Відгуки и оцінка

На появления „Слова" відгукнулася „Основа". Вітаючи часопис, висловила вона свое становище такими словами:

„Ми певні, що „Слово" гідним способом виконає свое завдання... Вітаємо Русинське „Слово", але не заховаємо від нього нашого глибокого переконання, яке, можливо, поділяє вже з нами і редакція... „Слово" тоді матиме успіх, тоді осягне мети, коли стане народнім не тільки своїм наміром, не тільки думкою, але і мовою. „Лучче свое латане, ніж чуже хватане, лучче свое лохматне, ніж чужеє прохатне".

„Цієї народньої мови треба шукати не в книжках, а в живому слові народу: воно мусить бути головним джерелом і основою писемної словестности: з нього, як із пня, вона мусить розвиватися і розквітати.

Користаючись без розбору іншими мовами, що ми постійно помічаємо в галицьких русинських письменників, „Слово" може досягати своїх сторонніх цілей, але не головної, і ніколи не стане живим органом народньої думки і чуття, ніколи не буде душею народнього життя".

Таким „мементо" зустріла „Основа" вихід „Слова". Та це упімнення було марним. Пішло „Слово" протоптаною стежкою, оцінку якої знайшло як серед українського суспільства, так на сторінках російських журналів. („Современник", „Весник Европи").

„На такі часописи, як „Слово", – писали 1876 р. з Полтави до „Правди" – дивимося ми, як на ворогів усього українського народу. Ми вже більше поважаємо „Московский Ведомости", ніж „Слово", бо запевне знаємо, що щоб не говорив Катков, – він говорить свое, а „Слово" говорить за ті карбованці, котрі бере з Киева і Москви. Ми знаважаємо „Слово" і його редактора не за погляди його, а за його зрадливість, проневірство і продажність".

У „Современнику" В. Чернишевський, зробивши в статті п. з. „Национальная безтактность" загальний огляд „Слова", спинився на мові, що її воно вживало.

„Хіба ж це малоруська мова?... Львівське „Слово", – каже він - ґрунтує свої права і надії на тому, що малоруське плем'я – плем'я 15 мільйонів людей". – „Для чого ж – питає він – говорити про племінну єдність такою ломаною мовою, якою ніхто ніде не пише, крім Львова? I це тоді, коли „наші малороси – продовжує він далі – вже опрацювали для себе літературну мову, без порівняння ліпшу; для чого ж відокремлюватися від них? Хіба вона така далека від мови русинів, що їм треба писати іншою?

„Ви йдете хибним шляхом – звертається Чернишевський до кіл, виразником яких виступило „Слово". Для чого ви вигадуєте собі окрему ломану говірку, відокремлюєтеся від загальної малоруської літератури?".

Ще яскравіше і виразніше характеризував тенденції и мову, яку культивувало „Слово", російський журнал „Вестник Европи" в статті п. з. „Австрия, Германия и Славяне" (квітень 1881).

Наші (в Росії) своєрідні слов'янолюби – читаємо тут – підняли нагінку на малоруську мову в Австрії і у Венгрії далеко раніш, ніж зважилися піднести її офіційно в самій Росії. Поставивши собі за завдання, невідомо для кого і для чого, довести тотожність малоросів з великоросами, ці пани задумали будь-що-будь примусити всіх молорсів говорити не інакше, як по-великоруському. Галицько-руський народ слухав все це, вболівав своею гіркою долею, але розмовляти продовждував, розуміється, по-своєму, бож не міг засвоїти чужої мови подувом Святого Духа. „Ревнителі" не збентежилися. Вони взялися і порадами і грошима підтримувати в Га-личині львівське „Слово", газету, що видається, на думку її редактора, рускою (російською) мовою, до якої ввійшли руські (російські), малоруські, польські та німецькі слова та звороти, але яка однаково чужа всім цим мовам. Кому доводилося хоч раз заглянути до „Слова", той, звичайно, назавжди набуде пересвідчення, що вида-вання подібних дійсно жахливих творів є не просто зайва вигадка, а цілком шкідлива з політичного боку річ. Не можна уявити собі, що це теке. Це навіть не нестравна мішанина, подібна до мови „Слова" – це до дикости безглузда нісенітниця"...

„Слово" на послугахросійських державно-політичних чинників. Розвиток москвофільства в пресі.

Відкривши свое справжнє обличчя, „Слово" опинилося в невигідному матеріяльному становищі, позбавившись поважної кількости передплатників. До того ж 1875 р. митрополит Сембратович заборонив був духовентсву мати і читати цей часопис, як також з тим же звернувся він і до всіх парафіян. В наслідок цього зацікавлені в існуванні „Слова" російські політичні урядові чинники порушили справу про признания йому субсидії. Порушив це 1875 р. начальник Варшавської жандармської округи ген. П. Оржевський у листі до шефа жандармів Потапова.

„Взявши на увагу, – писав він у лютому 1875 р. – що газета „Слово"... єдиний за кордоном руський орган друку, що виявляє симпатії до Росії і Православія, чи не буде завгодно Вашим Властям визнати доцільним призначити редакції цієї газети таємну грошову субсидію".

На цей раз пропозиція успіху не мала. Але через рік справу було посталено в т. зв. Юзефовичевській Комісії – „для пресечения украинофильской пропаганди". На підставі доповіді Юзефовича і думки Головного Управління в справах друку Комісія винесла таку мотивовану ухвалу (скорочено):

„Нарада признала одноголосно, що теперішній рух українофілів є небезпечним явищем, що не може бути далі терпимий,... визнаючи важливість і значіння цієї справи, (нарада) визнала необхідним по можливості протидіяти українофільському напрямку, який про-являється в друках в Галичині, що є ніби опорною точкою і підва-линою для наших київських українофілів. Єдиним надійним засобом для осягнення вищезазначеної мети може бути підтримка нашим урядом якогось органу-друку, що видається в Галичині... За спільним переконанням усіх, що взяли участь в нараді, слід було б з огляду на це дати підтримку галицько-руській газеті „Слово"...

Ген. Потапов звернувся до Юзефовича із запитом, в якому саме розмірі він вважає потрібним дати допомогу та яким шляхом і через кого мусіла б вона висилатися.

М. Юзефович подав суму в розмірі 2000 ґульденів річно. „Передачу ж цієї субсидії – писав він у відповіді – я вважаю найзручнішим доручити нашому Віденському Посольству, і йому не тяжко буде знайти для того приватний шлях, наприклад, через о. Раєвського, до якого міг би в певний час зголоситися той, хто має субсидію дістати".

Наслідком всього цього, „Слово" дістало субсидію від російського уряду в розмірі, що його вказав Юзефович. Пізніше була вона змінена на 6000 ґульденів річно. Крім цієї субсидії редакції „Слова" була призначена і виплачувалася допомога від російського Міністерства Освіти в розмірі 500 ґульденів річно, як також діставала вона допомогу ще и від Київського Слов'янського Комітету.

Так було до половини 1887 р., коли „Слово" перестало виходити. Субсидія перейшла до спритніших людей. Одним із них був Осип Марков, що видавав у Львові двотижневик „Пролом" (1880-82) з додатком „Вече" – „Новий Пролом" (1883-87), „Червоная Русь" (1888-91), а потім „Галицькая Русь". 3 1883 р. почав він же видавати часопис „Галичанин", що виходив (і по смерті О. Маркова) – аж до кінця 1918 р.

Побіч „Слова" в шістдесятих роках минулого століття почали з'являтися и інші подібні йому часописи. Одні з них менш рішучі, другі більш виразні. Досить згадати тут хоча б такі, як „Дом и школа" I. Гушалевича, „Неделя", яку 1865 р. починає видавати зга-даний співробітник „Слова", О. Попель, „Учитель", що виходив з 1869 р. за редактора М. Клемертовича з додатком тижневика для дітей п. н. „Ластівка" (1869-1881). 3 1875 р. „Ластівка" стає само-стійним часописом для молоді і появляється двічі на місяць. 3 дальших органів – „Боян" В. Стебельського у Львові, в якому друковано твори I. Аксакова, кн. Вяземского, Державина, М. Лермонтова, О. Пушкина, Сологуба, Тютчева, Хомякова. Подібного ж роду – письмо для красавиць п. н. „Русалка" – знову таки за редакцією Сев. Шеховича у Львові, „Русская Рада" та „Голос Народа" в Коломиї і інші.

Та визначнішим серед усіх них, побіч „Слова" стала „Наука" I. Наумовича, що в 1871-86 рр. виходила в Коломиї і Львові, як місячник для народу. Потім виходила вона під різними редакціями у Відні (1896-1901), у Чернівцях (1902), з 1906 р. знову у Львові. У перших роках виходив цей часопис доволі чистою, доброю народньою мовою з багатим різноманітним змістом, з якого однак виразно пробивався дух царо-мосвофільства. Змальовувала „Наука" Московщину і тамтешнє життя найпривабливішими фарбами, далекими від дійсности. Ось, наприклад, один із таких малюнків:

„От якбисте – писала „Наука" – заїхали до Росії, і якбисте пустилися в край глибше, то чим ближче до Москви, тим багатший народ і села дуже красні і багаті... В хатах в середині там так, як у нас в панських покоях... а вельможі, селяни і салдати живуть там, як брати"...

Так змальовувала „Наука" Московщину. Образок гідний більше сторінок сатиристично-гумористичного часопису „Страхопуд" Ливчака, що 1863 р. почав виходити у Відні і з перервами виходив до половини 1860-х років, перенесений до Львова.

Народження української народовецької преси,, Молода Русь". Нова,, Руська Трійця"

В той час, як мовквофільський рух і його преса ширилися серед галицько-українського суспільства за матеріяльною допомогою російського уряду та моральною, подекуди, підтримкою московського (російського) науково-літературного світу, ідея українська національного відродження та її преса знайшли собі підтримку з боку українського суспільства східніх українських земель з-під Росії. Йшла ця підтримка через українських літераторів та громадсько-політичних діячів, як: В. Білозерський, Ол. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Ковалевський, як також через таких меценатів в украшському національному відродженні, як: Семиренко та Е. Милорадович.

Цією ідеєю национального відродження в першу чергу захоп-люється молодь. Починає вона гуртуватися в,.,Громади". Ство-рюється організація „Молода Русь", що довший час стае живчиком національного відродження. Побіч з молоддю стають і поодинокі представники старшого громадянства, як Ю. Лавровський, Ст. Качала, Заячківський, Т. Ревакович та інші.

Речником молодої громади стає її самостійна преса, а першим її органом – часопис „Вечерниці", що починає виходити з 1-го лютого 1862 р. за редакцією Федора Заревича. Був він одним з трьох молодих українських патріотів тієї доби, що творили ніби другу „Руську Трійцю" – Ф. Заревич, К. Климкович і Вол. Шашкевич, син Маркіяна.

Спільними силами запалили вони погасле багаття української національної ідеї, яку підніс свого часу Маркіян Шашкевич.

Дата добавления: 2015-07-08