Конструктивні і деструктивні політичні конфлікти

Політичні конфлікти — різновид соціальних. Під останніми розуміється зіткнення протилежних поглядів, розбіжність в інтересах і діях окремих людей та їхніх спільностей — професійних груп, соціальних класів, етнічних, конфесійних та інших груп, держав, їх блоків тощо.

Загалом є різні визначення конфліктів. У контексті загальної теорії конфліктів К. Боулдінг дає такс їм визна­чення. Конфлікт є така ситуація, в якій сторони доводять до відома неузгодженість своїх потенціальних позицій або станів і намагаються зайняти позицію, яка виключає спря­мування іншого. Тобто конфлікти — це діяльність, в якій люди або трупи людей, виходячи із власних інтересів, намагаються відтиснути чи навіть знищити один одного. На думку Л. Козера,— це боротьба за цінності і право на певний статус, володіння могутністю і ресурсами, в якій мста опонентів — нейтралізація нанесеної шкоди або усу­нення суперника. Але ось Р. Дарендорф розглядає конфлікт як ситуацію, в якій має місце невідповідність між правами соціальної групи на доступ до соціальних (у тому числі матеріальних) благ і можливостями реалізувати ці права, наявністю реального доступу до цих благ. Він протиставляє Своє розуміння конфлікту марксистської теорії класів, вва­жаючи конфлікт результатом опору існуючим в усякому суспільстві відносинам підкорення і панування. Західні полі­тологи визначають кілька специфічних ознак, які властиві соціальним конфліктам. Зокрема, вважається що для його виникнення необхідна наявність принаймні двох факторів. Дія конфліктуючих сторін повинна бути спрямована на досягнення несумісних або таких, що взаємно виключають одні одних, цілей, а отже, стикаються. При конфлікті завжди йдеться про досягнення, зміну і відповідно збереження суспільної могутності — здатності контролювати і спрямо-вумати дію іншої сторони (Р. Мак, Р. Снайдер). Щодо власне політичних конфліктів, то їх можна визначити як протистояння і протиборство протилежних за своїми інтересами соціальних сил на грунті бажання ствердити владний пріо­ритет задля реалізації своїх інтересів.

Політологічна теорія конфліктів розвивається у двох напрямах. Перший розглядає конфлікти як конфронтацію великих соціальних груп. Теоретики наголошують на мак-росоціологічних змінах, що стосуються фундаментальних протиріч і збігу інтересів тих чи інших сил. Другий напрям зосереджує увагу на розробці концепцій індивідуалізації і десперсії конфлікту. Вважається, що протиріччя беруть свій початок з орієнтації і дієвих настанов самих суб'єктів. Тому арбітраж і баланс інтересів слід знаходити саме в суб'єктах, Отже, зазначає Р. Преторіус, якщо в першому напрямі стрижнем є виявлення конфлікту на стадії його "полі-тизації", в його колективному вияві — через групи і класи, то представники другого напряму висувають концепцію "приватизації" конфлікту. Нормативна перевага тут на­дається соціальній стабільності і збереженню системи.

Конфлікти відрізняються за рівнем і за суб'єктами. Одним із різновидів політичних конфліктів можна вважати взаємо­відносини, що виявляються в протистоянні політичних інте­ресів. Вони поділяються на інституціоналізовані (суб'єктами протистояння виступають різноманітні політичні інститути) та позаінституціоналізовані (одна зі сторін не є партією чи іншою політичною організацією). Оскільки інтереси суб'єктів політики мають певні структури, то їх зіткнення, протисто­яння може мати більш широкий чи вузький спектр. Відпо­відно конфлікти характеризуються як загальні, широкі за позиціями конфронтації, комплексні та відповідно вузькі як компоненти перших. При цьому взаємодія останніх визначає характер і провідну тенденцію загальних конфліктів.

До політичних конфліктів усередині держави належать міжкласові, міжнаціональні і расові, міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі і реально часто трапляються міжпартійні конфлікти. І це явище цілком нормальне для демократичного плю­ралістичного суспільства. Бувають і міжособові політичні конфлікти — між членами однієї і тієї ж політичної партії, а, може, й між представниками різних партій. В останньому випадку це окремий випадок міжпартійної боротьби. Якщо мовиться про внутріпартійний міжособовий конфлікт, то це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій з важливих соціально-політичних питань.

У міжособових політичних конфліктах відбиваються не тільки особисті, а й групові інтереси. Вони різко посилюються. коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації. В такому випадку конфлікти можуть трансфор­муватися в міжгрупові, втягуючи значну кількість людей.

Конфліктні ситуації як особливий стан політичного жит­тя — явище різнобічне. Його істотною гранню с політична напруга. Водночас вона виступає індикатором політичного, в цілому соціального конфлікту. Під напругою розуміється особливий стан суспільного життя на грунті загострення протиріч об'єктивного і суб'єктивного характеру. Вони по­глиблюються через такі зовнішні обставини, як, наприклад, стихійні лиха, катастрофи та ін.

В основі політичної напруги лежать економічні, соціальні та політичні процеси, хід і спрямованість яких призводять до виникнення конфліктної ситуації. Вони формують тло, на якому розгортаються конкретні політичні події. На цс тло накладається дія ряду локальних факторів (діяльність екстремістських, правих і лівих груп, неправильна поведінка місцевої влади тощо). Вони загострюють загальну, в тому числі політичну ситуацію. Протиріччя між потребами й інтересами, соціальними сподіваннями переважної частини населення та мірою їх фактичного задоволення, якщо вони довго не розв'язуються, призводить до нагромадження не­задоволення, зростання агресивності окремих груп та про­шарків населення, посилення стресів, психічної втоми і роздратованості. Оскільки ці процеси дають про себе знати в сфері політичної свідомості, то виникає явище політичної напруги.

Існує кілька характерних ознак стану соціальної, а вреш­ті, і політичної напруги. Перша ознака: в широких верствах населення поширюються настрої незадоволення існуючим становищем в життєво важливих сферах' суспільного життя (інфляція, шалене зростання цін, критичне забруднення оточуючого середовища, погіршенні умов трудовлаштування, зростання злочинності), настрої невдоволення взагалі існую­чим соціальним устроєм.

Друга ознака. Під впливом таких настроїв втрачається довіра до влади, зникає відчуття безпеки. Поширюються песимістичні оцінки майбутнього, різноманітні чутки. Вини­кає атмосфера масового психічного неспокою, емоційного збудження в політичній сфері.

Третя ознака. Напруга виявляється не лише в суспільних настроях, а й у масових діях: ажіотажному попиті, виму­шеній і добровільній міграції значної частини населення в інші регіони і за кордон. Масові дії охоплюють і політичну сферу: активізується діяльність суспільно-політичних рухів у боротьбі за владу і вплив на маси, широких масштабів набувають стихійні та організовані мітинги, демонстрації і страйки, різноманітні форми громадянської непокори.

Стан напруги в політичній сфері виникає тоді, коли більшість населення починає відчувати спочатку невиразно, а далі в міру розвитку подій усвідомлено, що задоволення його економічних, соціальних, національних, політичних та інших потреб, інтересів і прав знаходиться під загрозою. Можливе й інше. Коли якась, спочатку порівняно невелика частина людей не може задовольнити своїх потреб, ре­алізувати власні інтереси за існуючих умов, то незалежно від того, чим конкретно зумовлене такс почуття, вона вступає у боротьбу проти дійсних і уявних перешкод та надуманих обмежень своїх прав, поширюючи в суспільстві настрої невдоволення, страху, песимізму.

Загалом можна вважати, що політична, як в цілому і соціальна напруга виникає, якщо конфліктне протистояння сторін своєчасно не розв'язується і має місце безвихідність логічного розвитку суспільних процесів.

Політичні конфлікти і політична напруга — це процеси, які проходять певні стадії. Перша із них — передконфліктна ситуація. їй властиве загострення ііротиріч, сильніше, ніж звичайне, зіткнення інтересів протилежних сторін. Тобто конфлікт вже існує в прихованому (імплітаційному) вигляді. Він визрів, проте не виявився. Виникає політична напруга в суспільстві. Саме таким було становище в колишньому СРСР наприкінці 70—на початку 80-х років. Корінні еко­номічні та інші інтереси більшості населення зайшли в суперечність з інтересами правлячої командно-адміністратив­ної верхівки. Проте зростання невдоволення, неспокою у зв'язку із порушеннями звичайного плину життя відбувалось без чіткого усвідомлення причин і масштабів змін у суспіль­стві.

Далі наступає друга стадія — конфлікт у неприхованому вигляді. Це відбувається внаслідок появи якихось нових факторів або дій. Саме вони трансформують передконфліктну ситуацію в бік загострення. До таких чинників можна віднести серйозні прорахунки вищого політичного керів­ництва радянської імперії, допущені вже в процесі здійснення курсу на подолання застою. Наприклад, заздалегідь неефек­тивна антиалкогольна кампанія або непослідовність, фраг­ментарність у здійсненні економічної реформи. Часто полі­тичне керівництво запізнювалося з тими чи іншими ради­кальними заходами, що істотно знижувало їхню дієвість і викликало обурення населення.

По суті, утворилося два дуже тугих вузли проблем, які не можна одразу розв'язати. Це подолання тоталітаризму,

демонтаж командно-адміністративної системи, створення на її місці громадянського суспільства і водночас розбудова суверенної державності народів, що входили до складу колишньої радянської імперії, їх спілкування на нових, демократичних засадах. Поява цих проблем зумовила про­тистояння суспільно-політичних сил.

На цій стадії відповідні зміни відбуваються в політичній напрузі. Вона вкрай загострюється. Характерною є також поява вогнищ і навіть зон різкого загострення напруги в окремих населених пунктах і регіонах.

За певних умов політичні конфлікти набувають тенденції до послаблення і, врешті, до подолання, яке може відбува­тися само собою, коли стихійно зникають причини конфлікту через зміну обставин. Конфлікт може бути усунений свідо­мою діяльністю однієї або всіх конфліктуючих сторін. Це передбачає досягнення згоди на грунті взаємних поступок. Оскільки йдеться про політичну сферу, то мається на увазі, що кожна зі сторін повинна виробити позицію, яга пере­дбачає межі допустимих вчинків і характер можливих компенсацій за них.

Звичайно, конфлікт не може бути подоланим, якщо навіть одна сторона нездатна вислухати свого суперника. Тоді можлива й інша ситуація — поглиблення, ескалація конф­лікту. Вона означає, що протистояння і протиборство сторін здійснюється за рахунок залучення дедалі більшої кількості населення. Розширення зони конфлікту, збільшення конфлік­туючих проблем, скорочення можливостей взаємних поступок і загострення взаємних вимог, перехід до більш жорстких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби — такі неминучі наслідки ескалації конфліктів. Значну роль при цьому відіграє явище, яке в політології називається "ефектом Токвіля". Суть його полягає в тому, що зло зноситься терпляче, як щось неминуче. Проте воно здається нестерп­ним від думки, що його можна позбутися. Але тоді вже, хоч би скільки зловживань усувалося, ті, що залишилися, стають особливо виразними і відчуття їх несприйняття вкрай пекуче.

Один із варіантів подолання конфлікту — повернення до можливості його мирного усунення. Проте нова ситуація формує новий рівень взаємних претензій (як правило, вони зростають) і новий рівень можливих поступок (як правило, нони скорочуються). Неможливість досягнення згоди призво­дить до політичної кризи, насамперед кризи владних відно­син.

Щодо основних параметрів такої кризи, то, наприклад, В. Мшвенієрадзе вважає, що насамперед це — порушення в суспільстві рівноваги між різними соціальними групами, класами, верствами тощо. Вона зруйнована і "по вертикалі". Далі виникає ситуація, коли "верхи" не контролюються "низами", а "низи" — "верхами". Наявні значні збої в функціонуванні політичної системи. Для нормалізації стано­вища вже не досить тільки політичних засобів. Доводиться застосовувати, за висловом Б. Рассела, "голу владу". Відбу­вається масове знецінення політичних ідеалів. Поряд з цим з'являються нові, непередбачені, соціально-політичні рухи, як правило, радикалістські. Нарешті, протест проти всього існуючого значно перевищує позитивну конструктивність думок і діянь. Наростає масивний неспокій, ідейний розбрат. Соціальна впевненість поступається зневірі в об'єктивній цінності політичної теорії і життєздатності існуючого полі­тичного устрою.

Суттєвим елементом (але тільки елементом) такої кризи є урядова криза, тобто неспроможність уряду розв'язувати поставлені перед ним завдання по управлінню в інтересах народних мас, або певних впливових кіл. Така стадія політичного конфлікту іноді характеризується як революцій­на ситуація. За певних умов вона може перерости у революцію.

В літературі використовується також поняття "криза політичної системи". Вона має місце тоді, коли позитивних наслідків не можна досягти використанням існуючих способів подолання протиріч. Ознаками такої кризи є насамперед неспроможність основних політичних сил зберегти міні­мальний консенсус. Далі ігнорування більшістю суспільства існуючих політичних процедур і неможливість звертатися до звичних форм політичного процесу. Нарешті, неможливість забезпечити більш-менш стійкі інститути виконавчої влади.

Заключна стадія конфлікту, що досяг стану політичної кризи, полягає у виявленні результатів його впливу на суспільне життя, його функціональної ролі в політиці. Стосовно сучасності, оскільки йдеться про розвинуті індуст­ріальні суспільства з демократичними режимами, виникнення кризи влади в зазначеному вище розумінні навряд чи можливо. Більш імовірні тут урядові кризи. В зв'язку з цим можливі такі варіанти виходу із конфлікту. Перший, коли політичний режим, по суті, залишається тим, яким був до конфлікту. Відбувається тільки зміна панівної групи. Цс не виключає, що наслідком може бути проведення радикаль­них — структурних, якісних перетворень у господарській та інших сферах. Саме це мало місце в країнах Заходу в 70-ті роки з приходом до влади нєоконсервативних сил. Другий варіант: зміна одного політичного режиму іншим при незмінпості суспільного ладу. Приклад тому — рсдсмократизація в Португалії, Іспанії, Греції та деяких інших країнах у "О-ті роки. Інша справа, тоталітарні режими. Саме тут можливе виникнення політичної кризи, в тому числі кризи влади в повному обсязі.

Як своєрідна ситуація конфлікти с органічною частиною політичного, а загалом усього соціального життя. Оцінка конфліктів політологами неоднакова. Ті з них, котрі стоять на засадах структурного функціоналізму, розглядають конф­лікти як негативне, дисфункціональнс і дестабілізуюче яви­ще. Прихильники теорії соціальних конфліктів, критикуючи утопічні концепції соціальної рівноваги, протиріччя і конф­лікти вважають альтернативними характеристиками нормаль­ного суспільства.

Найбільший внесок у розробку проблеми взаємозв'язку збалансованості, консенсусу і конфлікту в сучасному, постін-дустріальному суспільстві зробив Р. Дарсидорф. Його основна теза полягає в тому, що людська свобода існує тільки у світі регульованого конфлікту, вільного ринкового господар­ства, широкої гласності, упорядкованих політичних дискусій, які формують конституцію свободи. Р. Дарсидорф вважає, що будь-яке здорове суспільство визнає конфлікти. Як соціальні він розглядає такі конфлікти, які виходять за межі індивідуальної сварки. За його класифікацією, існує 15 типів соціальних конфліктів — від сімейних сварок до міжнародних протиріч. Власне кажучи, цей політолог схиляється до позиції Гоббса, згідно з якою згуртованість суспільства досягається завдяки примусу більшості меншістю тих, хто має владу. Кожний соціальний конфлікт є викликом, який вимагає раціонального урегулювання громадських сварок і встановлення контролю над ними. Тобто конфлікти розгля­даються як спосіб саморегулювання і забезпечення стабіль­ного стану суспільства.

Звичайно, політичні конфлікти, як усяке протиборство, приносять суспільству чимало матеріальних, соціальних, моральних і політичних збитків. Проте, а це, мабуть, голов­не, вони виконують певні позитивні функції. Вважається, що конфлікти об'єктивно дають змогу конфліктуючим групам суспільства і влади інформувати про свої інтереси та потреби. Цс спосіб розрядки, зняття соціально-психологічної напруги, засіб тиску на поведінку своїх суперників. Конфлікти спри­яють більш чіткому усвідомленню своїх інтересів та інтересів суперників, а найголовніше, вони стимулюють позитивні зміни в суспільстві.

Проте функціональне чи дисфункціональне значення конфлікту залежить від системи, в якій він розгортається.

В зв'язку з цим Л. Козер, розглядаючи конфлікт як важливий елемент соціальної взаємодії, який сприяє руйну­ванню або зміцненню соціальних зв'язків, підкреслює, що це залежить від суспільного ладу. В закритих (регідних) суспільствах конфлікти спричиняються до поділу суспільства на дві ворожі групи або класи і підривають основи колек­тивної згоди, загрожуючи самій суспільній системі через революційне насильство. У відкритих, плюралістичних сус­пільствах конфліктам дається вихід, а соціальні інститути зберігають громадську згоду. І дійсно, при демократичних режимах, у плюралістичних системах, які зробили конку­ренцію в економіці і плюралізм в політиці засадами свого існування, конфлікти "приручаються'', органічно вписуються в систему, граючи позитивну роль стимуляторів розвитку. При наявності інституціональних можливостей для вияву і зіткнення інтересів, для легального вияву протесту мож­ливість позаінституціональних і насильницьких конфліктів відносно невелика (П. Кандель).

Інша справа, якщо йдеться про тоталітарні, моністичні системи, перед якими поставлена утопічна мета усунення конфліктів в ім'я всезагальної гармонії. Саме тут неминуче виявляється конфліктність у найбільш руйнівних і хвороб­ливих формах. У таких системах легальний соціальний конфлікт неможливий. Конфлікти тут скриті і позбавлені "соціальності", оскільки вважається, що суспільство прямує до соціальної однорідності. Такі конфлікти існують у псев-досоціальних і псевдополітичних формах — як зіткнення відомчих інтересів, різноманітних лоббістських утворень, політиканських клік, мафіозних груп тощо. Відкритий соці­альний конфлікт виступає як державно-організований терор, спрямований проти всього, що несумісне з моністичною системою.

Цій системі властиві й соціальні конфлікти, що мають позаінституціональний характер, виступають як "незаконні" дії протесту. Такі конфлікти здійснюють функції, схожі до тих, які в плюралістичних системах реалізуються сукупністю інституціоналізованих легітимних конфліктів. По суті, це єдиний спосіб саморегулювання моністських систем. Він створює основну соціально-економічну і політичну переду­мову змін. При позитивному розв'язанні конфлікту виника­ють умови для демонтажу тоталітарної моністичної системи. Проте можливе і негативне розв'язання таких конфліктів, їх трансформація в дисфункцюнальні форми, що утруднює подолання тоталітаризму, а за певних умов може призвести до реставрації моністичної системи, хіба у дещо модернізо-ванішому вигляді. Про це свідчить політичний розвиток колишнього СРСР, його намагання вийти з існуючої кризи наприкінці 80-х років.

Мовиться про те, що за певних умов конфлікти конст­руктивні, функціональні на перших стадіях, згодом пере­творилися в такі, що об'єктивно заважали пристосуванню суспільства до нової ситуації. Це, зокрема, стосується міжнаціональних конфліктів у ряді регіонів. На перших стадіях вони зумовлювалися потребою подолати деформації, породжені сталінщиною, пізніше подекуди набули націона­лістично-екстремістського спрямування. Або ж конструктив­ний конфлікт на грунті надцентралізму в державному управлінні. Згодом він трансформувався в руйнівну "війну законів", яка паралізувала життя країни, заблокувала здійс­нення назрілих перетворень. У результаті цих та інших конфліктів поглибилися конфронтаційні тенденції у міжна­ціональних, міжсоціальних та інших відносинах. Поза тим одним із головних індикаторів конструктивних політичних конфліктів є наявність у них інтегруючого потенціалу, здатності зняти політичну напругу, створити умови для громадянського миру.

Дата добавления: 2015-10-02