Конфлікт як специфічний феномен політичної конкуренції

Політичний процес фіксує та розкриває ту реальну зміну станів політичних об'єктів, що складається як відповідно до свідомих намірів суб'єктів, так і в результаті численних стихійних впливів. У цьому сенсі політичний процес виключає будь-яку заданість чи визначеність у розвитку подій та ро­бить акцент на практичних змінах явищ. З огляду на таку інтерпретацію політичного процесу його центральною харак­теристикою є зміни, які означають будь-які модифікації структури і функцій, інститутів і форм, постійних і мінливих ознак, темпів еволюції та інших параметрів політичних явищ.

У науці склалося багато уявлень про витоки, механізми та форми змін. Так, Маркс вбачав основні причини політичної динаміки у впливі економічних відносин, Парето пов'язував їх з циркуляцією еліт, Вебер — з діяльністю харизматичного лідера, Парсонс — з виконанням людьми різних ролей тощо. Але здебільшого основним витоком політичних змін назива­ють конфлікт.

Конфлікт — один із можливих варіантів взаємодії політич­них суб'єктів. Однак через неоднорідність суспільства, яка безперервно породжує невдоволеність людей своїм станови­щем, відмінність у поглядах та інші форми незбігу позицій, як правило, саме конфлікт лежить в основі зміни поведінки груп та індивідів, трансформації владних структур, розвитку політичних процесів. Як джерело політичного процесу, конфлікт є різновидом (і результатом) конкурентної взаємодії двох та більше сторін (груп, держав, індивідів), які заперечу­ють одне в одного розподіл владних повноважень чи ресурсів.

Людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого виник­нення: суперечки та війни супроводжували його протягом історичного розвитку суспільства. І лише у середині XX ст. у Статуті ООН з'явилася стаття 33 «Мирне вирішення супере­чок», якою передбачається, що «сторони, які беруть участь у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати підтримуванню міжнародного миру і безпеці, повинні перш за все намагатися розв'язати суперечності шляхом перего­ворів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за власним вибором». Водночас конфліктність політичних відносин залишається їх постійною ознакою.

Найбільш загальний вплив на конфліктність політичного процесу має сам фактор політичного розвитку, масштаби і форми якого можуть бути неадекватними суспільному роз­витку. Історія знає випадки, коли політичний розвиток випе­реджає суспільний, коли встановлення більш прогресивної політичної системи натрапляє на непідготовлений ґрунт со­ціальної системи і навпаки — випереджаючий розвиток соціальної системи над політичною. Саме в цьому полягає не­безпека незбалансованого функціонування політичної сфери суспільства і як результат — підвищена конфліктність.

Так, на аналізі ефекту «випереджаюче-відстаючого соціа­льно-політичного розвитку» ґрунтується концепція модер­нізації суспільства С. Хантігтона. На його думку, головним джерелом модернізації суспільства є конфлікт між мобілізо-ваністю населення, його участю у політичному житті та інсти-туціоналізацією, наявністю необхідних структур і механізмів для артикулювання та агрегування його інтересів. Водночас невміння мас працювати у владних інститутах призводить до явної нездійсненності їхніх очікувань від участі у політиці. Як наслідок — дестабілізація режиму правління, «не по­літичний розвиток, а політичний занепад».

Певні риси конфліктності несе на собі і «власний» розвиток політичної сфери, який не залежить від суспільного оточен­ня. Політика та відповідні їй інститути сучасної демократич­ної держави з відпрацьованою системою масової політичної участі, процедурами виборів, дискусій, з розподіленими гілками влади, що взаємно контролюють одне одного, при всій своїй схожості — не одне і те саме, що політика колиш­ньої буржуазної держави, не кажучи про добуржуазне суспільство з монократичною владою. Але цей постійний внутрішньополітичний розвиток не відбувається без супереч­ностей. Він супроводжується політичною напруженістю, по­силенням нестабільності, що врешті-решт призводить до виникнення гострої кризи політичного розвитку і, як наслідок, до політичного конфлікту.

Сучасна політологічна наука знає декілька різновидів криз політичного розвитку. По-перше, це криза ідентич­ності, яка настає із розпадом ідеалів і цінностей, що доміну­ють у політичній культурі даного суспільства. Особливої гос­троти ця криза набуває під час радикального реформування, коли в нових формах соціального та політичного життя насе­лення не бачить достатніх можливостей для особистого існу­вання. Криза цього типу руйнує нормативні засади функціонування політико-правових інститутів, призводить до виникнення суперечностей щодо нормативно-ціннісних засад життєдіяльності.

По-друге, криза розподілу матеріальних і культурних благ, коли владні структури нездатні забезпечити стійке зрос­тання матеріального добробуту населення. Особливого впли­ву цього типу кризи розвитку зазнають інститути виконавчої влади, оскільки саме до них апелюють маси населення, які внаслідок кризи перебувають у стані депривації.

По-третє, криза участі, зумовлена знеціненням звичних форм і механізмів залучення громадян до політики з одно­часним збільшенням кількості бажаючих брати участь в уп­равлінні і створювати новий баланс політичних сил. За умов постійного розвитку політичної сфери інтенсивно зростають спеціалізовані групи інтересів, які прагнуть влади. Водно­час слабкий розвиток системи представництва соціальних інтересів, зокрема політичних партій, неповна відповідність політичних структур та інститутів вимогам населення, не­рішучість влади щодо припинення діяльності політичних радикалів та екстремістів призводять до загострення загаль­нополітичної ситуації і непередбачуваних наслідків для вла­ди та суспільства в цілому.

Четвертим різновидом кризи політичного розвитку є криза «проникнення», детермінована суперечностями, що виника­ють при прагненні правлячих сил реалізувати свої рішення в усіх сферах суспільного життя. Ця криза вражає перш за все відносини «центр — регіони», тобто ті, що розвиваються по вертикалі. Крім того, ірраціональні риси масової свідомості, відсутність у громадян політичного досвіду призводять до не­адекватного сприйняття рішень центру і тим самим справ­ляють конфліктогенний вплив на функціонування цієї влади.

Врешті-решт, не можна не сказати і про кризу легітим-ності, яка є результатом невідповідності цілей режиму та ма­сових уявлень про норми його функціонування, що призво­дить до падіння легітимності та відповідної дестабілізації по­літичного режиму, державності в цілому. Особливо помітним цей вплив стає під час виборчих кампаній (наприклад, вибори Президента України 2004 p.), коли населення очікує суттєвих позитивних змін, але, зазвичай, їх не отримує.

Взагалі конфліктності політичних відносин властиві певні особливості. Головною з них є масовість політичних відносин. Це відкриває простір щодо великої кількості можливих дій, зіткнення можливих думок. За сучасних умов ці думки та дії часто тією чи іншою мірою зачіпають владні відносини і набу­вають таким чином політичного забарвлення. При цьому не­минуча множинність інтересів суб'єктів суспільного життя обов'язково призводить до їх несумісності або принаймні не­рівномірності. А це вже робить можливість конфронтації реа­льною.

Важливою особливістю політичної сфери, яка робить її конфліктною, є також той факт, що сфера політики — це сфе­ра діяльності професіоналів. Водночас коло цих професіона­лів, які реально приймають рішення та впливають на поточні події, досить обмежене. Саме тому так жорстко розгортається боротьба за голоси виборців, яка надає можливість стати «при владі». Але кредит довіри тому чи іншому політику видається виборцями в обмін на ідеї та гарантії «кращого життя». Це, в свою чергу, дає можливість опоненту не тільки логічно спрос­товувати ці ідеї, але і дискредитовувати самого автора. А як­що врахувати, що за кожним політиком (який вже «при владі» чи її тільки домагається) стоять конкретні соціальні групи та політичні сили, то конфліктогенність цього стає зовсім очевидною.

Отже, політична сфера, яка спирається на владні відноси­ни — панування одних та підкорення інших — і перебуває у безперервному та часто суперечливому розвитку (модерніза­ції), несе в собі «гени» конфлікту, тож є соціальною галуззю не лише постійної, але й підвищеної конфліктності.

Сучасна наукова школа конфліктології виходить з того, що конфлікт є природним і необхідним чинником суспільного розвитку; будь-яке суспільство демонструє ознаки незгоди, потенційного зіткнення та насильства. За конфліктною мо­деллю Р. Дарендорфа, політична система є відкритим просто­ром зіткнень соціально-політичних суб'єктів; конфлікт під­штовхує суспільство до утворення механізмів та інститутів його попередження. У такому разі політичний процес слід ро­зуміти, з одного боку, як процес боротьби між соціальними групами (елітами) за владу, її статуси, повноваження і ресур­си, з іншого боку, як процес формування політичних механіз­мів упередження і розв'язання конфліктних ситуацій.

Феноменологія конфлікту виділяє три головні типи по­літичних конфліктів:

— конфлікти інтересів, які переважно мають місце в еко­номічно розвинутих та усталених державах. Політичною нормою тут є «політичний торг» навколо економічних пріоритетів (податки, обсяг соціального забезпечення, держ­замовлення, підряди тощо); цей тип конфліктів найкраще піддається врегулюванню, адже тут завжди можливо знайти компромісне рішення;

— конфлікти цінностей є більш характерними для країн, що розвиваються, з нестійким державним ладом, чи для су­спільств у перехідному стані (наприклад «демократичного транзиту»), в яких загострюються ідеологічні суперечності. Такі конфлікти потребують значно більше зусиль для врегу­лювання, компроміси в них майже неприпустимі, отже, вони

скоріше закінчуються «самозагасанням» чи очевидною по­разкою однієї з сторін;

— конфлікти ідентифікації трапляються в політичній сфері тих суспільств, де має місце ототожнення суб'єктом себе з певною групою (етнічною, мовною, релігійною, культур­ною), а не із суспільством у цілому. Цей конфлікт виникає за умов різкої (можливо, антагоністичної) протилежності рас, культур, релігій та етносів. Його подолання — це питання відповідного рівня історичної зрілості цивілізації, політичної культури влади і народу.

У країнах розвиненої демократії більшість конфліктів роз­в'язує не держава, а інші відповідальні соціально-політичні інститути. Держава (уряд та інші органи) втручається лише у випадках, коли:

а) конфлікти загрожують серйозно зачепити інтереси лю­дей, які не мають до них відношення;

б) учасники конфліктів застосовують насильство та інші акти, що заборонені законом;

в) є загроза перетворення конфлікту на чинник масових безладь, затягненого насилля одних членів суспільства над іншими.

Залежно від рівня учасників політичний конфлікт може бути міждержавним (суб'єкти — держави та їх коаліції), дер­жавним (суб'єкти — гілки влади, політичні партії та рухи), регіональним (суб'єкти — регіональні еліти, політичні групи, лідери), місцевим.

Крім того, політичні конфлікти поділяють на позиційні (горизонтальні) та опозиційні (вертикальні). Суб'єктами по­зиційних конфліктів є політичні інститути, організації, що здійснюють владу і керівні функції у даній політичній сис­темі, але посідають при цьому різні позиції. Отже, предмет цих конфліктів пов'язаний із критикою окремих позицій (ліній) влади, із спробою змінити деякі елементи системи. їх конструктивне вирішення веде до часткових змін у владі та політичній системі.

Суб'єктами опозиційних конфліктів є: з одного боку, влад­на еліта, партії, державні установи та лідери, що висловлю­ють її інтереси; з іншого — політичні сили (організації), що відбивають інтереси підвладних мас населення. Предметом конфлікту стає вся існуюча система державної влади, політичний режим у цілому. Загострення таких конфліктів веде до системної політичної кризи, наслідком якої може бути зміна всієї політичної системи. Тому опозиційні конфлікти вважають радикальними, за характером і результатами, формами, політичного процесу. Вони можуть реалізовуватись у таких яскравих політичних акціях (діях), як революція, по­встання, заколот, громадянська війна тощо.

Для кращого розуміння сутності конфліктності політич­ного процесу, особливо у країнах, що перебувають у стані со­ціально-політичного транзиту, корисним є поширення до­сягнень економічної теорії, маркетингових досліджень на еволюцію політичного життя суспільства. Однією з таких теорій є теорія політичного ринку, яка виникла у 60-ті pp. минулого сторіччя, але й сьогодні залишається актуальною і знаходить своє підтвердження у країнах «нової демократії» в останні двадцять років.

Згідно з цією теорією політичний процес у зазначених країнах функціонує як політичний ринок, якому прита­манні (за аналогією з розумінням ринку у класичній еко­номічній теорії) такі принципи, як: автоматичний механізм самонастроювання ринку; наявність системи взаємодіючих ринків товарів, послуг, капіталів тощо; розгалужена ринко­ва інфраструктура; стійке перевищення пропозиції товарів над попитом на них; наявність конкуренції між виробника­ми за споживачів; свобода вибору покупцями виробників, а виробниками — покупців. Втілення цих принципів у по­літичному житті призводить до того, що політичний процес стає полем гострої конкурентної боротьби за владу або інші привілеї між акторами політичного ринку.

Політична конкуренція є не єдиною формою ринкової взаємодії у політичному процесі. Окрім неї, політичні відносини розвиваються у вигляді співпраці, панування, експлуа­тації, тероризму, репресій тощо. Оскільки головною метою політичної взаємодії є насамперед здобуття влади як основно­го засобу задоволення одночасно багатьох основних потреб людини, то найчастіше вона відбувається у формі політичної конкуренції, боротьби суб'єктів політичного процесу.

Політична конкуренція є такою формою політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в межах правових (або не-правових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Політична конкуренція в межах цивілізованих правових норм, які відповідають стан­дартам високорозвинених країн, є однією з рушійних сил суспільного прогресу. Вона стимулює боротьбу еліт за ефек­тивні результати у сфері поліпшення стандартів життя грома­дян; забезпечує постійну зміну кадрового потенціалу еліт, що сприяє зростанню попиту на високі інтелектуальні, професій­ні і моральні якості політиків; формує в масовій свідомості здатність раціонально оцінювати результати політичної діяльності як окремих політиків, так і політичних сил; вироб­ляє механізм взаємного політичного контролю одних по­літичних сил над іншими, а також стимулює розширення сфери громадського контролю через залучення засобів масо­вої інформації, громадських асоціацій, організацію масових політичних заходів; усуває з арени політичної боротьби політиків і політичні сили, які не відповідають високим про­фесійним і моральним вимогам; забезпечує високий рівень конкуренції в інших суспільних сферах — економіці, науці тощо. Звісно, така конкуренція закладає міцний фундамент під ефективні та суспільно корисні результати політичної співпраці.

Однак політична конкуренція не завжди буває добро­совісною (тут можна навести приклади з фальсифікаціями ви­борів під час президентських кампаній 2004 р. у Румунії та Україні). Вона може відбуватися за нецивілізованими прави­лами, з використанням принципу «хто сильніший, той і пра­вий». Нормальному розвитку конкуренції (особливо у нерозвинених суспільствах) перешкоджає багато факторів, серед яких можна назвати: відсутність сильних партій і політичних лідерів, здатних вести між собою рівноцінну боротьбу за здо­буття і розподіл влади, що заважає представництву реальних інтересів різних верств населення у владі; відсутність силь­них громадських організацій, здатних захищати свої інтереси на різних рівнях влади; монополізацію інформаційного про­стору правлячою верхівкою, залежність ЗМІ від влади та олігархічних угруповань і, як наслідок, можливість форму­вання «потрібної, правильної» громадської думки; велику концентрацію фінансових, інформаційних та владних ресур­сів в олігархічних угрупованнях, що надає їм можливість впливати на результати політичної діяльності через підкуп партій та засобів масової інформації; використання адміністративного ресурсу під час виборчих кампаній, що призводить до позбавлення громадян їхнього права на вільне волевиявлення; слаборозвинений середній клас, наявність якого у сталих суспільствах значно зменшує можливості вла­ди нехтувати інтересами різних соціальних груп; домінанту страху в масовій свідомості перед жорстокими правилами конкурентної боротьби, сприйняття їх як загрозу національ­ній інтеграції тощо.

Ці перешкоди призводять до того, що конкуренція переро­стає у такий стан, який супроводжується погіршенням відносин сторін політичної взаємодії, зростанням можливос­тей різкого погіршення становища та збільшенням неперед-бачуваності розвитку ситуації, а також якісним зниженням можливостей управляти нею і навіть втратою її керованості, внаслідок чого конфлікт набуває вищої точки свого розвит­ку — кризи.

Конфлікти, незалежно від їх різновидів, здатні відіграва­ти різноманітні ролі у політичних процесах, стимулюючи відносини змагальності і співробітництва, протидії і узгод­женості, примирення і непримиримості. Для того щоб змен­шити негативний вплив конфлікту на функціонування політичної сфери суспільства і посилити його позитивні функції, необхідно здійснювати постійний контроль та уп­равляючий вплив на цей різновид політичної взаємодії.

Контроль як форма свідомого впливу на політичний конф­лікт передбачає триступеневу програму дій:

1) здійснення превентивних заходів щодо виявлення основ­них елементів у полі конфлікту (причин, складу учасників, позицій тощо), аналізу взаємодії сторін та моніторингу подій;

2) виявлення факторів, які сприяють посиленню інтенсив­ності конфлікту чи протидіють його ескалації, внаслідок чого з'ясовуються основні напрями дій суб'єктів контролю;

3) попередження переходу конфлікту зі стадії суперечки до стадій, на яких можливі насилля та зростання політичної на­пруженості; мінімізація ступеня соціального збудження, ви­кликаного конфліктом.

На відміну від контролю, управління конфліктами є формою цілеспрямованого впливу на різні компоненти конкурентної взаємодії сторін, який передбачає підвищення відповідності їхнього стану свідомим намірам того чи іншого суб'єкта. До принципів, на яких має будуватись управляючий вплив на конфлікт, належать: виведення всіх тіньових, латентних конф­ліктів у відкриту форму; поступовість, недопущення поспішних рішень, до яких сторони не готові; послідовне зниження рівня протистояння сторін, розширення системи комунікацій між ни­ми, виконання сторонами взаємних зобов'язань; формування інституціональних утворень, які повинні забезпечувати процес безперервного консультування та ведення переговорів; розши­рення ресурсного (економічного) потенціалу примирення; збільшення інформованості сторін про плани контрагентів; необхідність використання кадрів, здатних до ведення перего­ворів; урахування зовнішніх і внутрішніх факторів виникнення та перебігу конфлікту тощо.

Технології стратегії розв'язання конфлікту припускають, як правило, не односторонні, а двосторонні дії партнерів. Це означає, що досягнуті в результаті їх застосування домовле­ності між сторонами розцінюються всіма учасниками як справедливі і чесні, вони добровільно приймають умови без тиску зовні, конфлікт зникає, а між учасниками суперечки встанов­люються позитивні відносини.

Запитання для самоконтролю

1. Чому у визначенні поняття «політичний процес» так важли­во акцентувати динамічний чинник?

2. Якими специфічними ознаками характеризуються політич­ні процеси у транзитних суспільствах, зокрема в українському соціумі?

3. Виокремте послідовні стадії розвитку політичного процесу протягом часу.

4. У чому полягає історична значимість і «соціальна драма» стадії занепаду політичної системи?

5. Які соціальні рухи та феномени утворюють структурну ком­позицію політичного процесу?

6. Що становить зміст і цілі політичного наступництва? Які відмінності вирізняють династичну, корпоративну і демократич­ну спадкоємність влади?

7. Чому політичну діяльність вважають найважливішою скла­довою політичного процесу?

8. Здійсніть типологію політичних процесів у межах парадиг­ми політичного розвитку.

9. Назвіть відмінності політичної трансформації та політичної модернізації.

10. Спробуйте порівняти характерні риси і відмінності «захід­ного» і «незахідного» політичних процесів.

11. Що утворює специфіку політичних процесів у посттота-літарних країнах?

12. У чому полягає специфіка політичних конфліктів як форми політичного процесу?

13. Охарактеризуйте найбільш радикальні форми перебігу по­літичного процесу.

14. Що становить суть і мету політичної кампанії? Які види політичних кампаній існують у державній та громадсько-політичній практиці?

Рекомендована література

1. Бандурка О. М., Древалъ Ю. Д. Парламентаризм в Україні, становлення і розвиток. — X., 1999.

2. 2.Барсалев В. А. Политические кризисы и смуты (История, тео­рия, современность). — М., 1997.

3. Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.

4. Вишняк О. Електоральна соціологія: Історія, теорія, мето­ди. — К., 2000.

5. Георгіца А. 3. Сучасний парламентаризм: Проблеми теорії та практики. — Чернівці, 1998.

6. Герасіна Л. М., Панов М. І. Структурна композиція політичного процесу в аспекті політико-правового аналізу // Вісник Харківського національного університету ім. В. Ка-разіна. — Х.,2001.

7. ГлуховаА. В. Типология политических конфликтов. — Воро­неж, 1997.

8. Коваленко Б. В., Пирогов А. И., Рыжов О. А. Политическая конфликтология: Учеб. пособ. — М.: Ижица, 2002.

9. Козловский В. В., Уткин А. И., Федотова В. Г. Модерниза­ция: От равенства к свободе. — СПб., 1995.

10. Кола Доминик. Политическая социология.— М., 2001.

11. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996.

12. Кречмер Г. Фракції. Партії в парламенті. — К., 1999.

13. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфлик­тов. — М., 1997.

14. Михальченко Н. И. Украинское общество: Трансформация, модернизация или лимитроф Европы? — К., 2001.

15. Мухаев Р. Т. Политология. — М., 2000.

16. Политический процесс: Основные аспекты и способы ана­лиза / Под ред. Е. Ю. Мелешкиной. — М., 2001.

17. Почепцов Т. П. Информационные войны. — М., 1999.

18. Пугачев В. П., Соловьев А, И. Введение в политологию. — М.,2002.

19. Слюсаренко А. Р., ТоменкоМ. В. Історія української консти­туції. — К., 1993.

20. Харитонова О. Г. Генезис демократии (Попытка рекон­струкции логики транзитологических моделей) // Полис. — 1996. — № 5.

21. Шаповал В. М. Державний лад країн світу. — К., 1999.

22. Энтин Л. М., Энтин М. Л. Политология развития и освобо­дившиеся страны. — М., 1986.

Вегеш

Дата добавления: 2015-10-02