Матеріяльне становище „Киевской Старини. Передплата

Довший час доводилося „Киевский Старині" перемагати тяжку матеріяльну скруту. Кілька разів стояла вона перед небезпекою припинення і лише завдяки відданій жертвенності з боку співробітників та поодиноких членів українського суспільства, не кажучи вже про самих видавців, щастило кожного разу цю небезпеку усу-вати.

Передплата довший час не могла покрити всіх видатків. Виявлялася вона в тиках цифрах: Першого року (1882) за Т. Лебединцева кількість передплатників досягла була числа 780 і давала надії на розвиток та забезпечення. Але вже другий 1883 р. виявив упадок, давши 760 передплатників. Це затурбувало Т. Лебединцева і примусило просити субсидії. Одержана одноразова субсидія в 2000 рублів справи врятувати не могла, тим більше, що наступні роки виявила дальший упадок передпалат, а саме: рік 1884 дав вже 750, 1885 — 612 передплат. Пояснюється це тим, що напочатку в число передплатників попали почасти особи, які сподівалися, що журнал уділятиме головну увагу опису київських старовинних пам'яток і зокрема пам'яток церковних. Тому серед них було чимало духовенства, яке вже в наступних роках, побачивши дійсний характер журналу, почало відходити. Ще більш упала передплата в переходових 1887-1889 роках (перехід видання від Лебединцева до Лашкевича), чому завинила до певної міри техніка переходу (запізнення оповіщень передплати тощо). Кількість передплатників знизилася аж до 400.

3 переходом „Киевской Старики" до Старої Громади за ведения її В. Науменком передплати почали помалу підноситися.

В перших роках (1882-83) від передплат поступило десь 6-7000 рублів, тоді як видатки виносили більше, ніж 8000 рублів. Коли взяти на увагу, що при зменшенні передплатників сума видатків залишилася та ж сама, то зрозуміло, в яких тяжких і невідрадних умовах доводилося „Киевской Старині" битися за своє існування.

I також пощастило перемогти всі ті тяжкі обставини, довівши до того, що бодай при кінці позбавилася „Киевская Старина" щорічних дефіцитів. Було це наслідком, з одного боку, згаданої жертвенности, з другого упорядкування господарки.

3 допомогою прийшли в першу чергу самі співробітники. Одні з них відмовилися від гонорарів, а другі, як Е. Кивлицький, відмовилися від платні за технічну редакційну працю, або зводили її до мінімума. Крім того з допомогою прийшли поодинокі члени нашего громадянства, серед них в першу чергу В. Семиренко („Великий Хоре"), який щороку, крім інших пожертв на національно-громадські цілі, давав не менше ніж 1000, а частіш 1500-2000 рублів. Внески робили також В. Науменко, К. Гамалій, В. Беренштам, П. Косач, О. Лазаревський, В. Тарнавський, Я. Демченко, Жученко, М. Шугуров та інші.

Такими зусиллями пощастило втримати один з найповажніших журналів, передавши його заповіт і традиції молодшому органов!, що після 25 років його заступив.

Зміст і співробітники,, Киевской Старини"

За час свого існування „Киевская Старина" об'єднала наколо себе найвизначніші українські наукові сили та створила широке коло співробітників, що охоплювало не лише східні и західні укра­їнські землі, але сягало і далеко поза їх межі. Досить назвати тут хоч би такі імена як: В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, М. Костомаров, також Дм. Багалій, Беренштам, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Драгоманів, що писав як під своїм іменем, так під різними псевдонімами, Ол. і П. Яфименки, О. Яворницький, А. Кримський, I. Левицький (Нечуй), Ор. Левицький, Г. Мачтет, К. Михальчук, В. Перетц, Б. Познанський, О. Потебня, Т. Рильський, О. Русов, С. Русова, М. Сумцев, М. Старицький, I. Франко (Мирон), Я. Шульгин, Ф. Щербина та багато інших. 3 чужинців писали — В. Мякотин, Н. Петров та інші.

Впродовж 25-ти років нагромадила „Киевская Старина" в 97 томах ціле багатство різноманітних праць. В цілому ввесь зміст цих 97 томів обіймає праці чи матеріяли з історії та археологи України, історії красного письменства, етноргафії, а також листу-вання визначних людей, спомини, бібліографії и т. п.

Згадаймо тут, бодай дещо з тієї скарбниці. Так, в цілій низці історичних праць В. Антоновича знаходимо тут такі, як: „Уманский сотник Иван Гонта", „Киев, его судьби и значение с XIV по XVI столетие"; Дм. Багалій дав такі, як: „Займанщина в Левобережной Украине XVII и XVIII в.", „Генеральная опись Малороссии", „Три черкаские слободи XVIII в. по современному их описанию" та багато інших; з праць М. Грушевського: „Волинский вопрос 1097-1102 г."; М. Драгоманів опублікував тут м. ін. також „Украинский вопрос в его историческом освещении", дуже цінну замітку дав П. Єфименко: „Ссильние малороссияне в Архангельской губернии"; М. Костомаров побіч з іншими своїми працями дав „Материяли для истории Колиивщини"; надзвичайно цінний вклад зробив О. Лазаревський, публікуючи „Отривки из фамильнаго архива Полетик", „Два акта для истории — руини — правобережной Украини", „Описание старой Малороссии", „Суди старой Малорссии", Запорожье в конце XVII в." та інші; з праць Ор. Левицького: „Очерки народной жизни Малороссии во второй половине XVII в."; I. Павловський опублікував тут 39 більших і менших праць до історії полтавщини і її поодиноких міст; з праць М. Сумцова: „К истории Слободско-украинскаго чумацтва"; тут же цінна праця Я. Шульгина про коліївщину, як також Д. Еварницького: „Жизнь запрожских казаков", „Архивние материали для истории Запорожья" та інші. Не менш цікаві праці, що стоять у зв'язку з церковним і релігійним життям України, як напр.: Г. Моз: „Гайдамацкие движения XVII ст. и монахи киевских манастирей", або „Странички из жизни духовенства в старой Малороссии" Н. Єгорова; „Участие запорожских казаков в востановлении южно-русской церковной епархии" П. Орловского: „Помещики и духовенство в юго-западном крае в конце прошлого стол." В. Хроневича; „Церковное пение и культура XVII и XVIII в. в Украине и Московии" А. Сластиона та інших. Так само з археологи та архівознавства на сторінках „Киевской Старини" появилися такі цінні розвідки, огляди тощо, як: Д. Еварницького „Остров Хортиця", низка праць В. Антоновича та Дм. Багалія, П. Єфименка, Г. Линниченка, Хроневича та інших.

Тут же кілька праць і матеріялів до історії української журналістики. Зокрема: С. Р. (Русової) „Харьковская журналистика начала настоящаго столетия", Е. Вашкевича: „Неосуществившийся журнал Кулиша „Хата", дещо до історії „Основи" тощо.

3 історії української літератури В. Антоновича: „К вопросу о гал.-рус. Литературе"; Д. Багалія — праці про Квітку-Основ'яненка та Гр. Сковороду; Василенка про О. Бодянського; С. Єфремова про Грабовського („Поет гражданин"), про I. Франка („Поет борьби и контрастов"); з історії української мови П. Житецького: „Очерки истории Малорусскаго наречия в XVII в.", „О язике и поетическом стиле малорусских дум", М. Костомарова про П. Куліша та його останню літературну діяльність, Мирона (I. Франко) про Ів. Ви-шенського М. Сумцева „Слобод, украинское дворянство в произ­ведениях Е. Квитки" та інших; врешті низка статтей і заміток про Котляревського та Шевченка подані М. Василенком, Б. Ерінченком, Дашкевичем, В. Доманицьким, С. Єфремовим, П. Житецьким, Науменком, Павловським, О. Русовим та іншими.

Особливо багато дала „Киевская Старина" матеріялів з етнографії, як також інших цінних праць. Так, напр., I Беньковський опублікував тут 23 праці, присвячені переважно звичаям, повір'ям, приказкам тощо; про похорон і голосіння дав свої розвідки В. Да-нилів; про творців і співаків дум писав П. Житецький, О. Левицький дав такі праці, як: „Очерк стариннаго бита Волини и України", „Обичние форми заключения браков в Южной Руси", „Обичай по­милования преступника, избраннаго девушкой в мужья" та інші, Ів. Левицький дав нарис: „Украинские юмористи и шутники"; В. Милорадович подав 16 праць про Лубенщину; П. Несторовський - матеріяли про бесарабських українців; тут же довга низка праць (30) М. Сумцова та Т. Рильського: „К изучению украинскаго на-роднаго мировозрения", врешті праці Номиса, Б. Познанського (зокрема про вороніж. українців: „Попок", „Воронеж, хохли"), I. Франка та інших.

Серед праць і матеріялів, що торкаються біографії та характеристики треба згадати О.Лазаревського:„Люди старой Малороссии", В. Шенрока „Життя П. Куліша" та інші. Серед бібліографічних матеріялів — покажчик праць П. Чубинського.

Листування. Обіймає воно листування О. Бодянського, Н. Галагана, П.Куліша, I. Полетики, Гр. Румянцева про повстання в Україні, листи Б. Хмельницького до В. Сапіги.

Врешті спомини, денники, записки: В. Беренштама та Г. Вашкевича про М. Костомарова, О. Кістяковського, Г. Познанського („Картини моего прошлаго", „Воспоминания о польском возстании в Украине"), М. Старицького, М. Чалого, тут же записки Мих. Чайковського („Садик Паша"), Дневник Освенціма, Дневник Ханенка та інших.

Року 1890 дістала „Киевская Старина" дозвіл на друкування творів, красного письменства. Одночасно з ініціятиви і переважно працею Вас. Доманицького поповнився вілділ заміток відомостями поточного життя. Починає звучати і публіцистична нота, починають порушуватися пекучі питания сучасного життя і потреб українського народу. Так українське суспільство досягло врешті свого органу, що став єдиним притулком української літератури та вперше органом критики і публіцистики.

Вже цей короткий перегляд свідчить про ту невичерпану ще и досі криницю – першу українську широку енциклопедію, якою став орган української науки і літератури, публікації, без яких тяжко обійтися в науковій праці з тієї чи іншої галузі українського життя.

Цензура і,, Киевская Старина"

Великих труднощів і турбот зазнала „Киевская Старина" від цензури. За час свого існування довелося їй мати діло не тільки з місцевою, а також і з центральною цензурою. Підозріння в українофільстві викликали встановлення дуже складної та незручної для періодичного видання цензури статтей, в яких зустрічався український текст. Такі статті місцевий, київський цензор повинен був надсилати до Головного Управління у справах друку. Звідти йшли вони до Петербурзького Цензурного Комітету, який доручав їх одному із своїх цензорів. Його висновок повертався до редакції тим же шляхом. Щойно 1898 року В. Науменкові, при зичливій допомозі ген. губернатора Драгомірова, пощастило передати цензуру окремому цензору в Києві.

Особливо немилість цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, користувалися такі слова, як „Україна",,,Січ",,,Козак", як також вживания в українських текстах літери „і". Зокрема похід проти „і" розпочав, під впливом часопису „Киевлянин" і з наказу Головного Управління друку, окремий київський цензор В. Рафальський.

„Феоктистов, — писав з цього приводу Т. Лебединцев — якщо вірити цензору, наказав йому особисто гнати літеру „і" при кожній нагоді („во что би то не стало").

У практиці приводило це часто до нісенітниці і повного безглуздя.

„Головному переслідуванню підпало „і", писав він же до Косрова — а без нього не можна обійтися. Доходить до нісенітниць. У рецензії на „Покуття" Кольберта було сказано:... „у мові гуцулів та підгорян літера „о" переходить в „і" в словах односкладових, напр; „кінь", „віл", та інші, і знову повертається на місце, коли те саме слово набирає більше складів...

...Цензор залишив „і" тільки в правилі, а в прикладах викреслив і постави „и", тобто те, чого немає в правилі".

Не менш труднощів завдавали і інші цензори, з яких згадати хоч би проф. „чистоі'" математики П. Ромера, фахівця в своїх наукових дисциплінах, але, як характеризує його Іг. Житецький,,,людина вузького світогляду, впертої і, як цензор, з усякими бюрократичними витребеньками".

Та ще гірше було при його наступникові Борисові Михайловичу Юзефовичеві, молодшому синові відомого з лихої пам'яті Михаила Юзефовича. Той же Іг. Житецький характеризує цю особу такими словами: „Борис Михайлович був чоловіком зовсім нечесний, темний в справах свого приватного життя, і в місті не вважали його за особу серйозну; зате він вислуговувався сервілізмом і надмірним консерватизмом".

За Юзефовичевого цензуровання раз-у-раз доводилося боротися за кожний рядок змісту матеріялів „Киевской Старики", бо він повсюди вбачав двозначність, зраду і сепаратизм, і перешкоджав різними зачіпками своєчасному виходу чергових чисел.

Взагалі цензура не тільки викидала ті чи інші праці, але і краяла їх часто так, що редакції доводилося самій зрікатися їх.

„Що виробляє цензор, одному Богу відомо — писав Т. Лебединцев до А. Бичкова — я викидав і цілі статті, і окремі речения, інше зовсім притримав, — нічого не помагає".

Щойно з початком XX ст. цензурна практика дещо послабшала. На сторінках „Киевской Старики" почали з'являтися навіть українські твори красного письменства (Винниченко, Грінченко, Коцюбинський, П. Мирний та інші). Окремий цензор Сідоров звернув на це увагу Головного Управління в справах друку, яке відповіло, що „белетристичні і критичні статті, що не стосуються до історії і побуту Южной Россіі, не повинні бути дозволені до їх публікації у „Киевский Старики". Про мову статтей нічого не було сказано.

Так зустріла „Киевская Старина" 1905 рік, коли не треба було вже шукати ласки Головного Управління і цензури.

Дата добавления: 2015-07-08