Радянська Україна: новаторські 20ті 3 страница

Набагато серйознішу загрозу для УАПЦ являла політика уряду. Занепокоєні
несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї
принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню на Україні дисидентських
церковних груп, що підривали не лише Російську православну церкву, а й її україн

ську суперницю. На початку 1920-х років власті підтримали «прогресивну» групу під
назвою «Активістська Христова церква» — фракцію, що відкололася від патріаршої
церкви. Коли цій групі не вдалося здобути популярність на Україні, власті стали опі
кати новостворену Соборноєпископальну церкву, що з'явилася у 1925 р. під керів
ництвом Теофіла Бульдовського. Виступаючи за церковну незалежність України,
якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами, ця церква, проте, від
крито займала проурядову позицію.

Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ.
Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р. радянська
влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на українські пара
фії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили
митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі, за
арештували їх і розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проісну
вати ще кілька років, було очевидним, що її, як і взагалі релігію в СРСР, чекало по
хмуре майбутнє.

Відносна слабкість і стриманість, властиві прихильникам комунізму в 20-х роках,
сприяли загальному посиленню національної свідомості, що активізувалася серед
українців під час революції та громадянської війни. Прагнення комуністичної партії
заволодіти монополією в політиці обмежували українські національні тенденції у цій
царині. Проте не слід недооцінювати те, що українці таки отримали хоч позірну дер
жавність, яка живила в них свідомість цілком сформованої нації з усіма правами,
що передбачалися державним статусом.

Основною галуззю, де знайшов пристанище переслідуваний націоналізм, була
культура. Чимало обдарованих літераторів, художників, учених перетворили
українську культуру із сфери діяльності дореволюційної інтелігенції на справу, що
заінтересувала значні верстви населення. Процес українізації не лише поширював
серед народу здобутки культури, а й ототожнював українську культуру з освітою,
модернізацією суспільства та економіки 'й навіть із державою як такою. Внаслідок
цього, здавалося, отот постане плідний симбіоз націоналізму з комунізмом, який
зможе задовольнити національні та соціально-економічні потреби українців. Але по
дальші події свідчили про те, що цьому симбіозові не судилося збутися.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА:
ДРАМАТИЧНІ ЗОті

Сталін і сталінізм

Великий перелом»

Голодомор 1932—1933 рр.

Великий терор

Кінець українізації

Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову кому
ністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп і продовжували
нав'язувати народові соціально-економічні та політичні зміни — настільки всеохоп
люючі та радикальні, що їх часто називають «другою революцією». Та поряд із масо
вими зрушеннями 1930-х років відбулося повернення до деяких традиційних аспектів
російської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для україн
ців цей катастрофічний поворот означав кінець намаганням прокласти власний
«шлях до комунізму». Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає чимось
подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як ніколи раніше в своїй
історії, будуть змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони
перед собою не ставили.

Сталін і сталінізм

У 1927 р. Сталін вийшов переможцему затятій боротьбі за владу, що точилася між
партійними вождями після смерті Леніна. Сталін (справжнє прізвище Джугашвілі)
народився 1879 р. в Грузії в убогій родині і в молодому віці став більшовиком. До
революції він грав порівняно незначну роль у більшовицькій партії. Як один із неба
гатьох неросіян у партії, він повинен був, серед іншого, вивчати теоретичні аспекти
національних проблем — заняття, яке вважалося другорядним. Пізніше досвід у цій
справі стане йому (але не народам імперії) у великій пригоді. Людина скромних за
датків (численні свідки пригадують його лише як «сіру пляму»), Сталін не мав
видатних здібностей письменника та оратора, властивих багатьом провідним біль
шовикам. Поступово він втягується в організаційну роботу під час революції і як
генеральний секретар контролює поповнення партії новими членами та їхнє дальше
просування. Контроль над партійним апаратом і надзвичайна спритність допомогли
йому позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії — вождем в оточенні
підлабузників.

У міру того як Сталін підпорядковував своєму тиранічному пануванню партію,
вона в свою чергу систематично поширювала владу на всі сторони життя суспільства.
Відкрита критика Сталіна (не кажучи вже про опір) ставала неможливою, оскільки
могутнє і всезростаюче Чека послідовно тероризувало, а потім і ліквідувало реальну,
а також потенційну Опозицію. Деякі вчені кваліфікують російськомарксистське по
єднання особистої диктатури з монолітною організацією як тоталітаризм. Інші на
зивають це просто сталінізмом. Радянські вчені розглядали це як необхідний етап
у будівництві соціалізму й довгий час вихваляли Сталіна за мудре керівництво, за

лізну волю та реалізм. Критики ж Сталіна незмінно підкреслювали в ньому жорсто
кість, неймовірну глухоту до людських страждань і паранойю кровожерця, що зму
шувало його скрізь бачити ворогів і змову. За словами НіколасаРязанова, якщо
Сталін (як і Іван Грозний, яким він захоплювався) і був божевільним, то в тім бо
жевіллі існувала певна методика й послідовність.

Мржливо, більше, ніж інші комуністи, Сталін був дуже невисокої думки про се
лян, вважаючи їх невиліковно консервативним класом і основною перешкодою ре
волюційним змінам. За словами його наступника Микити Хрущова, «селяни були
для Сталіна покидьками». Неросіянин Сталін використав російський шовінізм як
засіб зміцнення Радянської імперії. Тому українці — ця переважно сільська на
ція, в якій зростав націоналізм,— опинилися під подвійною загрозою сталінських
проектів.

Великий перелом»

Мандрівник, що відвідав би в середині 20-х років Радянську Україну, був би вра
жений тими важливими змінами, що їх зробили Ради. Про це свідчили нові ідеологія,
структура уряду, організація економіки, правопорядок, освіта й культура, Але не
менше вразило б його й те, як багато ще лишалося старого. Україна, як і раніше, була
переважно краєм землеробів, що працювали постарому, церкви, пануючої в ду
ховному житті, й традиційних цінностей, що лишалися в силі. Фактично йшлося
про суспільство, в якому співіснували й змагалися дві культури. В містах переважали
радянські»ї10рядки; на селі, де жила більшість населення, зміни були відносно не
значними. Чи не найдужче дратувало більшовицьких революціонерів те, що селяни не
виявляли великого бажання перейматися їхньою вірою в комуністичну утопію. Тому
існувала реальна можливість того, що, попри революційні зміни, Радянський Союз
може залишитися відсталою й переважно аграрною країною. Відтак перед партією
стояло б невдячне завдання встановлювати диктатуру пролетаріату в переважно
селянському середовищі.

Для Сталіна таке становище було не лише гнітючим, а й загрозливим. За непу
економічно зміцніли запеклі вороги нового режиму — куркулі. Але ще зловісніше
над молодою соціалістичною державою нависла загроза нападу, що його, як засте
рігав Сталін, готують капіталістичні країни. Такий підхід породжував серед членів
партії відчуття необхідності термінових і радикальних дій для порятунку револю
ції та здійснення пов'язаних із нею сподівань.

Сталін не був сильним теоретиком, але в цей критичний момент він висунув
привабливе гасло. Відкидаючи заклики свого супротивника Льва Троцького відно
вити намагання поширити революцію в інші країни як нереалістичні, Сталін спо
нукав партію до будівництва «соціалізму в одній, окремо взятій країні», інакше ка
жучи, до перетворення СРСР — якнайшвидше і за будьяку ціну — на сучасне ін
дустріальне суспільство. Якщо будуть здійснені ці швидкі перетворення, Радян
ський Союз зможе вистояти проти капіталістичних ворогів і продемонструвати, що
комунізм є найефективнішим шляхом до прогресу. Оскільки підтримка такої про
грами селянами виглядала малоймовірною (лише один селянин із кожних 125 був
комуністом), Сталін закликав до «революції згори», тобто насадженої ним, партією
та урядом.

Перша п'ятирічка. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією
в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому,:
щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.
Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни

приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисло
вості, причому лише.важка промисловість мала зрости на їЮ %. Інша важлива
частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію — створення великих ко
лективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Малось на увазі, що сіль
ськогосподарська продукція зросте на 150 %. Згодом колективізація мала.охопити
майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний
вплив» приватної власності.

У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міс
та на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі
повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її полі
тичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалі
зація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі.
Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши
яєць, не підсмажиш яєшні».

Індустріалізація. З погляду промислового розвитку перший п'ятирічний план
був сприятливим для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капітало
вкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових підприємств, споруджуваних
в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів.
Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідро
електростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий мета
лургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В ДонецькоКриво
різькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне
величезне будівництво.

Однак у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капі
таловкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центри Ук
раїни були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві ви
рішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500 за
водів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100 зна
ходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще
помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише
600. Проте спорудження тисяч нових заводів протягом якогось десятиліття вивело
.Україну на рівень великих індустріальних країн.

Ще ніколи в історії будьяке суспільство не робило спроби здійснити величезні
економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму
XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні
пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотні заводів. Але
такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому не
обхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної
війни з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного. Тон цим зусил
лям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпи індустріалі
зації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки... Ми відстали від передових
країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань в десять років. Або ми
зробимо це, або нас зімнуть». Це звертання до радянського патріотизму (чи росій
ського націоналізму) спонукало радянських громадян «довести» світові, що їхня
система краща.

Щоб збудити ентузіазм, використовувалися різні методи. Про господарську діяль
ність стали говорити, вживаючи військову термінологію: «прорив на тракторобудів
ному фронті», «перемоги ударних робітничих бригад», «штурм нових висот» то
що. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності, присвоювали звання «Героя
Соціалістичної Праці». За виконання плану змагалися заводи, міста й навіть респуб
ліки. Значною мірою ці методи мали успіх. Багато робітників і особливо членів партії

та комсомолу пишалися своїми здобутками і з готовністю присвячували себе вико
нанню завдань, поставлених партією. До тих. хто працював із меншим ентузіазмом.
застосовували примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення до обов'яз
ків стали карними злочинами, за які можна було поплатитися продовольчою
карткою (ставши перед загрозою голодної смерті), житлом чи навіть бути ув'язне
ним,у сибірських трудових таборах.

Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати
пан і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася
злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко супро
воджувався разючим безладдям, невмілістю й марнотратством. У деяких випадках
фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплано
вані корпуси перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі по
гано навчені оператори псували машини, на іншому через брак потрібного устатку
вання просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів були невисокої
якості.

Комуністичний провід України мав власні підстави критикувати кампанію інду
стріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних планів прак
тично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкла
день у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер про
мислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили перед Украї
ною завдання видобувати сировину, в той час як російська промисловість монопо
лізувала виробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім вво
зилися знову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських
економістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Укра
їною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже не
рівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим
розширенням традиційних промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав
економічний застій на густозаселеному Правобережжі.

Попри ці недоліки перші п'ятирічки досягЛи вражаючих успіхів. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи.

Урбанізація. Бурхливий розвиток важкої промисловості в 1930-х роках вплинув не лише на зайнятість українців, а й на їхнє розселення. Протягом століть однією з найбільших проблем української історії було протистояння між українським селом і неукраїнським містом. Унаслідок політики індустріалізації, з напливом у міста мільйонів українців, що йшли працювати на промислові підприємства, ці взаємини почали змінюватися. Може виникнути доречне запитання, чому така велика кількість українців взяла участь у кампанії індустріалізації 1930-х років, якщо раніше вони навдивовиж одностайно лишалися осторонь хвилі промислового розвитку 1890х. Радянська політика проводилася в таких гігантських масштабах, що в усьому СРСР виникла загальна нестача робочої сили. Тисячі російських робітників більше не йшли на Південь у пошуках праці, відтак новозбудовані фабрики України спиралися на місцеву робочу силу. До того ж тяжкі умови життя на селі, відсутність можливості їхати на Схід у пошуках землі, як у 1890-х роках, змушу вали українського селянина лишати випещений наділ і йти працювати до міста. Не зворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи, призведе до важливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть був визначальним
для українців.

Міста розросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радянської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всього населення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. На початку цього періоду в міському середовищі перебував лише один із кожних п'яти жителів України, а передпочатком другої світової війни — один із трьох. Такою ж масовою була участь етнічних українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці складали 32 % міськогонаселення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частина переселилася до великих

Таблиця 4

Частка українців у промислових центрах у 1923—1933 рр.

Місто	Процентне відношення у 1923 р.	Процентне відношення у 1933 р.
Харків Запоріжжя Дніпропетровськ
промислових центрів. Як показано на табл. 4, саме в цих останніх наплив українців був найпомітнішим явищем. Зріс також відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили якихось 6 °/о робітників, то в 1939 р. майже 30% усіх українців належали до пролетаріату.

Переважна більшість зростаючих промислових центрів розташовувалася не на
Право та Лівобережжі, де жила серцевина українського населення, а в Донбасі та
на Півдні з їхніми великими російським та єврейським меншостями. Пізніше, коли
уряд розпочне курс на русифікацію, цей чинник набуде помітного значення. Проте
спочатку до міста влилося так багато українців, що російська культура не могла їх
асимілювати, і традиційне панування в містах росіян опинилося під серйозною за
грозою.

Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі
умови існування й особливо загострив дефіцит житла. Новоприбулих, що нерідко
лишали свої родини в селі, розміщували в переповнених гуртожитках, де вони часом
жили роками. А ті, що привозили з собою сім'ю, часто не мали іншого вибору, як се
литися в убогих халупах у передмісті. Продукти харчування розподілялися за карт
ковою системою. Єдина втіха для багатьох робітників у новій ситуації полягала в
тому, що яким би тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим,
ніж життя на селі.

Колективізація. Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були
перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жор
стокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти
селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спусто
шливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господар
ство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переко
нати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо
після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в
1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило ли
ше 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший
п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть ко
лективізувати 20 °/о селянських дворів (для України це завдання виражалося в
ЗО %). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно,

вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетво
ренням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала
широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно/під час кризи зерно
заготівель 1927—1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на
те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпе
чувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, при
бутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вва
жали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринко
вих) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю
селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над
селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Від
так без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «су
цільної колективізації».

«Ліквідація куркульства як класу». Розуміючи, що найзапекліший опір чинити
муть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця
класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб
ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме
є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва,
ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали
близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивцівлихварів»
та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Заможнішому селянинові, як правило, належало 10—15 акрів землі, кілька
коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 600—
800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під
час громадянської нійн.і, куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що зав
дяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а
цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ),
голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, осо
бисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями
оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але
теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін — підкуркуль
ник.

Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив най
упертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на
Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й осо
бисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулюван
ня сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала де
портація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні
потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пусте
лі, нерідко без їжі та притулку...

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на
початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особ
ливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Ра
зом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до
міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала
існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Укра
їні Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний,
але вони належали до класу, що був винний в усьому».

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі
відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії нгі відновлені комітети

незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та ко
лективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала
готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для про
ведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських
та єврейських комуністів або комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні
1930 р.— близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та ке
рівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25тисячники

Допит куркуля інспектором праці. 1929 р.

що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові соціалізму» будь-якою ціною). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.

Реорганізація сільського господарства: перший етап. Громлячи куркулів, Ста.;ін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати Ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. Партійний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади. Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?» А тоді від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» — повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби. Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу. До березня 1930 р. близко 3,2 млн селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними: поперше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації, а подруге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих на слідків колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індивідуального господарювання.

Реорганізація сільського господарства: другий етап. Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лише тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у дватри рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у 1932 р. припадало 70 °/о усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволяло ся розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому.

Дата добавления: 2015-07-10