Політика Польщі щодо українців 3 страница

З усіх новостиорених держав Східної Сиропи Чсхослоікіччііііа була найдемокра
тичнішою. Відтак вона не проводила щодо своїх мсііілостсн такої відкритої по
літики дискримінації та асиміляції, як По.'ніда та Румунія. Ііцоп це не значить, що
взаємини між центра.іі.ним урядом і населенням 'І.іь.іі.іі.іігіі?у.!н і)': іконф'нкі ними.

Питання про автономію, як ми пересвідчимося, спричинилося до напруженості між
Прагою та її східною провінцією. Однак чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу
міру політичної та культурної самореалізації, ніж вони будьколи мали.

У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько 455 тис. карпатоукраїнців. Із
них у чеській частині країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околиці Пряшева
у словацькій частині федерації. Бажаючи модернізувати всі регіони своєї нової дер
жави, чехи намагалися підняти рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках було по
ділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали
додаткові ділянки, кожна розміром понад два акри. Разючим контрастом до Польщі
та Румунії було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав
більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій було надто мало, аби якось полег
шити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років населення Закар
паття спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в голодування широких
мас народу.

З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після
інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між
1914 та 1938 рр. число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій — із трьох
до II. Більше того, чеський 'уряд дозволив населенню користуватися в школах
мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних
товариств, таких як «Просвіта» й Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали
театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість та
ких письменників, як Василь ГренджаДонський, Андрій Карабелеш, Олександр
Маркуш.

Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів.
Із поширенням Освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних
процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на
той час уже було розв'язане у більшості українських земель. Як водиться, його ви
рішення стало першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це
звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного будівництва, навколо
цього питання виникли розбіжності.

Підходи до національного питання. Серед старших представників інтелігенції,
а це здебільшого було грекокатолицьке духовенство, в ситуації, подібній до тої, що
раніше мала' місце в Галичині, поширювалися русофільські тенденції. Хоч русофі
ли, до яких належали багато відомих місцевих жителів, утворили численні організа
ції та товариства, у тому числі широку мережу читалень Товариства ім. Духновича,
вони мали корінний недолік: при всіх їхніх намаганнях незаперечним лишався
факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіяна
ми. Ця обставина дедалі виразніше розкривала безплідність їхньої ідеології та полі
тичної орієнтації і пояснювала труднощі у залученні на свій бік освіченої укра
їнської молоді.

Інша тенденція зводилася до абсолютизації місцевих особливостей, тобто до
того, що слов'янське населення Закарпаття є окремою нацією русинів. Багато з
її прибічників були мадяризованими священиками, які з приходом чехів вважали
за обачне приховати свої проугорські симпатії під машкарою локалізму. Ідея «ство
рення» окремого народу з кількох сотень тисяч людей виглядала слабко аргументо
ваною, особливо з огляду на близьку спорідненість закарпатців з українцями, що на
селяли східні схили Карпат. У результаті локалістський, або русинський, варіант
був найслабшим із усіх.

Очевидно, найдинамічнішою виявилася українофільська течія, що переважала
в середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX 'ст.,
вона починалася як народовський рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцни

ти зв'язок із селянами. В міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, на
родній культурі, у традиціях християнства східного обряду між населенням по обид
ва боки Карпат, а також із посиленням українського національного руху в Галичині
народовці Закарпаття ставали українофілами.

Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростан
ня в 30-х роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлі
єм Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило
конкуруюче Товариство русофілів ім. Духновича. Особливої популярності серед

Селяни йдуть на прощу. Закарпаття, середина 30-х років

молодої інтелігенції набула організація українських скаутів «Пласт», що налі
чувала 3 тис. членів. У 1934 р. до Асоціації українських учителів входило близько
1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів Закарпаття. Особливо палкими прибіч
никами українства стали гімназисти та студенти університетів. Серед українців За
карпаття, які могли відкрито висловлювати свої політичні та національні прагнення,
створена на конспіративних засадах ОУН не мала сильного представництва про
тягом майже всіх 30-х років. Хоча більшість українофілів стали прихильниками інте
грального націоналізму, значна їх частина перейшла на прорадянські позиції.

Карпатоукраінська автономія. Чвари між карпатоукраїнцями були на руку че
хам, і Прага скористалася ними як приводом для зволікання з наданням автоно
мії регіонові. Однак у 1938 р. міжнародні події дуже послабили становище чеського
уряду. Внаслідок Мюнхенського пакту до нацистської Німеччини відійшла населена
німцями частина Чехословаччини; з мовчазної згоди західних держав вона плану
вала подальше розчленування чеської держави. При підтримці німців словаки ді
стали автономію в межах Чехословацької республіки. Спостерігаючи хитання празь
кого уряду, провідники трьох закарпатських фракцій об'єдналися й також зажадали
автономії. Чехам не лишалося іншого вибору, як погодитися. II жовтня 1938 р. За
карпаття отримало самоврядування.

Хоча першу автономну адміністрацію очолили русофіли Андрій Бродій та Сте
пан Фенцик, вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі. За
мість них Прага призначила новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Ав
густином Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закар
паття, чи КарпатоУкраїни, як вона тоді офіційно називалася, на автономну укра
їнську державу. Українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація.
У лютому 1938 р. на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали
86 % усіх виборців. Тоді ж була сформована Карпатська Січ — військова організа
ція, що незабаром налічувала близько 5 тис. бійців.

Для створення власної збройної сили існували вагомі причини: з повільним роз
валом Чехословаччини Угорщина зажадала повернення своїх колишніх земель у
Закарпатті. Саме коли формувався перший уряд Карпатської України, угорські вій
ська зайняли південну частину краю, змусивши українців перевести столицю з Уж
города до Хуста. Протягом усього свого короткого існування уряд Карпатської
України стояв перед постійною загрозою угорського нападу.

Створення українського уряду в Закарпатті справило великий вплив на західних
українців, особливо у сусідній Галичині. Багато з них вважали його першим кроком
на шляху до неминучого створення самостійної соборної України. Прагнучи захис
тити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих інтегральних
націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської
Січі. Однак серед проводу ОУН не було одностайності щодо того, яку політику
проводити. Якщо молоді радикали Галичини вимагали негайної та широкої підтрим
ки Карпатської України, їхнє старше керівництво за кордоном, знаючи про німецькі
плани, закликало до стриманості.

Незабаром причини обережності старших інтегральних націоналістів стали зро
зумілими. У таємному пакті з Угорщиною Гітлер погодився на окупацію нею всьо
го Закарпаття, й 14 березня 1939 р. в край увійшли угорські війська. Безнадійно по
ступаючись за чисельністю та озброєнням, Карпатська Січ чинила відважний, проте
марний опір. 15 березня уряд Волошина символічно проголосив незалежну Рес
публіку КарпатоУкраїни. А вже через кілька годин по тому він був змушений
утекти за кордон.

Виникнення карпатоукраїнської автономії було чимось парадоксальним. Серед
усіх західноукраїнських земель цей регіон був найменш розвинутим у соціально
економічному, культурному й політичному відношенні. Однак саме на
цій території був досягнутий певний рівень самоврядування. Незважаючи на свій
короткий вік, уряд Карпатської України мав вплив, аналогічний впливові українських
урядів періоду 1917—1920 рр., й сприяв перетворенню великої частини населення
краю, особливо молоді, на національне свідомих українців. Цей епізод також крив у
собі важливі висновки щодо німецькоукраїнських стосунків, послуживши перекон
ливим доказом того, як мало українці могли покладатися на добру волю Гітлера.

Національна нерівність, труднощі соціально-економічного характеру, а також
вражаюче посилення нацистської Німеччини та СРСР призвели до розчарування в
демократії і зростання політичного екстремізму по всій Східній Європі у міжвоєн
ний період. Ця радикалізація чимдалі ширше охоплювала не лише інтелігенцію, а й
традиційно пасивне селянство. За всієї своєї обмеженості модернізація піднесла
самоповагу і сподівання кращої долі серед селян, викликаючи в них почуття протес
ту проти національних утисків та погіршення життєвого рівня, що спостерігалися
в 1930-х роках. Більше того, вона, як ніколи раніше, штовхала їх до політичної діяль
ності, зокрема до радикальних дій.

Розчаровані безрезультатними намаганнями завоювати державність чи самовря
дування, західні українці виявилися особливо чутливими до цих загальних тенден
цій. Незважаючи на широкий розвій «органічної роботи», було очевидно, що саме
інтегральний націоналізм ОУН став серед західних українців, і насамперед молодих,
найдинамічнішим рухом. На відміну від співвітчизників у Радянській Україні західні
українці не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін, і навіть за
вкрай убогого життєвого рівня їхніми думками володів не дискредитований ста
лінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм. Відтак найбільшого поширення
український націоналізм набув серед покоління західних українців, які вступили
в дорослий вік у 30-х роках, і проявлявся як своєрідна суміш фанатичності та
ідеалізму.

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Війна на Україні: перший етап

Війна на Україні: другий етап

ОУН і нацистська Німеччина

Нацистська влада на Україні

Рух Опору

Повернення радянської влади на Україну

З наближенйям Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що мог:,
ли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страж
даючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення
Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь
які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існу
вання. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змі
нила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на почат
ку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радян
ського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з со
бою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись
між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захи
щала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спусто
шеннями війни й нещадьо'о політикою тоталітарних держав, що її вели.

Війна на Україні: перший етап

Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два виразних
етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Ра
дянський Союз незабаром окупував її східйі території. Основна риса цього етапу,
який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупа
цію нової влади, насамперед радянської. Другий етап, про який ітиметься далі, по
чався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені,1944 р.,
коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна
була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення мали дві
дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив. Підписавши
ЗО вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися
до спроби умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину
(й Закарпаття). Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребет
ності західних держав лише розпалив у нацистів апетит до дальших територіальних
загарбань. Ще безпосередніший зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня
1939 р. нацистськорадянський пакт — ця одна з найдивовижніших в історії угод.
Гітлер, що не приховував ненависті до радянської системи та своїх територіальних
претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтра
лізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду
про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність на
цистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних
сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім

задоволення першочергових потреб двох держав, нацистськорадянський пакт також
передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний
протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні
сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі за
хідноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав
на Польщу, поклавши початок другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю
частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Схід
ну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За
.чотири тижні польська держава перестала існувати.

Радянська окупація Західної України. З початку своєї першої окупації Західної
України, що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти
«серцями й думками» населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапоро
носці високих гуманістичниих принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у
розчленуванні Польщі прагненням допомогти пригнобленим меншостям і насампе
ред «братам» — українцям та білорусам. Особливі зусилля робилися для того, щоб
справити на західних українців враження «українськості» нового режиму.
Новий режим також намагався прибрати демократичного вигляду. 22 жовтня

1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний
список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України Радянським Сою
зом. Тому не дивно, що близько 93 % виборців проголосували так, як хотів режим.
У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чи
ном, до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн мешканців
Західної України.

Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні покращення.
Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини

1940 'р. кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6900, із них
6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому
на честь Івана Франка Львівському університеті — цьому давньому бастіоні польсь
кої культури, що тепер відкрив двері для українських студентів і професорів. Помітно
поліпшилося медичне обслуговування населення, насамперед сільського. Були на
ціоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися
переважно поляками та євреями. Але чи не найпопулярнішим кроком стала експро
пріація радянською владою польських землевласників і обіцянка перерозподілити
між селянами їхні землі.

Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені захід
ними українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури.
Незабаром після їхнього приходу НКВС заарештував і депортував на Схід україн
ських політичних лідерів. Були змушені розпуститися УНДО та інші українські по
літичні партії. Ліквідовувалося багато кооперативів, а інші реорганізувалися на ра
дянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства
«Просвіта». Від 20 до 30 тис. українських активістів, усвідомлюючи, що вони жи
вуть «на позичений час», утекли до окупованої» німцями Польщі. З ліквідацією осіб,
організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних українців ліберально
центристські тенденції, залишалася лише одна життєздатна політична організа
ція — підпільна мережа ОУН.

Поведінка численних радянських чиновників, які потоком пливли у Західну
Україну, мало що зробила для обілення образу нового режиму. Звиклі до «пролетар
ських» методів роботи, вони нерідко шокували західняків примітивністю й грубістю,
які не личили носіям «передового соціалістичного ладу». Представники Радянської
України, які майже повсюдно користувалися російською мовою, швидко розвіяли
ілюзії про їхню хвалену «українськість».

Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з під
пілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати
українських націоналістів. Оскільки серед цих комуністів, а також серед чиновників,
прибулих із Радянського Союзу, було багато євреїв, то серед західних українців,
як і серед поляків, почали зростати антисемітські настрої. Але незабаром у радян
ському режимі розчарувалося й багато місцевих комуністів, особливо коли деяких із
них за наказом Сталіна було заарештовано й страчено за підозрою в троцькізмі.

Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони перших радянських ре
форм. Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «від
дані» найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації, близько ІЗ % і справ
ді було колективізовано. Після цього величезна більшість селян, які з самого почат
ку з осторогою ставилися до Рад, остаточно відвернулися від нового режиму. Спочат
ку багатьом представникам інтелігенції імпонувало те» що вони отримали роботу в
радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали
всьогонавсього жорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі по
рушення вказівок їм загрожує арешт і депортація.

Усвідомлюючи прив'язаність західних українців до своєї церкви, новий режим
спочатку з обережністю трактував грекокатолицьку церкву, впроваджуючи відносно
незначніюбмеження її діяльності. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспор
ти, а за використання церков уряд вимагав високих податків. Але поступово ці обме
ження набирали загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання
релігії в школі, конфіскували церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду.
Аналогічна політика проводилася щодо православної церкви на Волині, де, крім того,
робилися намагання підпорядкувати її московському патріархові.

Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широко
масштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним
і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без
усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували,
заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької
праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.

Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських, українських та
єврейських політичних діячів, промисловців, землевласників, торгівців, чиновників,
юристів, відставних офіцерів та священиків. Пізніше арешт загрожував кожному,
хто ототожнювався з українським націоналізмом. На прикінцевому етапі, навесні
1941 р., режим уже депортував людей без розбору. Депортували всіх — і тих, хто
мав родичів за кордоном чи листувався з ними, і тих, хто зайшов побачитися з дру
зями саме в момент їхнього арешту, і тих, на кого з особистих причин хтось до
ніс, і тих, хто випадково виявився у нещасливому місці в нещасливий час. «Ніхто,
буквально ніхто не мав упевненості в тому, що наступної ночі не надійде його чер
га»,— писав свідок цих подій.

За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї лише Галичини радянська
влада депортувала близько 400 тис. українців. Ще більше постраждали поляки,
особливо колоністи,— польський уряд на вигнанні стверджував, що під час радян
ської окупації польських територій на схід Радянського Союзу було депортовано
близько 1,2 млн чоловік, переважно поляків. Наслідком цієї катастрофи стало різке
падіння політичного капіталу панівної колись польської нації, яка, втративши під
тримку свого уряду, раптом із гноблячої перетворилася на гноблену.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було по
дією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися
в межах однієї державної структури. Але через свою обмежену тривалість це на
сильне об'єднання не спричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Радянській Укра
їні. І все ж воно мало певний вплив: перше знайомство з радянською системою вияви

лося для західних українців в основному негативним досвідом, у результаті якого
багато з них дійшли висновку, що «більшовицької» влади слід уникати будьякою
ціною.

Українці під німецькою окупацією. Якщо величезна більшість західних укра
їнців потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина
опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та
Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони.

Володимир Кубійович

Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих
регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й
політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань
більшовиків, сюди втекло з Галичини 20—ЗО тис. українських політичних біженців.
Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього
центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи українські
громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як
тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

Генералгубернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати
цю територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права.

Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який діяв за вказівками
Гітлера, на практиці ж гестапо (нацистська політична поліція) в управлінні регіоном
часто виявлялося таким же впливовим, як і сам Франк.

Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та
освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли де
сятки комітетів самодопомоги, до складу яких уходили переважно члени чи при
хильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. з мовчазної згоди Франка
ці комітети утворили в Кракові координаційний орган під назвою Український Цент
ральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійови
ча. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки яко
го полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в органі
зації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військовополоненим
та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеч
чини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних
прерогатив.

Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власну таємну про
граму протидії полонізукічим впливам на українців та піднесення їхньої національ
ної свідомості. Нацисти дивилися на це нейтрально — певною мірою в надії, що
зростання української національної свідомості буде противагою впливові чисель
ніших поляків. Із цієї причини німці часто сприяли призначенню українців на дрібні
посади в адміністрації чи поліції в етнічно мішаних громадах. Коли часом українці
користувалися своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєн
них років, німці не надавали цьому значення.

Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК незаба
ром організували за допомогою втікачів з Галичини українські школи, кооперативи й
молодіжні групи майже в усіх місцевостях, де проживали більшменш значні маси
українців. Вони також заснували у Кракові видавництво й помітно.збільшили тираж
української преси в регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям ком
пенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто по
легшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німців на
СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поши
рив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що
могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси укра
їнців у Генеральному губернаторстві.

Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська ар
мія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу
Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру па
м'ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько
550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах спра
вити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але
невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для
населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сот
ні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько 30 тис. утекли до сусідньої
Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру).
Було заборонено всі українські видання та організації, включаючи «Просвіту». Спов
нений рішучості викорінити на Закарпатті наростаючий український рух, угорський
уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно поси
лював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або
русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення ні
бито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні

зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі
та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною
його соціальною базою виступило змадяризоване грекокатолицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепа
ду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом
шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацист
ської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак во
на не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських
таборах смерті.

Андрій Мельник Степан Вандера

Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, ви
рвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу
ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х ро
ках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної Укра
їни активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях.
Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували ос
новні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова
різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1938 р.
його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину куль
турну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва
ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий
товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці.

Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спряму
вали на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували
за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеч
чини, нехтуючи потребою розвивати «органічні» зв'язки з народом Західної Ук
раїни, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спе

Дата добавления: 2015-07-10