Розвиток культури

В історії української культури період з 1861 по 1914 р. був надзвичайно плідним.
Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним і політичним змінам, які
відбувалися в цей час, з'явилися творчі сили, що попри урядові репресії досягли
насправді чудових здобутків. Вибух творчої снаги спостерігався у житті всієї імпе
рії — цей період часто називають срібним віком російської культури. Енергія, що за
родилася в Петербурзі та Москві, без сумніву, справляла стимулюючий вплив на
Україну. Те, що з'являлося в науці, літературі й мистецтві Росії та України, гідно
перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Західній Європі. Однак, як і багато
іншого в Російській імперії, розвиток культури на Україні був явищем контрастним:
у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, систе
ма якої ставала дедалі розгалуженішою, й був за своїм культурним розвитком на
європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьмен
ною і далекою від культури.

Освіта. Якщо у XVIII ст. рівень загальної освіти українців був предметом їхньої
гордості, особливо на Лівобережжі, то в XIX ст. він став просто жахливим. Про
масштаби цієї катастрофічної деградації свідчить такий факт: якщо в 1768 р. у трьох
найбільших волостях Чернігівської губернії одна початкова школа припадала на кож
них 746 жителів, то у 1876 р.— вже на 6750. До занепаду освіти насамперед спричи
нилися впровадження кріпосного права та переконаність уряду і дворян у тому, що
освіта кріпакам не потрібна. Ті ж початкові школи, що діяли у XIX ст., були переваж
но церковнопарафіяльними, і їхнє існування залежало від внесків зубожілого
селянства.

Становище дещо поліпшилося після скасування кріпацтва в 1861 р. і особливо у
1870-х роках, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяли на себе зем
ства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних погля
дів і покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удоско
наленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували
такі дисципліни, як математика, історія, географія.

Підвищився також рівень вчителів, багато з яких були ідеалістично настроєни
ми університетськими випускниками. Проте й надалі тут лишалися серйозні пробле
ми. Оскільки навчання було необов'язковим, близько двох третин селян замість
школи посилали своїх дітей, працювати в поле. Незважаючи на заклики земств та ви
кладачів уряд відмовився дозволити навчання в початкових школах українською
мовою, виразно дискримінуючи тим самим українських учнів. Нарешті, на Право
бережжі, де земства з'явилися аж у 1911 р., покращення в освіті були мінімальними,
а культурний рівень цього краю — найнижчим у всій Європейській частині Росії.
Звісно, рівень письменності на Україні був неоднаковим: якщо серед сільського насе
лення лише близько 20 % вміли писати й читати, то в містах ця цифра сягала 50,
а серед робітників Києва і Харкова —аж 60 %.

Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали голов
ним чином гімназії, їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс,
інші — неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де
велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших —
сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно

впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське міс
то й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налі
чувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.

Із заснуванням у 1865 р. Одеського університету число університетів на Україні
зросло до трьох. Загальна кількість студентів у них збільшилася з 1200 у 1865 р.
до 4 тис. у 1890-х роках. Значних змін також зазнав соціальний склад студентів:
у 1865 р. понад 71 % із них були дворянськими синами, а в 1890-х роках понад
60 % — дітьми священиків, міщан і купців. Нарешті, у 1878 р., доступ до університе
тів отримали жінки. В останні десятиліття XIX ст. в університетах України, що
славилися своїм високим престижем, найважливішими аспектами життя поряд з ака
демічними були й політичні. У 1884 р. уряд, стурбований тим, що університети слу
жать сприятливим середовищем для радикалів, суворо обмежив їхню автономність,
що спричинилося до хвилі студентських страйків та інших акцій протесту. Після
1905 р. українські студенти почали кампанію за впровадження в університетах
українознавчих дисциплін. На 1908 р. вони досягли певних успіхів у Харківському та
Одеському університетах, де, крім викладання українських курсів, було засновано
й кілька українознавчих кафедр. Викладацький же склад Київського університету,
відомий своєю консервативністю, затято відмовлявся погодитися з вимогами україн
ців. Коли всю імперію охопила післяреволюційна реакція, були скасовані навіть ті ук
раїнські курси, що були у Харкові та Одесі.

Наукові досягнення. З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями
початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафі
зичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до
позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та
суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських універ
ситетах надавали великого, значення лабораторним дослідам, які стимулювали ви
кладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особ
ливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія,
а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на
противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести
до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.

До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні,
належать М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов —
оригінальний ученийхімік із Харківського університету, О. Люпанов — математик
із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався
Чарльз Дарвін, 1. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві
першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України
і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частко
во пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких
вищі учбові заклади були куди доступнішими.

Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків,
що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був
Володимир Антонович — людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із
багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих укра
їнських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та
Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та
Михайло ВолодимирськийБуданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій
вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізня
лися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших
галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге
та Михайло ТуганБарановський, мовознавець Олександр Потебня.

Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, ко
місії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. 'Очолювана
протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з
1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого Украї
ни. У 1873 р. історичне «Товариство НестораЛітописця» зайнялося вивченням
української історії, а у 1882 р. українофіли «Старої громади» заснували «Киевскую
Старину» — цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після
революци 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої
наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись україн
ською мовою. Кількість його членів швидко росла —з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до
161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських
книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були
україномовними.

Розвиток літератури. Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й
розцвіла — незважаючи, а може й у відповідь, на репресії, які позначили період з
1876 до 1905 р. Із зростанням числа випускників університетів збільшувалися також
кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса надавала східноукраїн
ським письменникам широкі можливості обминати царську цензуру. Далеко позаду
лишилася пора, коли українська література початку XIX ст. спиралася на купку ав
торів і читачів. Свідченням цього стали урочистості навколо відкриття пам'ятника
1. Котляревському в Полтаві у 1903 р., в яких взяли активну участь тисячі пред
ставників української інтелігенції та десятки західноукраїнських письменників.

До бурхливого розвитку української літератури також спричинилося успішне
освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав
романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури по
чатку XIX ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності
народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної
мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт.
та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Черни
шевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій
Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло «мистецтво задля мистецтва»
втратило будьякі виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття
зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню,
письменники звернулися до нового літературного методу — реалізму.

Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на жит
ті селян, український реалізм нарешті сягнув за межі етнографічності, розпочавши
дослідження соціальних і психологічних проблем. Одним із перших письменників
реалістів був Іван НечуйЛевицький, котрий описував зміни в українському селі
після скасування кріпацтва. У прозі НечуяЛевицького часто проступало відчуття
зрадженості, гіркого здивування з того, що замість полегшення жити ставало дедалі
тяжче. Один із героїв його повісті «Кайдашева сім'я» питає: чому світ Божий
такий гарний та веселий, а життя людей таке страшне? Причиною надзвичайних
злиднів, темноти, забобонів і морального занепаду на селі була, на думку Нечуя
Левицького, величезна нерівність між багатими й бідними, насаджена чужим вій
ськовобюрократичним «московським» режимом і особливо його системою освіти.

Ще проникливіший опис життя селян дав Панас Мирний (Рудченко). На від
міну від НечуяЛевицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а гли
боко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину несправедли
вість. У повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» він простежив, як зло породжує
зло. Герой твору — чесний, але бунтівний селянин Чіпка — у відповідь на образи,
гноблення та обман відкидає свої традиційні цінності, перетворюючись на запеклого

бунтаря, моральний нігілізм якого проривається у фразі: «Якби я міг, то знищив би
весь світ... щоб натомість постав новий і кращий». Іншим представником реалістич
ного напряму був Анатоль Свидницький, який в романі «Люборацькі» простежив
вплив на кілька поколінь української священницької родини чужої культури, зокрема
польської та російської.

Набагато складніше класифікувати численних поетів цього періоду. До найвидат
ніших із них належали Степан Руданський — письменник надзвичайно талановитий,
що прославився своїми дотепними, гострими й афористичними «співомовками», Лео
нід Глібов — автор популярних байок, Павло Грабовський, який за свої вірші, спов
нені ненависті до царського режиму, був засуджений до заслання в Сибір, де він
провів більшу частину життя.

З появою на зламі століть нової генерації авторів чимраз частіше робляться
спроби піти далі негнучких утилітарних меж реалізму й удатися до модерністських
прийомів в описі особистих переживань. Найяскравіше цей підхід відбився у твор
чості двох провідних літературних постатей Східної України цього періоду — про
заїка Михайла Коцюбинського та поетеси Лесі Українки. В повісті «Фата Морга
на» Коцюбинський торкається традиційної теми соціальних злиднів на селі. Проте
висвітлюється вона у надзвичайно новаторський спосіб. Вживаючи слова, подібно
тому, як художникімпресіоніст користується фарбами, він створює відчуття три
вожного й напруженого чекання, що приводить людину до стану жаху, ненависті й
паніки. В повісті «Тіні забутих предків» описується реальний і міфічний світ гуцуль
ського села, невпинна взаємодія між свідомим і підсвідомим у людині.

Лариса КосачКвітка, що писала під псевдонімом Леся Українка, народилася
в одній з найкультурніших родин на Україні: її матір'ю була відома письменниця
Олена Пчілка, її дядько — славетний Михайло Драгоманов, серед родичів були
композитор Микола Лисенко та драматург Михайло Старицький. Блискуче освічена
жінка, яка, крім української та російської, володіла французькою, іспанською, англій
ською, німецькою, грецькою та латинською мовами, а також відвідала не одну країну
Європи, вона потерпала від тяжкої недуги, що сповнювала кожен день її життя
стражданням.

Тому гідними подиву є надзвичайно надихаюча сила, енергія й оптимізм, якими
промениться її глибока й витончена поезія. Ці настрої, зокрема, виражені у вірші
«Сопїга 5рет хрего» («Без надії сподіваюсь»). У ранніх ліричних збірках Лесі Укра
їнки, наприклад, «На крилах пісень» та «Думи і мрії», ще відчувається вплив Т. Шев
ченка. Та поступово поетеса звертається до нових мотивів, що не замикаються
на суто українській проблематиці, а свідчать про її бажання охопити загально
людські проблеми. Цей новий підхід виявився в «екзотизмі» її поезії, опертої на теми
Стародавньої Греції, Палестини, Єгипту, революційної Франції та середньовічної
Німеччини, а також у порушенні таких проблем, як конфлікт між владою та свобо'
дою, суперечлива природа кохання, взаємини між поетом і народом. Драматична пое
ма «Лісова пісня» із вражаючою художньою силою описує конфлікт між високим
ідеалом і похмурою дійсністю.

Іншим прикладом відходу від орієнтованого на селянське життя реалізму була
творчість Володимира Винниченка — чи не найпопулярнішого українського письмен
ника й драматурга дореволюційної доби. У таких ранніх реалістичних творах, як
«Голота» й «Краса і сила», він змальовує життя мешканців провінційних містечок
та наймитів у світі відмираючих сільських звичаїв і занепадаючої моралі. Більш нова
торським було його висвітлення таких надзвичайних для української літератури
героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні (хоч і дещо штуч
ні) ситуації, як, зокрема, в романі «Зіна». Однак найулюбленішою для Винниченка
є постать егоїстациніка (з найбільшою силою зображена у «Мемуарах кирпа
того Мефістофеля»), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен

на будьякий злочин за умови, що його вчинки відповідають його почуттям, пере
конанням і волі.

Якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників — Василя
Стефаника, Ольгу Кобилянську та неперевершеного Івана Франка, стане зрозумілим,
що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література була пред
ставлена авторами, які вражали різноманітністю таланту. Так на зламі століть укра
їнська література, яка ще покоління тому виборювала собі право на існування,
посіла належне місце серед великих слов'янських літератур.

Театр. Особливо популярною цариною української культури того періоду був
театр. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в українську етнографію,
він пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу. Вирішальним чинни
ком його розвитку й однією з небагатьох поступок режиму українському рухові
став дозвіл користуватися на сцені українською мовою, що його дав уряд у 1881 р.
Завдяки цьому театр залишався єдиним середовищем, у якому українська культура
могла розвиватися більшменш вільно, тому він швидко зосередив у собі велику
творчу енергію. Вплив театру виходив за художні рамки, оскільки в душі багатьох
українців іскра національної гордості й самосвідомості часто спалахувала саме під
час перегляду п'єси, що талановито виконувалася рідною мовою.

У 1881 р., майже одразу після рішення уряду, Марко Кропивницький заснував
у Єлисаветграді перший професійний український театр. Через рік трупа налічу
вала 100 акторів. У 1890-х роках існувало принаймні п'ять професійних труп, що ви
ступали по всій імперії; кожна з них могла похвалитися репертуаром від 20 до 30 п'єс.
Театр, без сумніву, далеко відійшов від того стану, в якому він перебував у 1860-х ро
ках, коли міг спиратися лише на кілька українських п'єс, як, зокрема, «Наталка Пол

тавка» 1. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та «Запорожець за Дунаєм»
1. ГулакаАртемовського.

Заслуга швидкого розвитку театру належить таким талановитим, енергійним та
підприємливим діячам, як Старицький, Кропивницький, і видатній родині То
білевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана КарпенкаКаро
го, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив
власну трупу, а й був видатним актором, режисером і організатором, а Карпенко
Карий — ще й драматургом. Провідною «зіркою» українського театру була Марія
Заньковецька.

В ідеологічному, культурному, а також економічному та соціальному відношен
нях кінець XIX ст. був періодом наростаючих змін. Традиційний устрій починав
розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів.
Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції
ідеологією. На Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії —
націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення
набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів усвідомили, що
національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути
поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало українських соціалістів ро
зуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься су
спільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукра
їнців. Намагання (зокрема РУП) поєднати ці дві ідеології не дали взаємоприйнят
них результатів, і зі вступом українців у XX ст. ця проблема лишалася нерозв'яза
ною.

Дата добавления: 2015-07-10