Суб'єкти політич­них конфліктів

Визначення суб'єктів конфліктів, адекватне конфліктній ситуації (під нею розуміється стан відносин між соціальними суб'єктами, за якого відкрите зіткнення між ними не лише можливе, але й стає неми­нучим), - є важливою передумовою оптимального розв'язання

конфлікту на користь усіх його учасників і здорового глузду. Із самого визначення конфлікту вимальовується образ його суб'єктів як джерела його породження. Порівняємо два визначення:

• Соціальний конфлікт - це явний або прихований стан протиборства об'єктивно протилежних інтересів, цінностей, цілей і тенденцій розвитку соціальних суб'єктів, пряме чи опосередковане зіткнення соціальних сил на підставі протидії існуючому суспільному порядку, особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності (Ю. Запрудський).

• Конфлікт є реальна боротьба між діючими особами або групами, незалежно від джерел, засобів і ресурсів, які вони мобілізують (Е. Гідденс).

В обох визначеннях наведено мотивацію конфліктів без кон­кретизації їх суб'єктів, а в першому - навіть їх позитивне при­значення. Звідси випливає, що суб'єктами конфлікту можуть бути лише люди, які виступають або індивідуально, або в складі пев­ної спільноти: індивіди, соціальні групи, верстви і класи, етнона-ціональні спільноти, народи, держави і уряди, політичні партії, різні фракції всередині правлячої еліти тощо.

Це перелік суб'єктів політики, які в будь-який момент мо­жуть опинитись у конфліктному стані внаслідок несумісності своїх інтересів. Останнє являє собою внутрішнє ядро і першооснову соці­альних колізій. Тому логічним є таке визначення суб'єкта соціаль­но-політичного конфлікту: це особа, організація або суспільна гру­па, яка створює конфліктні відносини і бере в них участь відповід­но до своїх інтересів, впливаючи на становище і поведінку інших і обумовлює зміни в ситуації конфлікту.

Р. Дарендорф відносить до суб'єктів конфлікту три види соці­альних груп:

- первинні групи, що є безпосередніми учасниками конфлікту і знаходяться у стані взаємодії для досягнення об'єктивно чи суб'єк­тивно несумісних цілей;

- вторинні групи, які прагнуть бути не втягнутими в кон­флікт, але роблять внесок у його розпалювання, а на стадії заго­стрення можуть стати зацікавленою стороною;

- треті сили, зацікавлені в розв'язанні конфлікту.

П. Сорокін пов'язує виникнення конфліктів із задоволенням базових потреб людей (пригніченням цих потреб), причому кон­флікти обумовлені не тільки засобами задоволення потреб, але й неоднаковим доступом до відповідних видів діяльності.

Таким чином, суб'єкти конфліктів протистоять один одному не лише за рівнем добробуту, але й за рівнем життєвих шансів. Ос­кільки потреби, цілі і домагання соціальних груп реалізуються лише через використання влади, то найчастіше конфлікти виникають між ними і правлячою елітою (державний апарат, партійні функціонери, «групи тиску»). Дарендорф підтверджує цю тезу своїм визначенням влади як сукупності соціальних позицій, що дозволяють одній групі розпоряджатись результатами діяльності інших груп людей.

У соціальному житті завжди є суспільні групи, що розгляда­ють себе найбільш соціально знедоленою частиною суспільства і покладають вину за це на правлячі кола. Відчуття невдоволеності може охопити і більшість суспільства. У такому конфлікті протис­тояння відбувається між правлячою елітою і рештою суспільства.

Соціальні конфлікти можуть мати місце також між різними соціальними групами (класами і націями) з приводу розподілу ресурсів та ідеологічних відмінностей. У провокуванні таких конфліктів, зазначає Дарендорф, іноді зацікавлена і сама еліта.

Політичний істеблішмент також схильний до конфліктів, викликаних неоднорідністю складу правлячої еліти і суперечнос­тями з приводу вироблення політичного курсу. Прагнення окре­мих її груп до домінування обертається урядовими переворотами та нескінченними парламентськими баталіями.

У політичних партіях конфлікт закладено у відносини між партійними «верхами» і «низами», що підтверджується законом Р. Міхельса.

Етнонаціональні і конфесіональні конфлікти, як правило, являють собою «перетворену» форму сутичок через матеріальні, економічні, територіальні, духовні та інші інтереси.

У марксизмі головними суб'єктами соціальних конфліктів вис-тупають антагоністичні класи, розділені бар'єром власності. Ця суперечність є визначальною рушійною силою соціальних змін і роз­в'язується лише шляхом класової боротьби. Марксизм абсолютизує боротьбу суб'єктів конфлікту за власність. Він виходить з необхід­ності протиборства і боротьби за зміну принципів розподілу мате­ріальних благ. Реформізм виступає за зміну критеріїв розподілу в межах існуючої системи. Відповідно і визначаються соціальні ролі учасників конфліктів: у першому випадку здійснюється соціальна революція, у другому - впроваджуються соціальні реформи.

Дата добавления: 2015-10-02