Діалектичний принцип всезагального зв'язку

Поняття всезагального світового зв'язку склалось історично як одне із самих широких узагальнень підсумків суспільної практики лю­дини і наукового пізнання. В принципі всезагального зв'язку (світового зв'язку) конкретизується понятійне універсальна єдність світобудови.

Принцип зв'язку реалізується завдяки взаємодії, наявності взаємодіючого буття.Самовзаємодія буття — його природний стан, прояв існування світу через рух і процесуальність. За своєю фізичною природою людина сприймає оточуюче за його фізичним рухом, пере­суванню, зміною, взаємодією. Людина сама — «жива процесуальність» і знаходиться у прямій реакції («ре-акції»), безпосереднім взаємо-відображенні зі світом, обміні-взаємодії з ним.

Принцип всезагального зв'язку реалізується завдяки універсаль­ності взаємодій у світобудові, всезагальності взаємодій по всій світовій просторово-часовій континуальності. Дискретність, перервність не­гайно зруйнувала б світобудову (або вона повинна бути якимось чином локалізуватись — через взаємоперетворення руху і реальностей, син-гулярність, просторово-часовий і реальнісний коллапс за типом «чор­них дірок» — «витікання» енергореальності або «білих дірок» — «втікання» енергореальностей). Тому дискретність, перервність там, де вона існує (наприклад, квантова перервність у мікросвіті: «квант про­стору», «квант часу») завжди пов'язана з неперервністю як принцип єдності перервності і неперервності. У світовому масштабі — це єдність мікросвіту, макросвіту і мегасвіту, хоча вони описуються часто цілком різними процесами, але тим не менш теж взаємодіють і зна­ходяться у всезагальному світовому зв'язку (позаграничному загаль­носвітовому зв'язку).

Універсальна взаємодія є передумова універсального зв'язку, й всезагальна взаємодія — всезагального зв'язку. Взаємодія є процес взаємного впливу, відбиття, єднання, зміни місцеположення, пе­реміщення предметностей, що приводить до їх зміни. Це такий рід взаємоконта ктності предметностей світобудови, який приводить їх у змінений стан руху, до зміненої процесуальності.

У цьому контексті зв'язок є поєднання взаємодіючих предмет­ностей буття. Зв'язок ставить ці предметності у певне відношення, взаємовідношення:

— у відношення як таке, взаємовідношення предметностей,

— у відношення опосередкованого зв'язку: зв'язок є безпосереднє відношення, відношення є опосередкований зв'язок,

— у відношення залежності, взаємозалежності взаємодіючих предметностей,

— у відношення зміни, взаємозміни предметностей,

— у відношення їх співіснування, сумісного буття (незважаючи на взаємовідбиття), у відношення балансу притягування — відштовхування.

Відношення — це єдність взаємозв'язку і відокремленості, опо­середкований зв'язок між предметами без вказівки на проміжні ланки цього зв'язку («зв'язок-посередник»),

Якщо зв'язок як безпосереднє відношення є встановлення кон­такту в рамках тієї ж самої системи і зміна характеру взаємодії між її елементами відбивається на всіх її компонентах і структурних складо­вих, приводить до зміни функціонування всієї системи, то відношення визначає взаємодію елементів, які належать до різних систем, і взаємодія між їх компонентами і структурними складовими зумовлена опосередковуючими ланками і не є суворо адекватним, тобто значною мірою визначається цією опосередковуючою ланкою і ступенем різноякісності взаємодіючих систем.

Тому прийнято розрізняти тип всезагальйих зв'язків залежно від характеру відношень, які ними встановлюється:

1) універсальні зв'язки буття розрізняються за ступенем всеохоп-лення (одиничні і загальні), а також за іетупенем проявленості (зв'яз­ки, що являються, і сутнісні, такі, що не являються, непроявлені зв'яз­ки);

2) структурні зв'язки буття («зв'язки структури») визначають якість системи залежно від характеру внутрішнього зв'язку її еле­ментів і частин:

а) за компоновкою зв'язків у системі: частина і ціле,

б) за насиченістю зв'язків (зміст) 1 способом їх зв'язку (форма) та їх взаємовизначеністю за сутнісною значущістю: зміст визначає форму чи форма визначає зміст,

в) за внутрішньою організацією зв'язків: елемент і структура (елементарна і структурна організація).

Структурні зв'язки і зумовлюють тип створюваної системи:

— механічна, яка не створює цілісності (відсутність системної якості);

— орги.іічна, яка постає цілісністю (з інтегральною системною якістю);

— система, що розвивається, яка міняє в процесі розвитку якість своєї цілісністі і піднімається на все більш високі ступені ор­ганізації, це система, що самоорганізується;

3) причинні зв'язки буття розрізняються за своєю послідовністю (консеквентивністю) як причина і наслідок і утворюють єдиний ланцюг причинно-наслідкових зв'язків; як зв'язки спричинення вони зу­мовлюють характер процесуальності, протікання процесів у системі, тобто визначаютьякість процесіву системі і впливають на якість самої системи, «оживляючи» її для існування:

а) визначність процесів за ступенем їх закономірності, спрямо­ваності і тенденцій; в якій мірі вони є причинно-цілеспрямованими — це описується в категоріях необхідності і випадковості; міра — вірогідність наставання тієї чи іншої події, викликаної тією чи іншою причиною;

б) визначність процесів за ступенем їх реалізації при тих чи інших умовах розгортання причини, їх фінальності і результативності; в якій мірі вони є причинно-результуючими — це описується в кате­горіях можливості і дійсності.

Причинні зв'язки буття відносяться до типу каузальних зв'язків, філософська фіксація яких покликана відповісти на запитання: яким чином світ є причина самого себе, як дух самоспричинює себе, чи існує реально подібна самоспричинюваність світу і людини чи це лише психічна звичка людського розуму, звичний для нього спосіб упоряд­ковувати явища і процеси дійсності і психіки? Залишення без відповіді цього запитання породжувало:

— телеологію в релігійному плані, як спричинення світу вищи­ми силами і його доцільне «вище управління», недоступне людському розуму;

— індетермінізм у науковому плані як заперечення всяких при­чинно-наслідкових залежностей, неможливості встановлення «рушій­ної причини» розгортання тієї чи іншої події через множинну обумов­леність даної події (проблема «основної-неосновної» причини, «голов­ної-неголовної» причини в основній і т.п.);

4) детсрмінаційні зв'язки («зв'язки детермінації») розрізняються за взасмовизначенісТю та взаємообумовленістю, взаємозв'язки розв'язаних «поштовховою» причиною подій; якщо причинні зв'язки визначають загальний характер процесуальності, то детермінацій-ні зв'язки — специфіку і конкретне протікання процесів у системі: видову закономірність, умови конкретної процесуальності, функціону­вання тих чи інших процесів у системі, їх організацію і упорядкуван­ня. Це досить «жорсткі зв'язки», які можуть носити навіть спе­цифіку, яку можливо прорахувати математично. Це відмічали багато які філософи античності і Нового часу (Демокріт, Б. Спіноза, П. Лап-лас, П. Тольбах), і класично як «концепція детермінізму» вона була сформульована Лапласом. Згідно з ним можливо якомога точно опи­сати розвиток подій у майбутньому, якщо відомі початкові умови їх виникнення і закон розвитку. Зв'язки детермінації мають такі основні види:

— помологічні зв язки: це зв язки у контексті дії якогось фізичного закону буття, вектор подійності яких суворо окреслений за-коноположеними рамками;

— кондиціональні зв'язки: зв'язки, які суворо предписують умо­ви протікання процесів і поза якими вони не розвиваються;

— функціональні зв'язки: охоплюють суворо визначені наперед, • ' зміни, коли зміна в одному об'єкті передбачає залежну зміну в іншому об'єкті у якійсь математичній пропорції, підкорюючись певному мате­матичному закону;.. '

— генетичні зв'язки: вони функціонують як «зв'язки породжен­ня» з первісне «вкладеними» передумовами розвитку об'єкта (генетич­ний код — біологічний, соціальний; духовна сутність людини — це свого роду «духовно-родовий код» людини;

— сі.стемні зв'язки: зв'язки організації структурних елементів, компонентів і складових системи, які утворюють процеси в системі («системоутворюючі процеси»).

Формою детермінізму є «телеологічна концепція» (Арістотель, Г. Лейбніц, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, А. Шопенгауер), згідно з якою де­термінація як визначеність наперед має внутрішню конечну ціль, «ко­нечну причину» розвитку (природи, космосу, ідеї, знання). В традиції ведичної (давньоіндійської) філософії це карма, західноєвропейської — судьба, панслов'янської — доля. Якщо навіть гадати, що подібна «конечна ціль» є, то людський «дух-суб'єкт» у процесі діяльності-буття здатний змінювати ці цілі, ставити нові духовні цілі самореалізації лю­дини (за її власною програмою свобідної волі).

З принципом всезагального зв'язку «зв'язане» уявлення про ЗА­КОН. На основі даного принципу поняття закону «зв'язується» шля­хом такої експлікації зв'язків:

за ступенем їх спільності: загальні та одиничні,

за їх глибиною: суттєві і несуттєві,

за їх характером: необхідні і випадкові,

за ступенем їх сталості: сталі і несталі.

У матеріалістичній діалектиці законпредставлений найбільш загальними, суттєвими, необхідними, сталими зв'язками, та зв'яз­ками, що повторюються.Закон — це функціонування універсальних зв'язків світобудови. Закон фіксує досить жорстку впорядкованість предметностей, що зь'язуються. Як найзагальніше відношення для да­ної сукупності існуючих предметностей і конкретної сфери буття закон. " не має виключень: за одних і тих самих умов дія закону однозначна, ^ і вона обов'язкова — саме тому їх і можна враховувати при цілепокладанні і плануванні практичної діяльності. За критерієм зв'язків детермінації прийнято розрізняти два види законів.

Статистичні закони. Вони діють лише у масі явищ і предметів, тому існують закони вірогіднісної детермінації (закон Бойля-Маріотта: взаємозв'язок тиску й обсягу газу при постійній темпера­турі; закони квантової механіки: не визначається рух кожної частин­ки, а тільки їх множини).

Динамічні закони. Вони діють у кожному одиничному явищі або предметі і тому є закони однозначної детермінації (закон Ома, закон Фарадея: залежність між кількістю електрики, яка пройшла через електрод, і масою речовини, що виділилась на електроді).

За критерієм зв'язків структури можна розрізнити закони будо­ви, функціонування і розвитку.

Закони будови. Фіксують сталість зв'язків і відношень у внутрішній організації існуючої предметності, а також сталість між предметами та явищами. Законоположена сталість структур розгля­дається в двох основних аспектах: а) в їх збереженні в процесі функціонування і відтворення структур; б) у їх зміні в ході самої про- цесуальності.

Закони функціонування (процесів). Характеризують рухомість системи в рамках відносної незмінності її внутрішньої організації. Вони описують внутрішню активність елементів системи, внутрішню ди­намічність об'єкта, його варіативні можливості (варіативність); обо­ротні зв'язки, відношення і зміни його структури (інваріантність). Якщо структура — це моментальний знімок функцій системи, то функціонування — розтягнутий процес структурної діяльності.

Структурно-функціональні закони. Це «рівневі закони» в рамках даної системи, коли в ній спостерігається тотожність між структу­рами та їх функціями на якомусь певному рівні організації системи. Це спостерігається, наприклад, практично у всіх органічних системах, передусім на молекулярному рівні організації живого. На граничних основах — це тотожність «духа-об'єкта» і «духа-суб'єкта» (за Шеллінгом), тобто структурного рівня буття земної природи і того ж самого функціонального рівня буття — людини — в континуальній надсистемі космосу, Всесвіту (з наявністю у Всесвіті і інших структур­но-функціональних рівней розумного буття). Це закони росту систе­ми за певними ступенями і рівнями.

Закони розвитку. Характеризують динамічність процесів системи з якісним перетворенням, коли рухомість системи переважає її стійкість, і це приводить до необоротних змін, нової якості системи. Якщо закони функціонування описують динамічність системи без її якісних змін (взаємооборотні реакції), структурно-функціональні за­кони фіксують рівневу зміну якості системи в її окремих частинах, внутрішній ієрархії структури, але без зміни інтегральної якості всієї системи, то закони розвитку спрямовують систему до необоротних змін її інтегральної якості і створення нової системи на базі попе­редньої.

Типовим у цьому плані є закон коваріантної редуплікації, який лежить в основі природної еволюції. Завдяки дії цього закону виника • ють варіативні структури (шляхом неперервного відтворення — ре-дупліцювання молекул), які ведуть до утворення живих клітин — відбувається розрізнювання живого від неживого. «Коваріантність» — це утворення «дочірніх молекул» з попередніми, але частково зміне­ними ознаками, що успадковуються. Виникає величезна кількість варіацій в рамках тієї ж самої природної системи, і тільки-но з'явля­ються умови більш стійкої процесуальності, природного балансу (го-меостазиса), який сприяє інтенсифікації природообмінних процесів — виникає жива клітина, здатна до автономного обмінного процесу з на-вколишнЬ. середовищем (яка не потребує перебору всіх природних варіантів існування, отже, оптимізована за своїми енергозатратами — природа самооптимізується шляхом еволюції, але вже на рівні локаль­ної автоеволюції живих структур, що відокремились.

За кртерієм універсальних зв'язків буття закони розвитку — це закони матеріалістичної діалектики як всезагальні закони матеріаль­ного буття, суспільства і людського мислення. Серед них:

закон єдності і боротьби протилежностей, який розкриває джере­ло розвитку оточуючого світу,

закон взасмоперсходу кількісних і якісних змін, який розкриває механізм розвитку оточуючого світу,

закон заперечення заперечення, який розкриває спрямованість світового розвитку.

Характер дії цих законів стає зрозумілим через розкриття друго­го основоположного принципу матеріалістичної діалектики — принци­пу розвитку.

---

Дата добавления: 2015-07-08