Опозиція в конфлікті. Насильницькі і ненасильницькі форми боротьби.

У політичній кризі — вищій стадії розвитку конфлікту поведінка опозиційних сил визначає і визначається формами вияву цієї кризи, наприклад політичним переворотом. Йдеть-' ся про спробу замінити зруйнований консенсус пануванням одних політичних сил над іншими. Сам собою такий переворот не може відновити стабільності. Як правило, він має поверховий характер, не змінює базових структур. Або громадянська війна, яка виникає через неспроможність суспільства відновити свою стабільність за допомогою полі­тичних засобів. Головними діючими силами можуть висту­пати соціальні, національні і релігійні сили. Як наслідок — або повний розлад системи, або (частіше) перемога однієї зі сторін. Якщо збережена система, то перемога повністю не знімає протиріч, вони залишаються десь у глибинах і можуть знову вийти на поверхню за нових умов. Тому громадянська війна — малоефективний засіб стабілізації ситуації.

Формою вияву і подолання конфліктів є соціальна рево­люція, глибинні витоки якої — в антагоністичному протиріччі між життєвими потребами суспільства і сукупністю надбудовних, передусім політичних структур. Вона може бути короткочасним, одноразовим актом або тривалим процесом, радикальним зламом існуючих структур, включенням в систему нових елементів або ж цілих підсистем.

Консенсус не може запобігти революції, але може надати їй форм, які забезпечують мінімальні економічні і соціальні, політичні і моральні втрати.

Можлива також соціальна контрреволюція як масове незадоволення негативними наслідками спроб штучно фор-сувати соціальний і політичний розвиток. Вона зорієнтована на повернення до колишньої політичної системи.

Щоб змінити політичну ситуацію на свою користь, антисистемні, опозиційні сили повинні бути спроможними тією чи іншою мірою нейтралізувати заходи правлячих кіл, протиставити їм свою ефективну тактику. Для цього потрібна реалістична оцінка тенденцій соціально-політичних відносин, співвідношення діючих політичних сил. Життєво важливим є вибір оптимальних форм політичної боротьби — насиль­ницьких чи ненасильницьких, мирних. Від вдалого вибору значною мірою залежить, чи буде досягнута опозиційними силами їхня мета, чи конфлікт буде розв'язаний і політична криза подолана в їхніх інтересах.

Щодо політичного насильництва існують різні точки зору. Звичайно, є політичні цілі, які не можуть бути досягнуті без використання форм насильницької боротьби. Без них, мабуть, неможливо обійтися, коли реакційні сили чинять збройний опір назрілим демократичним перетворенням. У сучасному світі без насильства не можна покінчити з терором, тим більше якщо він проголошується провідним принципом зовнішньої політики. Навіть у суспільствах, які прагнуть до гуманізму, свободи і демократії, насильство вважається дієвим засобом розв'язання надзвичайних конф­ліктів, а тому й необхідним. Проте за своєю суттю воно не може бути по-справжньому конструктивним, не може стверджувати добра. Насильство, будучи адекватним засобом тільки для нейтралізації існуючого насильства, теж не втрачає своєї руйнівної сили. Його використання і з етичної, і з прагматичної точок зору виправдане лише в тому випадку, коли руйнівні наслідки його менші від руйнівних наслідків того насилля, яке потрібно знищити.

Звідси і друга точка зору щодо насильства: воно само собою є зло, навіть тоді, коли використовується в благо­родних цілях. Насильство як засіб боротьби автономне лише до певної межі. За своєю природою воно замкнуте на несправедливість навіть тоді, коли служить добру. Досвід доводить, що ідеологія класової боротьби, освячуючи насиль­ство, не може забезпечити утвердження соціальної справед­ливості.

Уже через це насильство не можна заперечувати контр-насильством. Звичайно, з ним не можна боротися пасивним примиренням і сприйняттям. Справжньою опозицією насиль­ству, адекватним заходом боротьби за соціальну справед­ливість може бути тільки ненасильство. Політична влада, вважає Дж. Шарп, урешті-решт будується на соціальному співробітництві і діях мас, а не на насильстві. Історичний досвід засвідчує, що значення і потенціал ненасильницьких способів боротьби зростає: 25 відсотків відомих у XX ст. випадків ненасильницького опору припадає на 1981—1988 pp.

У позитивному змісті ненасильства А. Гусейнов виділяє три особливості. Перша — вирішення конфліктів через співробітництво, що передбачає необхідність зрозуміти суп­ротивника, визнати законність його інтересів, знайти вихід, який би забезпечував виграш для обох сторін. Пошук такої ситуації здійснюється спільно. Друга особливість полягає в тому, що ненасильницькі форми боротьби є масовими, оскільки вимагають участі всіх, хто втягнений у конфлікт. Отже, відкривають перспективу солідарності. Третя особ­ливість вимагає від індивідів виняткового напруження як пізнавальних (оскільки треба враховувати сукупність взаємо­діючих соціальних груп, політичних партій та ін.). так і моральних сил (подолання страху і висока духовна стійкість).

Спектр методів ненасильницької боротьби дуже широкий. Згідно з деякими підрахунками, їх налічується близько 200. Сюди входять і різні форми символічного протесту, соці-, ального бойкоту, відмови від економічного і політичного співробітництва, ненасильницьке втручання. Використання ненасильницьких дій здатне позбавити владу можливості протидіяти опозиційним силам, а за певних умов змусити її сприяти цілям, на досягнення яких спрямована дія опозиційних сил. Якщо ж ненасильницькі акції здійснюються великою кількістю людей та основними інститутами сус­пільства, то вони здатні паралізувати і навіть зруйнувати те, проти чого спрямовані.

Успіх ненасильницьких дій залежить від різноманітних факторів: кількості і співвідношення тих, хто співробітничає, і тих, хто чинить опір, мужності останніх перед загрозою репресій, підтримки ненасильницької дисципліни, тиску тре­тіх сил і деяких інших. Досягти успіху можна, зазначає Дж. Шарп, одним із чотирьох способів: оберненням, коли опонент докорінно змінює свої погляди на проблеми; згодою, коли досягається компромісність з тієї чи іншої проблеми;

ненасильницьким примусом, коли в опонента немає іншого вибору, окрім мовчазної згоди; зруйнуванням, коли режим чи окремі інститути опонента розпадаються.

Ненасильницькі мирні засоби розв'язання конфліктів не просто адекватні природі людини, вони більш ефективні. Досить порівняти прибалтійський шлях розв'язання націо­нальних проблем, зорієнтований на ненасильство, цивілізо-вані форми самовираження, із закавказьким, який пов'яза­ний із конфронтацією, нетерпимістю. Разом з тим ви­користання ненасильницьких методів у боротьбі за фунда­ментальне перетворення зводить до мінімуму можливість виникнення суспільства, яке б дуже відрізнялося від того, що задумувалося опозиційними силами на початку. Тому важливо не піддаватися почуттю політичної помсти, уникати непотрібної конфронтації і максималізму. Важливою умовою дії опозиційних сил є вміння показати своїми гаслами та практичною поведінкою бажання конструктивної роботи, досягнення стабільності на основі демократичного оновлення суспільства.

Як засвідчує досвід боротьби проти тоталітаризму в колишньому СРСР та деяких країнах Східної Європи, практична діяльність опозиційних сил щодо цього не завжди була оптимальною. їхня слабкість виявлялась у нестачі політичного реалізму. Зокрема, демократичні сили не завжди своєчасно усвідомлювали роль центру в політичній боротьбі. Більше того, ліві опозиційні сили виступають проти цент­ристів, які начебто не можуть визначитися — хитаються між лівими і правими, стоять на шляху тих і інших. Таке розуміння центризму вкрай помилкове. За центр треба боротися постійно. Тільки він спроможний запобігти грома­дянській війні, великомасштабному соціальному екстремізму, вирішити долю демократичного оновлення суспільства. Екс­тремістськими акціями ліві сили примножують лави своїх противників.

Нова ситуація виникає після перемоги демократичних сил. З політичної опозиції вони перетворюються в панівну владну силу. А реакційні партократичні сили трансформу­ються в опозицію до посттоталітарного режиму. Перед демократами постають принципово іншого характеру про­блеми — не руйнування командно-адміністративних і то­талітарних інститутів (хоча і цю роботу треба завершити), а творення нових. Наприклад, розбудова суверенної правової державності, перехід від плановоцентралізованого до соціаль­ного ринкового господарства тощо. І все це вимагає політич­ної стабільності, зняття існуючого напруження.

Між тим деякі старі конфлікти не зникають, а транс­формуються. Наприклад, міжнаціональні колізії всередині колишньої радянської імперії набувають характеру між­державних (Вірменія і Азербайджан, Росія і Україна). Виникають і нові, зумовлені зокрема здійсненням радикаль­них економічних реформ ("лібералізація цін", "приватизація" та ін.), утвердженням державного суверенітету і намаганням на руїнах імперії створити СНД. Це вимагає від демокра­тичних сил політичного реалізму і гнучкості. Проте іноді їм бракує потягу до політичних компромісів, без яких неможлива серйозна політика. Математиками і політологами, спеціалістами з управління вироблене поняття "ефективного компромісу" — ситуація, при якій кожна зі сторін не може далі поліпшити своє становище, не вступаючи у конфлікт з іншими, і де домовленість — єдина можливість подальшого розвитку. Не можна не враховувати, що від екскалації політичної напруги виграє тільки реакція. Конфронтаційний стиль взаємозвинувачень і дискредитації призводить до кризових форм поведінки, до розгулу нєконтрольованих сил.

Історичний досвід учить, що на шляху від тоталітаризму до демократії не обійтися без авторитаризму, який не є синонімом диктатури або відсутності демократії. У зв'язку з цим не слід лякатися зміцнення виконавчої влади і президентської форми правління. Між іншим А. Сахаров підкреслював, що можливий тільки поступовий перехід до демократичного режиму.

Не всі, хто бореться за демократичне оновлення, уявля­ють справжню глибину кризи. Не розуміють, крізь які неймовірні труднощі мусить пройти суспільство. Тому не виключено, що спрощене розуміння складних процесів може призвести до негативних явищ. Тим більше, що демокра­тичним силам бракує досвіду. Подолання всіх зазначених негативних факторів розвитку опозиційних тоталітарному режимові сил сприятиме їхній дедалі міцнішій консолідації як необхідній передумові досягнення поставленої мети. За­вдання надзвичайно складне, оскільки ці негативні явища мають глибоке коріння. Як вважає політолог О. Ківа, вони криються в спадщині тоталітаризму — мисленні, психології, свідомості, у відсутності політичного досвіду, в несприйнятті закономірностей виходу суспільства з тоталітаризму, транс­формації імперії в систему цивілізованих держав, у неро­зумінні елементарної істини, що суспільство в кожний даний момент може засвоїти тільки певну дозу новацій. Якщо ж нав'язати йому більше, то воно їх відкине або надірветься. Звідси випливає необхідність більш плавних, еволюційних змін, перехідних етапів, постановки проміжних цілей.

Холод

Розділ 17. ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ (ПОЛІТИКА І СОЦІАЛЬНИЙ КОНФЛІКТ)

Дата добавления: 2015-10-02