Радянська Україна: новаторські 20ті 4 страница

Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, про те, навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні акти вісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи величезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню кількість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.

Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним, із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагальне потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель. Через нестачу зерна для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українські комуністи благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення. Сталін, проте, встановив нові, що були також нереально високими.

Щоб забезпечити збір необхідного режимові зерна, Сталін вирядив своїх пер
ших заступників Вячеслава Молотова й Лазаря Кагановича для нагляду за зерно
заготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних акти
вістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час
було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних поса
дах у колгоспах. Для підтримки активістів радянські чиновники використовували
регулярні війська та підрозділи ОДПУ, які безжально громили села, що відмовля
лися віддавати продукти. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сів
би наступного року. Попри всі ці заходи під кінець 1932 р. режимові вдалося зібра
ти лише 70 % запланованого. У промові, виголошеній у січні 1933 р., Сталін нака
зав партійному.апаратові подвоїти зусилля: «Не дозволяйте, щоб вашу увагу відвер
тали всілякі фонди і резерви, не забувайте про основне завдання: розгортайте кам
панію зернозаготівель... і прискорюйте її. Першою вашою заповіддю є виконати зер
нозаготівлю».

Голодомор 1932—1933 рр.

Голод 1932—1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і рі
занина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод
травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографіч
ні шрами, які вона носить досьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення
радянської системи.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Ста
лін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р.
перевищував 1931 р.» Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише
на 12 % був меншим середнього показника 1926—1930 рр. Інакше кажучи, харчів
не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для
власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін
підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою
режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який
можна назвати не інакше як штучним.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася
його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні акти
вісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію
було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціа
лістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» ка
ралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгос
пи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді
Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде
виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова
загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали під
логи, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли ли
шати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у
переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояс
нював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас
обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні
піти на будьякий злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної
фразеології».

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на почат
ку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоло
вік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи,
кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли
котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь чле
нів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянсько
го автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки.
Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство».
Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з
голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди
гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обо
в'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною
смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи.
Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне
рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому
не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторош
ніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали
з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши
їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого ди
тинства».

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник
Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із
гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це
боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості.
Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна
система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздра
тований результами перепису і 937 р., що виявив страхітливо високу смертність,
Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні мате
ріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними.
Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками,
що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Укра
їні коливається в межах 3—6 млн чоловік.
У той час як на Україні й особливо в південносхідній її частині та на Північному

Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве
відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те,
що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна... мала служити колосальною
лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничотех
нічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення
України для радянських економістівплановиків писалося в передовій статті «Прав
ди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна — вирішальний фактор зернозаго
тГвель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав
Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зер
нових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує,
що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колек
тивізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював
свою політику — з усіма її страхітливими наслідками — швидшими темпами, ніж
в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колиш
ній партійний активіст: «Було ясно, що Москва покладає на Україну великі
сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала про
ти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж
в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас».

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського на
ціоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пиль
ності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою,
квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським
питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це
ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в
тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивідуальне
селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін
вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він
свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині
його імперії.

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідо
мості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення
самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевид
но, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити
Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито
говорити про голод в СРСР.

Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замов
чувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в
той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допо
моги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом
подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард
Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи
про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Ста
ліна, московський кореспондент газети «НьюЙорк Тайме» Уолтер Дуранті неодно
разово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах до
пускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн чоловік). «За глибину, об'єктив
ність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуран
ті нагородили Пулітцерівською премією.

Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до
викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: «Це
правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії,
аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, ос

кільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним».
До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні
прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в пи
танні про голод. Як зауважив Р. Конквест, «ганебним було не те, що вони виправ
довували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали по
дивитися фактам в обличчя».

Великий терор

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади
у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самовря
дуванні, що характеризували сповнені надій 20ті роки, були приреченими. Система
тично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити рес
публіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав
на його шляху, підлягав ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реаль
ний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелі
генція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовиць
кими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фаб
рикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний
терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюва
них у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала
покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи
грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929—1930 рр., коли в належності
до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України»
(СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників
інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніков
ського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу
СтарицькуЧерняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою
чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективі
зації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Викорис
тавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки,
радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного
удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ,
під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її
видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націона
лістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого
під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до
Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато
його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної пра
вославної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви
були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митро
полита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до
трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер
вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим,
їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опорту
ністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930х

роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному
за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підоз
рою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до
розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких
мас, а й навіть комуністичної верхівки.

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937—
1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в
тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націоналкомунізму, з одного боку, та

деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з
іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі спо
вістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх
вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим
часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті
є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український на
ціоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсут
тєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих укра
їнських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.

Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи
не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста — ці традиційні бази підтримки

комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх
на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна
очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не прояви
ла себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів Ук
раїни «козлами відпущення» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх
відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях
«Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в
проведенні зернозаготівель.

Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між
вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України — з іншого,
вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши
прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала.безпорадною.
Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив
своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віцекоролем», Павла
Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький
і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські
комуністи самі «правили бал» на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, про
вести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чи
новників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на україні
заторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання під
порядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «куль
турну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в про
летаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської
культури».

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи
зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само
кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націо
налкомунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів прав
ління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників
нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20ті роки. За деякими підрахунками, з
240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вченихмовознавців ліквідували
62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів.
До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з
Українського інституту марксизмуленінізму, що розробляли марксистську історію
України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і
драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ
фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до
Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заареш
тували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники,
такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комі
саріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогоподарська академія, ред
колегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніз
дами націоналістівконтрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р.,
підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналі
стичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістич
ної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота.
Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох ти
сяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько
300 вчених і письменників».
Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти

політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток
стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії зви
нувачували у «фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та
«зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між
січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев
зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. На
віть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого
роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Ук

Станіслав Косіор і Микита Хрущов. 1927 р.

раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої
свободи й незалежності».

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в ос
новному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937—1938 рр. охопила весь
Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Ста
ліна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почут
тям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці по
казових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «бать
кизасновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція,
що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп,
пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний ви
рок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в си
бірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі
НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували
ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сі

мей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина
військового командування — єдина база потенційної опозиції.

І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших уда
рів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективіза
ції та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та
весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний ви
конавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильно
сті сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво
української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вима
гав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р.
прибули три особистих представники Сталіна — Вячеслав Молотов, Микола Єжов і
Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора,
Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В ре
зультаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заареш
товано і страчено. Прем'єрміністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули
майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали
близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового
«віцекороля» Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія «була ви
чищена до блиску».

НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, ко
лишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там
родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кіль
костях. Про масштаби «Великої чистки» свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під
час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937—1938 рр.
місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити за
гальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Ада
ма Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоло
вік було страчено й десь від 3 до 12 млн заслано до таборів. У світлі вищезгаданих
чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно
високим.

До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші
неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя
був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й про
тестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емі
сарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна
втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком про
мисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у
розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпо
рядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихоло
щувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а
замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні.
Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче
оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республікан
ську структуру Радянського Союзу.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськи
ми поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з
Харкова було переведено до її традиційного центру — Києва. У 1936 р. Сталін повто
рив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову консти
туцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися грома
дяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати
Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також
підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, по

діливши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінсько
го цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало кра
ще, жити стало веселіше».

Кінець українізації

З централізацією прийшла й русифікація. Спочатку, в 1933 р., вона проводилася
у формі напливу до України тисяч російських функціонерів для підсилення колекти
візації. Під кінець десятиліття після чистки націоналкомуністів більшість членів
найвищого керівництва партії та держави на Україні, включаючи Микиту Хрущова,
були росіянами. Деякі вчені охарактеризували ці зміни в політичній верхівці України
як «повернення росіян».

За кадровими змінами стояв рішучий поворот у національній політиці Москви,
що стався в 1933 р., коли основною загрозою для єдності Радянського Союзу Сталін
оголосив місцевий націоналізм (а не російський шовінізм). Це означало кінець ук
раїнізації й початок систематичних утисків української культури. Скоротилася кіль
кість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських учителів і дослід
ників, із бібліотек було вилучено видатні твори української науки та літератури, за
боронено сотні українських п'єс і закрито десятки українських театрів, а музейним
працівникам наказали припинити «ідеалізацію історії козаччини». Власті при кож
ній нагоді знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України».

Водночас звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася про
відна роль Росії в СРСР. Причому все це робилося під виглядом розвитку інтерна
ціоналізму, пролетарської солідарності та «дружби народів». У 1936 р. Сталін про
голошував: «Докорінно змінилось обличчя народів СРСР, у них зникло почуття вза
ємної недовіри, натомість розвинулося почуття взаємної дружби і налагодилося,
таким чином, справжнє братерське співробітництво народів у системі єдиної союзної
держави».

Не викликав подиву й висновок, що до нього прийшли радянські ідеологи, за яким
російська мова й культура найкраще відповідають завданням розвитку інтернаціональної дружби, співпраці та прогресу. Ось типова заява одного з них: «Російську мову вивчають трудящі всього світу. Маркс свого часу віддав належне могутній російській мові, вивчаючи її та використовуючи в своїх працях російські першоджерела... В нашій ситуації російська мова є мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Знання російської мови дозволяє народам СРСР оволодівати найвищими культурними цінностями».

Дата добавления: 2015-07-10