Україна у XX столітті 2 страница

Проте незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та біль
шовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за на
сильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що україн
ці пропускають козацькі війська через свою територію,, дозволяючи їм зосередити
ся на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух. Тим часом на Ук
раїні більшовики зазнали кількох політичних невдач. У грудневих виборах до Все <
російських Установчих Зборів, пізніше розігнаних більшовиками, українські партії
отримали понад 70% голосів, тоді як більшовики — лише 10 %. Ще відчутнішою бу
ла 'їхня невдача на Всеукраїнському з'їзді Рад, якийвони самі скликали 17 грудня в
Києві й який сподівалися поставити під свій цілковитий контроль. Але українські
партії закликали на з'їзд своїх прибічників із села, переваживши близько сотні біль
шовицьких делегатів двома з лишком тисячами своїх. Розлючені члени невеликої

більшовицької фракції покинули з'їзд, переїхали до Харкова, кваліфікували Цент
ральну Раду як «ворога народу» й проголосили створення Радянської Української
Республіки. Одночасно на Україну з Росії почали наступ більшовицькі війська.

Інтервенція більшовиків на Україні. З північного сходу рухалися 12тисячні біль
шовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром АнтоновимОв
сієнком і його кривавим поплічником Михайлом Муравйовим. Проти.них україн
ський військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис.
вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», січових стріль

Німецькоавстрійська інтервенція 1918 р.

ців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та
Декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної
лави.

Тут якраз може виникнути питання: де ж поділися 300 тис. бійців українізованих
загонів, що влітку заприсягнули Центральній Раді? БілЬщість з них повернулися
по своїх селах, зайнявічи «нейтральну» позицію,— між іншим, як і деякі з тих, котрі
лишилися під рушницею. Частина перекинулася до більшовиків. Настрої цих укра
їнських солдатів (що виглядали різким контрастом на тлі героїчних зусиль відносно
невеликої групи людей, кОтрі боролися за Центральну Раду) в основному поясню
валися ефективністю більшовицьких агітаторів. Як зауважив Річард Пайпс, «у перші
місяці громадянської війни все населення було збите з,пантелику, дезорієнтоване й
«не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг
привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих
боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в
українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці
селян, і переконати останніх або не брати участі в боях, або ж приєднатися до біль
шовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до грудня зросли до 40 тис. чоловік.

Іншою перевагою більшовиків на Україні були організовані їхніми прибічниками
майже в кожному великому місті диверсійні повстання проти Центральної Ради. Най
небезпечніше з них вибухнуло 29 січня 1918 р. у Києві, коли російські робітники за
хопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Водночас трохи на
схід від містечка Крути в останній великий бій із силами Муравйова, що наближали
ся, вступили загони Петлюри. Після запеклих боїв українці були змушені відступити.
В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які всі загинули, їхня смерть здобула їм
почесне місце в українському національному пантеоні. Тим часом Центральна Рада,
що засідала вдень і вночі, похапцем прийняла закон про радикальну земельну рефор
йу, тобто націоналізацію великих землеволодінь. Вона видала свій Четвертий і
останній універсал (цей важливий документ хоч і датований 22 січня, фактично було
складено в ніч з 24 на 25), проголосивши, що Українська Народна Республіка розри
ває зв'язки з більшовицькою Росією й відтак стає вільною і самостійною державою.

Угода в БрестЛитовську. Перед лицем неминучої поразки останньою надією
Центральної Ради була чужоземна допомога. Взагалі симпатії Ради схилялися на бік
Антанти, і з самого початку вона наполегливо домагалася визнання її членів, і
особливо Франції. Але реакція Франції, яка рішуче стояла за відновлення «єдиної та
неподільної Росії», була неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 р. виник цілком но
вий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у БрестЛитовську
з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всі народи колиш
ньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти на мирних перего
ворах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого
1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної
Ради з Києва перед військами Мурарйова, її представники у Бресті підписали угоду
з Центральними державами, її сутність зводилася до того, що німці зобов'язалися
надати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею великої кількості про
дуктів для цих держав.

Через кілька днів після підписання угоди в БрестЛитовську німці з австрійцями
розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що
налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики, які, за їхнім же
висло пом, «принесли на багнетах з півночі радянську владу» і які протягом свого не
тривалого перебування встановили у Києві царство терору, були змушені тікати. Але
це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 бе
резня всі палко вітали.

її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України.
Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни
не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націо
налізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду
за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець
до молодих і малоспроможних політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони
швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апа
рату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували го
лодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціа
лістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді ук
раїнські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна
Рада. слЯдала конституцію Української держави до зали ввійшов німецький загін і
розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала — без усякої спроби за
хищатися.

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним
чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач.
З огляду на слабкість і дискримінованість української інтелігенції до революції, по
літичну її недосвідченість створення і зміцнення Центральної Ради було безпереч
ним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті поклала край поширеним сумнівам
щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське пи
тання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки
зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж
хтось міг сподіватися.

Вона також узяла гору над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися
по допомогу до Росії. Прагнучи створити демократичний парламентський устрій,
Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що ситуація ви
магала жорсткості дій. Вражаючим прикладом цієї відданості стало надаяня єврей
ській меншості широкої культурної автономії — попри найсуворіщу критику з її бо
ку українського уряду. Цей крок Ради став прецедентом на майбутнє. Але чи не най
більш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, що, вперто висуваючи
вимогу українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканий
принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і біль
шовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови» російського
політичного мислення.

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. До найважли
віших її причин належала відсутність двох головних опор державності, а саме — боє
здатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Центральна Рада
не могла утримувати зв'язки з губерніями та селом, де зосереджувалося найбільше
її можливих прибічників. Не меншої шкоди завдавала й відсутність згоди щодо того,
яку політику проводити. Це з усією драматичністю виявлялося в гострій ворожнечі
між Винниченком і Петлюрою — двома провідними міністрами в уряді. Винниченко
доводив, що Центральній Раді слід проводити суспільне радикальнішу, ніж у біль
шовиків, політику, щоб виправдати сподівання мас на докорінні зміни. Тим часом
Петлюра вважав, що слід приділяти більшу увагу будівництву інститутів національ
ної державності. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала
її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

І все ж, як пише Джон Решетар, у кінцевому рахунку поразку Центральної Ради
зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фак
тично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу фор

мування нації. Через репресивний характер царського режиму та соціально-еконо
мічні особливості українського суспільства більшість освічених людей на Україні бу
ли або росіянами, або русифікованими. Український рух ще не проникнув у міста,
й ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників ви
ступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо настроєних
проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організа
ції та укомплектування армії й адміністративного апарату української держави. На
явні ж люди були молодими й недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі —
35, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії — соціалістіврево
люціонерів) — 25, Миколі Шрагу (що замінив М. Грушевського на посаді голови
Центральної Ради) — 22 роки. Усвідомлюючи нестачу людських і матеріальних ре
сурсів, член Центральної Ради Сергій Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи
це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумніву, розчарує їх. З огля
ду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зу
силля Центральної Ради, Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були бо
гами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Гетьманщина

Анархія

Директорія

Більшовики

Боротьба на заході

Розв'язка

Перемога більшовиків

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську вій
ну. Минули ейфорія, почуття солідарності, масові демонстрації, бурхливі зібрання
й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій і безжальній
війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні пре
тенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи, хто і яка
форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового
жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому полі
тичному мисленні. Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викли
кала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збе
реження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність
стала їхньою метою. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої
імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досяг
нення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, праг
нула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним роз
ташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Ук ,
раїна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни.

Гетьманщина

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли револю
ція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних
селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників,
вищих прошарків чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Авст
рійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити
вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домови
лися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з геть
маном Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимо
нархічними традиціями, пов'язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні зем
левласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив вій
ськовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З почат
ком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада
відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського опол
чення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа,
який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав но
вий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати
«соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

'29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який з усієї
України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили геть
маном, закликавши його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Того ж дня він
разом із прибічниками оголосив про встановлення «Української Держави» (на від
міну від «Української Народної Республіки» Центральної Ради). Нова держава грун
тувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо
характерно, диктаторських засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські
права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Павло Скоропадський

Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація великих ма
єтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію громадянкозаків (які
фактично були заможними селянами), сподіваючись, що вони стануть основною
соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічі широкі прерогативи самого
гетьмана: йому належало виняткове право видавати всі закони, призначати кабінет,
управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею
'' країни. Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того фак
ту, що влада на Україні практично належала німцям, а не українцям.
«' Як цього належало чекати, українські діячі, більшість яких були соціалістами й
членами Центральної Ради, різко негативно поставилися до гетьманської держави.
Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців,

майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися
при формуванні кабінету до людей, не пов'язаних з українським рухом, тим самим
давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справж
ній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем'єрміністром Федором Лизо
губом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український
діяч — міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, про
те він включав ряд талановитих адміністраторів.

За якихось кількамісяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний
апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених ад
міністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або
земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними
чиновниками — переважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправда,
труднощі виникли при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували
створення великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому
впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю)
поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

Якщо Цегітральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеч
чиною, АвстроУгорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася
посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована
на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня
1918 р.) та на безплідні суперечки з АвстроУгорщиною навколо питання про анек
сію східногалицьких земель та Холмщини.

Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закла
дів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україно
мовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано
близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовт
ні в Києві та Кам'янціПодільському відкрилися два нових українських універси
тети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн томів.
Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Ака
демії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі
здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції.

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти,
а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем
висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола
друзів, яких собі вибрав гетьман. Поперше, його компрометувала залежність від
німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. Подру
ге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впро
ваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопу
лярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою ні
мецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі
землі. Потретє, багато українців вважали, що Скоропадський.занадто прихильний до
росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем ста.
більності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колиш
ньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Ро
сію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували, свого несмаку
до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії
кадетів..

Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В се
редині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє не
схвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як «залізничники,
телеграфісти, селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, назва
ний Українським народним державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко.

Антигетьманський курс узяла інша впливова організація — Всеукраїнський зем
ський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропад
ським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики,
та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уря
ду, що конфіскував їхній врожай, Повернув землю багатим поміщикам і послав у їх
ні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить
значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися загони

Українська Сірожупанна дивізія

озброєних селян (зброя тОді була легкодоступною) на чолі з ватажками з міс
цевих жителів, що часто булианархістськц настроєними і яких на козацький кшталт
називали отаманами або батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів:
зокрема у Звенигородському й Таращанському повітах Київської губернії селянське
військо в ЗО—40 тис. чоловік, споряджене двома артилерійськими батареями й
200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис. чоловік. На початку серпня більшо
вики України зробили спробу підняти повстання, та за два дні зазнали поразки че
рез відсутність підтримки народу.

На початку осені стало очевидним, що Центральні держави отот програють війну.
І тут гетьман був змушений піти на поступки. Але наприкінці жовтня нова спроба за
лучити до кабінету видатних українських діячів провалилася. Кидаючись із боку в
бік у відчайдушних пошуках підтримки, Скоропадський пішов на останній ризик:
'14 листопада 1918 р. він призначив новий кабінет, що майже повністю складався з
російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов'язався об'єднати
Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Цей суперечливий
крок було зроблено з метою завоювати підтримку настроєних проти більшовиків ро
сіян та переможної Антанти. Того ж дня українська опозиція утворила альтерна

тивний уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — Винниченком
та Петлюрою — й відкрито проголосила виступ проти гетьмана.

Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі селян' під
проводом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва, що слугувала шта
бом антигетьманських сил. Незабаром це сповнене ентузіазму, але слабко дисцип
ліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис. чоловік. Ще важливішим стало те,
що на бік Директорії перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана, як, зокрема,
січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця й начальника його штабу Анд
рія Мельника та Сірожупанна дивізія, збільшивши таким чином кількість її регуляр
ного війська до 40 тис. 21 листопада повсталі оточили Київ, і після тривалих перего
ворів з метою забезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили місто,
забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорії тріумфально вві
йщли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.

Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада
перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла
здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого
прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином
підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Украї
ні,— питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба
відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економіч
ного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського.
В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму
рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак,
змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за
формою, але московський за змістом».

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Ли
пинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й на
віть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників знач
но русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприя
ло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелі
генції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто за
можних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на
думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктив
ніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він
називав національне свідому українську інтелігенцію.

Анархія

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна краї
на не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської бороть
би, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних
армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анар
хістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти
розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із
зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подава
лися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом
різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енер
гію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було лег
ко заволодіти, але неможливо управляти.

Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає
одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми уря

дами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості при
дбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будьякий уряд, що міг задоволь
нити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його
сподівання, се пянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин
усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що по
ставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієї
громадянської війни.

Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у
нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Украї

мал.Нестор Махно зі своїм штабом

ні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозаць
ким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків,
ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборо
нити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класо
вого ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно
до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе
самі собі були законом.

Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де
жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і
Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік
на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Ін
ший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий
анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від
35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.
Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комуні
д каціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була
' влада зброї.

Директорія

Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного
повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки.
Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабі
нет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевид
ністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики»
на зразок Грущевського, а молоді.

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те,
що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й поряд
ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних поло
жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі при
ватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'я
зання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а
також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову бур
жуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як пред
ставницький і законодавчий орган держави.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з
усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що
через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося
до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли
помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися
ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада
вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе
рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис
кавку». Ца це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу
ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен
тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти
тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по
вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет:
соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах во
рожнечу і безладдя.

Дата добавления: 2015-07-10