Поведінка можновладців у конфлікті

Поведінка природня буде неоднакова у конфліктуючих сто­рін. У тих, хто при владі, вона консервативна, в опозиції— радикальна. Істотним чинником є стадія конфлікту. Зокрема, політична криза істотно змінює характер та спрямування рішень і діяльності політичних суперників. їх поведінка невіддільна від типу конфлікту. Якщо скористатися, наприк­лад, типологією, запропонованою А. Раппопортом, то перший тип — це бойовище. Учасники конфлікту керуються єдиною настановою — якомога більше нашкодити супернику. Йдеть­ся про нераціональну модель, в якій відсутні цінності, що могли стати передумовою компромісу. Тут або поразка, або перемога, а отже, відповідна поведінка. Другий тип — ігри, тобто раціональна модель поведінки. Учасники розраховують свої ходи, діють урівноважено, приймають загальні правила гри. Тією мірою, якою передбачається інституційна під­тримка існуючих правил, гострота конфлікту дещо зглад­жується. Але оскільки цінності і пріоритети гравців зали­шаються незмінними, розв'язання конфлікту практично неможливе. Взагалі він може бути "знятий", але ціною усунення однієї зі сторін. Третій тип— дебати, при яких головний наголос робиться на розв'язанні конфліктів шляхом пошуків спільного в системі цінностей. А це передбачає не тільки володіння правилами гри, а й уміння аналізувати і модифікувати їх згідно з інтересами опонентів.

Перших два типи конфліктів врешті-решт призводять до знищення існуючої політичної системи. Або до її збереження в незмінному чи більш консервативному вигляді.

Третій тип має наслідком істотну модифікацію політичної системи.

Поведінка правлячих кіл може бути різною — від пасивної до активної, спрямованої на підпорядкування своєму впливові політичної ситуації, нейтралізації факторів, що призводять до конфліктів і нестабільності. Досягається це різними способами. Один із них полягає в соціальному маневруванні. Воно спрямоване на послаблення колізії між характером функціонування соціальної системи та інтересами тієї частини населення, яка уражена нею, а отже, політично негативно зорієнтована. Маневрування досягається шляхом перерозподілу частини суспільного багатства в різноманітних формах. Цс важливий і досить ефективний спосіб суспільно-політичної амортизації. Проте він не дає певної гарантії стабільності вже тому, що самі потреби зростають. Поза тим можливості перерозподілу мають певні межі і якщо ними нехтувати, то наслідки можуть бути надзвичайно важкими. Так, непродумані, без урахування реальних мож­ливостей заходи уряду щодо збільшення грошових виплат населенню, в тому числі у зв'язку із здійсненням соціальних програм, мають своїм наслідком гіперінфляцію, що значно посилює дестабільність і політичну напругу. Крім цього, нові' інтереси, які вступають у зіткнення з існуючою системою, не завжди є матеріальними. В такому випадку матеріальне маневрування не може запобігти соціально-політичній на­прузі.

Оскільки соціально-політичне маневрування здійснюється політичними установами, шляхом політичних рішень, то воно і виступає як політичне. Проте у власному розумінні політичне маневрування ширше, ніж соціальне. Йдеться про значний спектр заходів, покликаних трансформувати різно­манітні інтереси в політичні орієнтації, що сприяють зміц­ненню існуючої системи. Для цього використовуються, на­приклад, компроміси з опозиційними силами. Оптимальний наслідок їх — стійкий консенсус. Досить ефективні спосо­би — виграш часу для стабілізації системи, а також зміна політичного "актора", при якій політичну організацію, що втратила кредит довір'я, змінює інша, з оновленою програмою, але така, що фактично домагається тих же політичних результатів.

Широко використовується такий спосіб, як створення образу порога, змови темних, деструктивних сил. Це полі-тично дезорієнтує невдоволену частину суспільства, спрямо-вує її соціальну і політичну енергію на активність, яка по суті не загрожує стабільності існуючої системи. Проте ці методи можуть дати тільки тимчасовий ефект. Більше того, не виключається можливість використання їх політичними силами, що виступають проти існуючої системи.

Часто застосовується політичне маніпулювання. В широ­кому розумінні — це всі дії політичних інстанцій для забезпечення необхідного їм стану політичної системи. В специфічному розумінні мовиться про цілеспрямований вплив на суспільство, здебільшого на масову свідомість, а отже, на політичні орієнтації, позиції та поведінку людей. При цьому значну роль відіграють засоби масової інформації. їх вплив складний і суперечливий. Іноді наслідки можуть бути протилежні тим, на які розраховують комунікатори. Тобто засоби масової інформації здатні дестабілізувати політичне життя. Між іншим, таку негативну дію чинять деякі засоби масової інформації, тенденційно висвітлюючи стан міжна­ціональних відносин і суспільно-політичні процеси в Україні після проголошення її незалежності.

Для зняття напруги правлячі кола вдаються до інтеграції контреліти в політичну систему. Саме контреліта, очолюючи антисистемні рухи, виступає фактором дестабілізації, ка­талізатором громадського незадоволення. Контреліта рекру­тується за рахунок нестандартних, талановитих і честолюб­них людей, що не увійшли до складу правлячої еліти. Правлячі кола намагаються попередити народження такого суперника. Якщо ж усе-таки це сталося, то таку контреліту можна нейтралізувати, інтегруючи в політичну систему. Здійснюється це шляхом індивідуального залучення до складу еліти або залучення до влади організацій та рухів, які перебувають під впливом контреліти.

З метою політичної стабілізації можливе використання силового тиску. Проте більш-менш ефективним він може бути для систем з примітивними структурами. В складних системах, з високим рівнем суспільної активності силовий тиск, тим більше у насильницьких формах, зустрічає, як правило, серйозний опір. Однак і тут іноді без нього не обійтися, особливо в умовах загострення політичної кризи. Разом з тим треба зважати на існуючий досвід. А він свідчить, що при розгортанні демократичного процесу спроба правлячих кіл загальмувати його за допомогою насильницьких методів часто призводить до крайнього загострення політичної кризи. Саме таке відбувалося 1989 р. у НДР, Румунії. Січневі події 1991 р. у Прибалтиці теж засвідчують, що використання силових методів обертається напередбаче-ними негативними наслідками для тих соціальних сил, що на них розраховували.

Можливість і дієвість використання тих чи інших методів стабілізації політичного життя і запобігання конфліктам зале­жить від конкретних умов у країні: її політичних традицій і культури, пануючого режиму, співвідношення соціально-політичних сил та ін. Загалом плюралістичне демократичне суспільство дає змогу використовувати більш широкий спектр способів стабілізації. В умовах моністичної системи і то­талітаризму такі можливості обмежуються. Акцент робиться на силовий тиск, на репресивні методи. Треба також враховувати і те, що у середовищі правлячих політичних сил можуть знаходитися реформатори, які усвідомлюють неминучість назрілих перетворень. їхня політична позиція віддзеркалюється у ставленні до методів політичної стабі­лізації. Як правило, вони вважають доцільним використову­вати тільки ті із них, які дають змогу безболісно зняти політичну напругу і здійснити назрілі реформи.

Дата добавления: 2015-10-02