Політика Польщі щодо українців 2 страница

Але українські кооперативи також стикалися з серйозними проблемами. Зане
покоєні зростанням руху, польські урядовці стали систематично перешкоджати йо
го дальшому розвитку. Польська тактика включала звинувачення в нібито непра
вильному складанні зведень, порушенні правил будівництва чи гігієни тощо. За
всієї своєї чисельності та високої організованості українські кооперативи, проте,
значно поступалися польським через брак капіталів, що обмежував їхній економічний
вплив. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілі
зацію та національну інтеграцію серед українців Галичини й свідчив про їхнє праг
нення опікуватися власними справами.

Освіта. Як можна було сподіватися, шкільництво являло собою надзвичайно де
лікатне й важливе питання в українськопольській конфронтації. Опріч забезпечен
ня дітей освітою, українці бажали, щоб школи підносили національну свідомість і
культуру корінного населення. Зі свого боку поляки сподівалися, що система шкіль
ництва виховуватиме з неполяків відданих громадян Польської держави. Поляки
розвивали освіту на початковому рівні, особливо в таких відсталих краях, як Во
линь, Полісся та Холмщина. До початку 30-х років неписьменність у населених укра
їнцями регіонах Польської держави впала до 28 % (хоч на Волині вона була значно
вищою). Проте водночас засновані при австрійській владі україномовні школи під
приводом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися. З понад 2400 по
чаткових українських шкіл, що існували у Східній Галичині в 1912 р., у 1937 р. зали
шилося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл ско
ротилася з 440 до восьми. На рівні середньої освіти становище українців було та
кож безрадісним: у 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків,
але одна українська — аж на 230 тис. українців.

Зазнавали українці дискримінації й на університетському рівні. Уряд не виконав
обіцянки заснувати для них університет і систематично чинив перешкоди українцям,
що прагнули здобути університетську освіту. Тому в 1920 р. українці заснували у
Львові «таємний» університет. Організований без дозволу властей, він являв собою
по суті імпровізовані курси, що викладалися конспіративне. У період свого розквіту
цей університет налічував 54 професори, три факультети, 15 кафедр і близько 1500
студентів. Після того як у 1925 р. уряд усе ж закрив його, багато українських студен
тів виїжджали для продовження навчання за кордон, особливо до Чехословаччини.
В результаті освічені українці ставали войовничими виразниками антипольських
настроїв і радикальних політичних поглядів.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило
товариство «Рідна школа», що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та про

фесійнотехнічних шкіл. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його
членів, число яких із 5 тис. у 1914 р. перевершило 100 тис. у 1938 р., та внески іммі
грантів у Сполучених Штатах та Канаді. Загальнокультурні потреби лишалися у
царині діяльності «матері» всіх західноукраїнських організацій — шанованого всіма
товариства «Просвіта», яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. Воно утриму
вало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дит
садки, вело цілий ряд курсів.

Смак галичан до організаційної діяльності виявився також в інших сферах.
Продовжували діяти такі довоєнні організації сільської молоді, як «Сокіл» та «Луг»
(раніше «Січ»), у той час як нові організації, зокрема заснований у 1911 р. «Пласт»,
залучали дітей міської інтелігенції, готуючи їх зайняти провідні посади у суспільстві.
Переконаний, що пластунський рух є розсадником націоналізму, уряд у 1930 р. за
боронив його. Важливою подією організаційного життя міжвоєнного періоду стало
посилення жіночого руху. Взявши за мету виховання нової, національне свідомої,
культурно розвиненої, прогресивної в соціальному та економічному відношенні
жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 років уже мав 45 тис. членів. Під
талановитим керівництвом депутата сейму Мілени Рудницької він здійснював ши
року благодійну, освітню та культурну діяльність, а також мав добре налагоджені
контакти з міжнародними феміністськими організаціями.

Церкви. Найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою організацією західних ук
раїнців лишалася, без сумніву, грекокатолицька церква. Але роль цієї установи в га
лицькому суспільстві зазнала вражаючих змін. Порівняно з XIX ст., коли вона висту
пала єдиною організацією українців Галичини, у міжвоєнний період ця церква була
тільки однією з багатьох (хоч і найбільшою) і відтак не могла розраховувати на без
умовну вірність їй усіх галицьких українців.

Наприкінці 30-х років грекокатолицька церква налічувала 4 млн віруючих у
близько 3 тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих то
вариств ба навіть власну політичну партію — Українську католицьку національну
партію. Про її здатність мобілізувати молодь, особливо сільську, свідчив масовий
зліт «Молодь за Христа», організований у 1933 р., що зібрав понад 50 тис. учасни
ків. Ця церква сприяла прогресові також у царині шкільництва. У 1928 р. вона за
снувала єдиний український вищий учбовий заклад у Польщі — Теологічну академію
у Львові, ректором якої був Йосип Сліпий. Було також засновано три нових семінарії.

Своїми досягненнями у міжвоєнний період грекокатолицька церква, без сумніву,
завдячує митрополитові Андрею Шептицькому. Сила волі, широта поглядів, гума
нізм здобули йому загальну повагу й зробили найвпливовішою постаттю в за
хідноукраїнському суспільстві. Переконаність Шептицького в тому, що греко
католицька церква — це суто українська установа, яка повинна берегти східні
церковні традиції та підтримувати національні прагнення свого народу, сприяла
зростанню його популярності. Цей підхід призвів до конфлікту між ним і час
тиною церковної ієрархії на чолі з єпископом Хомишиним та Василіанським ор
деном, які скоріше наголошували на своїх зв'язках з римокатолицтвом, ніж на са
мобутності їхньої церкви.

Митрополит справляв також значний вплив на політичне життя. У 30-х роках він
енергійно протестував проти кампанії пацифікації, а через п'ять років підтримав по
літику нормалізації. Маючи тісні взаємини з поміркованою частиною УНДО, Шеп
тицький водночас засуджував як націоналекстремістів, так і комуністів, постійно
обстоюючи необхідність вищих цінностей, ширшого бачення ситуації.

На Волині, Поліссі та Холмщині православна церква налічувала близько 2 млн
українців. На відміну від грекокатолицької церкви вона не мала протекції Риму й
відтак була менше захищеною від репресивної політики Польщі. У 1924 р. за наполя

ганням уряду православна церква в Польщі розірвала свої зв'язки з Московською
патріархією й проголосила автокефалію. І хоч на вищих рівнях церковної ієрархії
зберігалися русофільські симпатії, на її нижчому рівні помітно зростали українські
впливи — в міру того як українська мова почала проникати в літургію, релігійні пуб
лікації та у процес навчання в семінаріях. Занепокоєний таким поворотом подій,
польський уряд став добиватися впровадження в церковну службу польської мови
й розпочав кампанію навернення православних до католицької віри, що супровод
жувалася масовим знищенням православних церков. Хоч полонізація подекуди й
мала певні здобутки, зокрема в літургії, та рідко хто з українців зрікався православ'я.

Революційний рух

Новий націоналізм. У міжвоєнний період з'явився якісно новий різновид українського націоналізму. В XIX ст. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованішим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та соціалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських політиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними й соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, як і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називали інтегральним націоналізмом.

На Україні інтегральний націоналізм веде свій родовід насамперед із невдач 1917—1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, «український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її». Переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють між партійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Найенергійніше висловлював ці погляди Дмитро Донцов — емігрант із Східної України й колишній соціаліст, що став головним ідеологом українського інтегрального націоналізму.

Ідеологія. Український інтегральний націоналізм не спирався на ретельно обгрунтовану систему ідей. Він скоріше грунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Донцов стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Оскільки політика — це по суті дарвіністська боротьба народів за виживання, то конфлікти між ними неминучі. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати. Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага на ньому не загострювалася.

Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індиві
дом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути «сильними особистостями»,
які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зво
дилася до того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як різні партії, класи
чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого
значення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм і прагнув
контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральні націоналісти закли
кали «пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи,
товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину». Разом із прагненнями мо
нополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що зна
ють єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти
були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

Донцов з іншими ідеологами руху не мали чіткого уявлення про тип суспільства,
яке вони бажали б мати після здобуття незалежності. Вони мало що могли сказати
про його соціально-економічну організацію, зазначаючи лише, що воно буде в основ
ному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та при
ватним капіталом. Політична система майбутньої держави засновувалася на владі
однієї націоналістичної партії, серцевину якої складали випробувані «борці» й «кра
щі люди». На чолі руху стояв верховний керівник, або вождь, котрий мав безумовну і
необмежену владу.

Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фа
шизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції поширювалися в усій Європі.
Вони справляли значний вплив (це особливо стосується італійського фашизму) й
на країни Східної Європи. Але, як стверджує Іван ЛисякРудницький, «західний фа

шизм, що розвинувся у міському промисловому оточенні, не був найближчим роди
чем українського інтегрального націоналізму». Останній куди ближче стояв до та
ких праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як «Залізна
гвардія» в Румунії. «Усташі» в Хорватії. «Стріла і хрест» в Угорщині та аналогічних
рухів у Словаччині та Польщі. Врештірешт український інтегральний націона
лізм мав незалежне походження і його коріння містилося у власному суспіль
стві. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською вла
дою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчаровані західними демо

Євген Коновалець (сидить у центрі) на першому конгресі ОУН. 1929 р.

кратіями, які ігнорували заклики українців про допомогу й самі загрузли в кри
зі, українські інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого
стану речей, й тому необхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його.

Організація. Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтеграль
ного націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виник
ли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів
підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що праг
нула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром
було обрано полковника Євгена Коновальця — галичанина, котрий очолював заго
ни січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі
за незалежність. Прекрасний організатор і тонкий політик, Коновалець швидко стає
незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою
командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтер
нованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а та

кож проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного ре
жиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави
Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія
саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис. членів,
мала зв'язки як із східно, так і з західноукраїнським еміграційними урядами
та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнських політичних партій.

Але в 1923 р. становище УВО різко змінилося. Коли визнання Антантою закон
ності польської влади в Східній Галичині викликало сумніви серед багатьох західних
українців щодо доцільності продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її
випробуваних членів. Проте організація відмовилася змінити тактику збройних дій
проти поляків, тим самим відштовхнувши від себе легальне діючі партії, що відкидали
тероризм. Переслідування польської поліції змусили Коновальця й велику частину
проводу тікати з Галичини й заснувати штабквартиру за кордоном.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої пере
орієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужозем
них держав, насамперед ворогів Польщі — Німеччини та Литви. А у Східній Гали
чині для поповнення своїх поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та уні
верситетську молодь. Для пропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація дово
зила контрабандою зза кордону свій часопис «Сурма». Особливо важливим було те,
що УВО з метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків устано
вила контакти з рядом таких студентських груп, як «Українська націоналістична
молодь» у Празі, «Легіон українських націоналістів» у Подебрадах (Чехословаччи
на) та «Асоціація української націоналістичної молоді» у Львові. У 1929 р. після кіль
кох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у
Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її
членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували зза кордону Коно
валець та його соратники.

Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО.
Як і її попередниця, ОУН лишалася «підпільною партією». Вона дотримувалася вій
ськових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила
кампанію політичного терору проти польської держави та її представників. Проте
вона також прагнула очолити широкий революційний рух за досягнення цілей інте
гральних націоналістів. Особливих зусиль докладала вона для популяризації сво
їх поглядів, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїн
ськими громадськими, політичними та економічними організаціями. Українці, які
чинили перешкоди планам ОУН, як і польські урядовці, опинилися під загрозою те
рористських нападів..

Без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися широкою
підтримкою української молоді, її схильність до революційних дій, радикальних
рішень, прагнення вивести нову породу «надукраїнців» імпонували молоді, ошуканій
польською владою, доведеній до відчаю безробіттям і розчарованій поразками бать
ків. Одразу ОУН залучила на свій бік велику частину університетських студентів
та учнів вищих гімназій Східної Галичини. Майже в кожному університеті й у кожній
середній школі в Польщі та за кордоном, де вчилися українці, були осередки ОУН.
Справжньою твердинею інтегральних націоналістів, яких очолювали Богдан Кравців,
Стефан Ленкавський, Степан Охримович, Іван Грабрусевич та Володимир Янів, став
Академічний Дім українських студентів університету у Львові. Коли деякі з цих юна
ків поверталися до своїх сіл, вони пропагували ідеї інтегральних націоналістів у
провінції.

Для розширення свого впливу ОУН також проникала в різноманітні господар
ські, освітні та молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації,
студентські протести, бойкотування польських товарів, видавала численні газети й

брошури, енергійно поширювала свої ідеї серед студентів, селян і робітників Гали
чини і Волині. У цій діяльності вона спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих
молодих поетів, таких як Євген Маланюк, Олег ОльжичКандиба, Олена Теліга та
Богдан Кравців. Основною трибуною поглядів інтегральних націоналістів слугував
празький часопис «Розбудова нації». Згодом під вплив інтегральних націоналістів по
трапив ряд інших видань.

Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними під
рахунками, напередодні другої світової війни вона налічувала до 20 тис. чоловік. Чис
ло ж співчуваючих було набагато більшим. Так чи інакше перевага в її лавах молодих,
енергійних, ідеалістично настроєних і самовідданих людей швидко зробила ОУН
найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України міжвоєнного
періоду. Протягом 30-х років ОУН продовжувала свою «війну» з польським режи
мом, здійснюючи напади на урядові заклади та поштові контори, щоб здобути
кошти для своєї діяльності, організовуючи акції саботажу щодо державної власності
та вбивства. Але ОУН (як і У БО) не вважала насильство й терор за самоціль. Її чле
ни були переконані, що революційними засобами ведуть національновизвольну
боротьбу, аналогічно тому, як у це вірили ірландці з антианглійської організації
«Шинн фейн» та учасники передвоєнної антиросійської підпільної організації Піл
судського. Безпосередня мета такої тактики полягала в тому, щоб переконати ук
раїнців у можливості опору й тримати українське суспільство в стані «постійного
революційного бродіння». Ось як розвивалася концепція «перманентної револю
ції» в одному виданні інтегральних націоналістів 1930 р.: «Шляхом індивідуального
терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю
визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до
нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти влас
тей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звика
ють до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві».
На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків «експро
пріації» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.
Найважливішими їхніми жертвами стали: Тадеуш Голувко (1913) — широковідомий
польський прибічник польськоукраїнського компромісу; Еміліан Чеховський
(1932) — комісар польської поліції у Львові; чиновник радянського консульства у
Львові Олексій Майлов (1933), убитий у помсту за голодомор 1932—1933 рр. на
Радянській Україні; Броніслав Перацький (1934) — польський міністр внутріш
ніх справ, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію 1930 р. Було здійс
нено багато замахів на українців, які не погоджувалися з політикою ОУН. Най
більш відомим із них стало вбивство в 1934 р. авторитетного українського педагога
Івана Бабія.

Але політика насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН. У 1930 р. ко
мандира її бойового загону Юліяна Головацького застрелив агент поліції. Через рік
за вбивство урядника під час однієї з «експропріацій» повісили двох молодих робіт
ників Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Після вбивства Перацького у 1934 р.
польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь
крайовий провід ОУН у Галичині, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебе
дя, котрі організували замах. На судових процесах, активно висвітлюваних у пресі,
ці молоді провідники отримали тривалі терміни ув'язнення в концтаборі Береза
Карту зька. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, яких схопили в той
час.

Ці події — лише частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в
організацію проникла поліція, чого й належало сподіватися, оскільки ОУН стала
проводити масові вербування. Ще більш деморалізуючим фактором була кри
тика ОУН з боку своїх же українців. Батьки обурювалися з того, що організація

штовхала малоосвічених підлітків до небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася
трагічно. Громадські, культурні та молодіжні організації засудили намагання ОУН
підпорядкувати їх собі. Легальні політичні партії звинувачували інтегральних націо
налістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності
українців. «Аморальність» ОУН гостро засудив митрополит Шептицький. Взаємні
закиди й звинувачення свідчили про тертя між двома поколіннями — батьків у ле
гальному «органічному» секторі та їхніх дітей у революційному підпіллі.

Конфлікт між поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. Зза
кордону керівництво рухом здійснювало виховане в більш «цивілізовану» довоєнну
добу, загартоване роками й досвідом старше покоління Коновальця та його сорат
ників із 1917—1920 рр., таких як Дмитро Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сці
борський та Роман Сушко. Хоч вони до певної міри сумнівалися щодо окремих так
тичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані конт
ролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи насильства, Коновалець та його штаб, од
нак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних
країн; особливо Німеччини.

Підлеглий їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Ми
кола Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич,
навпаки, тримався тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки тро
хи за 20, і вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече
хизування перед режимом породило в них схильність до насильницького, героїчного
типу опору, а відносна поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших ко
лег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося після того,
яку 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув'язнено у концтаборі Береза Картузька,
у зв'язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зра
ди деяких членів закордонного проводу.

Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстер
ності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським
агентом у Роттердамі стало дошкульним ударом для руху інтегральних націона
лістів. Відтак напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого
й загальновизнаного вождя. А те, що попри всі ці невдачі організація не лише уник
ла розвалу, а й продовжувала зростати, є промовистим свідченням відданості, дина
мічності та дисципліни її рядових членів.

Українці під владою Румунії

Іншою країною, котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну кількість укра
їнців, була Румунія. За румунською статистикою, у 1920 р. в її межах проживало
близько 790 тис. українців, що складали 4,7 % населення. Українці утворювали три
виразних підгрупи. Перша — близько 450 тис. чоловік — мешкала в південно
східній частині країни, у колишній російській провінції Бессарабія (нинішня Молдо
ва), що мала вихід до Чорного моря. У 1919 р. під Хотином ці бідні селяни підняли
повстання проти румунського уряду, яке очолили більшовики, але після його по
разки їхня політична активність занепала. Інша невелика група українців прожива
ла на колишній угорській території Мараморош і також була політичне малоактив
ною. Третю й найбільш діяльну українську громаду складали близько 310 тис. ук
раїнців Буковини. Румунська окупація призвела їх до глибокого політичного за
непаду. Під владою Австрії Буковина була автономною провінцією, а українці — її
найчисельніша національна група — мали порівняно сильне політичне представ
ництво у Відні, широке місцеве самоуправління, розвинену систему україномовного
шкільництва. Все це було втрачене з анексією цього краю Румунією. Із спільності,

котра з усіх західних українців користувалася найбільшим сприянням, буковинці
стали найбільш гнобленими.

Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть
Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій що
до Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визна
ти українців за окрему націю. В освітніх заходах 1924 р., скерованих на румунізацію
шкіл, українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну
мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край
уже розглядали як одну з румунських провінцій.

Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на
три періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928 р., румунський уряд запро
вадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впо
рядкованої конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і руму
нізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговта
лися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з при
ходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітар
ного правління.

За таких обставин лише в короткий період між 19'28 та 1938 рр. можна було ду
мати про відродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика
буковинська спільність реагувала на румунське правління подібно до своїх співвіт
чизників у Польщі. Старші за віком і краще соціальне влаштовані, її представники
схилялися на користь «органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відно
вили культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки та органи
преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть утворили Укра
їнську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію й багато інших українських
організацій було розпущено. У середині 30-х років сформувався «революційний»,
або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем
і Денисом Квітковським. Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у
Галичині, ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі
студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній бу
дові вона виявилася єдиною на Буковині українською організацією, що не тільки ви
тримала репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм.

Українці в Чехословаччині

Описуючи в основному гнітючі умови існування українців у міжвоєнний період,
відрадно вказувати на один, хоч і крихітний, уламок цього народу, доля якого в цей
час значно поліпшилася: це були українці Закарпаття. Ізольовані від співвітчизників
Карпатськими горами, карпатоукраїнці (або русини, як вони продовжуваній нази
вати себе) були найменш розвиненими у політичному, соціально-економічному й
культурному відношенні. Коли падіння АвстроУгорської імперії поклало кінець ма
дярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від
насильницької анексії інших західноукраїнських земель об'єднання Карпатської
України з Чехословаччиною було добровільним. Унаслідок підписаної в м. Скрентоні
(штат Пенсільванія, США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігран
ти з Закарпаття погодилися на включення спосї батьківщини до складу нової чесь
кої держави за умови надання їй автономії.

Дата добавления: 2015-07-10