Детермінація політичної конфліктності

Стан стабільності (чи конфліктності, а далі — нестабільності) залежить від того, наскільки політична система здатна адаптуватися до змін, які відбуваються у внутрішніх і зовнішніх умовах функціонування суспільства, якою мірою породжені змінами імпульси враховуються правлячими ко­лами.

Опосередкованою ланкою між змінами умов життя сус­пільства та його політичною системою є інтереси професійних груп, класів, націй та інших спільностей. Оскільки інтереси різних соціальних груп неоднакові, то у них формується відповідне сприйняття існуючого ладу, його політичного устрою, ставлення до нього. Виявляється дія багатьох фак­торів: ціннісних орієнтацій людей, неоднакової можливості реалізувати свої прагнення в умовах певного ладу та ін.

У зв'язку з цим існують різноманітні моделі формування політичних інтересів людей та їхніх позицій щодо існуючого політичного устрою. А. Галкін вважає можливим виділити три типи: консервативну модель при зацікавленості в збе­реженні діючої політичної системи, а за певних умов навіть у радикальній настанові на зміцнення консервативних засад системи; другу — конформістську модель — при терпимому ставленні до суспільного устрою, політичних інститутів та їхніх рішень; нарешті, критичну модель, в основі якої лежить негативне сприйняття певного ладу, в тому числі і політичної системи. Ступінь критичності може бути різним. Будь-який інтерес, пропущений через фільтр негативних цінностей, включає негативну реакцію щодо системи навіть при відсутності об'єктивних причин для цього. За певних умов критичне ставлення не обмежується свідомістю. Воно пере­творюється в політичну поведінку, що виявляється в широ­кому діапазоні — від простої підтримки політичних сил, що прагнуть реформувати суспільний лад і його політичну систему, до активної участі в їх руйнуванні.

Розбіжність інтересів різних соціальних груп, аж до виникнення глибоких конфліктних ситуацій, може виклика­тися й тим, що при сприйнятті певних цінностей (демократія, свобода, права людини тощо) більшістю суспільства, їх тлумачення різними верствами населення неоднакове. Так, серед прихильників подолання тоталітарного режиму с істотні відмінності в оцінці демократії. Підтримуючи ідею незалеж­ності України, різні верстви населення принципово розхо­дяться щодо розуміння шляхів забезпечення суверенітету республіки, розбудови її державності.

Стан відносин між соціальними групами як суб'єктами політичного життя визначається мірою збігу або протисто­яння їхніх інтересів. І саме це детермінує політичний стан суспільства. Якщо переважає збіг, то досягається певна динамічна рівновага, яка забезпечує нормальне функціо­нування політичних інститутів, тобто стабільність. А при наявності значного протистояння рівновага порушується, виникає стан політичного конфлікту і напруженості, в тому числі всередині владних відносин.

Характер співвідношення впливу інтересів на стан сус- ■ пільства своєрідно пояснюється теорією груп. Д. Трумен вважає, що однією із умов стабільності плюралістичної демократії є "плинне членство". Тобто члени суспільства належать не тільки до існуючих, а й до потенційних груп інтересів. Від групи в латентному стані, при якому можливі спільні переконання і відносно тісне спілкування об'єднаних цими інтересами індивідів, відбувається перехід не до ла­тентної, а до дійсної групи інтересів, з міцною органі­заційною структурою. Цей перехід — плавний процес.

Проте такі організовані групи не можуть додержуватися тільки власних цільових настанов. Вони повинні враховувати належність своїх прихильників і до інших груп, а також наявність у них латентних інтересів. Тому такі організації ніколи не можуть однозначно формулювати свої цілі і бути повністю готовими до попередження і розв'язання конфліктів. Часткова лояльність членів подібних груп переводить пошук компромісів на рівень полемізуючих груп інтересів. У цій концепції конфлікт груп формує і динамізує політику.

Треба враховувати і те. що переміщення ліній конфлікту (лінії, що роз'єднує прихильників і противників того чи іншого рішення) між групами і класами в інтерперсональний конфлікт є однією із умов стабільності сучасних демокра­тичних суспільств. Саме поляризація конфліктних фронтів зміцнює розривні сили суспільства, в той час коли пере­хрещення ліній конфліктів з відносною рслятивізацією ло­яльності і суперництва служить інтегративним засобом.

Ступінь стійкості або нестійкості балансу інтересів визна­чається темпами і спрямуванням зрушень у житті сус­пільства. Якщо темпи незначні і зрушення відбуваються синхронно, то забезпечується рівновага вже тому, що співвід­ношення інтересів змінюється плавно. Зовсім інше спо­стерігається, якщо зміни різкі. За таких умов співвідношення інтересів набуває характеру конфронтації. Це особливо відчутно, коли асинхронність стосується основних сфер суспільного життя — економіки і політики, різноманітних компонентів політичної системи, внаслідок чого рухомість перетворюється в нестабільність. Саме це призвело до поглиблення протиріч між інтересами верхівки командно-адміністративної системи і силами, що об'єктивно зацікавлені в її усуненні. З іншого боку, відбулося зростаюче зубожіння населення через економічну кризу і неефективність еко­номічних реформ. З іншого боку, перші кроки демократи­зації, гласності зумовили усвідомлення необхідності до­корінних змін у суспільному устрої.

На стан політичних відносин впливає і те, що зміни соціальних інтересів відбуваються комплексно і супроводжу­ються зрушеннями в співвідношенні пріоритетів. Іншими стають ступінь і глибина їх усвідомлення членами соціальних груп, а також форми реалізації, яким надається перевага. Значну роль відіграє стрибкоподібний характер зрушень у соціальній структурі при одночасному пануванні стійких стереотипів у суспільній свідомості. Так, з початком демон­тажу командно-адміністративної системи з'ясувалося, що соціальної однорідності, на якій наголошувала офіційна ідеологія, немає. В соціальній структурі з'явилась і зростає частка кооператорів, підприємців, фермерів та ін. Але в свідомості панівними залишаються зрівняльні уявлення, не-сприйняття багатоукладності, конкуренції і відносин найманої праці.

Через зазначену асинхронність зусилля правлячих кіл на забезпечення політичної рівноваги концентруються протягом

обмеженого часу. А це посилює політичну напругу, порушує рівновагу, створює нестабільну ситуацію.

Нарешті, зміна інтересів відбувається під сильним впли­вом політичної волі, яка відображає прагнення певної соціальної групи, а отже, може бути спрямована на галь­мування чи то прискорення змін, на реалізацію їх у поміркованих або радикальних формах, на порушення або поступове перетворення рівноваги, дестабілізацію системи або її внутрішню трансформацію при збереженні певної стабільності.

Можливість виникнення конфліктної ситуації значною мірою залежить від способів зіставлення протилежних інте­ресів, подолання протиріч, що виникають при цьому. Таких способів може бути два. Перший грунтується на конфрон­тації, при якій несумісність інтересів соціальних груп на­стільки значна і абсолютна, що розв'язання протиріч між ними можливе тільки шляхом силового нав'язування волі однієї групи іншій. Другий спосіб передбачає послаблення існуючих протиріч між групами на грунті згоди. Отже, характер взаємодії інтересів визначає, чи переважатиме стан інтеграції соціальних груп як основи політичної стабільності в суспільстві, чи верх візьмуть сили відштовхування, кон­фронтації, посилення політичної напруги, що має своїм наслідком конфліктність, нестабільність.

Інтереси соціальних груп стають фактором стабільності чи нестабільності, трансформуючись у відповідну політичну позицію, а зрештою, і поведінку. Здійснюється це через механізми політичної соціалізації, на грунті певної політичної культури. Як характеристика розвитку того чи іншого наро-, ду — це явище цілісне. Проте у кожної соціальної групи є свої специфічні настанови, цінності і взірці поведінки, тобто особливості політичної культури. Отож, і політичні події можуть сприйматися різними групами з протилежних позицій. В одних, породжуючи активність, схильність до крайніх форм реалізації своїх інтересів, у інших — прагнення пошуку компромісних рішень, що не може не впливати на стан політичної напруги в суспільстві.

Суттєвим елементом політичної культури є легітимність— визнання існуючої політичної влади та відповідних політико-правових ідей. Це дуже важливий фактор динамічної рів­новаги політичного життя. Відомо, що Сократ — ворог афінської демократії, вважав своїм обов'язком підкоритися її законом. Ціною свого життя він підкреслив їх непо­рушність. Ключове значення легітимності М. Вебер вбачав саме в гарантії стабільності суспільства. Потрясіння віри в легітимність, наголошував він, має далекосяжні наслідки,

оскільки суспільний порядок забезпечується не тільки пра-вовими нормами, право дає лише зовнішню гарантію стій-кості системи. В більш широких рамках у гру вступають особисті, дуже гнучкі інтереси і їхні дії можуть внести вирішальні зміни у відносини і становище осіб, що беруть участь у політичній грі.

Збіг чи неспівпадання інтересів різних соціальних груп є об'єктивним фактором стану політичних відносин — стабільності чи нестабільності. Суб'єктивним фактором вис­тупає політична позиція і відповідна поведінка сил, що є носіями різноманітних інтересів. Як відомо, політика — сфера свідомої діяльності, отже, її ефективність урешті і низначає стан політичного життя. Ж.-Ж. Руссо стосовно цього зазначав: необхідно, щоб сума часткових інтересів не переважала над загальним інтересом і щоб кожний розра­ховував знайти в добрі всіх те найбільше благо, на яке він може надіятися для самого себе. А це вимагає такого збігу мудрих рішень у стількох роздумах і такої згоди у взаємо­відносинах та інтересах, що важко сподіватися на щасливий випадок, який сам собою принесе збіг усіх необхідних передумов. Якщо такого збігу немає, то його може замінити тільки сила. І тоді потрібно уже не переконувати, а примушувати.

Дата добавления: 2015-10-02