МУРАШКИ 1 страница

Сяйво вони побачили з протилежного боку старого іржавого мосту, який тепер висів усього лиш над ріденьким потічком грязі. Барбі нахилився вперед між передніми сидіннями фургона.

– Що це? На вигляд – немов найбільший у світі наручний годинник «Індіглоу»[419].

– Це радіація, – пояснив Ерні.

– Не хвилюйтесь, – заспокоїв Роммі. – У нас повно свинцевого полотна.

– Мені з материного телефону дзвонила Норрі, поки я на вас чекав, – почав Ерні. – Вона мені розказала про це світіння. Вона сказала, що Джулія вважає це всього лише чимось… ну, на кшталт страшила, якщо можна так висловитись.

– Я завжди вважала, що Джулія має диплом з журналістики, а не фізики, – зауважила Джекі. – Вона дуже приємна леді й розумна, авжеж, але ж ми все одно прикриємося від цієї штуки, так? Бо мені було б мало радості отримати рак яєчників або грудей у подарунок на мій сороковий день народження.

– Ми будемо швидко їхати, – сказав Роммі. – Ви можете навіть натягнути шматок отого свинцевого полотна спереду собі на джинси, якщо від цього буде легше, вам.

– Це так забавно, що я забула засміятись, – докинула вона… а потім, уявивши себе в свинцевих трусиках з модними високими вирізами по боках, зробила саме так, як він казав.

Вони під'їхали до мертвого ведмедя під телефонним стовпом. Його було видно навіть із вимкнутими фарами, бо на той час рожевий місяць і радіаційний пояс разом світили так потужно, що тут мало не газету вже можна було читати.

Поки Роммі з Джекі завішували вікна фургона свинцевими полотнищами, решта стояли півколом біля гниючого ведмедя.

– Це не радіація, – задумливо промовив Барбі.

– Атож, – кивнув Расті. – Самогубство.

– Отже, мусять бути й інші.

– Так. Але менші тварини, схоже, убезпечені. Ми з дітьми бачили чимало птахів, а я в саду навіть білку. Живу‑живісіньку.

– Тоді Джулія майже напевне має рацію, – підсумував Барбі. – Світловий пояс – це дійсно один елемент відстрашування, а мертві тварини – інший. Це старий трюк, що називається – «пояс і підтяжки».

– Друже мій, я не встигаю за вами думкою, – докинув Ерні.

Натомість Расті, котрий ще студентом медичного коледжу ознайомився з поняттям «пояса й підтяжок», цілком розумів, про що йдеться.

– Це система наддостатності, – пояснив він. – Двох застережень мусить цілком вистачити. Мертві тварини вдень, а світловий радіаційний пояс уночі.

– Наскільки мені відомо, – долучився до їхнього гурту край дороги Роммі, – радіація світиться тільки в науково‑фантастичних фільмах.

Расті хотів було сказати йому, що вони зараз наяву переживають такий науково‑фантастичний фільм, і Роммі сам у цьому переконається, побачивши ту коробочку на вершечку гряди. Проте Роммі дійсно мав рацію.

– Це спеціально, щоб ми її побачили, – сказав він. – Те ж саме й з мертвими тваринами. Припускається, що ми собі подумаємо: «Ого, якщо тут якісь смертоносні промені, які спонукають до самогубства великих ссавців, нам краще триматися звідси подалі». Врешті‑решт, що я таке, як не великий ссавець.

– А от діти не відступилися, – нагадав Барбі.

– Бо вони ж діти, – сказав Ерні, а секунду подумавши, додав: – Та ще й скейтбордери. Вони іншої породи.

– Мені це все одно не подобається, – оголосила Джекі, – але оскільки нам дійсно більше нікуди діватися, може, ми скоренько проїдемо крізь цей пояс Ван Аллена[420], перш ніж я зовсім не втратила рішучість. Після того, що відбулося у поліцейській стайні, я почуваюся дещо непевною.

– Одну хвилиночку, – промовив Барбі. – Тут щось не в порядку. Я це бачу, але дозвольте мені секунду подумати, щоби я зміг пояснити це словами.

Вони чекали. Місячне сяйво і радіація освітлювали рештки ведмедя. Барбі вдивлявся в нього. Зрештою він підвів голову.

– Гаразд, ось що мене турбувало. Тут присутні вони. Нам це відомо, бо коробочка, яку знайшов Расті, не природний феномен.

– Чорт забирай, тут ніяких сумнівів, це безумовно створена розумом річ, – підтвердив Расті. – Але не на Землі. Я на це готовий закластися своїм життям. – Раптом, згадавши, як близько він перебував менш ніж годину тому від втрати свого життя, Расті аж пересмикнувся. Джекі стиснула йому плече.

– Не переймаймося цим зараз, – повернув їх до свого Барбі. – Отже, існують якісь вони, і якщо б ці вони насправді бажали не допустити нас туди, їм це було б легко зробити. Вони цілий світ не допускають до Честер Мілла й навпаки. Якщо б вони хотіли утримати нас подалі від своєї коробочки, чому б їм не створити навкруг неї міні‑Купол?

– Або якісь звукові обертони, від котрих наші мізки спеклися б, немов курячі стегенця у мікрохвильовці, – докинув Расті, починаючи в'їжджати в тему. – Чорт, та просто справжню радіацію.

– Так вона і є справжньою, – сказав Ерні. – Лічильник Ґайґера, котрий ви сюди приносили, це підтвердив наочно.

– Так, – погодився Барбі, – але чи означає це, що її рівень, зареєстрований лічильником, дійсно небезпечний? Ні Расті, ні діти не отримали ніяких явних уражень, у них не повипадало волосся, вони не виблювали свої нутрощі.

– Поки що принаймні, – зауважила Джекі.

– Звучить обнадійливо, да, – гмикнув Роммі.

Барбі ігнорував його репліку.

– Беззаперечно, якщо вони змогли створити бар'єр такий міцний, що відбиває найкращі ракети з тих, якими лишень його можуть обстріляти Сполучені Штати, вони змогли б і радіаційний пояс встановити такий, що вбивав би швидко, практично миттєво. Зробити саме так було б у їхніх інтересах. Пара жахливих людських смертей набагато краще відлякувала б можливих дослідників, ніж кілька трупів тварин. Ні, я гадаю, Джулія має рацію і так званий радіаційний пояс виявиться безпечним сяйвом, яке просто придає пікантності тому, що показують наші технічні засоби. Котрі їм здаються, мабуть, збіса вкрай примітивними, якщо вони дійсно інопланетяни.

– Та навіщо? – вибухнув Расті. – Навіщо їм якийсь бар'єр? Я не зміг підважити ту кляту коробочку, ба я навіть похитнути її не зміг! А коли накинув на неї свинцевий фартух, фартух загорівся. Хоча сама коробочка залишилася на дотик холодною!

– Якщо вони її захищають, отже, мусить бути якийсь спосіб, яким її можна знищити або вимкнути, – сказала Джекі. – Якщо тільки…

Барбі усміхався їй. Він дивно почувався, так, ніби ледь не ширяв зараз десь угорі, в себе над головою.

– Давайте, продовжуйте, Джекі. Кажіть.

– Якщо тільки вони її зовсім не захищають, так? Принаймні не від людей, котрим випаде до неї наблизитися.

– Більше того, – уточнив Барбі. – Чи не здається нам, що вони насправді вказують на цю коробочку? Можна сказати, що Джо Макклечі з друзями сюди привела буквально стежина з посипаними по ній хлібними крихтами.

– Ось вона, кволий Землянине, – проголосив Расті. – Що ти можеш з нею зробити, ти, котрий набрався достатньо хоробрості, щоби наблизитися до неї?

– Оце ближче до істини, – кивнув Барбі. – Гайда. Давайте підніматися вгору.

– Давайте вже я звідси поведу машину, – звернувся Расті до Ерні. – Недалеко попереду те місце, де зомліли діти. А Роммі майже зомлів. Я теж відчув це. Бачив галюцинацію. Гелловінське опудало, яке спалахнуло вогнем.

– Ще одне попередження? – спитав Ерні.

– Не знаю.

Расті доїхав туди, де закінчувався ліс і відкривався голий, кам'янистий узвіз, що вів до саду Маккоя нагорі. Прямо попереду буяло таке яскраве сяйво, що їм довелося на нього дивитися примружившись і скоса, але ніде не було видно джерела того сяйва; яскраве світло плавало просто посеред повітря. Барбі воно здалося схожим на те сяйво, що його видають світляки, але посилене в мільйон разів. На око цей пояс був завширшки з п'ятдесят ярдів. Поза ним знову лежала темрява, освітлювана лише рожевим світлом місяця.

– Ви певні, що не зомлієте знову? – спитав Барбі.

– Тут, схоже, так само, як і тоді, коли вперше торкаєшся Купола: відбувається вакцинація, – промовив Расті, вигідніше вмощуючись за кермом і перемикаючи трансмісію. – Тримайте руками ваші вставні зуби, леді і джентрі.

Він утоптав педаль газу так різко, що аж задні колеса провернулися. Фургон рвонув у сяйво. Вони були занадто щільно затулені свинцевими фіранками, щоби самим бачити, що відбувалося далі, а от ті кілька людей, що вже перебували на пагорбі, край саду, бачили – зі зростаючою тривогою – все. Якусь мить фургон було видно чітко, він немов перебував у промені прожектора. Вирвавшись зі світлового поясу, він ще сам сяяв кілька секунд, ніби перед тим його занурили в радій. А слідом за ним, немов ракетний вихлоп, тягнувся кометний хвіст.

– Святий‑драний, – промимрив Бенні. – Це найкрутіший спецефект з усіх, які я бачив.

Потім сяйво навкруг фургона погасло, а далі і шлейф щез.

Коли вони мчали крізь осяйний пояс, Барбі відчув щось на кшталт короткого запаморочення, і не більше того. В Ерні реальний світ цього фургона й цих людей раптом заступила готельна кімната, наповнена запахом сосен і ревінням Ніагарського водоспаду. І в ній була жінка, котра стала його дружиною всього дванадцять годин тому, вона підійшла до нього, одягнена в нічну сорочку, не важчу за подих лавандового серпанку, взяла його за руки і поклала їх собі на груди зі словами: «Цього разу нам не треба перериватися, коханий».

А потім він почув крик Барбі і це повернуло його до реальності.

– Расті! Її трясе! Стій!

Ерні озирнувся й побачив, що Джекі Веттінгтон смикається в конвульсіях, очі в неї закотилися, а пальці судорожно скручені.

– Він тримає хрест, і все горить! – кричала вона, з губ у неї бризкала слина. – Весь світ горить! ЛЮДИ ПАЛАЮТЬ! – видала вона верещання на всю машину.

Расті ледь не перекинув фургон, загнавши його в рівчак, потім здав задом на середину дороги, вискочив з кабіни і кинувся кругом до бокових дверей. Тим часом їх уже відсунув Барбі, і Джекі витирала слину собі з підборіддя зібраною у формі горнятка долонею. Роммі її тримав за талію.

– З вами все гаразд? – спитав її Расті.

– Тепер нормально, так. Я просто бачила… це було… там усе було охоплене вогнем. Білий день, але навкруги темрява. Люди п‑п‑палали… – вона почала плакати.

– Ви щось казали про когось із хрестом, – промовив Барбі.

– Великий білий хрест. На мотузку чи на ремінці з сировиці. Він висів у нього на грудях. На голих грудях. А потім він узяв його рукою й підняв собі перед обличчям. – Вона зробила глибокий вдих, і тепер повітря виходило з неї короткими поштовхами. – Уже все туманиться. Але… оох.

Расті виставив перед нею два пальці й спитав, скільки їх вона бачить. Джекі дала правильну відповідь і простежила очима за його пальцем, поки він рухав ним уліво‑вправо і вгору‑вниз. Він поплескав її по плечі, а потім недовірливо подивився назад, на осяйний пояс. Як там Голлум сказав Більбо Беггінсу[421]: «Це омана, моя коштовносте».

– Як ти сам, Барбі. У порядку?

– Йо. Трохи потьмарилося в голові на пару секунд, і все. Ерні?

– Я бачив мою дружину. І номер у готелі, де ми жили в наш медовий місяць. Ясно як удень бачив.

Він знову згадав, як вона підходила до нього. Він багато років про це не згадував, який же це сором, нехтувати таким чудовим спогадом. Білість її стегон під коротесенькою нічною сорочкою; тінь трикутника волосся між її ногами; тверді соски напинають шовк, ледь не проколюючи подушки його долонь, коли вона вводить свого язика йому крізь губи і вилизує внутрішній бік щоки.

«Цього разу нам не треба перериватися, коханий».

Ерні відкинувся назад і заплющив очі.

Расті виїхав угору грядою – тепер уже повільно – і зупинив фургон між сараєм і занепалим фермерським будинком. Там уже стояли фургони «Троянди‑Шипшини» й універсального магазину Берпі, а також чийсь «Шевроле Малібу». Джулія загнала свій «Пріус» усередину сараю. Біля заднього бампера її машини сидів коргі Горес, він її немов охороняв. Вигляд він мав не вельми щасливого пса й не підійшов їх привітати. Усередині будинку світилися кілька коулменівських ліхтарів.

Джекі показала пальцем на фургон із написом по борту «ЩОДНЯ РОЗПРОДАЖ У БЕРПІ».

– А він як тут опинився? Ваша дружина передумала?

Роммі вищирився.

– Ви не знаєте мою Мішу, коли смієте таке про неї подумати. Ні, я мушу дякувати Джулії. Вона завербувала двох своїх кращих репортерів. От ті‑то хлопці…

Він замовк, побачивши Джулію, Пайпер і Ліссу Джеймісон, котрі з'явилися з темного, подекуди пронизаного місячним сяйвом саду. Вони брели рядком, тримаючись за руки, й утрьох разом плакали.

Підбігши до Джулії, Барбі схопив її за плечі. Вона була крайньою в їх маленькій шерензі, і ліхтар, який вона тримала в руці, впав на землю порослого бур'янами двору перед дверима ферми. Вона підняла на нього очі, намагаючись усміхнутись.

– Отже, вас визволили, полковнику Барбара. Один нуль на користь нашої команди.

– Що трапилося з вами? – запитав Барбі в неї.

Тут же ззаду до них, весело підстрибуючи, підбігли Джо, Норрі й Бенні зі своїми матерями. Викрики дітей різко обірвалися, коли вони побачили, в якому стані жінки. До своєї хазяйки з гавкотом підбіг Горес. Опустившись на коліна, Джулія обличчям зарилась у його хутро. Горес понюхав її і раптом позадкував. А тоді сів і завив. Джулія подивилася на нього і закрила собі обличчя долонями, немов від сорому. Норрі вхопила за праву руку Джо, а Бенні за ліву. Обличчя дітей спохмурніли, стали зляканими. З фермерського будинку вийшли Піт Фрімен, Тоні Гай і Розі Твічел, але не наближалися, так і стояли тісною купкою біля кухонних дверей.

– Ми пішли туди подивитися, – глухо промовила Джулія, десь поділася її звичайна життєствердна інтонація к‑чорту‑все‑бо‑світ‑прекрасний. – Ми стали на коліна навкруг тієї коробочки. На ній там ще такий символ, я такого ніколи раніше не бачила… це не кабалістика…

– Це жахливо, – включилася Пайпер, витираючи собі очі. – А тоді Джулія торкнулася цієї штуки. Одна вона, але… але ми всі разом…

– Ви їх бачили? – спитав Расті.

У Джулії опустились руки, вона подивилася на нього з якимсь здивованим виразом.

– Так. Я побачила, ми всі бачили. ЇХ. Це жах.

– Шкіроголовці, – підказав Расті.

– Що? – перепитала Пайпер. А відтак кивнула. – Так. Гадаю, їх так можна назвати. Лиця без лиць. Горішні лиця.

«Горішні лиця», – подумав Расті. Він не знав, що це означає, але розумів, що це істинно так. Знову згадав про своїх дочок і їхню подружку Діану, з якою вони обмінювались секретами і смаколиками. А потім згадав свого найкращого друга дитинства – вони були друзями, принаймні протягом якогось часу, але вже в другому класі Джорджі якось відпав – і хвиля жаху раптом накотилась на нього.

Його обхопив руками Барбі.

– Що? – він ледь не кричав. – Що з тобою?

– Нічого. Просто… коли я був малим, у мене був один друг. Джордж Летроп. Якось йому подарували на день народження збільшувальне скло, таку лінзу. І іноді… ми на перервах…

Расті допоміг Джулії підвестись. Горес знову підійшов до неї так, ніби те, чого він був злякався, тепер розвіялося, як розвіялося внизу те сяйво на фургоні.

– Що ви робили? – запитала Джулія. Голос у неї знову звучав майже спокійно. – Розкажіть.

– Це було в старій середній школі на Мейн‑стрит. Там було тільки дві кімнати, одна для учнів першого‑четвертого класів, а друга для п'яти‑восьмикласників. Ігровий майданчик там був немощений. Боже, там навіть проточної води не було, тільки нужник, який діти називали…

– Медовий домик, – підказала Джулія. – Я теж туди ходила.

– Ми з Джорджі ходили за спортивні драбинки на край майданчику, до паркану. Там були мурашники, і ми підпалювали мурашок.

– Не звинувачуйте себе аж так тяжко, док, – промовив Ерні, – багато людей займались подібними речами в дитинстві, а то й ще щось гірше робили.

Ерні теж колись разом із парочкою друзів були облили бродячому коту хвіст гасом і підпалили сірником. Це був такий спогад, яким йому з кимсь поділитися було б не легше, ніж спогадами про свою шлюбну ніч.

«Головним чином через те, як ми тоді реготали, коли той кіт від нас дременув, – подумав він. – Боже, як ми тоді реготали».

– Продовжуйте, – попросила Джулія.

– Я все розказав.

– Ні, не все.

– Послухайте, – промовила Джоуні Келверт. – Я розумію, все це вельми цікаво в психологічному сенсі, але гадаю, зараз не на часі…

– Помовчте, Джоуні, – перебила її Клер.

Джулія так і не відривалась очима від обличчя Расті.

– Чому для вас це так важливо? – спитав Расті. У ту мить він почувався так, ніби навкруг нема нікого, окрім них двох. Ніби за ними ніхто не споглядає.

– Просто розкажіть мені.

– Одного дня, коли ми робили… це… мені раптом дійшло, що мурашки теж мають свої власні життя. Я розумію, це звучить якоюсь сентиментальною слиня…

Втрутився Барбі:

– Мільйони людей у світі в це вірять. Вони постійно живуть з усвідомленням цього.

– Ну, словом, я тоді подумав: «Ми робимо їм боляче. Спалюємо їх на землі і, можливо, запікаємо їх живцем у їхніх підземних житлах». Нічого й казати про тих, котрі потрапляли прямо під лінзу Джорджі. Деякі з них просто застигали, а більшість буквально займалися полум'ям.

– Це жахливо, – промовила Лісса, знову крутячи в пальцях свій анкх.

– Так, мем. І от одного дня я сказав Джорджі, що треба перестати це робити. Він не перестав. Він сказав: «Це ядрена війна». Я точно запам'ятав, саме так, не ядерна, а ядрена. Я хотів забрати в нього те збільшувальне скло. Ну, а що було далі, гадаю, вам достатньо знати про те, що між нами почалась бійка і його лінза розбилась.

Він замовк.

– Але це неправда, хоча саме так я розповідав у той час, і навіть батько, котрий мене добряче тоді відшмагав, не почув від мене нічого іншого. Джорджі своїм батькам розповів, як воно було насправді. Я розбив ту чортову лінзу навмисне, – він показав рукою в темряву. – Так само, як я розбив би ту штуку, аби міг. Тому що зараз мурахи – ми, а та штука – це збільшувальне скло.

Ерні знову подумав про того кота з палаючим хвостом. Клер Макклечі пригадала, як вона зі своєю тоді найкращою подругою в третьому класі жорстоко дражнили дівчину, котру вони обидві терпіти не могли. Вона була новенька в їхній школі і в неї був такий смішний південний акцент, ніби вона балакала крізь картопляне пюре. Чим більше та дівчинка плакала, тим дужче вони сміялися. Ромео Берпі згадав, як він напився в ту ніч, коли Гілларі Клінтон[422]плакала в Нью‑Гемпширі, а він піднімав тости до екрана телевізора, примовляючи: «Так тобі й треба, клята лялечко, геть з дороги і хай чоловіки займаються чоловічою справою».

Барбі згадав той самий спортивний зал: пустельну спеку, запах лайна й регіт.

– Я хочу на власні очі побачити ту річ, – сказав він. – Хто зі мною?

– Я піду, – зітхнув Расті.

У той час, як Барбі з Расті наближались до коробочки з її дивним символом і сліпуче пульсуючим вогником, виборний Джеймс Ренні перебував у тій камері, де ще недавно цього ж вечора був ув'язнений Барбі.

Картер Тібодо допоміг йому покласти на тапчан тіло Джуніора.

– Залиш мене з ним зараз, – наказав йому Великий Джим.

– Бос, я розумію, як вам мусить бути важко, але є сотні справ, де потрібна ваша увага саме зараз.

– Я про це пам'ятаю. І займусь ними. Але спершу мені потрібно побути на самоті з моїм сином. П'ять хвилин. Потім ти можеш привести сюди пару хлопців, щоб забрати його до похоронного салону.

– Добре. Я вам співчуваю, така втрата. Джуніор був хорошою людиною.

– Ні, не був, – заперечив Великий Джим, промовляючи слова спокійно, з інтонацією безстороннього оцінювача фактів. – Але він був моїм сином і я його любив. А взагалі, знаєш, не так уже все й погано.

Картер подумав і кивнув:

– Розумію.

Великий Джим усміхнувся.

– Я розумію, що ти розумієш. Мені починає здаватися, це ти той син, якого б я хотів мати.

Картер з розквітлим від задоволення обличчям вирушив до сходів і нагору, до кімнати чергових.

Коли він зник, Великий Джим сів на тапчан і поклав голову Джуніора собі на коліна. Обличчя в хлопця залишилося зовсім неушкодженим, а Картер закрив йому очі. Якщо не звертати уваги на просяклу кров'ю сорочку, можна було подумати, ніби він спить.

«Він був моїм сином, і я його любив».

Це правда. Він був готовий принести Джуніора в жертву, це так, але вже існував прецедент: лишень згадаймо, що трапилось на Голгофському пагорбі. І так же, як Христос, його син помер не безглуздо. Всю ту шкоду, якої наробила своїм патяканням Ендрія Ґріннел, буде виправлено, коли мешканці міста дізнаються, що Барбі вбив кілька чесних офіцерів поліції, включно з єдиним сином їхнього лідера. Барбі десь на волі, Барбі, котрий, імовірно, розбудовує якісь нові диявольські каверзи – це політичний плюс.

Великий Джим просидів так доволі довго, він розчісував пальцями Джуніору волосся і причаровано вдивлявся в його умиротворене лице. Потім почав дуже стиха, ледь чутно йому наспівувати, як колись Джуніору співала його мати, коли він малям лежав у колисці, дивлячись на світ широко розплющеними, зачудованими оченятами. «Срібний човник‑місяць лине, в нім малюк пливе у небі, пливе в небі росянистім, і хмаринки повз пливуть… пливи, хлопчику мій, пливи… пливи у широке море…»

Замовк. Забув, які там далі слова. Прибрав зі своїх колін Джуніорову голову й підвівся. Рвучко лепетнуло, затіпалося серце, він затамував подих… і серце вирівнялося. Потім, трохи пізніше, треба пошукати собі серед фармацевтичних запасів Енді ще отого верапа‑як‑його, подумав Великий Джим, але наразі забагато термінової роботи.

Полишивши Джуніора, він, тримаючись за перила, повільно рушив угору сходами. Картер чекав у кімнаті чергових. Трупи звідти вже було прибрано, і подвійний шар газет всотував у себе кров Мікі Вордло.

– Ходімо до міської ради, поки сюди не набіг цілий натовп копів, – покликав він Картера. – Офіційно День побачень починається… – він глянув на свій годинник. – Через дванадцять годин. Нам треба встигнути зробити багато справ до того.

– Розумію.

– І не забудь про мого сина. Я хочу, щоби Бові зробили йому все, як годиться. Достойний вигляд тіла і гарну домовину. Перекажи Стюарту, якщо я побачу Джуніора в якійсь із отих дешевих трун, що він їх у себе завжди тримає напохваті, я його вб'ю.

Картер усе занотовував у своєму блокноті.

– Я все проконтролюю.

– І ще скажи Стюарту, що скоро я з ним сам побалакаю. – Крізь двері дільниці досередини протиснулися кілька офіцерів. Вигляд у них був пригнічений, трохи переляканий, усі юні, буквально зелені. Великий Джим підважив себе з крісла, в яке ненадовго присів, щоб перевести дух. – Час іти.

– Гаразд, я готовий, – кивнув Картер. Але чомусь завагався.

Великий Джим озирнувся.

– Ти про щось думаєш, синку?

«Синку». Картеру подобалося, як звучить оте «синку». Його рідний батько п'ять років тому вбився, вгатившись на своєму пікапі в один з мостів‑близнюків у Лідсі[423], та й не велика втрата. Він знущався зі своєї дружини й обох синів (старший брат Картера зараз служив у військово‑морських силах), але Картер цим не вельми переймався; його мати отуплювала себе кавовим бренді, і Картер теж завжди міг зробити кілька ковтків з її пляшки. Найбільше в своєму батькові він ненавидів те, що той був плаксій, а понад те – ще й тупак. Люди вважали, що й Картер такий само тупак, чорт забирай, навіть Джунз так уважав, але ніяким тупаком він не був. Містер Ренні це зрозумів, і, звісно ж, містер Ренні аж ніяк не був плаксієм.

Картер усвідомив, що вже не вагається щодо свого наступного кроку.

– У мене є дещо, що вам, мабуть, потрібно.

– І що це?

До того Великий Джим поперед Картера був спустився до підвалу, тим самим надавши можливість Картеру зазирнути до своєї шафки. Тепер він її відкрив і витяг звідти коричневий пакет з написаним на ньому друкованими літерами словом ВЕЙДЕР. Він простягнув конверт Великому Джиму. Кривавий відтиск підошви на ньому, здавалось, горить.

Великий Джим відхилив клапан.

– Джиме, – промовив Пітер Рендолф. Він увійшов непоміченим і тепер стояв біля перекинутої диспетчерської стійки зі знедоленим виглядом. – Мені здається, зараз усе вже вляглось, але я не можу знайти кількох нових офіцерів. Боюся, вони повтікали.

– Цього слід було очікувати, – сказав Великий Джим. – Але це тимчасово. Повернуться, коли все заспокоїться і вони зрозуміють, що Дейл Барбара не збирається напасти на місто на чолі банди кровожерливих канібалів, щоби зжерти їх живцем.

– Але ж цей чортів День побачень…

– Піте, більшість людей завтра поводитимуться якнайкраще, і я певен, у нас вистачить офіцерів, щоби впоратися з тими, хто буде поводитись інакше.

– А як нам бути з тією прес‑конфе…

– Ти що, не бачиш, що я зараз зайнятий? Піте, ти бачиш це чи ні? Боже правий! Приходь за півгодини в міськраду до кімнати засідань, і ми обговоримо там усе, що ти забажаєш. Але зараз дай мені к гемону спокій.

– Звичайно. Вибачаюся, – промовив Піт ображеним голосом і позадкував з не менш ображеним, застиглим лицем,

– Стій, – наказав йому Ренні.

Рендолф зупинився.

– Ти зовсім не висловив мені співчуття у зв'язку з моїм сином.

– Я… я… мені дуже шкода.

Великий Джим зміряв Рендолфа поглядом.

– Авжеж, шкода.

Рендолф пішов, і вже тоді Ренні витяг з конверта папери, нашвидку їх проглянув і заштовхав назад до конверта. Подивився на Картера з непідробною цікавістю.

– Чому ти одразу ж не віддав мені це? Ти хотів притримати ці папери?

Тепер, уже віддавши конверт, Картер не вбачав іншого для себе вибору, окрім як говорити правду.

– Йо. Принаймні якийсь час. Про всяк випадок.

– Який випадок?

Картер знизав плечима.

Великий Джим не наполягав на відповіді. Як людина, котра сама звично збирала компромат на кожного і всякого, хто міг би стати йому поперек дороги, він це й так розумів. Було інше питання, яке цікавило його набагато більше.

– Чому ти передумав?

І знову Картер зробив вибір на користь правди.

– Бо я хочу бути вашою людиною, бос.

Великий Джим підвів угору свої кущисті брови.

– Хочеш. Людиною, ближчою за нього? – він кивнув головою в бік дверей, за якими щойно зник Рендолф.

– За нього? Та він же просто посміховисько.

– Так, – поклав руку на плече Картеру Великий Джим. – Так воно й є. Ходімо. А щойно прийдемо до міської ради, спалення в печі кімнати нарад цих паперів буде першим питанням, яке ми вирішимо в сьогоднішньому порядку денному.

Вони були дійсно горішні. І страхітливо нелюдські.

Барбі побачив їх відразу ж по тому, як шоковий імпульс прохромив йому руки і розвіявся. Його першим, потужним поривом було прибрати руки з коробочки, але він пересилив себе і тримався за неї, дивлячись на істот, котрі захопили їх у полон. Тримали в ув'язненні і знущалися з них заради забави, якщо має рацію Расті.

Їх лиця – якщо це дійсно лиця – складалися з кутів, але ці кути були всі опуклими і, як здавалося, час від часу вони змінювались так, немов реальність поза ними не мала усталеної форми. Він не міг визначити, скільки їх там чи де вони там. Спершу він думав, що їх четверо, потім восьмеро, а потім тільки двоє. Вони викликали в ньому глибоке почуття відрази, мабуть, тому, що були настільки чужорідними, що насправді він абсолютно не міг їх сприймати. Та частина його мозку, котра відповідала за інтерпретацію сигналів органів чуття не могла декодувати інформацію, яку надсилали їй очі.

«Мої очі неспроможні їх побачити, навіть у телескоп. Ці істоти знаходяться в якійсь далекій‑далекій галактиці».

Для розуміння цього не існувало підстав – розум казав йому, що володарі коробочки могли б мати базу десь під крижаним покривом на Південному полюсі або перебувати на орбіті Місяця у якійсь їх власній версії космічного корабля «Ентерпрайз» [424] – але все‑таки він розумів. Вони в себе вдома… який би не був той їхній дім. Вони спостерігають. І вони насолоджуються.

Авжеж, не інакше, бо ці сучі діти сміються.

А відтак він знов опинився в тому спортзалі в Фаллуджі. Було жарко, бо там не було кондиціонерів, тільки вентилятори вгорі перемішували й перемішували густий суп повітря, насиченого смородом немитих людських тіл. Після допиту вони відпустили всіх підозрюваних, окрім двох Абдулів, котрі виявились недостатньо меткими, щоб утекти й десь затаїтися після того, як вибухи двох саморобних бомб забрали життя шести американців, а снайпер застрелив ще одного – Карстерза, хлопця з Кентуккі, котрого всі любили. Тож вони стали копняками ганяти тих Абдулів по спортивному залу, ще й поздирали з них одяг, і Барбі хотів було сказати, що краще йому піти звідти, але не сказав. Принаймні йому хотілося б сказати, що він не брав у тому участі, але ж брав. Вони тоді добряче розпалилися. Він згадав, як копнув якогось із Абдулів просто в його кістляву, закаляну лайном сраку, згадав ту червону пляму, що на ній залишив його солдатський черевик. Обидва Абдули тоді вже були зовсім голі. Він згадав, як Емерсон вдарив ногою другого прямо під його обвислі мудя так сильно, що яйця в того аж підлетіли вгору, а Емерсон кричав: «Це тобі за Карстерза, траханий піщаний нігер». І його матері також невдовзі вручатимуть прапор, в той час як вона сидітиме на складаному стільчику перед могилою, знову та сама стара‑стара історія. А тоді, якраз коли Барбі раптом усвідомив, що в технічному сенсі саме він зараз є командиром цих людей, сержант Гакермеєр смикнув одного з них за розмотаний хиджаб – єдине, що залишалося на тому з одягу, приставив його до стінки і впер у лоб Абдулу ствол пістолета, і запала пауза, і ніхто не промовив «стоп» у цій тиші, і ніхто не сказав «не треба» в тій німоті, і сержант Гакермеєр натиснув гачок, і кров бризнула на стіну, так само, як вона бризкає на стіну вже впродовж трьох тисяч років і довше, і було по всьому, прощавай, Абдуле, не забувай писати, коли матимеш вільну хвилинку між пусканнями вишневого соку з тамтешніх незайманок.

Дата добавления: 2015-09-02