Конфліктолопчний підхід до сучасної ситуації в Україні

Серед багатьох важливих завдань, що постають перед будь-якою державою в процесі державотворення, особливе місце посідає досягнення національної злагоди, політичної та соці­альної стабільності, гарантування прав людини, національних меншин і націй. Це особливо важливо для поліетнічних дер­жав. До таких держав належить також Україна, на території якої проживають представники понад 100 народів. І хоч загалом можна сказати, що Україна витримує іспит на демокра­тичність у галузі міжнаціональної політики — на тлі загос­трення різного типу конфліктів у деяких регіонах колишнього Радянського Союзу в Україні вдається зберегти національну злагоду та стабільність, — але це не означає, що проблем не існує.

Для українського суспільства характерним є стрімке зубо­жіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протисто­яння між партіями та їх лідерами. Все це не може не впливати на зростання соціальної напруженості у суспільстві. Конфлік­ти в сучасному світі носять глобальний характер і є законо­мірним явищем. А тому виявлення передумов, об'єктивних і суб'єктивних причин та мотивів конфліктів, моделювання їх, пошуки оптимальних способів їх своєчасного вирішення, ло­калізації, переведення із насильницької форми у ненасиль­ницьку, упередження назрілого конфлікту, а не слідування за ним мають принципово важливе значення у політиці. Над ці­єю проблемою працюють науковці, розробляючи практичні рекомендації політикам.

Враховуючи поліетнічність нашої держави, особливе зна­чення варто приділяти міжетнічним відносинам. До найбільш конфліктогенних факторів у цій сфері життєдіяльності україн­ського суспільства можна віднести поліетнічний склад його населення. За даними перепису населення 1989 p., крім укра­їнців, чисельність яких становила 37,4 млн (72,7 %), в Україні проживає 14 млн, або більш як 27 % іноетнічного населення. Серед цієї групи найчисельнішою є росіяни, яких налічується 11,4 млн і які розселені дисперсно по всій території України, хоча найбільше їх проживає в Криму та в східних областях. Друге місце за чисельністю посіли євреї — 486 тис. Вони також розселені по всій території України, але переважно (до 99 %) проживають у містах.

Крім того, в Україні проживають представники ще 8 етніч­них груп, чисельність яких становить від 500 до 100 тис. Це — білоруси, кримські татари, болгари, поляки, греки, румуни, молдавани, більшість яких проживає компактно в окремих регіонах України.

Молдавани проживають переважно в Одеській і Запорізькій областях, поляки — в Житомирській, Хмельницькій та Львів­ській, угорці — в Закарпатській. В Україні мешкають також групи етносів, які нараховують від 10 до 100 тис, а також ет­нічні групи, що нараховують по кілька тисяч: ассирійці, албанці, корейці, карели та інші. Переважна більшість цих на­родів розселена дисперсно і не має чітко визначених етнічних меж, що, на думку західних етнополітологів, створює додатко­ві причини для виникнення конфліктів і труднощі у їх вирі­шенні. Цю обставину слід враховувати при вирішенні будь-яких проблем у регіонах. І хоча Законом "Про націо­нальні меншини в Україні", прийнятим в червні 1992 р. га­рантується правовий захист представників усіх національних меншин, які проживають у нашій державі, проголошено дер­жавні гарантії у навчанні рідною мовою, розвитку національ­них мов і культур, використанні національної символіки, відзначенні національних свят, збереженні традицій та звича­їв, пам'яток історії та культури, сповідуванні своєї релігії та ін., все ж за умов економічної та соціально-політичної кризи в суспільстві не всі положення Закону можна реалізувати, не вистачає коштів на його фінансування. Труднощі в реалізації Закону можуть викликати незадоволення з боку окремих ет­нічних груп або їх представників, що, в свою чергу, може призвести до виникнення конфлікту. Щоб запобігти виник­ненню конфліктної ситуації, необхідно проаналізувати стан, в якому перебувають національні меншини, проблеми, які існу­ють у задоволенні їх етнічних потреб, визначити їх першо­черговість та з урахуванням можливостей держави розкрити механізми їх розв'язання. Не менш конфліктогенним факто­ром, ніж попередній, є намагання національної більшості, тобто українців, реалізувати власні етнічні потреби і, насам­перед, мовні та культурні. Відомо, що за часів СРСР пріори­тет у розвитку мови та культури надавався російській нації. Була створена російська національно-культурна інфраструктура, яка включала освітні заклади, де викладання проводилось пере­важно російською мовою, газети, радіо, телебачення, театри і т. ін. Російськомовне середовище переважало також в адміністратив­них органах, армії, міліції і т. д.

За умов розвитку державотворчих процесів спроби українсь­кої національної більшості змінити пріоритети і створити умови для розвитку української культури та особливо мови нерідко наражаються на незадоволення, а то і протидію про­імперських сил, які намагаються видати закономірні процеси за "примусову українізацію".

З іншого боку, частина українців все ще не може подолати почуття своєї національно-культурної меншовартості, прояв­ляє певне небажання змінювати щось у своєму житті. Без сумніву, становище, коли на власній землі, у власній державі українці не можуть вважати себе повноправною більшістю, господарем, спроможне викликати конфлікти, а крім того, значно обмежує можливості гарантувати повноту прав іншим етнічним групам.

Ще одна конфліктогенна проблема, яка також потребує свого розв'язання, — це повернення українців, кримських татар та представників деяких інших народів, які проживають за межами України, на свою історичну батьківщину. Як відомо, лише в ко­лишніх республіках СРСР нині проживає близько 7 млн етніч­них українців. Очевидно, що частина з них уже зараз прагне повернутися в Україну, інші — пізніше, але, безперечно, що такі міграційні процеси активізуються найближчим часом. Еко­номічна ситуація в Україні не дозволяє відразу прийняти всіх бажаючих і створити їм відповідні умови для проживання. Не­влаштованість, відсутність впевненості у завтрашньому дні може призвести до незадоволення як з боку іммігрантів, так і постій­них мешканців тих регіонів, куди вони прибувають. Тому мігра­ційні процеси повинні не лише контролюватись, а й регулюватися певними органами. Доцільно вивчати, аналізувати та прогнозувати ці процеси та їх можливі наслідки, щоб запо­бігти негативним явищам, а можливо, встановити певні квоти, тобто визначити, яку кількість людей Україна може прийняти в певний період з урахуванням соціально-економічної ситуації, що склалася.

У цьому зв'язку слід врахувати також те, що останнім часом Україна відчуває на собі процеси глобального світового харак­теру. Мається на увазі активізація рухливості населення в усьому світі і стрибкоподібне збільшення припливу мігрантів в Україну, яка почала відігравати роль своєрідного "загально­го дому". Територія України стала однією із ланок міжнарод­ної нелегальної міграції з країн Південної Азії, Китаю, Пакистану, Афганістану та ін., які використовують її як пере­валочну базу для в'їзду в європейські країни. Ці процеси тур­бують світову громадськість, особливо уряди європейських держав, куди прямують мігранти.

З метою вивчення та прогнозування міграційних процесів при ООН створено Міжнародну організацію з міграції, яка на початку 1994 р. провела досить фундаментальне дослідження різновидів та мотивів можливої міграції з деяких країн, в тому числі — з України та Росії. Цією організацією планується по­дальше вивчення міграційних процесів і вироблення відповід­них рекомендацій урядам тих країн, які включені в ці процеси.

Оскільки приплив мігрантів в Україну останнім часом зрос­тає, це створює певні труднощі та веде до загострення соці­альної напруженості в суспільстві. За умов погіршення соці­ально-економічної ситуації в країні, протистояння різних по­літичних сил не виключена можливість виникнення конфліктного потенціалу в різних сферах суспільного життя. Це стосується і конфлікту суспільства загалом, яке бажає по­зитивних змін, та влади, яка неспроможна забезпечити їх.

Найраціональнішим способом розв'язання конфлікту є той, який усуває саме його підґрунтя, тобто задовольняє вимогу здійснення бажаних в суспільстві реформ. Поступ суспільства до реалізації цих реформ до певної міри може загострити си­туацію в країні, поглибити конфлікт, але за своїм характером носитиме позитивну функцію — конструктивну, стабілізуючу.

Для України характерним є зміщення "гарячих" точок кон­флікту із західного регіону на схід та південь — у Донбас і Крим. Якщо у Західній Україні значним чинником, який стримує прояв соціального протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти заради незалежності Украї­ни, то в Криму і на Донеччині, де саме на незалежність по­кладалися надії на краще життя, цей чинник не спрацьовує. Поглиблення економічної кризи породжує новий конфлікт — частина населення різко змінила свою позицію в бік Росії.

Аналіз ситуації в Україні підтверджує, що наша держава по­при всі соціально-економічні труднощі основні проблеми на­магається вирішувати цивілізованими методами.

Панов

Дата добавления: 2015-10-02