Три доби „Киевської Старини, Видавці, редактори

Цілий час існування „Киевской Старини" можна поділити на три доби: 1) доба Т. Лебединцева від 1882 до 1888 рр.; 2) доба керування О. Лашковича 1888 і 1889 рр. і 3) коли журнал став фактично органом Київської Громади за ред. О. Кивлицького та В. Науменка від 1890 р. до 1906, перетворившися потім в журнал п. н. „Україна".

Перша доба визначається напруженою працею самого Т. Лебединцева, який був і видавцем, і редактором, і секретарем, а часто і коректором, а крім того тією цінною співпрацею, що її давали В. Антонович та М. Костомаров. В. Антонович часто виконував обов'язки редактора. Згуртувавши навколо журналу визначніші наукові і літературні сили, Т. Лебединцев підкреслював його громадський характер. Ознакою того були редакцїйні засідання з участю ближчих співробітників, серед яких були В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, I. Малишевський, о. П. Лебединцев та інші.

За перший рік існування журнал подав не малі надії. Перед-платників назбиралося десь коло тисячі, що для журналу такого характеру було вже досить показним.

Але в наступних роках передплата почала падати. Щоб підтримати фінансове становище журналу Т. Лебединцев р. 1883 звернувся через куратора шкільної округи С. Голубцова до Мін. Внутрішніх Справ з проханням про субсидію для „Киевской Старини" в розмірі 6000 рублів, щорічно на п'ять років. Прохання це підтримував Г. Галаган. Крім того Г. Галаган особисто звернувся до Мін. Фінансів Н. Бунге, колишнього київського професора, який пообіцяв одно-разову субсидію в розмірі 2000 рублів.

В цьому розмірі Лебединцев і дістав її. Але вона не могла вивести журнал з тяжкого фінансового стану. Дефіцити зростали. Це привело до того, що з кінцем 1885 р. Лебединцев заявив, що має намір припинити видання. Але співробітники та члени Громади спротивилися тому і приобіцяли енерґійну підтримку та безплатне спів-робітництво. Так „Киевская Старина" продовжувала виходити. Та в другій половині 1887 р. Лебединцев остаточно заявив, що з наступного року він видавати журналу не буде. Спричинився до того, крім фінансового становища, тяжкий стан здоров'я Лебединцева, що звів його в могилу 12 березня 1888 р.

Прихильники та найближчі співробітники „Киевской Старини" поставлені були перед тяжким завданням. Щоб видавати журнал далі, треба було знайти людину вільну від поліційного підозріння, приємливу для влади і цензури і одночасно певну та непохитну з національного боку, а до всього того ще и назалежну фінансово та вільну від службових обов'язків.

Врешті таку людину пощастило знайти. Був це землевласник зі Стородубщини, учень Київського Університету, мировий посередник 1860-х рр. і колишній голова з’їзду мирових суддів на Чернігівщині — Олександер Лашкевич. Походженням зі старого козацького роду, з дідів і прадідів був він споріднений з Полуботками, Милорадовичами, Галаганами. Батько його був великим книголюбом та автором книжки про розкольничі слободи на Стародубщині.

Народився О. Лашкевич 1852 р. У Киі'вському Університеті при-єднався до молодого гуртка українців. Брав участь у недільних школах. Закінчивши Університет, віддався він земській справі та праці запровадження в життя цих нових уставов після реформ 1860-х рр. 3 початком 1886 р. переїхав до Киева. Часто сходився з одним зі старих приятелів П. Житецьким.

Під час одного з побачень П. Житецький піддав приятелеві думку взяти на себе видання часопису „Киевськая Старина", що саме був в тяжкому стані. О. Лашкевич захопився. Не зважаючи на попередження родини, що це приведе до розкладу і без того вже фінансово порушеного його господарства, він приступив до реалізації тієї думки.

У самому кінці 1887 р. Т. Лебединцев перепродав Лашкевичеві право на видання та непродані примірники „Киевской Старини" за 2000 рублів.

Так перейшло видання до нових рук. Але треба було ще дістати з Петербургу офіційне затвердження нового видавця-редактора. Тим часом його київські приятелі намітили плян редакційної організації. Фактичним редактором запрошено було члена Старої Громади доц. Університету Хв. Мищенка, а виконувати обов'язки сек­ретаря запропоновано було Іг. Житецькому. До редакційного комітету ввійшли: В. Антонович, О. Лазаревський, П. Житецький, В. Науменко, О. Левицький, Н. Молчановський, М. Шугуров та інші.

Офіційне затвердження Лашкевич одержав був у лютому 1888 р., коли вже минув гарячий час передплати на піврічні видання. Це загрожувало збитками. Та Лашкевич на це не зважав і з легким серцем та захопленням віддався праці. Зранку в редакції, після сніданку в роз'їздах у справах видання, а ввечорі у співробітників або на редакційних зібраннях. Так минали його дні в цей час.

Практичні справи редакції провадив Хв. Мищенко. На допомогу йому закликано було спочатку молодого П. Тимошенка, а пізніш Евг. Кивлицького, який незабаром став дійсним секретарем редакції, змінивши Іг. Житецького, що мав кінчати студії та скласти останні іспити.

У березні рішено було видати замість тримісячних книжек один том в 30 акушів друку. Цікаву згадку про цей час подає Іг. Житецький.

„Нервова, метушлива праця провадилася в редакції ввесь лютий і початок березня — пише він — хвороба Лебединцева стала за-грозливою і 12-го березня він помер. Пригадується час відправи похоронної служби 14-го березня в Трьохсвятительській церкві... Церковна служба, яку відвідав майже не ввесь склад нової редакції і численні співробітники, вже доходила до кінця, коли раптом прибіг з друкарні задиханий, схвильований Хв. Г. Мищенко і щось зашептав на вухо Дашкевичу. Миттю стало відомо, що цензурних перешкод уникнуто і нова редакція одержала дозвіл випустити перший том „Киевской Старини" за 1888-й рік, який і з'явився на другий день".

Зовнішний вигляд журналу став також новим. Папір ліпший. Обсяг кожної книжки щораз збільшувався. Замість 10-12 аркушів, новий видавець давав 18-20, а то и більш аркушів, не збільшуючи передплатної ціни.

Та незабаром знову прийшли для „Киевской Старини" тяжкі часи. Минув рік і весна 1889 р. Передплата майже подвоїлася. Це давало надію на зменшення дефіциту. Але разом з надією прийшло і лихо — хвороба видавця. Мусів виїхати на відпочинок на село (травень 1889 р.). Але і тут не міг позбавитися турбот щодо „третьої своєї дитини" (після сина і доньки), цебто „Киевской Старини". У серпні повернувся до Киева. Через місяць стався перший удар. Далі хвороба ускладнилася ще карбункулом. Вночі проти 31-го жовтня — другий удар і О. Лашкевича не стало. Перед співробітниками стало знову спроба продовження видання.

Вирішено тимчасово доручити редаґування „Киевской Старини" Е. Кивлицькому. В той же час розпочато акцію про перебрання видання до рук Старої Громади. Крім переговорів із вдовою, треба було перевести передачу видання новому номінальному видавцеві. За такого нового видавця намічено було старогромдянина Кс. Гамалія. У половині грудня 1889 р. було відкуплено „Киевскую Ста­рину" від родини Лашкевича К. Гамалієм. Таким чином фактично набувала її Стара Громада.

Редакційна праця впала на плечі Е. Кивлицького, який і провадив її до 1893 р. 3 кінця 1890 р. почалися турботи про призначення постійного редактора, яким було обрано історика, члена Старої Громади В. Науменка, людину літературного таланту, жваву, енерґійну і тактовну. Був він давнім членом Громади і дехто по-боювався надміру виразного підкреслювання „українофільського" напрямку журналу, що могло б звернути увагу влади та відштовхнути цінних наукових співробітників неприхильних до „українофільста". Справа з призначенням затяглася. Перешкоди йшли з Петербургу. Врешті через впливових осіб-земляків і зна-йомих пощастило таки перемогти підозріння, обмови, наклепи і доноси. Дня 26-го линия 1893 р. в об. Ки'івського цензора Н. Дроздов повідомив „Его Високородие Господина Науменка", що Мін. Внутр. Справ затвердив його на становищі редактора.

У грудні (27.XII) 1902 р. В. Науменко порушив справу про пе­редачу йому і видавництва. У зв'язку з цим запитаний Департамент Поліції подав характеристику про Науменка як „відомого своїм українофільським напрямком". При чому ще 1894 року Деп. Поліції писав про Науменка такс: „У зв'язку з поданим українофільською партією проханням в справі відкриття Т-ва імени поста Шевченка, були одержан! відомості, що Науменко, нібито, дістав листа від еміґранта Драгоманова, в якому було рекомендовано скласти для зазначеного товариства два статути: явний, що буде затверджений урядом і таємний, яким товаристо повинно керуватися при досяг-ненню своїх сепаратистичних цілей.

Не зважаючи на таку „рекомендацію" проти В. Науменка, який був в той час професором 2-ої Київ. Хлоп'ячої Пмназії, нічого не мав проти цього ген. губернатор Драгоміров. Це його наставления до Науменка і вирішило справу. В. Науменко був затверджений видавцем „Киевской Старики" (23.III. 1902 р.), залишаючись в той же час і її редктором до останньої книжки 1906 р., та спадкоємця її журналу „Україна" (1907).

Дата добавления: 2015-07-08