Міжетнічні конфлікти

Не меншої, ніж міжкласові, а нерідко ще більшої гостроти можуть набувати міжетнічні (етнополітичні) конфлікти.

Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в покоління. Найчастіше причи­ною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм. Він проявляється в тенденції до суверенізації великих і малих етнічних спільностей з метою створення незалежної державності. Однак прагнення тієї чи іншої етнічної спіль­ності до самовизначення та утворення власної державності нерідко суперечить інтересам інших етнічних спільностей, зокрема щодо збереження єдності й територіальної ціліс­ності поліетнічної за складом держави, що породжує міжетнічні конфлікти.

Спричиняє конфлікти й суперечність між формально проголошеним у державі принципом рівності всіх етнічних спільностей і фактичною їх нерівністю, пов'язаною з неод­наковими можливостями задоволення матеріальних, куль­турних і політичних потреб.

У кожній країні міжетнічні суперечності проявляються по-різному, неоднакові їх масштаби, гострота й наслідки. Проте за наявності таких відмінностей міжетнічні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог. Кон­флікти часто починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. В подальшому вимоги переходять, як правило, в політичну площину, переростаючи у статусні домагання. Нарешті, боротьба за особливий статус набуває форми територіальних претензій. Під час цієї боротьби відбувається оживлення архаїчних уявлень і вимог про історичну виправданість таких претен­зій. Спотворені архаїчні ідеї насичують конфлікт історичним змістом, який кожна з конфліктуючих сторін використовує для обгрунтування своєї позиції. Подібні історичні аргументи найчастіше неможливо ні підтвердити, ні заперечити.

Так, починаючись із безневинних, на перший погляд, закликів на захист мови, культури, продовжуючись під гас­лами «збереження етнічної чистоти» тієї чи іншої спільності, відновлення «історичної справедливості» стосовно неї тощо, міжетнічні зіткнення нерідко переростають у широкомас­штабні криваві конфлікти, під час яких вже не до мови й культури. Про таку логіку розгортання міжетнічних конфлік­тів свідчать не тільки численні історичні події, а й нинішній міжетнічний розбрат у колишніх радянських республіках та між ними, криваве роз'єднання Югославії, мало не щоденні міжетнічні зіткнення в низці африканських країн.

Оскільки міжетнічні спільності, як правило, компактно розселені на певних територіях, то нерідко суперечності й конфлікти між ними набувають міжрегіонального характеру. Міжрегіональні конфлікти можуть виникати й через помил­кову політику центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необгрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу в державі, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їхнього економічного розвитку тощо.

Головне завдання національної і регіональної політики держави полягає в тому, щоб своєчасно виявляти міжетнічні та міжрегіональні суперечності, робити все можливе для запобігання конфліктам, особливо у гострих, руйнівних фор­мах. Повною мірою це стосується й демографічних супе­речностей і конфліктів, зокрема так званих конфліктів поколінь, коли виникає непорозуміння між молодим і старшим поколіннями. Певні непорозуміння між поколін­нями були завжди, але в окремі періоди суспільного роз­витку вони можуть набувати конфліктного характеру, виливатися у хвилі молодіжного бунтарства, як це сталося в багатьох країнах Західної Європи на рубежі 60—70-х років, масові альтернативні рухи тощо.

Причини виникнення і шляхи розв'язання конфліктів у суспільстві, з'ясування їх значення для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних відносин вивчає конфліктологія — самостійна галузь наукового що виникла на межі соціологи, політологи і політичної психології.

Соціальна політика У пізнанні соціальних інтересів, їх узгодженні, упередженні й розв'язанні конфліктів між ними полягає призначення політики, насамперед соціальної. У науковій літературі і політичній практиці основне призначення соціальної політики держави традиційно зводиться до задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку тощо. Насправді ж головне призначення соціальної політики має бути іншим: її слід розглядати як найважливіший засіб соціальної інтеграції — узгодження інтересів різних спіль­ностей людей, розв'язання соціальних суперечностей, забезпечення цілісності суспільства.

| Іншими словами, соціальна політика — це один із видів | політики, спрямований на інтеграцію інтересів соціальних | спільностей людей, розв'язання соціальних суперечностей з | метою забезпечення єдності, цілісності суспільства.

Причому це не просто один із видів політики, а най­важливіший її вид, бо саме соціальна політика забезпечує виконання основного призначення політики взагалі, яким є не боротьба за владу та її використання, а управління суспільством на основі узгодження соціальних інтересів.

Залежно від об'єктів соціальної політики виокремлю­ються ті чи інші її різновиди, наприклад політика соціального партнерства, етнічна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Відповідно визначаються завдання соціальної політики. Головною ж проблемою со­ціальної політики є забезпечення в суспільстві соціальної справедливості.

Соціальна справедливість — це міра досягнення в суспільстві ї соціальної рівності і свободи.

Соціальна рівність і свобода взаємозв'язані таким чином, що чим більше в суспільстві свободи, тим менше в ньому соціальної рівності, і навпаки. Реалізація неоднакових розу­мових і фізичних здібностей людей обов'язково призводить до соціальної нерівності, поглиблення якої створює напру­женість у суспільстві, породжує конфлікти. Тому суспільство

об'єктивно заінтересоване в обмеженні соціальної нерівності, створенні перешкод для її зростання. Однак обмеження соціальної нерівності призводить до обмеження свободи, створення перешкод для реалізації неоднакових здібностей людей, що гальмує суспільний, насамперед економічний, розвиток.

Так, втілення в життя класичної ліберальної моделі сус­пільного розвитку, яка грунтується на абсолютизації індиві­дуальної свободи і формально-правовому розумінні рівності, призводило до різкого розшарування суспільства, загострен­ня соціальних суперечностей і виникнення соціально-політичних конфліктів. Водночас абсолютизація соціальної рівності в ході реалізації соціалістичної моделі суспільного розвитку призводила до обмеження індивідуальної свободи людей, зрівнялівки, втрати стимулів до високопродуктивної праці, соціального споживацтва, що гальмувало економіч­ний розвиток.

Завдання, отже, полягає в тому, щоб для кожного кон­кретного суспільства знайти оптимальне поєднання (міру) соціальної рівності і свободи. Для цього потрібно врахувати особливості історичного розвитку суспільства, конкретного етапу, на якому воно знаходиться, суспільної свідомості тощо. В протилежному разі здійснювана державою політика сприйматиметься як несправедлива і не знайде підтримки більшості суспільства. Цим, зокрема, пояснюється несприй-няття ліберальної моделі ринкової економіки з її абсо­лютизацією індивідуальної свободи та ігноруванням соціаль­ної рівності більшістю населення колишніх соціалістичних країн, вихованою на ідеях соціальної рівності.

Таким чином, соціальні суб'єкти політики — це ті спіль­ності людей, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку, — суспільні класи, соціальні групи й верстви, нації, народності тощо. Вони мають як спільні, так і специ­фічні інтереси, які відстоюють з використанням політичної влади. Неузгодженість інтересів соціальних спільностей, загострення суперечностей між ними призводять до соціаль­них конфліктів, які, охоплюючи сферу реалізації політичної влади, набувають політичного характеру. Соціально-політичні конфлікти — не виняткове, а закономірне явище, зумовлене багатоманітністю соціальних інтересів. Інша справа — гострота і масштабність конфліктів, форми й засоби їх роз­в'язання, які залежать від ефективності політики.

і лиоинне соціальне призначення політики полягає в урахуванні всієї багатоманітності соціальних інтересів, їх узгодженні, запобіганні конфліктам, розв'язанні їх в опти­мальних, ненасильницьких формах. Найбільше цьому призначенню відповідає соціальна політика, основними різновидами якої є політика соціального партнерства, націо­нальна, демографічна, регіональна політика. Здійснювана в будь-яких формах, соціальна політика має виходити з прин­ципу соціальної справедливості, забезпечувати стосовно кожного конкретного суспільства оптимальне поєднання соціальної рівності і свободи.

Рекомендована література

Бабков В. Г. Межнациональные противоречия и конфликты // Социально-полит, журн. 1994. № 7—8.

Беленький В. X. О среднем классе в России // Социально-полит, журн. 1994. № 12.

Бербешкина 3. А. Справедливость как социально-философская категория. М., 1983. Бромлей Ю. В.

Основные разновидности национальных общностей (понятийно-терминологические аспекты) // Науч. коммунизм. 1990. № 1.

Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. М. 1987.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан: Очерки политической социологии капи­тализма. М., 1985.

Волович В., Макеев С. Соціальна стратифікація і політика // Політ, думка. 1993. № 1.

Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социол. Исследования 1992. № 9, 11.

Дарендорф Р. Конфликт и классовая борьба // Социол. исследования 1995 № 7-8.

Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії. К., 1993.

Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М., 1995.

Комаров М. С. Социальная стратификация и социальная структура // Социол. исследования. 1992. № 7.

Краснов Б. И. Конфликты в обществе // Социально-полит, журн. 1992. № 6—7.

Майборода А. Теория этнополитики в западном обществоведении. К., 1993.

Мала енциклопедія етнодержавознавства / За ред. Ю. І. Римаренка. К., 1996.

Мацнев А. А. Этнополитические конфликты: природа, типология и пути урегу­лирования // Социально-полит, журн. 1996. № 4.

Мокляк Н. Н. Социальные отношения: структура и формы проявления. К., 1986.

Наумова Т. В. Становление среднего класса в реформируемой России // Со­циально-гуманитарные знания. 1999. № 4.

Преториус Р. Теория конфликта // Полит, исследования. 1991. № 5.

Сперанский В. И. Конфликт: сущность и особенности его проявления // Социально-полит, журн. 1995. № 3.

Сперанский В. И. Основные виды конфликтов: проблемы классификации // Со­циально-полит, журн. 1995. № 4.

Стариков Е. Н. Социальная структура переходного общества: «горизонтальный срез» // Полит, исследования. 1995. № 5.

Шляхтун П. А. Социально-классовая структура современного буржуазного общест­ва: Проблемы методологии исследования. К., 1986.

Ян Э. Государственное и этническое понимание нации: противоречия и сходство // Полит, исследования. 2000. № 2.

Кирилюка

Дата добавления: 2015-10-02