Еволюція уявлень про соціально-політичний конфлікт

Всюди, де є люди, є і конфлікти (лат. conflictus - «зіткнення»). Вони завжди по­в'язані із суб'єктивним усвідомленням людьми протилежності своїх інтересів. По­ширеність конфліктів і значущість їх соціальної ролі віддавна привертали до себе увагу.

Серед міфів Еллади про єдність і злагоду «почесне» місце посів міф про конфлікт, уособленням якого став Прометей («провидець»). Подвиг Прометея призвів до першого конфлікту в ілюзорно-міфічно­му світі, але це зіткнення вже було соціальним за своєю суттю.

У працях мислителів давнини містяться зауваження про при­чини і шляхи подолання конфліктів. Давньокитайський філософ і політичний діяч Моцзи (479-400 до н.е.) вважав, що причина хаосу в суспільстві полягає у відсутності глави правління. Тому люди обрали наймудрішого і найдостойнішого, зробили його си­ном Неба для управління справами і встановлення єдиної для всієї Піднебесної справедливості.

Давньогрецькі філософи робили перші спроби раціонально роз­глянути природу соціального конфлікту. Геракліт вважав соціальні конфлікти неминучим атрибутом суспільного життя і одночасно вба­чав у них обов'язкову і важливу умову соціального розвитку. Епі-кур (341-270 до н.е.) високо підносив «виховну» функцію конфліктів і стверджував, що негативні наслідки воєн та інших зіткнень рано чи пізно примусять людей жити в стані постійного миру.

Християнська філософія також взяла участь у формуванні концепції соціального конфлікту. Климент Олександрійський, Оріген, Тертулліан та інші «батьки церкви» на межі ІІ-ІП ст. розвивали теоретичну аргументацію, спрямовану проти збройних сутичок. Але вже Аврелій Августин і Фома Аквінський виступали з позицій «священної війни» на захист віри і церкви.

Представник епохи зростаючої буржуазії англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626) першим здійснив ґрунтовний аналіз сукупності причин соціальних конфліктів і детально розглянув матері­альні, психологічні і політичні передумови соціальних колізій та можливі способи їх подолання. Він визнавав вирішальну роль ма­теріальних чинників у виникненні конфліктів, а головною причи­ною останніх вважав тяжке становище народних мас. На його думку, найбільш небезпечними і руйнівними є заколоти, «викли­кані черевом». Іншими причинами конфліктів він називав помил­ки правителів (це звучить наївно) і соціальну заздрість (у цьому пункті він тонко підмітив психологічне підґрунтя «соціальних хвороб»). Він же запропонував три ефективні засоби проти них: усунення матеріальних причин соціальних конфліктів, політичне маневрування і такий «чудовий засіб» як запобігання появі ліде­ра в невдоволених.

Представники англійської демократії і французького Про­світництва XVIII ст. - Д. Прістлі, ПІ. Монтеск'є,. Ф. Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо - розглядали збройні конфлікти між наро­дами як пережиток «варварської епохи» і вважали, що ліквідація феодальних устоїв приведе до «вічного миру».

Досить розгорнуто виклали свою позицію щодо причин виник­нення конфліктів та їх соціальних функцій І. Кант і Г. Гегель. І. Кант визнавав певну позитивну соціальну роль конфліктів у за­гальній історичній долі людського роду. Без них, стверджував він, всі найкращі задатки людства залишились би назавжди нерозвине-ними. Іншим було його ставлення до війни між державами: як відо­мо, він висунув проект установлення «вічного миру» шляхом ство­рення космополітичного союзу самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом. Як бачимо, Кант виявляє подвійне ставлення до соціальних конфліктів: позитивна оцінка щодо одного їх прояву і негативна - щодо іншого.

Г. Гегель однозначно оцінив прогресивну роль воєн у розвит­ку суспільства: завдяки війні зберігається моральне здоров'я на­родів, вона запобігає «загниванню» народів унаслідок тривалого, а тим більше вічного миру. З цих позицій Гегель критикував кантівську ідею вічного миру, що підтримується союзом держав.

Свій внесок у конфліктологію зробили також такі різнопла­нові дослідники, як Т. Мальтус (1766-1834), Ч. Дарвін (1809-1882), Г. Спенсер, У. Самнер (1840-1910), Г. Ратценхофер (1842-1904). їх розуміння проблем конфліктів безпосередньо пов'язане з власними оригінальними теоретичними розробками. Мальтус пояс­нював причини тяжкого становища трудящих «легковажною звич­кою» робітничого класу «нерозумно» розмножуватись. Дарвін вба­чав у конфліктній еволюції соціального життя прояв біологічних законів природного добору. Спенсер стверджував, що природний процес боротьби і конфліктів між людьми найкращим чином забез­печує досконалість соціальних систем. Стан протиборства, навпаки, є універсальним і забезпечує рівновагу не лише в межах окремого суспільства, але й між суспільством і його природним оточенням. Закони конфлікту постають, за Спенсером, загальним і основним принципом соціального життя.

Відомим соціал-дарвіністом США на межі ХІХ-ХХ ст. був професор Йєльского університету У. Самнер. Він переконував своїх опонентів, що боротьба за існування є безсумнівним чинником прогресу і в ній гинуть найслабкіші і найгірші представники людського роду. Лише со-ціальні чемпіони - а в Америці того часу це були промисловці, бізнесмени, банкіри - є справжніми творцями суспільних цінностей, і саме вони є найкращим соці­альним сортом людей. Ця верства - закономірний продукт при­родної селекції і немає ніяких підстав протистояти їй на догоду штучній рівності. Тому Самнер категорично виступав проти будь-якого втручання держави в соціальне життя і проти будь-яких соціальних реформ; піддавав різкій критиці соціалістичні ідеї, ствер­джуючи, що соціалізм є «виклик фактам».

Австрійський соціолог і філософ, генерал Г. Ратценгофер та­кож представляв соціальний дарвінізм кінця XIX ст. Основою всього сущого, життя і свідомості, він вважав трансцендентну, непізна-вану «первинну силу», тотожну ідеї бога. Суспільним проявом цієї сили є інтереси, які проходять через свідомість людей, але корі­няться в біоорганізмі і визнаються «внутрішнім інтересом». Всі соціальні форми є продуктом внутрішнього інтересу, а приведення до взаємної відповідності індивідуальних і соціальних інтересів яв­ляє собою основний соціальний закон.

Польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович визна­вав, що всесвітня історія - це постійна боротьба рас за існування, і виводив сутність расових відмінностей не з біології, а з особливо­стей культури. Відповідно джерела конфліктів необхідно шукати не лише в природі людини, але й у соціальних явищах, відмінних за типом їхніх культур. Отже, конфлікт може набувати найрізноманіт­нішого забарвлення - від найпримітивнішої різанини до витончених парламентських дискусій, відповідаючи конкретним формам соціаль­ного життя, і не може бути єдиною формю соціального процесу. Не менш важливим Гумплович вважав і соціальну єдність, саме на її основі виникають широкі соціальні спільноти і держава. Однак і тут соціальні конфлікти відіграють важливу роль, оскільки соціальні групи об'єднуються лише в результаті колізій. У цьому полягає парадокс висновку Гумпловича: єдність нових соціальних форм стає можливою як результат боротьби між соціальними групами.

Свої погляди про природу соціального конфлікту він форму­лює у вигляді трьох основних тез:

• конфлікти є сутністю історичного процесу; у них різний характер, але всі вони є чинниками прогресу;

• диференціація суспільства на пануючих і підлеглих - яви­ще вічне, як вічним є обумовлений цим конфлікт;

• конфлікти сприяють єдності суспільства і виникненню більш широких об'єднань.

Німецький філософ і соціолог Г. Зіммель (1858-1918) першим увів до суспільної науки термін «соціологія конфлікту». В його тлумаченні конфлікт є нормальною і надзвичайно важливою фор­мою соціального життя; він сприяє соціальній інтеграції, визна­чає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює принципи і норми їх організації.

Американський соціолог, представник психологізму в соціо­логії А. Смолл (1854-1926) зазначав, що конфлікт — це базисний і універсальний соціальний прогрес, а його конкретні форми обу­мовлюють локальну структуризацію соціальної діяльності. Тому соціологія покликана сприяти трансформації конфліктів у співро­бітництво і гармонізації відносин між соціальними групами.

Соціальний стан конфлікту становить класичну сферу інте­ресів марксистської теорії суспільного розвитку. На всіх рівнях пізнання соціальних процесів - сутнісному, загальному, конкрет­но-історичному, соціологічному і політологічному - марксизм визнає соціальні конфлікти і антагонізми як можливі, а в умо­вах гострої класової боротьби в межах антагоністичної формації -і як неминучі явища.

Політична соціологія, яка утвердилась у першій половині XX ст., презентована В. Парето, Г. Моска, А. Бентлі, Ж. Соре-лем, Ф. Оппенгеймером. їх ідеї і формулювання є актуальними і для сучасних концепцій конфлікту:

- конфлікт є нормальне соціальне явище; природі людини і суспільства властиві біологічні, психологічні, соціальні та інші чинники, які неминуче породжують чисельні і різноманітні конфліктні ситуації;

- конфлікти виконують позитивні функції в соціальному розвитку: вони запезпечують загальний прогрес, сприяють збе­реженню єдності соціальних утворень та утвердженню загально-значущих норм і соціальних цінностей;

- між конфліктним станом соціального розвитку і типом соціальної структури існує зв'язок і залежність, які породжу­ють стан структурного конфлікту в суспільстві;

- протилежність між правлячою меншістю і керованою більшістю - неминуче і вічне явище, яке викликає найрізно­манітніші соціальні суперечки і сутички;

- існує зв'язок і залежність між змінами в економічній, по­літичній і духовній сферах соціального життя та конфліктними ситуаціями, обумовленими цими змінами, вони й визначають стан функціонального конфлікту в суспільстві;

- неспіввпадання інтересів різних соціальних груп взаємно врівноважується шляхом розв'язання виникаючих конфліктів.

У 50-ті роки XX ст. з'явились сучасні концепції соціального конфлікту. Найбільш відомі серед них теоретичні побудови «батьків» конфліктології Л. Козера, К. Боулдінга, Р. Дарендорфа.

Л. Козер виходив з посилання, що немає соціальних груп поза конфліктними відносинами і що конфлікти відіграють пози­тивну роль у функціонуванні і зміні соціальних систем. Його кон­цепція «позитивно-функціонального конфлікту» доповнила кла­сичні теорії структурного функціоналізму. Він виводив стабільність суспільства з кількісних характеристик існуючих у ньому конфлі­ктних відносин і типу зв'язків між ними. Його теоретична схема виглядає таким чином:

• збільшення чисельності конфліктів неминуче обумовлює «лінії перетину» в суспільстві;

• це визначає поділ суспільства на групи за інтересами, які лежать в основі конфліктів;

• така соціальна ситуація ускладнює створення «двополюс­ного» суспільства, тобто поділ його на два табори, що не мають жодних спільних норм і цінностей;

• численні незалежні один від одного конфлікти шітимізують передумови для єдності суспільства.

Німецький соціолог і політичний діяч Р. Дарендорф вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. На його погляд, сам факт відсутності конфлікту є аномалією. Суспіль­ство чи організація без проявів конфлікту є «підозрілими» і дають підставу для аналізу такого ненормального стану. Все соціальне життя є конфліктом вна-слідок своєї мінливості; у людських суспільствах немає сталості, оскільки вони не мають характеристик усталеності. Конфлікт є вираженням цієї несталості і тому в ньо­му закладені творчі потенції будь-якої спільноти та можливість нарощування соціальної свободи.

Американський соціолог та економіст К. Боулдінг, автор «за­гальної теорії конфлікту», зробив спробу утворення цілісної теорії кон-флікту на основі аналізу «спільних елементів» та «спільних зразків» розвитку конфліктів. До елементів відносяться конфлік­туючі сторони, характеристики протилежності інтересів, фази по­глиблення конфліктів, передумови компромісу тощо.

Аналіз природи соціально-політичних конфліктів органічно поєднується зі з'ясуванням конфліктної ролі їх учасників.

Дата добавления: 2015-10-02