культури, які умовно можна поділити на два типи: традиціоналізовані і модернізовані. Уведення в художні твори символів і сакральних елементів продиктоване прагненням увиразнення системи бінарних уявлень людини про простір, час, суспільний устрій, позитивні й негативні фактори людського життя.

Література

1. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М.Зубицької. - Львів: Літопис, 1996.

2. Шарапова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. - М., 2001. - 624 с.

3. Українська новелістика кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Оповідання. Новели. Фрагментарні форми. - К., 1989. - 688 с.

4. Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. Словник символів. - К., 1997. - 156 с.

5. Літературознавчий словник-довідник / Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. - К.: ВЦ "Академія", 1997.-752 с.

6. Лобанова А. Поняттєвий апарат соціальної мімікрії: теоретико-методологічне обгрунтування // Нова парадигма. Альманах наукових праць. - Запоріжжя, 2003. - С.213-221.

7. Энциклопедический словарь символов. - М., 2003. - 1056 с.

8. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. - Рівне, 1997. - 544с.

9. Денисюк І., Кріль К. Поборниця прогресу // Кобринська Н. Вибрані твори. - К., 1980. - С.5-27.

10. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. тв.: У 50-ти томах. -Т.31. - К.: Наукова думка, 1981. - С.45-119.

11. Гнатюк В. Нарис української міфології. - Львів, 2000. - 263 с.

12. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. - К., 1996. - 157 с.

13. Огієнко І.(Митрополит Іларіон) Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія. - К.: Обереги, 1994. - 424 с.

14. Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994. - 320 с.

Питання для самоперевірки:

1. Які з названих творів є прикладом народницької літератури, а які ілюструють модернізм в українській літературі?

2. Чим відрізняються плани зображення народних вірувань, традицій, обрядів у творах народницького та модерністського спрямування?

3. Які з названих творів описують фантастичних істот, а які присвячені розгляду образів людей з надприродніми здібностями?

4. Поясніть популярність міфологічних сюжетів в українській літературі.

5. Які народні звичаї й традиції описані в аналізованих творах?

6. Кого назває Н.Кобринська першою вчителькою в однойменному творі?

7. Хто є носієм соціонормативної культури українців у творах Н.Кобринської?

8. Як художньо втілена тема смерті в творах Л.Яновської?

ЕТНОКУЛЬТУРНІ ВИМІРИ ХУДОЖНЬОГО ТОПОСУ ПОВІСТЕЙ

М.КОЦЮБИНСЬКОГО "ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ" І

О.КОБИЛЯНСЬКОЇ "В НЕДІЛЮ РАНО ЗІЛЛЯ КОПАЛА"

План

1. Символи предметів побуту в творах.

2. Символіка води у творах.

3. Символи топосу.

1. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ століття ознаменувалась значним піднесенням естетичних і світоглядних пошуків. Опрацювання нових тем, оновлення поетики творів склали позитивну тенденцію розвитку літератури. Народництво із його етнографізмом і опікуванням долею селянина вже не відповідало потребам доби. Порухи людської душі, життя і смерть, кохання і зрада розглядаються письменниками за іншими естетичними канонами. Митці зосереджували увагу на внутрішньому світі особистості, посилюючи етнопсихологічний аналіз. Духовне життя людини змальовується у всіх соціальних, етичних, психологічних вимірах із врахуванням специфіки ментальності своїх персонажів.

Часово-просторові аспекти дійсності, виявлені у творі, складають рівні уявлень людини про час і простір. Ці рівні художнього простору торкаються реального, об’єктивного часу і простору, вигаданого, утвореного людською уявою, трансформованого у художні образи, психічного усвідомлення елементів часу і простору. Хронотопний аналіз художніх творів розробляється у творах М.Бахтіна [1], Д.Лихачова [2], Ю.Лотманf [3] та ін. Структура хронотопу твору відповідно до реальної географії та історії становить форму відображення авторського задуму, мистецько-світоглядних позицій.

Творчість М.Коцюбинського відзначається заглибленням у психологічні процеси людини з метою розкриття діалектики душі. Повість "Тіні забутих предків" - унікальний твір з погляду відтворення світоглядно-просторових уявлень українців. Прив’язаність гуцула до топосу становить надзвичайно складну систему компонентів, в які об’єднано язичницьку і християнську моралі, ієрархію цінностей. Гори, полонини, ріки, ліси у творі невіддільні від гуцула, який у своїх віруваннях відводить їм роль оживлення істот, тому народні звичаї і символи тісно переплетені з природою і її геофізичними властивостями топосу. Дослідники творчості М.Коцюбинського звертають увагу на образну систему творів, жанрово-стильові особливості (Ю.Кузнецов, П.Орлик [4], Р.Піддубна [5], Н.Логвиненко [6]) міфопоетику твору (Н.Білоцерківець [7], М.Кіяновська [8], Т.Саяпіна [9]), але цілісного аналізу хронотопу як вияву ментальних рис українського народу не було зроблено.

Кожна нація має свій характер мислення, своє бачення світу, вони зумовлені способом життя народу, особливостями довкілля, що її оточує. Неоромантична повість О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала", зображуючи життя гуцулів і циган, виявляє художнє оперування просторовими величинами. Вільний світ циган і гуцульська прив’язаність до господарства химерно переплились у характері Гриця. Дослідники повісті побіжно звертали увагу на ці моменти (П.Филипович [10], Д.Гомон [11]).

Твори М.Коцюбинського та О.Кобилянської споріднені однією тематикою (зображення життя гуцулів) є зразком універсальних феноменів духовного життя народу.

Національний характер, сформований на основі певних етичних, естетичних, релігійних цінностей часто несвідомо виявляється у сфері побуту, буденного життя.

Одяг має велике значення в соціумі й має ряд символічних позначень та етнічних ідеалів. Це етнічні, соціальні, обрядові, статеві, вікові, територіальні символи. Як зазначають автори "Словника символів", художньо-декоративні прийоми оздоблення костюма "у територіальному плані й здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей народу" [18,87].

Багаті, яскраві костюми гуцулів виявляють їх емоційну натуру, імпульсивність. Картина походу до церкви у повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" супроводжується описом святкового недільного вбрання: "Вдягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна і білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече" [12,139]. Опис одягу відтворює святковість обстановки.

Похід до церкви - це своєрідний ритуал, елементи якого (такі, наприклад, як одяг) не можуть бути ігноровані. У житті гуцула є важливим усе - господарство, стосунки з сусідами, одяг тощо. Одяг є ознакою соціальної приналежності, підкресленням авторитету, віку. Він покликаний бути оберегом - захищати від поганого людського ока, нечистих духів тощо.

Елементи гуцульського вбрання імітують геофізичні чинники, вказують на територіальну приналежність: елементи наслідування гір притаманні зубчатим візерункам вишивки, "дашки гуцульського парасоля" [4,139], поклоніння сонячній енергії, священному вогню ватри - "черлені хустки шовкові" [12,139].

Використання у вбранні живих квітів вказує на поетичність душі, ідентифікацію людини з природою. Як земля заквітчується навесні, так і молода дівчина включає до головних прикрас квіти. Тетяна з повісті О.Кобилянської "У неділю рано зілля копала" любить прикрашати голову маками: "Кожної погідної неділі ходить Тетяна, пишно пристроєна, до своєї старої приятельки Маври на Чабаницю в ліс понад яр....Зірвавши в зільнику пишні два червоні великі маки та заквітчавшися ними з обох сторін лиця, виглядала... прегарно" [13,220]. Використання у творі такої деталі вбрання є символічним і продиктоване неоромантичною формою творення художньої дійсності. Цей елемент є об’єднуючим для повістей обох авторів.

У творі "Тіні забутих предків" святкова процесія гуцулів порівнюється із цвітом маку: "Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком" [12,139]. Мак є символом безмежності зоряного світу, Сонця і зорі, в усній народній творчості був символом красивої дівчини, крім того, його вважали оберегом від нечистої сили.

Яскравість маку М.Коцюбинським використано для передачі святковості атмосфери, незвичайності подій і поєднується із давнім аналогом червоного кольору життя і смерті (потік людей - потік життя, червона кров на обличчі старого Палійчука - ознака смерті).

Інше смислове навантаження мають маки у творі О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала". На початку повісті підкреслюється, що в городі удови-багачки росли маки: "се були великі червоні… маки, яких в цілім селі ніхто, окрім неї, не мав" [13,168]. Вже ця вказівка на незвичайність квітки сприймається як виразна деталь і надалі вона набуває свого семантичного розвитку. Ці маки любить Тетяна, тому прикрашає себе ними. Зустріч Тетяни з Грицем супроводжується також наявністю квіток маку.

Головний убір, зачіска, головні прикраси мають набагато більше символічне значення, ніж решта предметів одягу. Дослідники звертають увагу на те, що вони знаходяться на рівні очей того, хто на них дивиться, тому на головні убори, зачіску звертають більше уваги з першого погляду. Квіти стають своєрідним знаком, як прикраса вони мають викликати повагу, а маки, що є символом гарної дівчини, відразу отримують функцію утвердження краси Тетяни, регламентують ставлення до неї як представниці жіночої статі на шлюбному ринку, незвичайність маків, їх розкішний вигляд свідчать про багатство дівчини, високий соціальний статус її родини. Крім того маки увиразнюють її гарне лице і разом із сережками-півмісяцями (циганською прикрасою) творить екзотизм дівчини по відношенню до топосу, якому вона територіально не відповідає.

Перше враження Гриця від Тетяни авторка передає, використавши таку квіткову деталь: "Побачивши дівчину, заквітчану в великі червоні цвіти, що вийшла з лісу так само зачудована його видом, як він нею, він станув, як і вона, - і обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе" [13,221]. Саме через ці незвичайні елементи одягу (квіти, сережки) та зовнішній вигляд (темні очі, чорні брови) Гриць вважає її чарівницею.

Саме маки вказують на розвиток почуттів Тетяни і Гриця і стають своєрідними віхами-символами. Перша зустріч - "великий цвіт маку" "на землі", те, що лишає по собі Тетяна, тікаючи від Гриця і від кохання, але цей мак стає своєрідним знаком. Гриць підбирає цвіт, а, отже, виявляє готовність до любовної гри. Закохана Тетяна губить квіти маку при зустрічі Гриця, ніби приймаючи його зізнання. Восени закохані не бачаться і понура картина осені підкріплена замальовкою - "Повідцвітали червоні маки, якими прибиралася ціле літо молода Тетяна" [13,245].

Незвичайність зовнішнього вигляду як художній елемент використано у повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків". Палагна, з якою одружується Іван по смерті Марічки, "була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю" [12,161], вказується, що вона любила пишний одяг і прикраси. Згарди - литі з металу хрести, нанизані на ремі­нець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі, крім гуцульщини. Ця архаїчна гуцульська шийна прикраса мала культове призначення. В творі вони вказують на розквіт Палагни, закоханої в мольфара Юру. Вона і в будень вдягалась святково, а "важкі згарди гнули їй шию" [12,161]. Пишність одягу та прикрас Палагни є вказівкою на особливий стан душі.

Зустріч Івана й Марічки також супроводжується використанням у дії елементів одягу. Іван під час бійки викидає кісники Марічки у воду. Топлення кісників у воді символізує зародження кохання. Вода - символ життя, приймає цю своєрідну жертву і наділяє учасників дійства щирими почуттями.

2. Вода - символ розмноження і парування. Шлюби у слов’ян бралися над водою. Кладка через річку - щасливе місце для зустрічі молодих. Умитися молодим разом - символ побратися. В народнопоетичних мотивах деякі фрази, пов’язані з водою, мають символічне значення: брести через воду – віддаватися, переплисти - одружитись та ін. Із водою були пов’язані інші обряди, наприклад, на Гуцульщині дівчат, які довго не виходили заміж, шмагали у воді. Вода пов’язувалася із семантикою жіночого начала і еротичною символікою, наприклад, топлення весільного деревця (фалос) у воді - поєднання жіночого і чоловічого начал [14].

Вода весь час супроводжує Івана і Марічку. Після знайомства під час бійки біля води, вони разом купалися у гірських потоках, гралися над плесом, розігруючи діалоги з жабами тощо.

Водаприносить оживлення землі. Вона вважалася сестрою сонця. Як окрема стихія, плодюча й родюча, вода скрізь обожнювана, як море, озеро, річка, джерело, криниця, колодязь. Інше навантаження несе гірська річка.

Образ ріки - один з найпоширеніших у світовій міфологічній системі. Ріка є символом плодючості, початку і закінчення життя, вічного плину часу. Вона відрізняється від моря, скажімо, своєю динамічністю. Саме її астатичність вказувала на її життєдайне спрямування. В світовій міфології існувало повір’я, що люди, які втопилися у річці, переходили в інший стан. В українців утопленики долучались до злих сил: дівчата ставали русалками або мавками.

Гірська річка мала свої нюанси у смисловому навантаженні. Гірська річка рвала греблі, забирала людські життя, збираючи таким чином свої жертви. Вона сприймалася як жива істота. Смерть Марічки, яку тяжко пережив Іван, так і не знайшовши спокою у житті, спричинена водою: "коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габú збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину" [12,160]. Річка, хвилі, водоспад - всі ці топонімічні елементи річки виступають як живі істоти.

Життя людини асоціюється в людській свідомості із джерелом. М.Коцюбинський, говорячи про життя гуцулів, звертається до символіки води: "Так йшло життя худоб’яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потік" [12,165].

В повісті О.Кобилянської річка стає однією із домінант простору, де і відбуваються події. Гірська річка знаходилась поряд з обійстям вдови Дубихи, на ній стояв млин багачки. Цей екстер’єр оселі авторка подає в описі, який передає своєрідну настроєву картину, основним компонентом є шум: "Шуміла ріка, гудів млин, шуміли сосни, а все враз; хоч вніч, хоч вдень - вони держалися враз" [13,167]. Підкреслення такої єдності шуму визначає символічну цілісність топосу, що сфокусований на передачу передбачення трагедійності подій.

Активізація образу ріки відбувається в кінці твору. За правилами драматургії, де зайвих речей не буває, в творі О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала" річка також "спрацьовує". Загорьована зрадливим вчинком Гриця Тетяна не може заснути, вслухаючись в тишу і питає матері:

"- Що то шумить, мамо?..

- Це ж наша ріка, донько.

- Ріка?" [13,327].

Можливо, шум ріки Тетяна трактує як заклик магічних сил до дії і неодноразово перепитує матір про шум. В сучасних дослідженнях із психології говориться про нервові розлади, які лікуються створенням різного шуму, деякі категорії хворих він заспокоює.

У річці тоне Тетянин вінок під час ворожіння на Івана Купала. Це віщує або скору смерть когось із закоханих або те, що вони не будуть у парі. Тетяна тоне у річці біля млина, де знаходять на поверхні води червоні маки, якими любила заквітчуватись Тетяна. Мак виступає символом, аналогічним до християнського, безневинно пролитої крові, символом смерті, загибелі кохання. У грецькій міфології вродливий юнак Мікон після смерті був перетворений у мак [18,80]. У повісті О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала" маки на воді по смерті Тетяни є своєрідною алюзією грецького міфу.

Ще один цікавий момент можна визначити в обох повістях: Марічка і Тетяна гинуть у воді, що уособлює жіноче начало. Їх загибель символічна, вони йдуть до Матері-Води, яка їх забирає, даючи спокій Тетяні й забираючи щасливе життя Марічки у шлюбі з Іваном. Отже, вода - подайниця життя і вона ж може його відбирати.

У "Словнику символів" наводиться один з виявів функції очищення: "Світлі води очищують від усякого бруду, подібно до вірного товариша, який не тільки вказує на помилки, але й вчить як їх виправити" [18,721]. Таким чином, вода, збавляючи життя Тетяни, очищує від мимовільного гріха вбивства і гріха гордині, яким була уражена дівчина, бо не могла відступитись від кохання до Гриця.

3. Постійним товаришем Гриця у повісті О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала" стає чорний кінь. В.Скуратівський зазначає, що в народі кінь мав подвійну символіку як "втілення диявола" і символ вірності, побратимства, "чиста тварина" [15,322]. Чорний колір коня вказує на своєрідну настороженість у сприйнятті образу Гриця. І перша зустріч Тетяни і Гриця відбувається під час його прогулянки на коні. При трактуванні образу коня слід звернутись до дослідження О.Сліпушко. Вона вказує, що "архетипна ідея волі, що характеризує таку рису українського менталітету, як потяг і прагнення до волі, знаходить своє літературне відображення саме в образі-символі коня" [16,32]. Кінь підкреслює вільну вдачу Гриця, в жилах якого тече кров циган - вічних кочівників, що не визнають прив’язаності до певної території, чия домівка - цілий світ. Така установка на безмежність топосу в свідомості Гриця створює відсутність табуйованості в почуттях.

Об’єднуючим елементом топосу повістей є гори, які становлять за народними віруваннями модель Всесвіту. Вони вивищуються над повсякденною рівниною людства і простягаються до неба. Створення гір, за народними переказами, є справою нечистого. Так, Г.Булашев наводить легенду створення світу і ролі Бога і Сатани у творенні геофізичних особливостей простору: "Що Бог створив, те вийшло рівне, чисте, а що Ідол, там усе камені, гори і всілякі нерівності-викрутаси" [17,71]. У повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" арідник, що рівний Богові, створив гори.

Для гуцулів арідник був сильніший за Бога - він створив гори, ватру, опікувався людиною. М.Коцюбинський наводить легенду створення гір: арідник і Бог були побратимами, Бог вирішив створити землю, "от він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв Бог глину, розсіяв. "Більше нема?" - "Нема". Поблагословив Бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. "Плюй!" - радить Бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба доходять" [12,157]. Ця народна легенда уведена письменником для створення етнічного колориту твору.

Арідник - втілення першого янгола Сатаніїла, тому гори населені великою кількістю духів, нечистої сили: лісовики, нявки, чугайстер та інші. Гори, в сприйнятті Івана, жива істота.

Гори, ліс, Черемош - всі ці топонімічні деталі у творі виступають у єдності: "знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс" [12,137]. Тісний зв’язок усього оточення підкреслює багатобарвність світу, мінливість барв і настроїв природи. Поетичне сприйняття оточення розкриває особливості характерів Івана й Марічки. Вони тонко відчувають природу, розуміють її мову. Іван милується піснею гір і, підслухавши мелодію флояри арідника, виспівує її біля худоби.

Гірські вершини, що торкаються неба, є сонмищем духів предків. Тому все, що знаходиться навколо людини є одухотвореним. Тіні давніх предків опікуються людиною, злившись з природою, живуть своїм життям.

Насиченість життя в горах виявляється не тільки в співжитті людини з природою, різними духами, але й у тісному перетині із духами предків, які обов’язково приходили на свята. Іван на Свят-Вечір, який шанував найбільше зі свят і був на нього "у дивнім настрої", проводив необхідні обряди, "і коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка, а душі нагло померлих невидимо сідають на лаві" [12,164].

Гори є втіленням прагнення людини до високостей духу. Цей мотив, започаткований І.Франком (збірка "З вершин і низин"), використано М.Коцюбинським для відтворення тонкої, поетичної людської душі. Ліричне сприйняття світу, наповненого духами, тінями предків, красою природи, відбилось у гуцульському мистецтві, схильному до пишнобарвності (гуцульські рушники оздоблюють візерунками, в яких використано до 17 кольорів і відтінків), тенденція до прикрашеного світу (в одязі та прикрасах).

Одним з основних символів світобудови є камінь. Здавна людину приваблювали міцність і непорушність каменя. Він був предметом поклоніння. Часто камінь зустрічається в народній словесній творчості. Вважалося, що камінь може накопичувати сили землі й передавати оточенню - людині, тварині, травам, воді.

Важливим елементом топосу повісті О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала" є гори і камінь. В горах зустрічаються Тетяна і Гриць. На горі Чабаниці селиться Мавра.

На початку твору письменниця утверджує романтичний екзотизм хронотопу, що відповідає неоромантичній концепції творення художньої дійсності: "Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах" [13,167]. Невизначеність часу і пошук незвичайного місця формує емоційно містку, художньо інтенсивну картину подій.

Замкнений простір оселі вдови Іванихи Дубихи обмежується горою Чабаницею. Гора Чабаниця в творі згадується декілька разів як простір, що стосується господарства вдови. Гора стає місцем скупчення містичних сил, тому вона приваблює Мавру, яка йде жити на гору, щоб ворожити (зв’язок із духами) і лікувати людей травами, зібраними в горах. Таким чином, Мавра, залишаючи думки про подорожі, до яких спонукає циганська кочова натура, своєрідно трансформує почуття волі у бажання мати власну оселю в горах - віддалено від людей, наближено до сил природи.

Камінь в українській міфології - символ основи Всесвіту. У гуцулів існував звичай класти на Святвечір під стіл камінь [18,64]. У повісті О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала" скеля, що виступала з гір, мала назву "Білого каменя", за свій білий колір. Зустрічі Тетяни і Гриця відбувалися саме біля "Білого каменя" і біля нього, за згадками Маври, росте чарівне зілля: "Від усякого лиха, - відказує сухо стара, - воно з-під "Білого каменя" [13,248]. Чарівне зілля з-під "Білого каменя" небезпечне. Треба точно знати скільки його дати людині. У невеликих кількостях воно рятує від безсоння. Саме цим зіллям приспав Мавру і цілий табір старий Андронаті, щоб врятувати життя доньки.

Зілля з-під "Білого каменя" має стійку прив’язаність до просторових компонентів - гори, ліс, скеля, камінь. В народній символіці зілля уособлює смерть і відродження. Воно має магічний вплив на почуття, вчинки людини, її долю.

У повісті М.Коцюбинського зілля використовується як оберіг від злих духів, захист від багатьох життєвих турбот. Наприклад, Марічка використовувала заговорений ворожкою часник як засіб від вагітності. В повісті О.Кобилянської зілля, яким труїть Гриця Тетяна, щиро вірячи, що вбиває лихо, а не самого Гриця, стає символом кари за зраду (яка у версії Л.Костенко буде філософськи переосмислена: якщо зрада Вітчизні - це злочин, то чим є зрада в коханні), спокута гріхів (гріх двоєдушшя батька Гриця, гріх зради Маври перервано смертю Гриця). Смерть Гриця призводить до трагічної загибелі Тетяни, яка пам’ятаючи повчання Маври (щоб не посвистів ніхто), не може прийняти зради Гриця і дозволити йому одружитись із Насткою.

Зілля широко використовувалось у житті гуцулів: "Треба було багато знати, підкурювать, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти" [12,161]. Найперше зілля мало захищати маржинку від звірів, відьом. Тому на зіллі мав знатися будь-який порядний газда. Необхідність цих знань виходила із потреби догляду за господарством. Саме в господарстві знаходить розраду Іван по смерті Марічки. Господарство було для гуцула сенсом життя, бо все, що оточувало його, щоденні турботи були пов’язані з ним, тому й привітання звучали так: "Слава Ісусу. Як жінка, маржинка, ци дужі?" Своєрідну формулу гуцульського життя наводить М.Коцюбинський: "Для праці - будні, для ворожіння - свято" [12,163].

Важливою деталлю топосу повісті О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала" є "біла" стежка. Саме там залишає старий Андронаті молоду Мавру. Йдучи "білою" стежкою зустрічаються Гриць і Тетяна. Ці елементи не випадкові й взаємопов’язані. Сюжет, заснований на паралелях і переплетіннях доль персонажів, має і такий об’єднуючий елемент як символічні деталі топосу. Стежка, на якій лишається Мавра, призводить її до зустрічі з Дубихою, доля зводить Гриця (сина Маври) і Тетяну (вихованицю Маври) на цій стежці. Вона стає символом примхливості й химерності долі. Стежка як об’єднуючий елемент, є символом зустрічі, перетину.

Зустрічі Тетяни і Гриця відбуваються у лісі, так само Іван і Марічка зустрічаються в лісі, коли випасають разом овець. Гори сприяють народженню мелодій та пісень. Марічка, маючи поетичний дар, складає пісні, якими засіває гори: "Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце..."[12,145]. Співанки Марічки, народжені в горах, є символом краси людської душі, її гармонії з природою, втіленням палкого кохання, молодості, людського щастя, тому Іван вірить, що після його повернення Марічка "позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля" [12,145]. Іван і Марічка невіддільні від природи, тому всі їхні дії гармонізовані з оточенням. В піснях Марічки розкривається народне світобачення гуцулів, це своєрідна мовна модель світу гуцула.

Появу гуцульської пісні М.Коцюбинський виводить із унікальності гуцульської природи, культури і побуту: "все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті" [12,143]. Пісня стає тривожним знаком для Тетяни з повісті О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала". Вона журячись за Грицем співає:

Гей, на Івана, гей, на Купала...гей, гей, гей!...

Красна дівчина долі шукала - гей, гей, гей! [13,329]. Вона передбачає її майбутні кроки у пошуку долі.

Ліс є широко розповсюдженим символом світу. У світовій міфології ліс населений загадковими істотами, які загрожують людині. Подолання страху перед такою загрозою стає для молодої людини підтвердженням зрілості. У повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" Іван любить ліс, знає про нього багато потрібних речей, вміє спостерігати та слухати.

Письменник одразу підкреслює винятковість Івана вже самими обставинами його перших днів появи на світ: "Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи шум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі" [12,135].

Черемош, гори, ліси супроводжують Івана протягом усього життя. Ліс може мати дві протилежні характеристики. Негативна характеристика темного лісу має зв’язок із дезорієнтацією та несвідомим, в яке людина не поспішає входити. Ліс - своєрідний аналог невпорядкованої дикої природи, населеної демонологічними істотами, які можуть шкодити (мавки, лісні) або допомагати (чугайстир). Таким постає ліс після зустрічі з Марічкою-нявкою: "Ліс все густішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби" [12,175]. Ліс як смертельна загроза - таким зображено його, коли Іван під впливом злих сил, насланих мольфаром Юрою, йде блукати лісом, розуміючи, що йде шукати смерті. Зустріч із нявкою-Марічкою нагадує Іванові давні щасливі часи, тому він намагається захистити нявку, коли з’являється чугайстир - лісовий дух, що боронить людей від нявок, роздираючи їх.

В ліс по зілля йде Тетяна з повісті О.Кобилянської "В неділю рано зілля копала" і знаходить смерть для Гриця. Письменниця змальовує ліс, коли Мавра і Андронаті по смерті Гриця йдуть у світ між циган: ліс заспокоює розбурхані душі.

Інша - позитивна - характеристика лісу має захисну властивість. Ліс, на думку Дубихи, може вилікувати біль Тетяни: "В лісі добре. В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і Господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить" [13,321]. Ліс для одухотвореної людини стає місцем прихистку, святковим пристанищем. Саме таким є ліс для Івана і Марічки.

Злиття природи і людини повно подається М.Коцюбинським у розповіді про життя Івана на полонині, вівчарську роботу. Цікавим є обряд запалювання ватри, який зберігся лише у вівчарів Карпат, а на півдні України безслідно зник.

Вогонь у народних віруваннях мав захисну функцію. Вогонь був святим, тому ватру вівчарів слід було постійно підтримувати, бо вважалося, що ватра гасне на біду.

Ватра мала бути запаленою від живого вогню: "Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого" [12,148].

Простір, означений полониною, по-новому відкривається Іванові. Прилучаючись до роботи на полонині Іван не лише здобуває досвід, але й відкриває нові віхи життя гуцула, духовно збагачується і зростає. На полонині зустрічається Іван з лісною в образі Марічки і життєвий струмінь допомагає йому подолати потяг злої сили, що прагне його згубити. Втративши його після смерті Марічки та від магічного впливу мольфара Юри, Іван гине.

Об’єднуючими компонентами топосу повістей є гори, ліс, гірські річки, полонина. Кожен з цих компонентів в народній міфології має свою символіку. У повістях відбиті уявлення гуцулів про особливості світобудови, унікальність їхнього топосу. Ліричне світосприйняття оточуючого простору відбите у барвистості одягу, прикрас, пісенній творчості, звичаях, традиціях.

Дата добавления: 2015-07-08