Політика Польщі щодо українців 4 страница

кулянтам і опортуністам» займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав,
щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на
шляху до української незалежності,— навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб
ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але
Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність
збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не ви
явили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпіль
ної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось
військових чи політичних переваг.

Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН. У
серпні 1939 р., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув'язненні,
вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно проголосила Андрія Мельника
вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кра
кові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції. Не в змозі до
сягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом
ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали
називатися ОУНБ чи ОУНР (революційна), або просто бандерівцями: прибіч
ників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали
ОУНМ, або мельниківцями.

Ця схизма в лавах ОУН, без сумніву, завдала великої шкоди справі інтеграль
ного націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони
нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами укра
їнської незалежності. Таким чином, українські інтегральні націоналісти виявилися
глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі
чвари між ними завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націона
лізму й послабили його моральний авторитет.

Війна на Україні: другий етап

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зітк
ненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масшта
бів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км
від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччи
ни та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Гли
бока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистськорадянського пакту, призве
ла до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами
про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінові генерали
припустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто
близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців вели
кими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона армія
зазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаю
чи самого Сталіна, охопила паніка, як в уряді запанував хаос — падіння Радянського
Союзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням
фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. І саме на Україні
німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них — знищення у
вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. по
лонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупу
вали майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чо
ловік, або 42 °/о населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного
потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених (із них, як

Наступ Німеччини у 1941 р.іідраховано, 1,3 млн становили українці). Відносна легкість, із якою ці люди були з хоп ієні в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставилося багато червоно
армійіі й до захисту радянської системи.

Щ помітніше виявлялася відсутність підтримки радянського режиму з С)ку
цівільного населення України. На Західній Україні, де «Совєти» були особливо
непопулярними, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні заг Ні
на реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка іцо
вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в

німецькій пресі з'являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців тра
диційним хлібом і сіллю.

Поспішний відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних
в'язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня,
з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провів масове винищення в'язнів без огляду на те,
які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі
та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в'язнів, та Рівному і Луць
ку на Волині, де загинуло ще 5 тис. Організовані слідом за масовими депортаціями та
наростаючим терором радянського режиму, ці екзекуції поглибили відразу західних
українців до радянської влади.

Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упо
рядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику «спаленої
землі», що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога».
Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали
знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських
військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу нім
ців. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти; було також зруйновано гі
гантський комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни в республіці.

Визначна риса відступу Рад полягала в масовій евакуації за Урал та до Серед
ньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та важливих учених
спеціалістів. У результаті чи не найбільше» в історії евакуації радянський уряд вивіз
поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн чоловік; понад
третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського
радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на
Уралі. Ця масова евакуація промислови' підприємств і населення значно посилила
здатність СРСР продовжувати війну.

Особливу активність під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді радян
ській владі кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештував і стратив велику
кількість людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні більше трьох років, розстрілю
вали, аби не лишати ніяких антирадянських елементів, потенційно корисних німцям.
У німецькому тилу залишалося багато агентів НКВС для проникнення в німецький
адміністративний апарат, особливо в поліцію, і для спостереження за поведінкою
неевакуйованих.

ОУН і нацистська Німеччина

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР,
розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної україн
ської держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко
не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб слу
жити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку ін
тегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не
мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися
війною й поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула
використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хистких стосунках
між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців іс
нувала різка розбіжність поглядів на ОУН: абвер (військова розвідка) на чолі з
адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за
співпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із
презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж
німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхувалися на
проблему: яку фракцію підтримати — відносно поміркованих, але слабших мельни
ківців (ОУНМ) чи діяльних, чисельніших, але непокірних прибічників Бандери
(ОУНБ). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво
двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українсько
го народу.

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у ні
мецькій армії було створено українське збройне з'єднання під назвою «Легіон ук
раїнських націоналістів». Сформоване переважно з пробандерівськи настроєних
українців, мобілізованих з територій, зайнятих німцями, це з'єднання складалося з
близько 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» та
«Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУНБ сподіва
лася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом
поширення впливу фракції Бандери.

Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтеграль
них націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУНБ (при підтримці «Нахті
галю») пішла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирішивши без узгод
ження з німцями проголосити 30 червня 1941 р. встановлення у щойно захопленому
Львові української держави. На посаду прем'єрміністра було обрано близького со

ратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУНБ розрахо
вувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом як
із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення.

ОУНБ не лише обійшла німців, а й спробувала (і спочатку не без певного успі
ху) переконати спантеличене українське населення, що дії бандерівців опираються
на підтримку Берліна. Шляхом різних маніпуляцій вона добилася від старого, при
кованого до ліжка митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошення
української державності. Хоч ОУНБ й не дуже помилилася, передбачаючи нерішу
чу реакцію німецького військового командування, проте вона цілком прорахувалася
щодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише через кілька днів після
проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в'язниці Бандеру та його
прибічників. Тим часом ОУНМ, яка всіляко уникала антагонізмів із німцями, по
квапилася скористатися невдачею суперника. Втім через кілька місяців вона також
зіпсувала стосунки з нацистами.

У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН за
планували — знову без їхньої згоди — організувати й контролювати місцеву адміні
страцію в новозавойиваних частинах України. З цією метою вони зібрали близько

2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУНБ, й розділили їх на похідні групи, давши
тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали
виявляти в кожному населеному пункті національне свідомих українців, створюючи
навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців
для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливо
сті молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони бо
ротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало
вбивство двох провідних членів ОУНМ Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у
вересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУНБ. Після
цього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двох фрак
цій ОУН стали звичайним явищем.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися
й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно
ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влашто
вували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні кол
госпи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали
врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а ро
бітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили ЗОті роки, й про
водити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

3 релігійним відродженням постали питання церковної політики. Православна церк
ва на Волині розкололася на дві — автономну та автокефальну, які згодом пошири
ли свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною й, не
пориваючи зв'язків із московським патріархом, виступала за церковну автономію
України, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Інша ж
відродила деякі традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви)
20-х років, виступаючи за незалежність українського православ'я й залучаючи до
свого лона національне свідомих українців.

По всій Україні з'явилося понад 100 некомуністичних газет. У великих містах,
особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Ро
билися навіть спроби формування політичної організації. У жовтні 1941 р. члени
ОУНМ, які щойно влаштувалися в Києві, виступили з ініціативою створення (в ос
новному із східних українців) Української Національної Ради, сподіваючись, що
вона стане центральним урядовим органом України. Організації цивільного населен
ня з'явилися також у Харкові та Дніпропетровську. Словом, у міру розвалу радян

ської влади відбувалося стихійне зростання громадської, культурної та господар
ської діяльності українців, яких живили надії на те, що німці отот мають встановити
українську державу.

Проте нацисти плекали інші плани. Роздратовані тим, що інтегральні націона
лісти не зробили належних висновків із придушення спроби ОУНБ встановити
ЗО червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація, яка прийшла
на зміну військовим властям, вирішила повторити цей урок з більшим притиском.
У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних
груп ОУНБ. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУНМ, зосередивши
удар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членів
ОУНМ, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське
слово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконува
ли вказівки німців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Во
лодимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національне сві
домих українців. Інтегральні націоналісти пішли в підпілля; стало очевидним, що
їхній нетривалий «медовий місяць» із нацистським режимом закінчився.

Нацистська влада на Україні

На думку Александера Делліна та інших істориків другої світової війни, «з усіх східних територій, захоплених Третім райхом, найважливішою, без сумніву, була Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану німцями, і як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних». Вирішуючи, як розпорядитися цим цінним трофеєм, нацистське керівництво розглядало два основних варіанти. Перший, найчастіше пов'язуваний з провідним нацистським ідеологом Альфредом Розенбергом, зводився до того, щоб здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини. Інший варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії, цілком нехтував інтересами українців і передбачав їх нещадну експлуатацію на користь нацистської імперії.

Спочатку виглядало на те, що Розенберг, як єдиний член нацистського керівництва, безпосередньо знайомий зі Східною Європою, стане тим, хто формуватиме нацистську політику на новозахоплених землях. Це враження посилилося після його призначення на посаду голови Міністерства окупованих східних територій.

Розенберг розумів прагнення позбавлених державності народів регіону (від чого він не переставав бути прибічником їх економічної експлуатації Німеччиною). Його відоме переконання в тому, що Росію як багатонаціональну імперію треба перш за все розчленувати, давало підстави українським інтегральним націоналістам сподіватися на порозуміння з нацистами. Але інтегральні націоналісти не знали, що Гітлер був невисокої думки про теорії Розенберга взагалі та його плани стосовно України зокрема.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту(ипіегтепасЬеп), і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії (ЬеЬепкгаигп), а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку.

Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». З іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричинилася до того, щоб настроїти українців проти німців.

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, підназвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лі вобережжя, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою «столицю» у традиційному центрі України Києві й натомість вибрав невелике провінційне волинське місто Рівне. Замість того щоб приєднати Галичину до решти України, німці перетворили її на один із районів Генерального губернаторства Польщі, що викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина й частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії й стали називатися Трансністрією. Нарешті, наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії. Ці дії з усі єю ясністю свідчили про переконаність нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всьогонавсього географічне поняття».

Структура й чисельність німецької цивільної адміністрації на Україні не лишали сумнівів щодо намірів німців зберегти за собою цілковитий контроль. Сюди було виряджено велику кількість чиновників. Але оскільки Україна була однією з останніх завойованих країн, то на неї припали лише покидьки німецького чиновництва. Тому пихатість німців нерідко поєднувалася з невмілістю. Непорушним принципом нацистських властей стало те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв і військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС (Еіпхаіггирреп), замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

Майже таким же нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни у полон здалися мільйони червоноармійців, багато з них робили це свідомо. Впевнені в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов'ян, нацистські власті позганяли полонених в оточені колючим дротом табори, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Нерідко вони просто страчували захоплених солдатів. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн, із них майже 1,3 млн на Україні. Таке ставлення до полонених було не лише варварством, а й незавбачливістю. Коли до червоноармійців по інший бік фронту долетіли звістки про сумну долю товаришів, їхній опір посилився, а втрати німців зросли.

У серпні—вересні 1941 р. німці стали проводити заходи, що глибоко позначилися на всьому населенні України. Ігноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське господарство України (а це було його головним завданням) можна шляхом збереження колгоспів — хоч цього разу під контролем німців, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Так українських селян швидко змусили відкинути надію на те, що новий режим ліквідує колгоспи. Кох зменшив прибутки селян і зажадав, щоб вони працювали зі світанку до смерку. Така скажена експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилися з України.

Антинімецькі настрої ще більше посилилися, коли нацисти вирішили використати Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. Спочатку українці самі їхали працювати до Третього райху, рятуючись від скрутних умов на батьківщині або щоб набути якоїсь спеціальності. Проте коли стало відомо про жорстоку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі Сходу (ОїіагЬеііег), сміхотворно мізерні заробітки, люди всіма можливими засобами почали уникати цього. Із початку 1942 р. поліція Коха була вимушена проводити масові облави, хапаючи українську молодь на базарах, при виході з церков чи кінотеатрів, щоб відправити її до Німеччини. Про «перевагу», яка надавалася українцям у трудовій мобілізації до Німеччини, свідчить те, що з 2,8 млн остарбайтерів наприкінці війни 2,3 млн походили з України.

Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент

Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові, населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду.

В цій ситуації освітні можливості населення Райхскомісаріату Україна були вкрай обмеженими. Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені виключно для німців.

Аби осягнути нацистське правління на Україні у належній перспективі, необхідно усвідомити те, що саме в Райхскомісаріаті Україна нацистський режим набрав своїх найбільш екстремальних форм. Хоч подібні умови існували в інших областях окупованої німцями України, ці регіони водночас мали відмінності в адміністративному устрої. Зокрема в Галичині, яка стала частиною Генералгубернаторства Польщі, німецькі власті поводили себе не так жорстоко, як у східних регіонах. Щоправда, й тут проводилося багато таких ненависних заходів, як вивіз на роботу, експропріація продуктів на селі, напівголодне існування міст. Та на відміну від співвітчизників на Сході галичанам дозволили утворити у Львові представницький орган — Український земельний комітет. Цей комітет, який очолив Кость Паньківський, у березні 1942 р. перейшов у підпорядкування Українського Центрального Комітету Кубійовича у Кракові.

Щоб захистити українське населення від репресій, розширений УЦК намагався уникати конфронтації з нацистами, зосередившись на посиленні української присутності в містах та на розвитку продуктивних сил. Проте при потребі УЦК завзято обстоював українські інтереси. Так, коли в результаті нацистської акції в лютому 1943 р. з лиця землі було стерто кілька українських сіл, голова УЦК В. Кубійович заявив сміливий протест нацистським властям, кинувши Франку такі слова: «Знищивши євреїв, тепер беруться винищувати українців». Інша перевага, якою користувалися українці в Генералгубернаторстві, полягала в наявності широкої системи початкової, середньої та професійної освіти. Вони також мали змогу в обмежених масштабах організовувати кооперативи та вести культурну діяльність. Як уже стало правилом, німці монополізували в Галичині всі ключові адміністративні посади. Але в місцевому управлінні українцям звичайно віддавалася перевага перед поляками.

Така політика, на велике задоволення німців, далі погіршувала й без того складні стосунки між двома громадами.

У східних районах України, що залишалися під юрисдикцією військових, ситуація була подібна до становища у Райхскомісаріаті Україна, за винятком того, що тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і допускалося існування деяких українських цивільних організацій, зокрема організації під керівництвом Володимира Доленка у Харкові. Порівняно з німецькою румунська окупація Південно-Західної України (Трансністрії) булаліберальнішою. Румуни самі не знищували євреїв (а передавали їх нацистам), стримувалися від застосування широкого політичного терору й дозволяли вільно торгувати. Але вони енергійно придушували всякі прояви українського націоналізму, заборонили українські публікації та, як правило, сприяли проросійським угрупованням.

Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні. Завжди лишатиметься загадкою те, до якої міри нацисти дозволили своїй теорії расової вищості затьмарити сприйняття політичних реалій. У деяких високопоставлених урядовців Третього райху грубі помилки, яких припустилися німці, здавалося, викликали розгубленість. Так, ще на початку 1942 р. близький прибічник Розенберга Отто Браутігам визнавав, що «сорок мільйонів українців, які радісно вітали нас як визволителів, сьогодні байдужі до нас і вже починають перекидатися до ворожого табору».

Але навіть коли нацисти визнавали власні помилки, вони не дуже поспішали виправ ляти їх. На думку багатьох сучасних істориків, неспроможність німців ефективно Будинокмузей В. ґ. Короленка в Полтаві, зруйнований фашистськими загарбниками. 1943 р. використати проти радянського режиму неросійські народи, й зокрема українців, була однією з їхніх найбільших політичних помилок у війні.

Колабораціонізм. У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати більшу відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя.

Війна поставила українців перед проблемою: як найкраще використати своє по суті безвиграшне становище? Для пересічної людини везінням було вже збереження власного життя. Мета (чи скоріше головоломка) українських організацій та їхніх провідників на окупованих німцями територіях полягала в обороні українських інтересів як від нацистів, так і від дедалі сильнішого СРСР. Деякі українські вожді вирішили стати на бік однієї тоталітарної системи (незважаючи на глибоку відразу до неї), аби тільки протистояти іншій. Оскільки СРСР являв собою більшу й тривалішу загрозу, майже всі українські організації у Третьому райху в той чи інший час співпрацювали з німцями, хоч завжди в обмежених масштабах та із суто тактичних міркувань. Як народ без власної держави, українці діяли з позиції слабшої сторони й не могли формувати політику чи впливати на події. Тому співпраця українців із німцями мала незначні масштаби порівняно з союзниками Німеччини. І нарешті, хоч серед українців і траплялися опортуністи, антисеміти, ідеологічні фанатики, не існує доказів того, що у процентному відношенні їх було більше, ніж серед інших народів.

Дата добавления: 2015-07-10