Література.

1. Історія української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст./ За ред. Н.Жук, В.Лесина. - К.: Вища школа, 1989. - 439 с.

2. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв. - К: Правда Ярославичів, 1998. - 448 с.

3. Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Слово. Знак. Дискурс. Анто­логія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред.М.Зубицької. - Львів: Літопис, 1996. - С.109-135.

4. Гадамер Г.Г. Герменевтика і поетика. - К.: Юніверс, 2001. - 288 с.

5. Фройд З. Поет і фантазування // Слово. Знак. Дискурс. Анто­логія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред.М.Зубицької. - Львів: Літопис, 1996. - С.83-90.

6. Пропп В. Поэтика фольклора. - М.: Лабиринт. - 352 с.

7. Потебня О. Думка і мова // Слово. Знак. Дискурс. Анто­логія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред.М.Зубицької. - Львів: Літопис, 1996. - С.23-39.

8. Літературознавчий словник-довідник / Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. - К.: ВЦ "Академія", 1997.-752 с.

9. Кузьменко В. Словник літературознавчих термінів. - К.: Український письменник, 1997. - 230 с.

10. Українські народні казки. - К.: Веселка, 1989. - 412 с.

11. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Femina, 1995. - 688 с.

12. Грифцов Б. Психология писателя. - М.: Худ. литература, 1988. - 462 с.

13. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. - Рівне, 1997. - 544с.

14. Липовецкий М. Поэтика литературной сказки. - Свердловск: Издательство Уральского университета, 1992. - 184 с.

15. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ - початку ХХ ст. - Львів: Академічний експрес, 1999. - 280 с.

16. Коцюбинський М. Твори: В 3 т. – Т.1. – К.: Дніпро, 1979. – 316 с.

17. Гаврилов Д., Наговицын А. Боги славян. Язычество. Традиция. - М.: Рефл-бук, 2002. - 464 с.

18. Калениченко Н. Великий сонцепоклонник. - К.: Дніпро, 1967. - 216 с.

19. Васильченко С. Мужицький ангел: Оповідання, повість, п’єси / Упоряд., передм. та приміт. Н.Шумило. - К.: Веселка, 2000. - 287 с.

20. Міфи України. - К.: Довіра, 2003. - 383 с.

21. Буркалець Н. „Реабілітований” твір С.Васильченка „Ось та Ась”: риси жанрової форми // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Випуск ХІ. - Рівне, 2002. - С.150-154.

22. Грицюта М. Принципи художнього зображення села в новелах Марка Черемшини // Живий у пам’яті народній. – К.: Дніпро, 1975. – С.70-78.

23. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. – Т.1. – К.: Либідь, 1993. – 392 с.

24. Потапенко О, Дмитренко М., Потапенко Г. Словник символів. - К.: Народознавство, 1997. - 156 с.

25. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Презент, 1994. – 480 с.

26. Черемшина Марко Новели; Посвяти Василеві Стефанику; Ранні твори; Переклади; Літературно-критичні виступи; Спогади; Автобіографія; Листи. - К.: Наукова думка, 1987. - 448 с.

27. Боженко М. Марко Черемшина - майстер художньої деталі // Українська мова та література в школі. - 1977. - № 4. - С.25-29.

28. Винниченко В. Краса і сила. - К.: Дніпро, 1989. - 752 с.

29. Cамійленко В. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. - К.: Наукова думка, 1990. - 608 с.

30. Маковей О. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2. – 537 с.

Питання для самоперевірки:

1. Яка спільні та відмінні риси жанрів казки та літературної казки?

2. Назвіть різновиди літературної казки.

3. Визначте публіцистичні риси казки М.Коцюбинського «Хо».

4. В яких творах української літератури зустрічаються образи псевдо патріотів?

5. Які актуальні проблеми дійсності порушено в казці С.Васильченко «Ось та Ась»?

6. Які морально-етичні принципи покладено в основу казок М.Черемшини «Сльоза» та «Незабудька»?

7. Чому казку В.Винниченка «Дим» визначають як політичну?

8. Які алегоричні образи виведено в творі В.Самійленка «Казка про смутного чоловіка»?

ПОЕТИКА ФОЛЬКЛОРНО-ФАНТАСТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

НАРОДНИЦЬКИЙ ТА МОДЕРНІСТСЬКИЙ ДИСКУРСИ

План

1. Оповідання О.Катренка «Над усі ненормальні» як художня обсервація теми езотеричних знань.

2. Тема смерті в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

3. Ритуал та обряд у творчості українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.

4. Демонологічні образи в творах українських письменників межі століть.

1. Використання міфологічних і легендарних сюжетів та мотивів в літературних творах продиктоване, як правило, необхідністю поєднання двох світів - ідеального та реального, де ідеальний світ втілює вічне прагнення людини знайти добро, щастя, бути успішним. І якщо українська література І половини ХІХ століття була зорієнтована на просту фіксацію ідеального світу, створюючи власні міфи (наприклад, показова повість Г.Квітки-Основ’яненка "Маруся", що втілила народні уявлення про ідеальну людину, ідеальне кохання із фатальним завершенням), а література ІІ половини ХІХ століття часто використовувала легендарний чи казковий сюжет із дидактичною метою (в оповіданні Б.Грінченка "Олеся" легендарний сюжет стає ілюстрацією патріотичної української ідеї), то в кінці ХІХ - початку ХХ століття спостерігається відхід від таких канонів використання легендарних і міфологічних сюжетів, образів, мотивів. Елементи народного фольклору починають відриватись від усталених форм і трансформуються у нові, іноді інтелектуально-технократичні елементи. Цікавим в цьому плані є оповідання О.Катренка "Над усі ненормальні".

Давні народні вірування в живих мерців, чарівництво, передбачення майбутнього подаються у контексті найновіших знань про психічне життя людини. У творі ті незрозумілі людині явища розглядаються не однозначно, взагалі відсутня будь-яка їх оцінка, як-то, заперечення нормальності людей, що мають надприродні можливості чи визнання їх вмінь як спілкування з вищими силами. Можна сказати, що зникає той невгамовний тваринний переляк перед невідомим, залишається затаєний страх. Власне сам архетип страху в літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. продиктований містичною ситуацією "межі" - межі століть. Ось цей страх перед новим невідомим стає однією з характерних ознак художньої рецепції світу.

Оповідання "Над усі ненормальні" побудовано у формі подорожі. Втомлений власними життєвими негараздами, нудним життям у селі, молодий панок їде за свіжими враженнями до Харкова, де зустрічає давнього знайомого, який і відкриває йому новий невідомий світ, повний дива і навіть чуда.

Автор використовує елемент несподіваності. Зустріч головного героя-оповідача з давнім знайомим цілком випадкова, але вона потрактована як своєрідний подарунок долі, адже тепер оповідач може розвіятись від своїх думок.

Знайомство з трьома особами зі шпиталю для психічно хворих перевертає всі уявлення оповідача про нормальність і ненормальність людини. Це знайомство доводить, що цілком здорова психічно людина може виявляти надзвичайні можливості.

Сабурова дача - Харківська клінічна лікарня має 200-річну історію. Вона стояла у витоків психоаналізу на Україні і є на сьогодні одним із найавторитетніших закладів психіатрії у наукових колах. На час написання твору ця установа була найпрогресивнішою, бо застосувала новітні методи роботи з пацієнтами, у тому числі, психоаналіз. Ті хвороби, про які згадується в творі, не трактуються однозначно, а сприймаються як складний комплекс людської свідомості. Вивчення механізмів людської психіки та еволюції її специфіки виходить із того положення, що існують позасвідомі розумові й чуттєві сфери.

Однією з найпопулярніших тем поетів модерністів початку ХХ століття стала тема спіритизму, спіритичних сеансів, спілкування людини за допомогою певних обрядів зі світом духів. Слід відзначити, що оповідання було написане 1899 року, отже, воно знаходиться у витоків захоплень спіритизмом, містицизмом тощо на Україні, хоча в Західній Європі ці захоплення були досить поширеними. Ця тема у творі подається віддалено від народного містицизму.

Образ спірита наділений силою виконувати свою волю лише силою власної думки, а за народними уявленнями така сила могла бути від диявола, вважалася нечистою. Власне саме зображення спіритичного сеансу можна віднести до інтертекстуальних одиниць, а використання автором ефекту тексту в тексті продиктоване позицію своєрідної відчуженості від описуваного явища. Твір становить таким чином багаторівневу структуру, в якій кожна розповідь - це текст в тексті. Ю.Лотман, розробляючи концепцію "тексту в тексті" відзначає, що це явище становить особливу будову, що заснована на авторському задумі й читацькому сприйнятті тексту. Отже, "така побудова насамперед загострює момент гри у тексті із позиції іншого способу кодування, текст набуває рис підвищеної умовності, відзначається його грайливий характер, іронічний, пародійний, театралізований тощо зміст" [1,436].

Кожна розповідь презентує окремий текст, який, хоч і об’єднаний спільною сюжетною лінією та є однорідним стилістично, не позбавлений внутрішньої самостійності.

Друга розповідь ведеться від імені молодої жінки, до якої щоночі приходить її померлий чоловік. Народні оповіді про живих мерців є досить поширеними в народному фольклорі. Спілкування з живим мерцем в таких оповіданнях супроводжується попередженням про небезпеку таких зустрічей для живої людини. Адже ці відвідини, за народними уявленнями, несуть різні лиха, можуть спричинити смерть людини [2]. Але виклад історії пані Доценкової відповідає народним переказам: вони прожили разом лише півроку, а потім чоловік помер. Живий мрець, як правило, помирав молодим, коли ще не встиг здійснити своє призначення. Чоловік пані Доценкової відчуває відповідальність за долю молодої дружини, тому блукає на землі, намагаючись їй допомогти. За описом дружини, він "зовсім як живий", може знаходитись поряд і вдень, і вночі.

Третя історія пана Вербицького з сучасного погляду знань про час і простір, радіо, телебачення, телефонний зв’язок у тому числі мобільний та ін., не становить чогось чудесного і понадреального, але на той час межі століть люди, що говорили про такі речі, видавались божевільними. Цей текст становить візіоністичний дискурс. Передбачення майбутніх відкриттів є прерогативою людського генія, який, зрозуміло, виходить за межі норми, тому може викликати подив і містичний страх.

Твір цікавий тим, що всі вміщені в ньому історії понадреальних можливостей чи зовнішніх впливів людей несуть характер гуманізму. Основну ідею твору висловлює лікар: "Нормальні тепер на світі тілько ті, які мету свого життя обмежують добробутом тілько власної шкури та жолудка... Всі ж останні, без виключок, усі анормальні" [3,152]. За допомогою фольклорно-фантастичних форм ставиться більш широке питання духовного здоров’я сучасної людини, побіжно торкається оповідання питань суспільної ролі геніальної особистості, складнощів соціалізації людини (історія маленького хлопчика, що збожеволів, роздумуючи над будовою світу), стосунків генія і середньостатистичної особи, ціни, яку платить людина в суспільстві за володіння понадреальними силами.

2. В оповіданні Л.Яновської "Смерть Макарихи" також згадується образ живого мерця і знову він вкладений в уста одного з персонажів, його використання зумовлене темою сирітства, важкої долі жінки-біднячки Тетяни, яка весь свій вік працювала, щоб створити добробут у родині й на важкій праці підірвала здоров’я. Вона помирала, лишаючи по собі двох сиріт. В українській народній творчості мати, помираючи, могла навідувати своїх дітей, доглядати за ними: годувати, грати, купати і т.п. Про такий випадок, який ніби-то мав місце в їхньому селі, розповідає Мотря на поминках Тетяни.

Відвідини померлою матір’ю своїх дітей оцінюються в народі негативно, вважається, що така поведінка від диявола. Виникнення історій про померлу матір було пов’язане із важкою сирітською долею, а подібні оповіді ставали своєрідною розрадою. Віра в те, що мати навіть після смерті не залишає своїх дітей, давала можливість позбутись почуття одинокості, відчувати себе захищеною, отримувати допомогу від вищих сил, наприклад, просити померлих рідних поклопотатись перед Богом.

Ще одне повір’я про життя душі після смерті відбито в оповіданні "Смерть Макарихи". Вважалося, що душа щойно померлої людини не віддаляється від тіла і спостерігає за тим, що відбувається в хаті. Душа померлої повинна дати про себе знати: "Не схоче лялькою з’явитися, то перекинеться мухою, а вже неодмінно прилетять сьогодні" [3,199]. Це вірування мало підтверджувати наявність життя душі після смерті.

Оповідання ілюструє різні приклади народних вірувань, що супроводжують смерть людини, обряд поховання. Все це письменниця передає з етнографічною точністю, вкладає в уста персонажів народні оповіді. Зображуючи селянський побут Л.Яновська психологічно вмотивовує ті переживання, які гнітять Тетяну. Вона скрупульозно виписує розвиток подій, ставлення Макара до хвороби дружини, робить екскурс у їх історію одруження, виявляючи натуралістичну спрямованість твору. Вона приховано спростовує народні вірування, адже душа Тетяни ніяким чином не дає про себе знати, дітей чекає тяжка доля сиріт, поява мачухи, те, від чого померла мати не збереже.

Для творчості Л.Яновської були характерні ідеї пізнього народництва, тому в оповіданні вона торкається проблеми народної моралі, вводячи поняття суду, злослів’я над померлою людиною і тему гріха. Так, одна з молодиць на поминках згадує погану рису небіжчиці: "Таки сердита вона дуже була" [3,197] і розповідає, як Тетяна сварила сусідських дітей за те, що трусили її сливи. Цей епізод є психологічно вмотивованим і свідчить не про безпідставну лють небіжчиці, а про її бажання вирватися зі злиднів, бережучи власне добро. Вона вимагала порядку, бо сама звикла в усьому обмежувати себе. У зв’язку з цим подається оповідь богомільної бабусі про важкі муки душі померлої, що не може потрапити до Бога через осуд живих людей, стверджуючи правило християнської моралі "Не судіть, і несудимі будете!" [3,198].

У творі реалізується й інша тема - гріха, що ілюструє безвихідь людини, яка прагне чесного морального життя, а приречена робити переступ, щоб не загинути. Слова богомільної бабусі викликають сором в душі у одної з молодиць: "Бідній людині менше спокуси, менше принади - менше й гріха" [3,199]. Молодиця пригадує як її брату довелось красти дерево в лісі, щоб протопити хату, бо не мав грошей купити дрова.

Розробляючи теми з народного життя, Л.Яновська використовує народні вірування і образи, художньо трансформуючи їх ідейне навантаження, увиразнюючи зміст твору, накладає певний колорит. Це повною мірою стосується оповідання Л.Яновської "Смерть Макарихи". Звичаєві й моральні народні моделі художньо репрезентовані автором і становлять стійку багаторівневу структуру з кількома шарами текстуальних вкраплень. Натуралістична форма зображення виявляє тяжіння до психологічної вмотивованості образів, подій, а система національних цінностей підпорядкована ідеї моральності людини, темі важкої долі жінки.

Однієї з найбільш популярних художньо-естетичних структур в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століть є тема смерті. При чому реалізація її відбувається через усталені народні уявлення. За християнською традицією смерть трактувалася як звільнення душі від тіла і повернення її до Бога. За давніми народними віруваннями душа, покидаючи землю, відправляється у Вирій, де живуть душі предків - ідеальний світ. Якщо ставитись із повагою до предків, то вони оберігають рід від усього злого, впливають на явища природи. У Л.Яновської смерть трактується як звільнення: "Тетяна, як людина жива, мала своїх ворогів, своїх друзяків; Тетяна, як мрець, - однакова для всіх: душа її скинула ті кайдани, що примушували її іноді нишком зітхати, інде вголос тужити, а іноді зло чинити таким самим закайданеним людям на землі, як і вона" [3,188]. Помираючи, людина звільняється від злиднів, болю, страху, розчарувань, недолі. Так само бідний поет з оповідання "В лавровім вінку" С.Яричевського звільняється через смерть від хвороб і бідності, що його обсіли.

Трактовка подорожі душі після смерті над своїм тілом подана в іронічному тоні, адже ті, хто говорив на похороні високі слова про померлого поета, при житті нічим не хотіли йому допомогти. Спостереження душі за обрядом похорону тіла цілком трансформований у нову художню форму, за основу взято вірування у життя після смерті, а сама подорож душі використана в іронічному контексті, зіставлення слів тих, хто тримав слово на могилі з їх вчинками, викриваються оповідачем як лицемірність. Вражаючою деталлю твору є змалювання пишного обіду, влаштованого з нагоди смерті поета: "бряжчать склянки, тарілки, ллється пиво і вино за упокій моєї душі, на вічну славу, яко славу народу... Народе, а я вмер з голоду!" [3,383]. Цей твір є спробою психологізованого висвітлення вад людської істоти. Чітко проступає дидактична ідея месіанства, для увиразнення якої використано опозицію життя і смерті: "До люду і для люду, небесний ключнице, пішов би я жити. Він стоїть того. Пішов би жити і ще раз з голоду вмерти..." [3,384].

Психологічний ескіз "Душа" Н.Кобринської присвячений змалюванню смерті молодого чоловіка. Авторка намагається дослідити, які відчуття викликає у людини смерть. Письменниця поставила за мету розкрити психологію людини, її сприйняття смерті. До психологічних рефлексій залучено й традиційні вірування в те, що душа, виходячи з тіла, залишається поряд, а смерть людини супроводжується загадковими подіями (гупання на поді). Містицизм у творі не спростовується.

Назва твору "Душа" - символічна. Так називає свій твір Урбанович, який дає Євгенії для прочитання і рецензування. Євгенія робить зауваження щодо поверхового опрацювання ним психологічного боку людини, а після його смерті пересвідчується у правильності своєї думки, підкріпленої народними повір’ями, за якими, душа - це прояв творчої сили, без якої неможливе життя, іскра небесного вогню [2,242]. Урбанович же це поняття розглядав механічно, без розуміння глобальності його.

Авторка твору йде за народними віруваннями в життя душі після смерті, крім прикмет присутності містичних сил вона наводить опис марення Євгенії: "Вона вперла очі в кусень стелі, від котрої місцями відлітало вапно; однак могла виразно зазначити фігуру легкої прозорої хмарки, що підносилася вгору над умершим, немовби ламалася і пропадала поволі" [3,106]. Цей опис подано з метою більш повного психологічного аналізу стану переходу людини від життя до смерті. Така трактова відповідала власному баченню цієї проблеми Н.Кобринської. Варто відзначити, що на естетичній, моральній свідомості письменниці відбилися народні вірування в процес переходу від життя до смерті, які чітко викарбувались і в художньо-естетичному відтворенні життя.

Оповідання Н.Кобринської "Перша вчителька" поєднує в собі епічну розповідь із народно-поетичними вкрапленнями. Високої поезії сповнені розповіді няні Тетяни, яка доглядала за дітьми і бавила їх своїми оповідками. Образ "першої вчительки", яка передає дітям народну мораль та етику, відповідає уявленням про справжнього вихователя молоді, хоча, на думку І.Нечуя-Левицького, з яким Н.Кобринська радилася з приводу цього твору, іноді "ці вчительки передають дітям багато усяких забобонів, хоча і поетичних, але од цього трудно оберегтися серед життя" [цит. за:3,628].

В творі письменниця повертається до теми смерті й сирітства, коли Тетяна і діти стають свідками похоронної процесії. Похорон жінки-матері, що лишає сиротами трьох дівчаток, глибоко вражає серце дітей. Для посилення ефекту, точного відтворення співпереживання, письменниця залучає голосіння сиріток.

Голосіння є особливим жанром пісенного фольклору, який відзначався багатством художніх засобів, пестливих звертань, риторичних фігур, особливим строєм тексту. У творі використано такий приклад голосіння, виконаного в народно-поетичному дусі: "Мамо, голубочко, порадочко наша! На кого ви нас лишаєте? Хто нас рано збудить? Хто скаже, що маємо робити? Хто до їди закличе? Чи ви на нас загнівалися, що забралися в останню дорогу та ховаєтеся під землю, де сонечко не дійде, вітер не довіє, де ніякого не вчуєте голосу?" [3,86]. Цей ліричний плач використано як одне із інтертекстуальних вкраплень, які ілюструють різні етапи людської долі, що мають функцію навчання для маленьких дітей, за якими доглядає Тетяна і дає перші знання про життя, народні звичаї, обряди, вірування.

Оповідання конденсує в собі весь той народний досвід, який було здобуто впродовж віків. Образ Тетяни є носієм соціонормативної культури українців. Текст насичений яскравими зразками народної мудрості. Так, у зв’язку з побаченою похоронною процесією подається поняття сирітства.

Використовуючи пісенну лірику, Тетяна пояснює, чому важкою вважається доля сироти і дію вищих сил щодо такої дитини, які оберігають її. Неня розкриває один із основних принципів народно-християнської моралі, що кожна людина повинна жити по совісті, чинити добро. Людина вільна робити свій вибір у житті, а оцінка її вчинкам буде зроблена на вищому суді:

"_ А чому ангели не прийшли та не сказали мачусі, щоби була для сирітки добра? - питала Ольга.

- Бо кожний чоловік повинен і без того добрим бути та другому не робити кривди" [3,88].

Це оповідання становить інтерес не тільки для літературознавців, але й для етнографів. Подана своєрідна система етнопсихологічних обґрунтувань домінант народної культури. Н.Кобринська подає широку картину звичаїв, обрядів, етики, які має засвоїти людина в процесі соціалізації в українському середовищі. Констатуючі моменти вдало подані в художній трансформації як чудові зразки авторської рецепції етнографічної своєрідності українців.

Цілком відмінною до теми смерті Н.Кобринської є твір М.Яцківа "Дівчина на чорному коні". В примітках подається загальна теза щодо нього, як символічної новели, що показує, яка "безодня пролягає між митцем з його одухотвореним світосприйманням і реальним світом фальші й лицемірства" [3,656]. Всі образи в творі символічні, а трактовка теми смерті відзначається умовністю і містить своє художнє навантаження. Твір присвячено Сидорові Твердохлібові - одному з учасників угруповання "Молода муза", тому в творі аналізуються естетичні канони "молодомузівців".

Митець Доріан прощається зі своєю напівреальною, напівмістичною коханою Музою. Це прощання є умовно-алегоричним. Адже Муза краси йде від нього (помирає) і після її похорону увечері Доріан бачить жахливу реальність, яку відкриває йому перед смертю Муза: "Будеш оглядати пекельні муки і райські розкоші, будеш дивитись на них, як сонце, бо серце твоє я забрала..." [3,426]. Це прощання з Музою є прощанням з ідеальним світом власних відчуттів, авторським баченням теми.

Дівчина їде на чорному коні, прощається з конем в останні хвилини. Цей образ коня є символічним. За народними уявленнями, кінь - символ сонця і водночас потойбічного світу, символ волі, вірності і відданості [4,66]. А зображення крилатого коня, яке зустрічається в світовій міфології стає символом поезії. Отже, муза з’являється на коні, як символ високого мистецтва і зникає, переноситься у потойбіччя.

В оповіданні "Дівчина на чорному коні" М.Яцківа смерть, умирання позбавлене народних уявлень про цей перехід. Це власна авторська алегорія умирання чистого і високого мистецтва, протиставлення ідеального і реального. Тут наявне авторське переосмислення світових культурно-історичних образів, своєрідна трансформація творчих домінант модерної літератури, яка відзначається умовністю образів, естетизацією життя людини і мистецького процесу.

3. Важливим елементом спілкування у сільській українській громаді було збереження добрих стосунків із сусідами. В святковому календарі українців існувала "прощена неділя", коли родичі, сусіди, куми мали просити пробачення одне в одного за можливі кривди і шкоду, зроблені вільно чи невільно. До такого ритуалу прощення зверталися і в окремих важливих випадках: перед смертю, під час хвороби тощо.

Ритуал мав усталений набір словесних формул, жестів, міміки, які мали виявити щирість, емоційність учасників дійства. Так, в оповіданні "Градобур" М.Петрушкевича подається епізод з ритуалом прощення.

Гнат Шуряк мав клопіт із сусідами, які чинять йому різні пакості - шкодять худобі ("сліди за моєю коровою збирала" [3,353]), вносять безлад у родину (сварки з дружиною). В цих оповідках відбиті вірування українців у демонологічних істот.

У Гната розвинулась нервова хвороба, він став сам не свій і просив "покаяння". Автор подає розшифровку етнічного стереотипу важливості прощення як звільнення від гріхів: "і часто було чути слівце "покаяніє", котре у новацького мужика має багато значень. Він уживає того слівця, коли застане непорядок вдома, коли бачить, яку забавну комедію або коли заскочать його незвичайні речі" [3,369]. Отже, відчуваючи дискомфорт у душі, Гнат найперше прагне замирення із сусідами, тому проводить ритуал прощення.

Цікавим є сам опис ритуалу і обставин його проведення, який виконано в етнографічному ключі із застосуванням емоційно-психологічного відтворення ролей учасників дійства: "Коли Шуліки станули перед Гнатом, він дивився на них пильно, на перший погляд блиснула на його лиці злоба, що в ту мить зникла, а на його блідім лиці заясніла лагідність і покора.

- Я грішив проти вас, сусіди... Простіть мене, грішного!.. - просив хворий.

- Най вас так Бог простить, як ми вас прощаємо, - сказали Шуліки. Стара зачала хлипати, а її сини стояли нахмурившись... Сльози крутилися в їх очах" [3,370].

За свідченням П.Мостового у селі Новиці дійсно жив такий градобур, який був прототипом героя оповідання, а М.Петрушевич хотів дослідити психологічний портрет градобура та історію його формування і визнання у собі надприродних сил [цит. за: 3,649]. Такі замальовки в оповіданні можна класифікувати як своєрідні етнографічні студії, але, в цьому випадку, вони подані як важливі елементи еволюції художнього образу.

Шлюб на Україні був одним із найважливіших соціальних інститутів, він давав право на членство в громаді. До тих, хто своєчасно не одружувався, ставилися неповажно. А саме поняття "шлюб" означало "урочиста присяга" [14,234]. Шлюб поєднував чоловіка та дружину у сім’ю - об’єднання людей, "зв’язаних духовно, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю" [14,241].

Шлюб сприймався як такий, що визначався Богом, потребував Божого благословення. Він вважався однією із найголовніших подій у житті людини, був оповитий ореолом святості.

У творі "Куди соколи літають, туди ворон не пускають" М.Левицького порушена проблема святотатства. Одним із епізодів стає імітація весілля. Судебник слідователь пригадує як колись за студентських років брав участь у "весіллі". Одного весняного вечора, коли в гостях у нього були товариші, прийшла любка Наталя, бідна дівчина-швачка, з якою він не мав наміру одружуватись. Задля розваги товариство влаштувало імітацію весілля. Пародіювання весільного обряду компанією сприймається як жарт, але болюче вразило студента. Він відчував, що це "блюзнірство, кощунство", розумів, що до глибини душі образив бідну дівчину-сироту, бо непорядно повівся з нею - не мав наміру одружуватись, ще й кепкував з її почуттів: "крім церковного обряду, вони надругались тут над бідною сирітською душею" [3,273].

Цей епізод у творі є ілюстрацією аморальності, черствості, жорстокосердості. Імітація обряду весілля викликає у слідователя розкаяння, сум, почуття вини.

За "Літературознавчим словником-довідником" імітація - це наслідування, підроблення [5,308]. Але в творі воно стосується соціальної сфери життя. На думку соціологів, імітаційна рольова гра є свідомою бутафорною діяльністю і є усвідомлено нечесною, "це несправжня рольова гра, а імітація очікуваної соціальним оточенням поведінки, що пов’язується з реалізацією розробленого мімікріантом життєвого спектаклю" [6,220]. Розуміючи оманливість ситуації, студент відчуває нечесність дій по відношенню до дівчини, але не має сил припинити цю імітацію, бо оточення сприймає його як розвагу і нав’язує йому певну роль (маску).

Трансформація весільного обряду, його наслідування є художнім засобом, що характеризує образи через вчинки і є одним із елементів у низці імітацій значимих для суспільства обрядів як приклад незрілості, нерозуміння важливості цих подій, це своєрідна гра, яка імітує життя соціуму, але як будь-яка імітація сприймається людиною негативно, засуджується.

Як приклад шлюбних угод, форми шлюбу, подано сватання і весілля Івана Чічі, який одружився з дочкою Паштетера у оповіданні С.Коваліва "Чічі". Обряд сватання і заручин карикатуризований - кепкування автора з молодої і молодого, їх поведінки, виведено як окремий художній прийом. Цей обряд вичерпно ілюструє аморальність Чічі, його нечесність, грубість. А ті відступи в обряді, що дозволяють собі учасники сватання, свідчать про недотримання звичаїв, неповагу до них, а, отже, відсутність шани до таких людей, що пнуться, пишаються грошима, а самі не варті нічого: "- Пий! і без того пий!.. Тут якось не випадає попросту так по-хлопськи з якимись куницями, ласицями, царицями анрони плести..." [3,50]. Нещасливе життя у шлюбі почасти трактується як наслідок недотримання традицій.

Елемент весільного поїзду відтворено в оповідання "Перша вчителька" Н.Кобринської. У творі він виконує ілюстративну функцію як форми "навчання". Тетяна - "перша вчителька" - коментує цю подію із позицій народної мудрості й моралі. Етнографічна замальовка частини українського весілля відтворює колорит весільних обрядів і звичаїв.

За народними уявленнями, ідеалом весільних обрядів вважався шлюб "по любові", але часто він брався за угодою, в основі такого шлюбу були економічні умови, які примушували до спільного життя. Як правило, такі угоди укладалися батьками молодих. Такий тип шлюбу змальовано в оповіданні М.Яцківа "За горою". Двоє молодих людей, що мали свої уподобання і симпатії, за волею батьків беруть шлюб. Вони покірні долі, хоча й не мають одне до одного почуттів, не відчувають близькості ("не піду мамо, в танець, бо неволя в серці"), але поєднані долею, переймаються повагою, відчувають відповідальність одне за одного. Автор дає позитивний настрій на майбутнє цього подружжя. Весілля зображується з метою відтворення психологічного стану молодої.

Формою організації дозвілля молоді були досвітки, які мали стати передумовою створення гармонійного шлюбу - своєрідна підготовка молоді до сімейного життя. В оповіданні "Куди соколи літають, туди ворон не пускають" М.Левицького відтворено атмосферу досвіток, де панують жарти і веселощі. На досвітках відпрацьовувались рольові форми спілкування, формувались соціальні цінності, колективна поведінка, суспільна оцінка, культура спілкування між статями.

Людина, яка вчасно не створювала сім’ї (крім окремих випадків присяги безшлюбності), була предметом насмішок і знущань, тому Анна в оповіданні М.Дениці "Останній бій", бідна дівчина, що не має за собою приданого, важко переживає свій стан старої дівки. Кульмінацією такої ситуації поза громадою стає випадок по завершенню жнив, коли плели вінок. Цей вінок дістався молодшій дівчині, у розпачі Анна намагалася його відібрати. Тут зображено обряд обжинків, коли з останніх колосків робили сніп та вінок, який вдягали найвродливішій жниці. З піснями її супроводжували до села, де одаровували. Анна позбавлена честі бути прикрашеною вінком (хоч була й найкращою жницею), бо вчасно не виконала свого обов’язку створення сім’ї. Її місце займає молодша претендентка шлюбного ринку, Анна поступово потрапляє в ситуацію поза громадою.

Серед інших обрядових дій календарних свят українців у творі "У найми" Д.Марковича згадується звичай носити вечерю хрещениками своїм хрещеним батькам. Якщо це не робилося, то було знаком великої неповаги: "...звичаїв старих не держите. Я хрещена мати, а хрещениця Марися мені куті не принесла ні на свята, ні сьогодні. Я ждала, ждала і розсердилась, дуже розсердилась" [3,57]. Насправді ж родина переживає страшну матеріальну скруту, тому хрещениця не несла куті, бо не було з чого її варити. Взаємодопомога у сільській громаді була сильною, тому хрещена мати, знаючи про скруту, сама приносить бідуючій родині кутю і гостинці, шануючи християнські заповіді. Цей епізод передає колорит української етнокультури, складну ієрархію морально-етичних норм тогочасного суспільства.

В оповіданні Л.Яновської "Смерть Макарихи" згадується Параскева П’ятниця, уособлення одного з днів тижня. Свято Параскеви П’ятниці відзначалось 28 жовтня. Вона вважалася покровителькою родини, поряд із Божою Матір’ю. До неї звертались під час хвороби. Так, у творі Тетяна звертається до святої за зціленням: "Господи, свята П’ятниця, заступи, огради мене!" [3,176], а, коли стала з чоловіком жити окремо, благала дати їй дітей. Тут відбились вірування в покровительство святої мучениці, образ якої, на думку етнографів, походить із культу язичницької богині Мокоші (а ще раніше Дани), яка була покровителькою жінок, пологів, шлюбу, ткацтва, прядіння. Всі ці риси передались і Параскеві П’ятниці, культ якої найбільше був розвинений у росіян. На Україні заступництва жінки просили частіше у Божої Матері.

4. Значна частина звичаїв, обрядів у творах української літератури ХІХ століття пов’язана із дією демонолічних істот: відьми, чорта, заложного мерця та інших. А також розповіді про чародіїв, знахарів, градобурів, які, за класифікацією істот з демонологічними ознаками, займали проміжну ланку між двома світами - фантастичним і реальним світом людей. Як відзначає А.Пономарьов, "для етнографів демонічний світ являє неабиякий інтерес насамперед у плані пізнання духовного розвою людини, розкриття етнічних символів" [14,312].

У народних оповіданнях відьми відбирають молоко у корів, тримають у своїх руках дощ, град, росу, хмари, крадуть зорі й місяць, літають на шабаші на Лису гору, перекидаються звірами, клубками. Подібними вміннями володіють чарівники, хмарники (градобури). На думку І.Нечуя-Левицького, відьми походять від давніх образів німф небесної води (крадуть дощ), є образами хмар (ховають місяць і зорі, літають по небу, доять небесне молоко, перекидаються на різні предмети як хмари змінюють форму) [12].

Походження назви від "знати", "знати все" - відати. І.Огієнко вказує, що жінки сильніше були прив’язані до язичництва, тому після прийняття християнства заступили давніх волхвів [13]. Хоча інші дослідники (Докія Гуменна) говорять про те, що відьми, чарівниці існували вже в добу матріархату.

Віра у відьму і на сьогодні виявляє свою стійкість у суспільстві. В будь-якому українському селі розкажуть, де живе відьма, знахарка тощо. Віра в те, що людині можуть пошкодити при виконанні певних обрядів, викликало ряд забобонів, за якими відьмою могла вважатися будь-яка жінка, наприклад, жебрачка в образку "Ні разу не вдарив" А.Чайковського, побираючись по дворах, наживає собі неприємностей. Сам вигляд жебрачки і пропажа сорочки після її приходу сприймається Грицьком як приналежність жінки з соціального низу до спілкування з нечистою силою. Тому поряд із звинуваченням у крадіжці звучать традиційні для українського сільського середовища підозри у відьмацтві: "вона чарівниця, вона відьма! З чортами знаєся, в Бога не вірує. Вона молоко коровам людським відбирає" [3,128]. В цьому епізоді відбиті стійкі вірування у демонологічних істот, зокрема відьом, яким приписується наслання лиха на людей, тварин, урожай, землю і т.д.

Асоціальна поведінка відьми могла поєднуватись із її поганим матеріальним станом, відсутністю родини. Але таке поєднання жебрацтво-відьомство було непоширеним, тому й у творі звинувачення жінки у відьомстві спростовуються автором за допомогою наведення щирих відповідей на запитання, що розкривають трагедію знедоленої жінки, яка опинилася поза суспільством, поза сільською громадою (діти і чоловік померли - розпад роду, хату і грунт не змогла сама доглядати, тому все втратила, опинилася "під тином").

На Україні відьмацтво та ворожбицтво частіше належало жінкам, але окремі види впливів якраз вважалися чоловічими. Так, відьмак (градобур, мольфар) мав особливу владу над погодою. Вважалося, що вони можуть підкоряти собі хмари, керувати вітром, градом, насилати засуху. Часто відьмаки сприймалися позитивно, як такі, що захищають людей від зла і нещасть. І.Огієнко виводить ворожбицтво із діяльності язичницьких волхвів, які передбачали майбутнє по сонцю, зорях, місяцю, птахах, звірах, по ході коня, нутрощах жертовних звірів.

В оповіданні М.Петрушевича "Градобур" селянин Гнат, набожний, "мужицький філософ", відчуває момент, коли відьма робить шкоду його корові. Автор мав на меті художньо відтворити процес становлення градобура, якого, за народною класифікацією, слід віднести до вчених чарівників. За народними уявленнями, вчені відьмаки мали свій дар від лукавого, тому чинили зло. Градобур Гнат навпаки отримує свою силу за відданість християнській вірі, процес його перетворення сприймається селянами як душевна хвороба.

Зла людина легко може наврочити лихо словами або пристріти очима, тому злу людину можна впізнати по очах. Хворобу викликають різними шляхами: підлиттям, підкиданням, пусканням за вітром, поганим оком, заздрісною похвалою, насмішкою, поганим словом, сказаним у недобрий час, намовкою, данням (відвар або настоянка трав, засушених жаб та ящірок), різанням тіні, взяттям землі з-під сліду, завиттям закруток у волоссі чи житі та інше. В оповіданні селянки, обговорюючи хворобу Гната (дання або наслання), роблять припущення причин її виникнення. В цьому епізоді зображено стійкі вірування селянства у надприродні сили, які вступають у зв’язок із людиною і можуть шкодити їй або допомагати.

Останній епізод твору - боротьба Гната з бурею виписана автором за народними переказами. Цей твір поєднує в собі риси традиційного народного оповідання про надприродні явища і спробу психологічного аналізу характеру головного персонажа. Образ градобура Гната перегукується із образом мольфара Юри в "Тінях забутих предків" М.Коцюбинського.

Серед ознак того, що Гнат має надприродну силу, називається його вміння відчувати відьму. Він радить жінці провести охоронний обряд, опис якого подається так: Параня "всипала в подолок жменю маку. Увійшовши до стайні зачала пришіптувати і обсипати корову маком" [3,359]. Це один із оберегових обрядів від негативного впливу злих сил. В народі існували різні ритуали, наприклад: посипати навколо двору посвяченим пшоном, на Великдень у неділю бажано обсипати двір і стайню освяченим маком ("Хто цей мак збере, той корову видоїть") тощо. "Коротка енциклопедія слов’янської міфології" подає характеристику цього обряду, його функціональне призначення: "Для захисту від відьми.. зводили символічну перешкоду: обсипали дім та хлів маком або насінням льону..." [2,146].

Образ корови - давній універсальний світовий образ. І якщо образ Бика мав подвійну символіку, то образ корови завжди сприймався позитивно. Вона уособлює материнські сили Землі, а в Індії існує культ священної корови, годувальниці людини, що віщує добробут. В "Енциклопедичному словнику символів" відзначено, що корова цілком підпадає ритму покірності своєї природи... Вона володіє тільки їй притаманною примітивною святістю" [7,400-401]. Вважалося, що корова потребує особливого захисту від нечистої сили, здатної відбирати молоко, тому використовувалися різноманітні захисні обряди як в оповіданні М.Петрушевича "Градобур".

У східних і західних слов’ян корова вважалася обов’язковою частиною посагу нареченої [2,299]. Як втілення жіночої плодючої сили, вона повинна бути введеною саме жінкою до спільного господарства. В оповіданні М.Яцківа "За горою" мати дає доньці корову у посаг, а поведінка корови набуває ролі символу: "Ялівка йде спокійно, як би до своєї стайні. Все така буйна, а нині - як дитина" [3,423]. Якраз покірність своїй природі, притаманна корові, передається героїні твору, яка, йдучи заміж без любові, готова покірно прийняти свою долю.

Культ корови існував і в Україні. Образ корови асоціюється із благополуччям, бо вона була основною поїльницею і годувальницею [4,73]. В оповіданні Т.Бордуляка "Дай, Боже, здоровля корові!" корова є одним із головних персонажів. Господарі не тільки турбуються про куплену корову, але й говорять з нею як з людиною: "Купив тебе, мосьпаненьку, та веду додому, дітям на потіху!" [3,235]. Хазяйка приймає корову на подвір’я як рідну людину: "Матвіїха перехрестила хребет корови і поцілувала її в лоб межи рогами" [3,236], виконуючи елементарний обереговий ритуал, адже поцілунок - символ знищення зловорожих сил.

Придбання корови - святкова подія, тому вся родина зустрічає батька з коровою у піднесеному настрої: "Отворили: корова з тріумфом вступила на подвір’я, а діти обступили її і стали оглядати з цікавістю" [3,236]. Якщо в родини була корова, то це було символом статку, тому в оповіданні Л.Яновської "Смерть Макарихи" Тетяна помираючи забороняє чоловікові продавати корову, без якої родина може зазнати голоду. Отже, образ корови в творах українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століття продиктований усталеною народною традицією, за якою корова є своєрідною охоронницею роду.

Каша з молоком була стравою святковою. З купівлею корови Матвіїха відчуває свято, тому варить святкову кашу з молоком. Каша була традиційною обрядовою стравою, яка готувалась, коли відбувались важливі події в селянській родині, зокрема, народження дитини, весілля, в циклі календарно-обрядових дійств.

Купівля корови була не тільки важливою подією для господарства, але й часто набувала форми обряду. Наприклад, коли корова хворіла, виконували обряд псевдокупівлі. Вважалося, що це відводить злі сили, хворобу від тварини. Купівля корови була символом переходу родини до вищого стану добробуту, відповідно в очах односельців зростав авторитет родини, зокрема господаря: "Його очі так і промовляли: "Дивись стара, який з мене господар! Який з мене батько! Шануй же мене, небого!" [3,236]. Отже, важливість корови в господарстві української родини важко переоцінити. Назва твору - "Дай, Боже, здоровля корові"- розкриває вербальну захисну форму побажання добра тварині й родині в цілому в системі магічних дійств українських традицій.

Образ зозулі є досить поширеним в українській народно-поетичній творчості. Зозуля в українців - це символ добра. Вона стояла на охороні ладу й кохання в родинах. В оповіданні Н.Кобринської "Перша вчителька" подається система легенд і вірувань, пов’язаних із цим птахом. Виростання образу зозулі в творі зумовлене завданням авторки відтворити яскраву палітру народної культури українців. Отже, образ набуває функції передачі національного колориту життя селянства.

Протиставленням хліборобській праці стає робота на заводі. Колишні селяни, покидаючи лани в пошуках роботи, приходили у майстерні. В нарисі А.Шабленка "За півдня" головний персонаж хлопчик Миколка мріє про майбутнє, де бачить себе майстром, який може сам робити паровоз, самовар, але розуміє, що на заводі він є тільки рабом машини. Вийшовши з сільського середовища, Миколка відчуває задушливість атмосфери заводу, де все шумить, а в полі воля, чисте повітря, сонце. Сонце - символ всевидющого божества і таким виступає в творі. Сонячні промені, опускаючись в майстерню через скляну стелю, закликають людей покинути нудну роботу і йти до нього. Автор використовує прийом протиставлення сонцю, сонячній енергії своєрідного нижнього, пекельного світу майстерні. Соціальна тема увиразнюється вживанням народно-поетичного образу сонця.

Жанр твору "Чортище" Н.Кобринська визначає як народну казку. Звернення до казок, легенд, притч в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття було викликане зручністю форми, яка дозволила використання широкого підтексту. Казковий дискурс у творчості Н.Кобринської дозволяв вільно трактувати порухи несвідомого в людині, подати людську психологію повно і глибоко.

Розкриття народного характеру, на думку письменниці, може бути добре подано на основі зіставлення реального і фантастичного світів. Автори підручника "Загальне літературознавство" наводять визначення літературної казки, зроблене Л.Брауде, - "авторський, художній, прозаїчний або віршовий твір, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовує неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв" [цит.за: 8,230].

Казки відзначаються своїм морально-етичним спрямуванням, адже перемогу дістає той, хто уособлює добро. Н.Кобринська використала сюжет народних оповідань протистояння чорта і коваля.

Чорт є одною з найяскравіших демонологічних істот, основне призначення якого творити людині різні капості. Деякі дослідники схиляються до думки, що ця демонологічна істота дуже давня (В.Гнатюк, І.Огієнко), інші говорять про те, що він утворився під впливом християнства і змішався з язичницькою традицією (І.Нечуй-Левицький, Ф.Вовк). І.Огієнко говорить про те, що під впливом християнства на чолі всіх злих сил став чорт, тому всі володарі хатні й природи стали зватися бісами. В.Гнатюк також вказує: "Під впливом християнства затиралася поволі різниця між чортом, домовиком, водяником, болотяником, пасічником, скарбником і т.д.; усе це була нечиста сила і як така зводилася під один знаменник чорта". Чорт мав такі назви: біс, диявол, щезник, він, той, осинавець, злий, сатана, лихий, перелесник, нечистий, пекельник, дідько. Він робить тільки зле, тому й зветься чорний". І.Огієнко говорить про те, що "дуже часта назва лукавий, і в "Отче наш" ми просимо Бога: "Ізбави нас од лукавого!" (У давнину: "од неприязні")" [11,37].

Улюбленим житлом чортів, окрім пекла, вважаються болото, очерет, кущ бузини, суха верба, вода.

Н.Кобринська подає власну характеристику чорта, декларуючи своє естетичне, морально-етичне бачення цього персонажа казок: "Ще більш славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає лиш алегорично символом абстрактних ідей, розв’язує філософські проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі....Задержує, однак, загальний і вельми поважний рис: жадоба панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як: сила людського таланту" [цит.за: 3,629].

Образ коваля, що бореться з чортом, був популяризований в українській літературі твором М.Гоголя "Вечори на хуторі близь Диканьки", в якому відбились народні уявлення про те, що ковальство пов’язане з нечистою силою, чортами. Вважалося, що чорт часто сприяє роботі коваля. В казці Н.Кобринська окреслює "допомогу" чорта його характерною справою - приносить ковалю горілку. За народними переказами, саме чорти були причетні до пияцтва і всіляко підбивали людину до цього.

Сюжет твору складають стосунки коваля і чорта, алегоричних образів. Коваль малює у своїй кузні чорта і люди приходять подивитись на портрет, сміються. Ображений чорт просить коваля прибрати малюнок, бо чим він гірший за людей, а добро ковалю робить більше за будь-кого. Коваль виводить чорта іще смішнішим, тоді чорт вирішує помститись. У фіналі коваль прибирає портрет, працює в кузні, горілки до рота не бере. Як зазначають І.Денисюк та К.Кріль, образи у казці символічні, казка була присвячена І.Франкові, ідея її прочитувалась як боротьба письменника з існуючим ладом [9, 18].

Казковий сюжет є зручним для завуальованого втілення ідеї. Н.Кобринська, відтворюючи народні уявлення про нечисту силу, насамперед, прагнула передати атмосферу, в якій доводиться працювати митцеві, якому часто доводиться вступати в протиріччя з оточенням. Митець - це коваль, що покликаний викувати долю.

Н.Кобринська цікавилась питаннями психології літературної творчості, тому казку слід розглядати більш глибоко ніж алегорію боротьби митця зі злими силами. Це швидше спроба змалювання структури інтуїтивного пізнання митця, його ситуації на межі.

Розвинуте інтуїтивне пізнання, яке характерне для людини, що має письменницький дар, сприймається психологами (позиція К.Юнга) як певне відхилення від норми, як своєрідне спілкування з містичною силою. Така містифікація інтуїції К.Юнга відповідає задуму Н.Кобринської: зв’язок з чортом - це уособлення митця і мистецького дару.

Вибір особи, яка приймає алегоричний вигляд коваля, не випадковий. І.Франко - автор статті "Із секретів поетичної творчості" (1898-1899) [10], яка на сьогодні є класикою естетико-психологічного напрямку вивчення мистецтва на Україні. Певно, що його розуміння інтуїтивних порухів у свідомості митця покладено в основу цієї пари "митець-чорт", яку презентує Н.Кобинська у ракурсі розкриття теорії творчого процесу, творчої уяви.

В оповіданні Н.Кобринської "Перша вчителька" наводиться один із народних трансформованих образів чорта - "того", що в млині сидить, "нечистого". У світовій міфології млин був уособленням устрою світу, але у слов’ян млин був "нечистий" і небезпечним місцем. Млини розташовувались за межами села, на воді. За народними повір’ями, мельник знався з нечистою силою - чортами і водяниками, в деяких регіонах України вважалося, що у млинах мешкають різновиди чорта - "Той, що у млині сидить". Тетяна розповідає казку, у якій людина зустрічається у млині з нечистою силою. Цей казковий сюжет має повчально-розважальну функцію в творі, поєднуючи в собі народну мораль і традиційні міфологічні уявлення.

В оповіданні М.Петрушевича "Градобур" згадується нечистий дух - "Той, що в болоті" [3,364]. Селяни вважають, що з ним пов’язаний градобур. За народними повір’ями, болотяниками називали різних міфологічних персонажів, що жили в болоті, а також усяку болотяну нечисту силу. У творі "той, що в болоті" - це чорт, нечиста сила, з якою градобур вступає у зв’язок, щоб протистояти граду і бурі. Оповідання змальовує широке коло народних демонологічних істот із своєрідною народною трактовою цих образів.

Казка Н.Кобринської "Брати" побудована на уособленні сил природи. Так, одним із образів є зима - "біла бабуся". Вона стає світлим символом спокою, співчуття до людей: "і на все милосердним дивилася оком" [3,214]. Уведення у казку фантастичного персонажа універсалізує зміст твору, в якому прихована злободенна тематика - жахи війни, смерть, біль. Образ зими виступає своєрідним контрастом до зображуваних подій - сцен бою.

Дата добавления: 2015-07-08