Його ,,Записки. ,,Киевский Телеграф.

„Громада" для розвитку своєї чинности потребувала леґальних організацій і свій леґальний пресовий орґан. Такою організацією став Південнозахідний Відділ Географічного Т-ва в Києві.

Відродження пригнічених і позбавлених упродовж довгих років, ба, навіть століть, прав народів іде рівнобіжно з науковим дослідженням історії, мови, літератури та етнографічних особливостей народу. I коли відродження вступило на шлях свого розвитку, то таке дослідження стає конечністю і творить його основу. Географічне Т-во якнайбільше відповідало цьому завданню. До того ж воно не було зв'язане з жадною офіційною установою, інституцією, а тому громадська ініціятива могла в ньому виявитися якнайширше.

Це і було використане членами „Громади". Членами-фундаторами Відділу цього Т-ва стали переважно об'єкти критики, сатири і глузування на сторінках „Помийниці". Були ними В. Антонович, Беренштам, П. Живецький, Констатинович та інші. В тій чи іншій мірі допомагали бувші співробітники „Помийниці" та ті, що їх в ній згадувано, як сам Лоначевський (Ломака), П. Косач, Вербицький (Цибулька), Д. Мороз, Ол. Гулак. Тут же и ті, що своею працею дали цінні вклади до української наукової літератури, вартість яких зберіглася до наших днів, це Мих. Драгоманів, П. Чубинський, Хв. Вовк та інші, та праці яких появилися в „Записках" Т-ва, що їх вийшло два томи за 1874 і 1875 рр. Перший том приніс праці Хв. Вовка і А. Роговина про народні назви рослин, П. Чубинського про „Декілька народньо-історичних переказів", Ол. Русова про кобзаря Остапа Вересая та його пісні і М. Білинського про пісні панщини. Другий том – П. Іваненка про кобзарів ніжинського повіту і Лоначевського про пісні буковинського народу.

3 молодиків-студентів вийшли українські вчені, літератори та громадські національно-культурні діячі, серед яких і той, хто не-забаром став редактором їх органу – Ю. Цвітковський. Тим органом став „Киевский Телеграф".

Десь літом 1874 р. „Громаді" пощастило перебрати редакцію цієї газети. Дружина одного з місцевих професорів, що був укра-їнського походження, але з виразно ворожим наставлениям до українства і його національного відродження, пані А. Гогоцька, придбала цього року друкарню та відкупила часопис, що виходив у Києві, але не користувася жадною повагою і популярністю. Не знати, власне, з яких спонук взялася ця пані до видавання часопису, чи то з ідейних, чи то з побуджень меркантильного характеру, а тільки до участи в редакції і до співробітництва запросила вона, крім декого з представників з російської інтеліґенції, також низку визначніших українських сил з членів Громади. Були це В. Анто­нович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, Ол. Русов, Хв. Вовк, Я. Шульгин, В. Боренштам, С. Подільський та інші. Притягнуто було до співробітництва також декого і з галицько-українських земель, з яких особливо активним виявився В. Навроцький.

Програму часопису опрацював М. Драгоманів, а працю дійсного редактора перебрав згаданий Ю. Цвітковський.

Так „Киевский Телеграф" став органом української думки, що йшов як і колишня „Основа" шляхом ідей Кирило-Методіївського Братства.

Розпочавши свою працю, викликав „К. Телеграф" посилену ак-цію тієї частини російського суспільства, речниками якої були „Киевлянин" у Києві і „Голос" у Петербурзі в спілці з органами польської преси. Виступи цієї преси „Киевский Телеграф" успішно розбивав і ліквідував, стаючи поважним літературно-політичним органом.

Все це врешті звернуло увагу відповідних урядових чинників, що не забарилися прийти з допомогою згаданим органам.

Вже на початку (у січні) 1875 р. київський цензор Пузиревський дістав від Нач. Голов. Управління в справах друку конфіденційний наказ такого змісту:

„З огляду на те, що Гол. Управління дістало деякі відомості про газету „Киевский Телеграф", пропонується вам при цензурованню зазначеної газети ставитися до неї з особливою обачністю та між іншим не допускати в ній жадних статтей, що провадять українські тенденції".

Було це початком. А за ним, через місяць, новий наказ, за ним дальші. Над газетою нависли чорні хамари. Не все гаразд було вже и у видавництві. Чоловік видавательки п. Гогоцький, побачивши справжнє обличчя „Киевского Телеграму", намагався вплинути на дружину. А коли йому в цьому не щастило, звернувся до М. Юзе-фовича.

Репресії збільшилися. Видавателька почала дорікати редакції в націоналізмі. Врешті надіслала до редактора Ю. Цвітковського листа з рішучою вимогою: „або відмовитися від крайнього на-прямку, або з 1-го серпня редакція фактично нереиде до інших рук..."

У відповідь на це українці – члени редакції та співробітники – покинули часопис.

Сталося це наприкінці 1875 р. Сподівання видавательки, що часопис в „інших руках" зможе залишитися на тій висоті, на яку піднесла його попередня редакція, не справдилися. Незабаром прийшов він до занепаду і вкінці довелося його зліквідувати.

Емський указ 1876 р. М. Юзефович і його,,Докладная записка"

Був це час, коли російський уряд заходився коло „визвольної" акції балканських слов'ян, що приводило до воєнного конфлікту з Туреччиною. В той же час уряд уважав, що надійшов слушний момент для остаточної ліквідації українського руху під Росією.

Початки реалізації цього рішення припадають на 1875 р., а остаточне затвердження на 1876 р. В'яжеться воно з акцією, яку провадив М. Юзефович. Родом українець, помічник куратора Київської Шкільної Округи, голова Археографічної Комісії, був він визначнішим ворогом українства і не раз вже прислужувався російському урядові в його боротьбі з українським рухом.

На цей раз подав він спеціяльну записку-доповідь про зріст і небезпеку українського руху. Спиняється в ній на діяльності Відділу Географічного Т-ва та звертає увагу на „Киевский Телеграф".

„Діставши у Відділі Географічного Т-ва зав'язок, – пише він в цій записці – маючи свою книгарню, українофіли захотіли мати і власну газету в краю, але через те, що це їм не пощастило, вони взяли до своїх рук газету, яка давніше існувала, а саме:,,Киевский Телеграф", що останніми часами перейшов у власність пані Гогоцької, дружини професора... під купленою фірмою безграмотного, що навіть не мешкає в Києві, Снежно-Блоцького, як редактора „Киевский Телеграф" видається властиво завзятими українофілами з університетської молоді, що знайшли в ньому те, чого домагалися, - свій літературний орган". Вказувалося тут також на розвиток національно-культурного руху на західніх українських землях, на зріст там українських видань та української преси, що пробивалася і до рук українського суспільства під Росією. Вбачаючи в цьому небезпеку сепаратистичного полум'я, М. Юзефович подав свої доводи і висновки, що були підтверджені також даними різних відомств, які взяли участь в спеціяльній нараді, скликаній Міністерством Внутрішніх Справ.

Міністерство подало відомості до Головного Управління в справах друку. Вони були важливі, як мотиви для обґрунтування цензурного акту 1876 р.

Цензурне відомство прийшло до остаточного висновку, що „вся літературна діяльність так званих українофілів мусить бути віднесена до прикритого тільки пристойними формами замаху на державну єдність і цілість Росії".

Наслідок: указ (наказ), підписаний Олександром II в Емську, звідки він увійшов в історію під назвою „Емського указу 1876 р."

Цим указом заборонялося: 1) переправу із закордону українських книг, брошур, а тим самим і української преси; 2) друкування і видавання в Росії ориґінальних творів українською мовою та перекладів, за винятком історичних пам'яток із збереженням правопису ориґіналів та творів красного письменства без відступлень від загально прийнятого російського правопису (ярижка); 3) театральні вистави, а також текст українською мовою при нотах та читання. Заборони за цим указом ніколи не виконувались супроти галицьких москвофільських видань, хоч ті ніколи не були видавані (за винятком короткотривалого „Живого Слова") чистою російською мовою.

Дата добавления: 2015-07-08