Буковина і Закарпаття

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двох
невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо
жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту
складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра
їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості
практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою
внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт
но відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько
300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній
частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (ІЗ %), німці (8%) та інші
меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими,
в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели
чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до
, використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі
тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована
система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно спри
ятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по
літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія
була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра
ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич
ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню
вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на
нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції.
В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари
ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти
українців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вони
ніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськими
українцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан СмальСтоцький
(професор української мови й літератури у Чернівецькому університеті) та Микола
Василько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві від
ділення галицьких націоналдемократів, радикалів та соціалдемократів. До 1914 р.
Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь
ко ІЗ тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими наці
ональностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції.
У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні
п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком
проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою,
ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мо
ви. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристо
крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили
місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар
патців, які складали майже 70 % всього населення краю, були найбезправнішими
з усіх західних українців.

Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу ж
після 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони
добилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мо
вою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом до
Угорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителівмадярів, оволо
діло чисельно невеликою інтелігенцією й грекокатолицьким духовенством, створив
ши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленої
мадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ,
піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Греко
католицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинила
цей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичини
австроугорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були тра
диційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися україно
фільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський

часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р.
зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури,
саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жаткович
та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст.,
незмінне вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві все
ще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували укра
їнські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети полі
тичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інте
лігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи свої
часто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на велику
частину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контакті
з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяль
ності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели:
сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалі
стично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не
слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борса
лися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а націо
нальна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому про
шарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами,
а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшого
розвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війни
серед західних українців помітне було почуття оптимізму.

Дата добавления: 2015-07-10