Українофіли

Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в 1847 р. КирилоМефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смерті у 1855 р. архіконсервативного Миколи 1. Звільнені із заслання Микола Костомаров, Василь Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з'їхалися до Петербурга, де до них приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з них зайняли відповідальні посади, наприклад, Костомаров став відомим професором історії) згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану громаду. Аналогічні громади української інтелігенції до кінця століття слугуватимуть тиглями українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльності громада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Костомаров і Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труднощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву «Основа». Його фундаторами були два багатих українці

Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячного існування «Основа» виступала засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенція столиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримували розвиток української культури. На публічних читаннях часто з'являвся Шевченко разом із такими велетнями російської літератури, як Іван Тургенєв та Федір Достоєвський. Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєвського. Тургенєв переклав російською мовою сповнені розпуки оповідання Марка Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на російського читача був подібний тому, що справила «Хатина дядька Тома» письменниці Херріет Бісер-Стоу на американців. Узагалі представники як української, так і російської інтелігенції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося переважно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька сотень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. У період між 1859 і 1862 рр. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в яких навчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливіша риса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категорію прибічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхній клас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським вбранням і трималася українських звичаїв, називали хлопоманами. Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з польським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади,
поринувши у справу просвіти селянства, їхнє почуття обов'язку перед народом
відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що
користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому,
щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його влас
ні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутріш
нього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родини
спольщеної української шляхти, опублікував в «Основі» свою знамениту «Сповідь».
У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або «повернути
ся» до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися
компенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними па
разитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можли
вість, Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визнач
ним провідником українського руху. Значний внесок в українську справу зробили
й такі його товариші, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський
та Костянтин Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова
та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки
їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже
традиційні царини етнографії, філології та історії. На зразок хлопоманів вони стали
вбиратися, як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу,
спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмов
ляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козаць
кий одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани їй старшини,
а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні

прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене
політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо
му українському стало відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри.
У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всього
неросійського, уряд і навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росії
потенційно смертельну загрозу становить український рух, і виступили проти украї
нофілів. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такі невинні речі, як носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трактувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро Мілютін зайшов так далеко, що попереджав царя про наміри хлопоманів буцімто утворити самостійну українську державу.

Частина російської преси на чолі з такими урапатріотичними газетами, як «Вестник ЮгоЗападной России», «Киевлянин» та «Московские ведомости», розпочала злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. Незабаром чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора дивилися на українофілів прихильно як на прибічників невинного барвистого регіона лізму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаблення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антонович
і 20 учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи росій
ську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що всякі «розмови про
сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорис
ний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутріш
ніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських науко
вих, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским
наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ні
коли не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено,
перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж через
репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На по
чатку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура—слабшати,
а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор
Київського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановитих
помічників, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подо
линський, таємно утворили «Стару громаду», що дістала таку назву, аби відрізнити її
старших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від нових громад, що
також з'являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли знову зосереди
лися на неполітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення
Російського географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напів
офіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали ви
давати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські докумен
ти. У 1875 р. «Стара громада» придбала російську газету «Киевский Телеграф»,
перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові
національної культури. Щоб обминути ці обмеження. Куліш, Кониський, Драго
манов та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню
україномовну пресу, й особливо газету «Правда», для поширення поглядів, забороне
них у Росії. В 1873 р. за допомогою аристократки Лизавети СкоропадськоїМилора
дович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фінансували
створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке через кілька
десятиліть (уже під назвою «Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка») стало не
офіційною українською академією наук.

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це часто
трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середо
вищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло
Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли
перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалеж
ності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють анти
російську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австронімецька
змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комі
сію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і пуб
лікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші
мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі),
а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проро

сійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити
викладання в початкових школах будьяких дисциплін українською мовою, вилучи
ти із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофі
лами, замінити вчителівукраїнофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала
ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драго
манова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух
ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєв
ським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв
усі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ста
вив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незва
жаючи на досвід 1863 р., українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітич
ною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами, вони уникнуть репре
сій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Куліш навіть
розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно високі політичні здібності
державотворців, які не властиві українцям, про що свідчить уся їхня нещаслива іс
торія. Тому, на думку Куліша, було природним і навіть корисним лишатися у складі

Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте,
вважав він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором обдаро
ваніші від росіян. Тимто українці цілком логічно мали лишити політичну сферу для
росіян, зосередившись на діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак
Емський указ розбив сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українською
культурою й російською політикою запанує принцип «живи сам і не заважай іншим»,
і змусив його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею україн
ського культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров — після 1876 р. став
висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав:
«Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живуть
українці», тепер радив своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Інші
провідні українофіли, такі як Антонович і Житецький, виступили за компроміс.
Продовжуючи обстоювати ідею розвитку культурної самобутності українців, вони
наголошували при цьому, що це не має спричинятися до відмежування українців
від благотворного впливу російської культури та імперії. Вони вірили в можливість
бути відданим одночасно і своїй «вужчій» українській батьківщині, й «ширшому»
всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші,
такі як Борис Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українця
ми, намагаючись звести до мінімуму зв'язки України з Росією. Але вони не мали
конкретної реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських
репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики
й навіть визначення природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значні
труднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували по
требу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драго
манов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідео
логічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої
підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її пред
ставників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському
контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дво
рянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні
традиції користувалися повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм бать
ка Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання' в Ки
ївському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим
прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших
у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра
гоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікави
тися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже,
в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину,
а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного
та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських
країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух
дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні
питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» —
пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відпо
відали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні
інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріо
том України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за ві
докремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обме
ження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхідне
реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (ство
рених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед
на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з най
кращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкі
на про те, що «все славянские ручьи сольютея в русском море». У своїй відомій статті

«Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не д,ля України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною». Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У період репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши натомість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі «Старою громадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис, присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український часопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Порядз національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикальносоціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативні шими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закарпаття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої української соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм.
Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарськийнапівукраїнський еко
номіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також
відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер
широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний
Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Дра
гомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та
в Галичині.

Російський революційний рух на Україні.

У 1870ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне
становище селян не поліпшилося й самодержавство не виявляє ніяких ознак готов
ності до подальшого компромісу. У суспільстві поширювалося розчаруван
ня. Це спричинилося до зростання у середовищі інтелігенції радикальних настроїв
і готовності зробити все для знищення старого ладу. Словом, назріли сприятливі
обставини для появи революціонерів.

На кінець XIX ст. соціальний склад інтелігенції, з якої виходила більшість рево
люціонерів, зазнав помітних змін. Здійснена після реформи лібералізація освіти
означала, що дворянство вже не складатиме переважної більшості студентів універ
ситетів, а відтак і інтелігенції. Тепер до університетів вступали сини міщан, священи
ків, дрібних чиновників, козаків і навіть селян. У трьох університетах України —
Київському, Харківському та Одеському — в 1895 р. вони складали близько полови
ни усіх студентів. Це середовище різночинців надавало новій інтелігенції певних
позакласових рис, що дещо зменшувало її відчуженість від мас.

Але попри зростання в кінці XIX ст. університетів інтелігенція продовжувала
лишатися крихітною часткою суспільства. У 1895 р. на Україні налічувалося лише
близько 5 тис. студентів. А революціонери, звичайно ж, становили незначну частку
інтелігенції. Наприклад, у 1881 р. (пік революційної діяльності в імперії) на 100 млн
населення зафіксовано всього 1000 випадків антидержавних дій. Нарешті, револю
ційний рух у сутності своїй був позбавлений національних ознак. Намагаючись ство
рити у боротьбі з царизмом об'єднані «всеросійські» сили, його учасники спочатку
нехтували національними проблемами, а згодом стали дивитися на них як на основну
перешкоду в їхній революційній боротьбі.

Народники. Починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії зви
чайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, які ото
тожнювали себе з народом, а в тих обставинах це значило — з селянами. Це ото
тожнення з селянством та ідеалізацію його, притаманні радикально настроєній інте
лігенції, важко зрозуміти з точки зору чисто раціональних міркувань. Вони значною
мірою виростали з почуття вини, що розвинулося у молодих, ідеалістично настроє
них студентів, які порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею се
лянства. Різновидом підсвідомої компенсації селянинові за його злигодні стала його

ідеалізація. Моральну чистоту, начебто властиву селянинові, інтелігенція виводила
з його тяжкої й чесної праці. На її думку, особливо цінним аспектом селянського
суспільства була община, що, як здавалося, свідчила про відсутність у селянина его
їзму та про його природжену схильність до соціалізму.

Ідеалізація селянства характеризувала не одних лише народників (такий підхід
певною мірою поділяли хлопомани та інші групи інтелігенції), проте виключно
їхньою рисою була рішуча відданість справі революції, яка поклала б початок но
вому справедливому ладові. Першу групу народниківреволюціонерів організував
1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський; подібні групи виникали по всій імперії.
На Україні одну з таких груп заснував у 1873 р. в Одесі Федір Волховський. Вона
налічувала 100 членів. Серед них був і Андрій Желябов — український студент
із селянської родини, який стане згодом одним із найвидатніших революціонерів
імперії. Незабаром у Києві виник невеликий гурток анархістів, що називався «Ки

ївська громада». До нього також входили ті, хто згодом стануть відомими рево
люціонерами: Віра Засудим, Володимир ДебогорійМокрієвич та Яків Стефанович.

Із появою революційних груп між ними розгорілися палкі суперечки щодо
найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов'язаний
з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у
підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший, не такий
популярний спочатку підхід асоціювався з барвистою й харизматичною постаттю
російського анархіста Михайла Бакуніна, який закликав революціонерів до здій
снення насильницьких підбурливих актів, що спровокували б спонтанні масові висту
пи народу. В 1874 р. для Лаврова та його прибічників, здавалося, настав зоряний час,
коли після страхітливого голоду в Поволжі близько 3 тис. народників по всій імпе
рії кинули навчання в університетах і, вбравшись у селянський одяг, пішли на село
встановлювати контакти з народом і готувати його до великого повстання. Проте це
«ходіння в народ», як його назвали, зазнало жалюгідної поразки. Селяни просто
відмовлялися мати справу із чужинцями з міста, перевдягання яких на хліборобів
часто викликало глузування. Нерідко селяни навіть допомагали жандармам виявляти
революціонерів.

На Україні «ходіння в народ» спостерігалося головним чином в околицях Чиги
рина Київської губернії. Народники вибрали саме цей край, оскільки він був одним
із вогнищ кривавого гайдамацького повстання півстоліття тому, сподіваючись, що
тут і досі тліли жарини бунтарства. Хоч цей рух і зазнав невдачі, цікавим його
продовженням стали події, що відбулися у 1877 р., коли Стефанович та його анархіст
ська група, що базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю се
лян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося утво
рити «таємні загони» й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так
звану «чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько 1000 се
лян.

У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них
почали звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген За
славський заснував в Одесі нелегальний «Південноросійський союз робітників»,
що став однією з перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з'явився
ряд інших робітничих гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії,
проте існували вони недовго, а їхній вплив був скороминущим.

Після невдачі «ходіння в народ» деякі з найбільш радикальних народників звер
нулися до ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише на
сильство й терористичні акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця ки
ївської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга
генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольників — сумнозвісна «Народна
воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Суворо конспіратив
на й непроникна іззовні «Народна воля» (серед учасників якої був і Желябов) розпочала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на Олександра II у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію терористів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно, що під час терористичної кампанії 1879—1881 рр. народники виявилися особливо діяльними на Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядових чиновників. Дехто з революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства винайшли такі «південці», як Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич.

Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати «місцевими умовами», тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспільство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати.

Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що виникали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали, що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може минути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосередніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем говорили про «вроджену відразу» українців до общини. Інші революціонери, такі як М. Стародворський із кам'янецьподільської групи, визнавали, що «на Україні справа стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинктом приватної власності». Більше того, на думку Стародворського, схильність українців до приватної власності могла означати, що «Малоросія, ймовірно, стане бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії».

Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтересу до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною пропагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні революційні групи активно співпрацювали з «молодими» громадами. «Старі» ж громади, члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалювали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної напруги між двома поколіннями українофілів.

Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика революційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з українським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді українські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти революцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так революційний популізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до критичного ослаблення українського руху.

Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчаруванням усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж боротися за соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в революційному потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали сприймати ідеї, які пов'язували надію на революцію з новим класом — пролетаріатом.

Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував науково достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні відносини протягом усієї історії людства і в будьякій країні світу.

Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим оптимізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.

Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шанував Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радянські вчені вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостерігалася спочатку, також пояснюється Тим, що в той час іще не почалася широкомасштабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.

Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно приписують Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві він засновує першу російську марксистську групу «Визволення праці» та публікує в перекладі російською мовою праці Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії.

Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою «Російська група соціалдемократів» виникла 1893 р. в Києві, її організатором був Юрій Мельников — росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналомпоширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з'явилися у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, більшість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим — поляків. Це й зрозуміло, позаяк соціалдемократи зосереджували свою увагу на неукраїнському пролетаріаті, проблеми якого важко було зрозуміти орієнтованій на селянство українській інтелігенції.

У Росії розвиток соціалдемократичного руху відбувався повільно. Більшість членів марксистської соціалдемократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її відновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замість зміцнення партії з'їзд спричинився до розколу в її лавах, що відіграло важливу роль для Росії та України. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася непомітною для народів Росії. Щодо царської жандармерії, яка була добре поінформована про діяльність соціалдемократів, то вона вважала всякий рух, що спирався на такі заплутані теорії, як у Маркса, позбавленим шансів на успіх в імперії.

Інші неукраїнські партії на Україні. Зміцнення соціалдемократів змусило мобілізуватися їхніх ідеологічних суперників — народників. У 1904 р. вони створили партію соціалістівреволюціонерів, ідеологія якої являла собою суміш народницьких принципів із марксистськими ідеями, а тактика, як і колись, включала застосування політичних убивств. Нарешті, діяльність радикалів підштовхнула створення партії лібералів, що входили до складу земств і мали за мету встановлення конституційного ладу на зразок Англії чи Франції. У 1904 р. вони заснували «Союз визволення», що згодом став партією конституційних демократів, або скорочено — кадетів. Стурбований появою нелегальних антицаристських партій, уряд намагався відновити рівновагу, підтримуючи організацію таких ультранаціоналістичних проурядових партій, як Російська монархічна партія, а також груп на кшталт «Союза русского народа». Ці ультраправі угруповання, що користувалися всілякою підтримкою православних священиків і називалися в народі «чорними сотнями», спеціалізувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнській агітації на Україні. Заснували тут свої політичні організації й національні меншості. Поляків представляла Польська соціалістична партія, а євреїв — цей найбільш політичне активний і організований серед народів імперії — спрямовували націоналсіоністи та марксистський Бунд.

Російські партії на Україні далеко не завжди складалися лише з росіян. До кадетів і соціалістівреволюціонерів приєднувалося чимало русифікованих та й національне свідомих українців, убачаючи в цих організаціях найефективніший спосіб боротьби з царатом. Навіть в ультранаціоналістичних, антиукраїнських організаціях брало участь багато «малоросів», які змагалися з росіянами у відданості цареві та ненависті до його ворогів.

Російські та неукраїнські партії ставилися до українського руху порізному. Схиляючись на бік децентралізації, соціалістиреволюціонери якщо і не підтримували прагнення українців, то дивилися на них із зрозумінням. Польські соціалісти й особливо сіоністи та Бунд, яких єднали з українцями намагання завоювати собі культурну автономію, часто з готовністю співпрацювали з окремими українськими угрупованнями. З іншого боку, марксистам і передусім більшовикам у тих небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдавалося приховати свою ворожість до українських «сепаратистських» тенденцій.

Українські політичні партії

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайомився з «підривними» ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контрабандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеологій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяльністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для українських політичних організацій. Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців». Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців».Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах української мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію культурної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і незабаром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.

Урештірешт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх українських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За даними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала святкування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письменників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними були святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із Західної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила проте, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,— тобто політичної партії.

Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. Познанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом. До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернівцях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селянин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вдалася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала проблема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Самостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань. До того ж багато її членів стали ня позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціальнодемократичну організацію.

У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Миколою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж (головним виразником їхніх поглядів виступав Мар'ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відкинула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської соціалдемократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно від їхньої національності.

Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало форму ванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропей ським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випадку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група рвала зв'язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто презирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського режиму.

Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розколи, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхновського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю Українську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна частина її членів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціалдемократів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетворитися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціалдемократичну робітничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм.

Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукраїнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціалдемократичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підозрам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Російською соціалдемократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській організації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у критиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань українців добитися автономії в складі Російської соціалдемократичної партії.

Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила поміркованих українців, об'єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р. з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення соціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побоювання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі український рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикальнодемократичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною партією, дуже подібною до російських кадетів.

Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що змушувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.

Революція 1905 р.

Перша російська революція почалася у «криваву неділю» 22 січня 1905 р., коли у Петербурзі поліція розстріляла велику мирну демонстрацію робітників, які йшли з іконами й портретами царя на чолі з попомукраїнцем Георгієм Галоном. Цього дня близько 130 чоловік загинули й сотні дістали поранення. В міру того як в імперії зростали потрясіння та обурення цією подією, змінювались настрої, особливо селян і робітників, до того відданих цареві. Його образ як доброзичливого благодійника було безповоротно заплямовано, і всі з цілковитою ясністю побачили абсолютне банкрутство властей. Загальний гнів проти уряду швидко перетворювався на симпатію до революціонерів, на готовність до протесту.

Протягом наступної весни й літа країну охопила наростаюча хвиля страйків, її апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько 2 млн робітників, із них 120 тис. на Україні. Водночас по селах швидко поширювалася хвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування і спалення маєтків ненависних поміщиків. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим із яких був заколот на панцернику «Потемкин» в одеському порту. Відмовившись виконати наказ стріляти у страйкарів на березі, екіпаж «Потемкина», що складався переважно з українців на чолі з виходцем із Харківської губернії Опанасом Матюшенком, повстав і захопив владу на кораблі. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися до повсталих, був О. Коваленко — один із провідних членів РУП.

В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки. Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дарував своїм підданим усі громадянські права, пообіцявши скликати парламент, або Думу. Йшлося до того, що імперія отот мала стати конституційною монархією.

Вплив революційних подій на Україну. Українському рухові революція принесла два докорінних покращення: вона нарешті поклала кінець ненависній урядовій політиці заборони української мови й дозволила українцям організаційно об'єднуватися. Результати були негайними і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р. існувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося вже 17. Число видавництв із двох підстрибнуло до 17,3 яких ІЗ знаходилися в Києві. Майже в кожному місті з'являлися громади, або українські клуби, як їх тепер називали. По селах поширювалися «Просвіти» — культурні заклади, що створювалися на зразок однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні «Просвіта» виникла наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії в сусідніх селах. Були свої «Просвіти» й у емігрантів на Далекому Сході. Однак навіть у розпал революції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. Ось як це пояснювалося в одному з документів: «Враховуючи, що засоби, якими «Просвіти» намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Великоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної та політичної свідомості малоросійського народу... адміністрація губернії вирішила відмовити в реєстрації українського товариства «Просвіта».

Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі: в Київській губернії їх кількість виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на Поділлі —з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до 50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що із скасуванням обмежень український рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.

Хоч революція застала українські партії, як і всі партії в імперії, зненацька, вони розгорнули активну діяльність, щоб скористатися цим вибухом. Найенергійніше діяла «Спілка» — українська частина Російської соціалдемократичної партії, що підтримувала меншовиків. Особливо успішно вона мобілізувала на страйки та демонстрації селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успіхів у розширенні своєї соціальної бази досягла Українська соціалдемократична робітнича партія (УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибічників, що число членів УСДРП під час революції сягнуло 3 тис., були, напевно, перебільшеними. Однак знаменним кроком в її діяльності й жестом доброї волі щодо єврейського Бунду стала організація кількох загонів у Полтаві та Лубнах для забезпечення порядку і захисту єврейських громад від погромів. Українські ліберали робили мало спроб вийти за межі інтелігенції. Проте з проведенням весною 1906 р. виборів до Державної думи їхній вплив посилився.

Переламний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських партій. Із 497 членів 1 Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни. Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш популярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. Але уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності. Міністр внутрішніх справ Дурново повідомляв Миколу II: «Слід сподіватися, що під впливом революційної пропаганди селяни цієї губернії (Полтавської.— Авт.) приймуть резолюцію про відокремлення України від Росії, що спирається на принцип автономії».

Миколі II так мало припали до вподоби перші спроби парламентського правління, що він скористався своїми прерогативами й розпустив 1 Думу через 72 дні після її скликання. Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консервативних і маєтних класів, цар отримав у складі III і IV Дум ту більшість, яка могла його задовольнити. Як і належало сподіватися, будучи орієнтованими вліво, всі українські партії не потрапили до складу наступних Дум, і українське питання, таким чином, майже цілком ігнорувалося.

Післяреволюційна реакція. У 1907 р., спираючись на консервативну більшість у Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголошено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводилися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повсталих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані вожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним розпускалися українські клуби. Дозволялися лише «Просвіти», діяльність яких зводи лась до постановки п'єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видання, що в такому розмаїтті з'явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови проукраїнізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.

Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верствах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро Струве в 1908 р. написав низку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею «Великой России» й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у роки перед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичного забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського руху як на прибічників «зрадницького сепаратизму», або, вживаючи улюблене слово українофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні українські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.

Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин»,
постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був засно
ваний «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспіль
ну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави
на Україні».

Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівників
земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступи
ли за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні
взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах україн
ський рух захищали такі відомі російські вченіфілологи, як Олексій Шахматов,
Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги укра
їнської автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак

ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російського
суспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першій
світовій війні.

Дата добавления: 2015-07-10