Гелловін надходить рано 2 страница

Ленні розводить руки, показуючи по обидві сторони дороги.

– Може, ви раптом не помітили, тут коров'яче пасовище по один бік, і зарості ожини по інший. Тіні, вартої уваги, ніде нема.

Генрі показує на ферму Дінсмора:

– Там повно тіні.

– Звідси туди чверть милі! – обурено каже Ленні.

Туди принаймні наполовину ближче, але Генрі не сперечається:

– Посадовіть її на переднє сидіння моєї машини.

– Жахливо жарко на сонці, – каже Пенні. – Їй треба штучного повітря.

Так, Генрі розуміє, що їй би під кондиціонер, що означає, треба заводити мотор, що означає палити бензин. Бензину поки що вдосталь – тобто якщо зважати на те, що вони можуть викачати його з цистерн при «Паливі & Бакалії» – тож він гадає, що непокоїтися про це доведеться пізніше.

– Ключ у замку запалення, – каже він. – Увімкнеш на слабкий холод, тобі зрозуміло?

Денні відповідає «так» і прямує назад до Мейбел, але Мейбел не готова рухатись, хоча по щоках у неї стікає піт, а обличчя геть червоне:

– Я ще не сходила! – реве вона. – Мені треба сходити!

Лео Ламойн, один із нових офіцерів, перевальцем підходить до Генрі. Генрі радо обійшовся б без спілкування з ним; у Лео мозок – як у брукви.

– Як вона сюди дісталася, друзяко? – запитує він. Лео Ламойн належить до того сорту людей, котрі всіх підряд називають «друзяками».

– Я не знаю, вона знає, – втомлено відповідає Генрі. У нього болить голова. – Організуй декілька жінок, щоб донесли її до моєї машини і потримали, поки вона помочиться.

– Котрих, друзяко?

– Великих, – каже Генрі й поспішно йде геть, щоб раптом виникле в нього сильне бажання зацідити Лео просто в ніс не реалізувалося в дії.

– Що це за поліція в нас така? – питається якась жінка, котра разом з іще чотирма іншими ескортує Мейбел поза екіпаж № 3, де Мейбел попісяє, тримаючись за бампер, поки жінки її прикриватимуть, заради благопристойності.

«Подякуйте Ренні й Рендолфу, вашим безстрашним вождям, за таку підготовку», – хочеться відповісти Генрі, але він мовчить. Він пам'ятає, як його власний язик завдав йому неприємностей учора, коли він висловився на користь того, що Ендрію Ґріннел варто послухати. Він говорить інше:

– Така, яку маєте, іншої нема.

Правду кажучи, більшість людей так само, як і та почесна варта з жінок навколо Мейбел, щиро намагаються допомагати одне одному.

Ті, хто не забув принести з собою воду, діляться нею з тими, хто не здогадався, і п'ють здебільшого економно. Втім, у кожному натовпі завжди присутні ідіоти; тут такі жлуктять воду, не думаючи про потім. Декотрі наминають печиво і крекери, від котрих почуватимуться спраглими пізніше. Дитина Мері Лу Костас починає капризно плакати під завеликим для неї картузом «Ред Сокс». Мері Лу принесла з собою пляшку води і тепер починає змочувати своїй доні розпашілі щічки і шийку. Скоро пляшка спорожніє.

Генрі знов смикає Памелу Чен, показуючи на Мері Лу.

– Візьми в неї пляшку, долий їй з того запасу, що ми привезли, – каже він. – Намагайся, щоб тебе побачило поменше людей, бо так у нас ще до полудня все закінчиться.

Вона виконує наказ, і Генрі думає: «Принаймні хоч одна є, з котрої може вийти добрий провінційний коп, якщо їй захочеться утриматися на цій роботі».

Нікого не цікавить подивитися, куди прямує Памела. Це добре. Коли приїдуть автобуси, ці люди забудуть про спеку і спрагу на якийсь час. А от коли візитери поїдуть… а перед ними постане довгий шлях назад до міста…

Його прохромлює думка. Генрі озирає своїх «офіцерів» і бачить багато довбнів, але мало таких, на кого він може покластися. Більшість хоча б напівпридатних забрав на якусь секретну операцію Рендолф. Генрі гадає, це якось пов'язано з наркотиками, в маніпуляціях з якими Ендрія звинувачувала Ренні, але його це не обходить. Єдине, що його непокоїть: їх тут нема, а сам він упоратися з завданням не в змозі.

Проте він знає, хто зміг би, і кличе його.

– Чого тобі, Генрі? – питає Білл Оллнат.

– Ключі від школи при тобі?

Оллнат, котрий вже тридцять років пропрацював шкільним сторожем, киває:

– Тутечки. – В'язка ключів висить у нього на поясі, зблискуючи в променях мутного сонця. – Завше маю їх при собі, а що?

– Візьми екіпаж № 4, – каже Генрі. – І катай до міста якомога швидше, аби лиш не задавив нікого по дорозі. Візьми якийсь зі шкільних автобусів і прижени його сюди. Той, що на сорок чотири місця.

Оллнатові це явно не до душі. Нижня щелепа в нього випинається суто по‑янківськи, Генрі – сам сущий янкі – безліч разів бачив у своєму житті цей вираз, добре його знає і люто ненавидить. Цей вираз скнарості ніби промовляє: «Я‑бо й сам здатен за себе вирішувати, парубче».

– Ти не розсадиш усіх цих людей в одному шкільному автобусі, чи ти здурів?

– Аж ніяк, – каже Генрі, – тільки тих, хто буде неспроможний повернутися до міста самотужки.

Він думає про Мейбел і перегріту дитину дівчини Корсо, але, звісно, на третю після полудня тут значно побільшає тих, котрі не будуть у змозі подолати пішки весь шлях до міста. Або й взагалі рухатись.

Щелепа Біллі Оллната випинається ще крутіше; підборіддя в нього вже стирчить, мов корабельний бушприт.

– Ні, сер. Мої обидва сини з дружинами мусять приїхати, вони мені пообіцяли. Привезуть своїх дітей. Я не бажаю розминутися з ними. І не покину тут мою дружину. Вона й так розстроєна.

Генрі радо б струсонув цього дядька за його тупість (і буквально придушив би його за егоїзм). Натомість він вимагає в Оллната ключі й просить показати, котрим відкривається гараж. А тоді каже Оллнатові, що той може повертатися до своєї дружини.

– Вибач, Генрі, – говорить Оллнат, – але я мушу побачитися зі своїми дітьми й онуками. Я на це заслужив. Я не закликав кривих, убогих та сліпих сюди приходити і я не збираюся платити за їхню тупість.

– Авжеж‑авжеж, ти файний американець, нема питань, – каже Генрі. – Забирайся геть з моїх очей.

Оллнат відкриває рота, збираючись протестувати, але передумує (мабуть, щось помітив у виразі обличчя офіцера Моррісона) і шкрьобає собі геть. Генрі голосно гукає Памелу, котра не виказує невдоволення, коли він каже їй, що вона мусить повернутися до міста, тільки питає куди, що і чому. Генрі їй пояснює.

– Гаразд, але… у тих шкільних автобусах стандартне переключення передач? Бо я не вмію на стандартному…

Генрі голосно перепитує про це в Оллната, котрий стоїть біля Купола зі своєю дружиною Сарою, обоє невідривно дивляться на порожнє шосе по інший бік міської межі.

– Шістнадцятий номер має стандартну коробку, – кричить у відповідь Оллнат. – Усі решта – автоматичні! І скажи їй, щоб не забула про блокування! Ті автобуси не заводяться, якщо водій не замкнув на собі ремінь безпеки!

Генрі відсилає Памелу на завдання, просячи бути розсудливою, але повернутись якомога швидше. Автобус йому потрібен терміново.

Спершу люди біля Купола стоять, нетерпляче дивлячись на дорогу. Потім більшість із них сідають. Хто приніс із собою ковдри, ті їх розстеляють. Декотрі прикривають собі голови від каламутного сонця принесеними плакатами. Ущухають мляві балачки, і тому ясно чути голос Венді Голдстон, коли вона запитує в своєї подружки Еллен, куди поділися цвіркуни – не чути їхніх співів у високій траві.

– Чи це я оглухла? – питається вона.

Ні, вона не глуха. Цвіркуни теж або замовкли, або померли.

У студії РНГХ повний повітря (свіжого, прохолодного) простір центрального приміщення відлунює голосом Ерні «Барила» Келлога[444], котрий зі своїм тріо «Втіха», гатить роковий псалом «Я отримав телефонний дзвінок з Небес, і на лінії був Ісус». Двоє чоловіків не слухають музику; вони дивляться телевізор, зачудовано втупившись у поділений навпіл екран, як і Марта Едмандс (котра вже допиває другу пляшку пива «Бадвайзер», зовсім забувши про накритий простирадлом труп Клейтона Брессі поряд з собою). Зачудовано, як і вся Америка і – факт – як решта світу.

– Поглянь на них, Сендерсе, – видихає Майстер.

– Я дивлюся, – каже Енді. На колінах у нього лежить КЛОДЕТТ. Майстер запропонував йому ще пару гранат, але цього разу Енді відхилив пропозицію. Він боїться, що висмикне чеку, а сам застигне. Він таке бачив якось у кіно. – Це дивовижно, але чи не вважаєш ти, що краще б нам було чатувати перед візитом наших гостей.

Майстер розуміє, що Енді правий, але важко відірвати очі від того боку екрана, де камера з гвинтокрила супроводжує автобуси і великий фургон з відеобладнанням, котрий очолює весь цей парад. Він знає кожну цятку на тім шляху, де вони проїжджають; він усе там впізнає навіть згори. Візитери неухильно наближаються.

«Всі ми неухильно наближаємося», – думає він.

– Сендерсе!

– Що, Майстре?

Майстер подає йому коробочку льодяників «Сакретс»[445].

– Їх не приховає скеля, мертве дерево не дасть укриття, ані цвіркун не втішить. От тільки, де саме це в Книзі сказано, вилетіло мені з голови.

Енді відкриває коробочку, бачить там щільненько притулені одна до одної шість штук товстеньких самокруток і думає: «Солдати екстазу». Це найпоетичніша думка за все його життя, і він від цього ледь не плаче.

– Ти можеш подарувати мені «амінь», Сендерсе?

– Амінь.

Майстер натискає кнопку на телевізійному пульті, й екран гасне. Йому б хотілося побачити, як під'їдуть автобуси – хоч який не обдовбаний він чи, там, параноїк, проте, як і будь‑хто інший, він любить історії зі щасливим возз'єднанням до того розлучених людей, – але гіркі люди можуть з'явитися будь‑якої хвилини.

– Сендерсе!

– Тут, Майстре.

– Я виведу з гаража фургон «Християнські обіди на колесах» і поставлю його під дальнім торцем складу. Там я за ним засяду і добре бачитиму ліс. – Він бере до рук БОЖОГО ВОЇНА. Підвішені до автомата гранати розхитуються, стукаючись одна об одну. – Чим більше я про це думаю, тим більше впевнений, що саме звідти вони й полізуть. Там є під'їзна просіка. Вони, можливо, гадають, що я про неї не знаю, але… – Майстрові червоні очі спалахують. – Майстер знає більше, ніж про це думають люди.

– Я знаю. Я люблю тебе, Майстре.

– Дякую тобі, Сендерсе. Я тебе теж люблю. Якщо вони з'являться з лісу, я дам їм вийти на відкрите місце, а тоді покладу, як пшеницю в жнива. Але ми не можемо класти всі наші яйця до одного кошика. Тому я хочу, щоб ти пішов, зайняв місце там, де ми їх зустріли минулого разу. Якщо хтось із них з'явиться з того боку…

Енді скинув угору КЛОДЕТТ.

– Саме так, Сендерсе. Але не поспішай. Підпусти їх якомога ближче і лиш тоді починай стріляти.

– Так я й зроблю. – Іноді Енді вражає сумнів, що все це йому сниться; і зараз саме такий момент. – Як пшеницю в жнива.

– Йо, алілуя. Але послухай‑но мене уважно, бо це важливо, Сендерсе. Не йди зразу, як почуєш, що я почав стріляти. І я не прийду зразу, якщо почую, що ти почав стріляти. Вони можуть здогадатися, що ми розділилися, та я достатньо мудрий для таких трюків. Ти вмієш свистіти?

Енді засовує до рота два пальці й видає пронизливий свист.

– Добре, Сендерсе. Чудово, насправді.

– Я навчився цього в початковій школі, – він не продовжує своєї подальшої думки вголос: «Коли життя було простішим».

– Засвистиш тільки, якщо побачиш, що тобі непереливки. Тоді я прийду. А якщо почуєш, що свищу я, біжи стрімголов підсилювати мою позицію.

– Окей.

– Давай курнемо за це, Сендерсе, що ти на таке скажеш?

Енді підтримує пропозицію.

На Чорній Гряді, на краю саду Маккоя, сімнадцять утікачів стоять на тлі замурзаного небосхилу, немов індіанці в якомусь вестерні Джона Форда[446]. Більшість із них у мовчазному зачаруванні дивляться на мовчазну процесію, що рухається по шосе 119. Вони стоять майже за шість миль звідти, але розміри натовпу не дозволяють його не помітити.

Один лиш Расті дивиться на дещо ближче, і це наповнює його такою радістю, що хоч співай. Сріблястий фургон «Одіссей» мчить по дорозі Чорна Гряда. У нього перехоплює дихання, коли той наближається до виїзду з гаю, до осяйного поясу, котрий знову тепер став невидимим. Йому вистачає часу, аби подумати про те, як жахливо все може обернутись, якщо той, хто там сидить за кермом – а це Лінда, припускає він, – зомліє і фургон перекинеться, але ось той уже проминув небезпечну точку. Здалося, його там трішечки вихнуло, проте Расті розуміє, що навіть це може бути лише його уявою. Невдовзі його родина вже буде тут.

Вони стоять за сто ярдів зліва від коробочки, але Джо Макклечі здається, ніби він її відчуває: ця легка пульсація, що бринить у його мозку кожного разу, як спалахує ліловий вогник. Утім, це можуть бути просто трюки його власного розуму, але він так не думає.

Барбі стоїть поряд з ним, обнімаючи міз Шамвей. Джо торкається його плеча і каже:

– У всьому цьому відчувається щось погане, містере Барбара. Усі ті люди разом. Щось жахливе в цьому відчувається.

– Так, – погоджується Барбара.

– Вони споглядають. Шкіроголовці. Я їх відчуваю.

– Я теж, – каже Барбара.

– І я, – каже Джулія голосом тихим таким, що її ледь чутно.

У кімнаті засідань у міськраді Великий Джим і Картер Тібодо мовчки дивляться на телеекран, де два різних кадри згори поступаються зображенню, що транслюється з рівня землі. Спершу зображення дрижить, як на відеокадрах наближення торнадо або відразу після вибуху автомобіля. Вони бачать небо, гравій і ноги, що біжать. Хтось бурмотить:

– Давай, поспішай.

Голос Вульфа Бліцера:

– Прибув транспорт з відеобладнанням. Вони вочевидь поспішають, і, я певен, десь за хвилину ми… так. Ох, царю небесний, ви лишень подивіться на це.

Камера панорамує сотні мешканців Честер Мілла під Куполом у той момент, коли вони підводяться на ноги. Це виглядає так, немов великий натовп паломників разом встає після спільної молитви десь на відкритому повітрі. Тих, що попереду, притискають до Купола ті, що за ними; Великий Джим бачить розплющені носи, щоки і губи, так, ніби громадян притискають до якоїсь скляної стіни. На мить йому трохи паморочиться в голові, і він розуміє чому: це він уперше дивиться сюди ззовні. Це вперше ним усвідомлюється монструозність і водночас реальність цього явища. Уперше він насправді лякається.

Ледь чутні, приглушені Куполом, долітають звуки пістолетних пострілів.

– Мені здається, я чую постріли з вогнепальної зброї, – каже Вульф. – Андерсоне, ви чуєте постріли? Що трапилось?

Ледь чутно, немов через супутниковий телефонний зв'язок із кимсь загубленим у нетрях австралійської пустелі, долітає голос Андерсона Купера.

– Вульфе, ми поки ще не там, але переді мною малий монітор і там щось схоже на…

– Я вже бачу, – каже Вульф. – Схоже, що там…

– Це Моррісон, – говорить Картер. – Він таки має чоловічі яйця, нічого казати.

– З завтрашнього дня його звільнено, – кидає Великий Джим.

Картер дивиться на нього, звівши вгору брови:

– За те, що він сказав на зборах учора?

Великий Джим наставляє на нього палець:

– Я знав, що ти метикуватий хлопець.

Сам Генрі Моррісон біля Купола не думає про вчорашні збори, ані про хоробрість він не думає, ані про виконання обов'язку; він думає, що людей зараз роздавлять об Купол, якщо він щось не зробить, і то терміново. Тому він стріляє з пістолета вгору. За його прикладом кілька копів – Тодд Вендлештат, Ренс Конрой і Джо Боксер – роблять те саме.

Галас (і крики болю тих людей попереду, котрих притиснули до Купола) поступається місцем шокованій тиші, і Генрі волає у мегафон: «РОЗОСЕРЕДЖУЙТЕСЬ! РОЗОСЕРЕДЖУЙТЕСЬ, ЧОРТИ ВАС ЗАБИРАЙ! МІСЦЯ ВИСТАЧИТЬ УСІМ, ЯКЩО ВИ ПРОСТО РОЗІЙДЕТЕСЬ НАХЕР ПО СТОРОНАХ!»

Лайка діє на них ще протверезливіше за пістолетну стрільбу і, хоча найбільші упертюхи залишаються на шосе (Білл і Сара Оллнати найупертіші серед них, а також Джонні й Керрі Карвер), інші починають сунутись вздовж Купола. Дехто прямує праворуч, але переважна більшість сунуть ліворуч, на поле Алдена Дінсмора, куди йти легше. Серед них і Петра з Генріетою, трохи похитуючись після щедрих ковтків «Канадської сухої ракети».

Генрі ховає зброю до кобури і наказує зробити так само іншим офіцерам. Вендлештат і Конрой слухаються, але Джо Боксер продовжує тримати в руці свій тупорилий – найдешевшого базарного виду з усіх, які коли‑небудь доводилось бачити Генрі, – пістолет 38 калібру.

– А змусь мене, – фиркає він, і Генрі думає: «Це все дурний сон. Скоро я прокинусь у себе в ліжку, і підійду до вікна, і побачу там свіжий, гарний осінній день».

Багато хто з тих, хто вирішив не ходити до Купола (тривожно велика кількість людей залишилася в місті тому, що вони почали відчувати проблеми з диханням), можуть усе це бачити по телевізору. Чоловік сорок засіли в «Діппері». Томмі й Вілла Андерсони самі зараз біля Купола, але свій заклад вони залишили відкритим і телевізор увімкнутим. Люди, що стовпилися на дерев'яній підлозі салуна перед великим екраном, поводяться дуже тихо, хіба що чути чиїсь схлипи. Зображення високої роздільності кришталево чітке. Воно рве душу.

Не тільки вони вражені видовищем восьми сотень людей, що вишикувалися вздовж невидимого бар'єра, дехто розпластавши долоні на тому, що здається просто повітрям. Вульф Бліцер каже:

– Я ніколи не бачив такої туги на людських обличчях. Я… – він затинається, – я краще помовчу, нехай зображення говорить саме за себе.

Він замовкає, і це добре. Це та картина, що не потребує ніяких тлумачень.

На своїй прес‑конференції Кокс попереджав: «Відвідувачі висадяться і пройдуть… Відвідувачам буде дозволено стояти на відстані два ярди від Купола, ми вважаємо таку дистанцію безпечною». Певна річ, усе відбувається інакше. Тільки‑но відчиняються двері автобусів, як тут же люди ринуть звідти потоками, вигукуючи імена своїх рідних і близьких. Кілька з них падають, і натовп галопом біжить по них (одну людину в цій колотнечі затопчуть на смерть, а чотирнадцять буде поранено, півдюжини серйозно). Солдатів, котрі намагаються забезпечити неприступну смугу перед самим Куполом, змітають геть. Обірвані жовті стрічки з написами ПРОХОДУ НЕМА зникають в пилюці, здійнятій підошвами поспішаючих ніг. Маса новоприбулих рветься вперед і розсипається по свій бік вздовж Купола, більшість людей плачуть, і всі вигукують імена своїх дружин, чоловіків, дідів та баб, синів і дочок, своїх коханих. Четверо або збрехали про наявність в них різних електронних медичних пристроїв, або самі про них забули. Троє з них помирають миттєво; четвертий, котрий не знайшов свого живленого від батареї слухового імплантату в списку заборонених пристроїв, пролежить у комі тиждень, перш ніж сконати від численних крововиливів у мозок.

Потроху‑помалу вони розбираються між собою, і все це бачать телекамери знімальної команди. Вони спостерігають, як мешканці міста і візитери притискають долоні до долонь з невидимим бар'єром між ними; вони стежать за тим, як плачуть жінки і чоловіки, вдивляючись одне одному в очі; вони примічають тих, хто зомліває, як всередині Купола, так і ззовні, і тих, що вклякають на колінах і моляться, зчепивши задерті догори руки; вони фіксують чоловіка на зовнішньому боці, котрий починає гатити кулаками по тій перегородці, що не пускає його до його вагітної дружини, він гатить, допоки в нього не тріскається шкіра і краплі крові мерехтять у повітрі; вони роздивляються на стареньку, яка намагається торкнутися пальцями – гладенькі побілілі пучки притиснуті до невидимої поверхні – лоба своєї зарюмсаної онучки.

Знову злітає в повітря телевізійний вертоліт і ширяє вгорі, передаючи образи подвійної людської змії, що розтягнулася на чверть милі. На моттонському боці листя горить яскравими жовтневими кольорами; на боці Честер Мілла воно безвільно висить. Позаду міських жителів – на дорозі, по полях, застряглі в чагарнику – десятки покинутих плакатів. У цю мить возз'єднання (чи майже возз'єднання) політика й протести забуті.

Кенді Кравлі[447]каже:

– Вульфе, поза всякими сумнівами, це найсумніша, найдивовижніша подія з усіх, які я бачила за довгі роки моєї репортерської роботи.

Поза тим, ніхто краще не адаптується за людську істоту, тож потроху‑помалу збудження і почуття незвичайності починають розвіюватися. Афект возз'єднання поступається місцем настрою відвідин. А поза людською лінією – по обидва боки Купола – відтягують назад тих, яким уже стало зле. На міллівському боці нема намету Червоного Хреста, куди б їх можна було доправити. Поліція збирає їх там, де вбогу тінь відкидають поліцейські автомобілі, нехай тут почекають на Памелу Чен зі шкільним автобусом.

Рейдова команда перед нападом на РНГХ дивиться в поліцейській дільниці на все це з таким самим мовчазним захватом, як і люди повсюди. Рендолф їм дозволяє; хоча скоро вже треба вирушати. Він перевіряє імена за списком у своїй течці, а потім жестом кличе Фредді Дентона за собою на ґанок. Він очікував, що Фредді засмутиться, дізнавшись, що його позбавили ролі головнокомандувача (Пітер Рендолф усе життя судить людей по собі), але цього нема. Тут справа світить набагато серйозніша за витягання з бакалійної крамниці якогось засмальцьованого старого пияка, і Фредді навпаки радий спихнути з себе відповідальність. Звісно, він був би не проти, якби йому поставили це в заслугу, коли все піде як годиться, а якщо ні? Рендолф таких сумнівів не має. Один шкідник‑нероба та ще тишко‑аптекар, котрий не промовить слова «гівно», навіть якщо побачить його в себе в тарілці? Що там може піти не так?

Але, стоячи на сходах, звідки не так давно шкереберть котилася Пайпер Ліббі, Фредді довідується, що йому не вдалося цілком уникнути командирської ролі. Рендолф вручає Фредді папірець. На ньому сім імен. Одне з них його власне. Решта шість належать Мелу Ширлзу, Джорджу Фредеріку, Марті Арсенолту, Обрі Таулу, Стаббі Норману і Лорен Конрі.

– Ти поведеш цю групу тим путівцем, – каже Рендолф. – Ти знаєш ту дорогу?

– Атож, вона відходить від Малої Курви неподалік міста. Батько Нечупари Сема проклав там про…

– Мене не цікавить хто її проклав, – обриває його Рендолф, – просто доїдеш по ній до кінця. А опівдні проведеш там своїх людей крізь шматок лісу. І вийдеш на задвірки радіостанції. Опівдні, Фредді. Це означає ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше.

– Я гадав, ми всі разом мусимо вирушати по цій дорозі, Піте.

– Плани змінились.

– А Великий Джим знає, що вони змінились?

– Фредді, Великий Джим виборний. Шеф поліції тут я. Отже, це я твій начальник, тому, будь такий ласкавий, стули зараз пельку і слухай.

– Вибачаюсь‑ся, – мимрить Фредді, прикладаючи долоні горнятками собі до вух зухвалим, якщо не сказати більше, манером.

– Я під'їду і стану на дорозі, що проходить повз фасад станції. Зі мною будуть Стюарт і Ферн. А також Роджер Кіл'ян. Якщо Буші з Сендерсом настільки дурні, що чинитимуть тобі опір – іншими словами, якщо ми почуємо постріли з‑поза радіостанції, – ми втрьох нападемо на них ззаду. Ти все зрозумів?

– Йо, – Фредді цей план здається насправді розумним.

– Чудово, давай тепер синхронізуємо годинники.

– Еее… вибачаюся?

Рендолф зітхає:

– Нам треба перевірити, що вони йдуть однаково, таким чином полудень у нас обох настане в один і той самий час.

Обличчя у Фредді лишається зачудованим, але він слухняно робить, що йому сказано.

Хтось – з голосу начебто Стаббі – кричить у приміщенні дільниці: «Ух ти, ще один відкинув копита! Отих зомлілих уже понакладено попід тими «крузерами», як колод на дрова!» У відповідь йому лунає сміх і оплески. Вони там напомповані адреналіном, збуджені причетністю до того, що Мел Ширлз назвав «службовим відрядженням із можливою стріляниною».

– Вирушимо в похід об одинадцятій п'ятнадцять, – обертається Рендолф до Фредді. – Таким чином, зараз ми маємо ще майже сорок п'ять хвилин на те, щоб далі дивитися це шоу по телевізору.

– Хочеш попкорну? – питає Фредді. – У нас його сила‑силенна, там, у шафці над мікрохвильовкою.

– А чого ж, можна, я залюбки.

А там, біля Купола, Генрі Моррісон іде до своєї машини і щедро пригощається прохолодною водою. Форма на ньому просякла потом, він не може пригадати, чи був ще коли‑небудь настільки утомленим (це головним чином через важке повітря, гадає він – він засапався і, схоже, ніяк не може віддихатися), але в цілому він задоволений собою й своїми підлеглими. Їм вдалося відвернути масову тисняву під Куполом, на їхньому боці ніхто не помер – поки що – і народ заспокоївся. З півдюжини телеоператорів снують туди‑сюди на моттонському боці, намагаючись зняти якомога більше епізодів возз'єднання близьких. Генрі розуміє, що це порушення приватності, але він гадає, що Америка і світ поза нею мають право це бачити. А загалом, людям, здається, на це байдуже. Декому це навіть подобається; отримують «свої п'ятнадцять хвилин»[448]. Генрі має час, щоб пошукати своїх матір і батька, хоча він не дивується, коли не бачить їх; вони живуть казна‑де, у чорта на рогах, аж у Деррі[449], і вже в літах. Він сумнівається, щоб вони взагалі брали участь у лотереї для відвідувачів.

Новий гелікоптер плеще лопатями, наближаючись із заходу, і, хоч Генрі про це невідомо, всередині цього вертольота сидить полковник Джеймс Кокс. Кокс теж не може нарікати на те, як загалом проходить День побачень. Йому доповіли, що на честер‑міллівському боці не видно ніяких приготувань до прес‑конференції, проте це його ані дивує, ані тривожить. Зважаючи на той багатий матеріал, який він уже зібрав, його більше здивувала б поява Ренні. Кокс віддавав честь багатьом особам за роки своєї кар'єри, і бздуна при владі він чує за милю.

Нарешті Кокс бачить довгу вервечку візитерів і навпроти них – мешканців міста, яке потрапило в пастку. Це відриває Кокса від його думок.

– А чи це не найжахливіше видовище, – бурмоче він. – А чи це не найжахливіше видовище з усіх, будь‑коли кимсь бачених?

Під Куполом позаштатний підручний Тобі Меннінг кричить: «Он їде автобус!»

Хоча цивільні ледь на це зауважують – вони або захоплені спілкуванням зі своїми родичами, або ще шукають їх, – копи здіймають радісний галас.

Генрі обходить свій «крузер», і дійсно, великий жовтий шкільний автобус вже проїжджає повз салон «Уживані автомобілі Джима Ренні». Хай Памела Чен і важить не більше від ста п'яти фунтів[450]у намоченому стані, але зараз вона зірка цього шоу, та ще й за кермом великого автобуса.

Генрі дивиться на свій годинник і бачить, що вже двадцять хвилин по одинадцятій. «Ми впораємося, – думає він. – Ми впораємося з усім цим просто чудово».

По Мейн‑стрит три великих помаранчевих ваговози котять міським пагорбом. У третьому Пітер Рендолф тісниться разом зі Стю, Ферном і Роджером (запашний аромат курей). І лише коли вони з'їжджають з північного шосе 119, беручи курс на Малу Курву і радіостанцію, Рендолфа вражає одна думка, і він ледь утримується, щоб не стукнути кулаком собі по лобі.

Вони запаслися купою вогнепальної зброї, але забули шоломи й кевларові[451]жилети.

Повернутись і взяти? Якщо так, вони зможуть встигнути на позицію не раніше від дванадцятої п'ятнадцять, а то й ще пізніше. Та й бронежилети майже напевне виявляться зайвими. Одинадцятеро проти двох, кім того, ті двоє, либонь, обдовбані в грязь. Це мусить бути легка прогулянка, не інакше.

Енді Сендерс розташувався за тим самим дубом, де він стояв і минулого разу, коли приїздили гіркі люди. Не взявши жодної гранати, спереду собі за ремінь він заткнув шість повних магазинів, плюс ще чотири стирчало в нього за поясом ззаду. А в дерев'яному ящику біля його ніг лежало ще дві дюжини. Достатньо, щоб оборонитися від армії… хоча, він гадав, якщо Великий Джим насправді пришле сюди цілу армію, його самого моментально вколошкають. Бо, врешті‑решт, він усього лиш якийсь «пілюлько».

Почасти йому було важко повірити в те, що він оце таким зараз займається, але інша частина його душі – той аспект його характеру, про існування якого він ніколи б не здогадався без метамфетаміну – перебувала в похмурому задоволенні. А також в обуренні.

Великі Джими цілого світу не мусять володіти усім на світі, і звідси вони також нічого не вивезуть. Цього разу ніяких переговорів не буде, ніяких політичних компромісів, ніяких поступок. Він стоятиме до кінця зі своїм другом. Зі своїм душевним другом. Енді розумів, що мислить нігілістично, але це було добре. Все життя він вираховував ціну, яку треба сплачувати за те чи інше, і обдовбаний стан «на‑все‑насрати» став для нього п'янливою переміною на краще.

Він почув гудіння ваговозів, що наближалися, і подивився на свій годинник. Той зупинився. Енді подивився на небо і за положенням жовто‑білого сяйва, що було колись сонцем, вирішив, що зараз мусить бути десь близько полудня.

Він слухав бубнявіння дизельних двигунів, а коли цей звук відхилився вбік, зрозумів, що його compadre [452] нюхом вгадав гру – унюхав усе точно, як якийсь мудрий форвард‑ветеран під час обіднього футбольного матчу в неділю. Частина їх завернула до путівця позаду радіостанції.

Енді глибоко затягнувся димом своєї чергової чад‑доні, затримав дихання на якомога довше і перегодом видихнув. Із жалем кинув недопалок косяка на землю і затоптав. Більше він не куритиме (хай там як не просвітлює його цей приємний процес), щоб не видати своєї позиції.

«Я люблю тебе, Майстре», – подумав Енді й вимкнув на «Калашникові» запобіжник.

Дата добавления: 2015-09-02