ЗЛОМЛЕНІ 2 страница

– Вважаєш мене за простака‑селюка?

– Ніскільки. – Расті відклав офтальмоскоп і підняв перед обличчям Джуніора вказівний палець. – Я хочу, щоб ти торкнувся своїм пальцем мого. А потім торкнувся свого носа.

Джуніор це виконав. Расті почав повільно водити пальцем уперед і назад.

– Продовжуй.

Джуніору вдалося від рухомого пальця дістати свого носа тільки один раз. Потім він попав у палець, але собі торкнувся щоки. На третій раз він і в палець не попав і торкнувся своєї брови.

– Оба‑на. Хочеш ще? Я можу це робити цілий день, знаєш.

Расті відсунув свій стілець і підвівся.

– Я пришлю Джинні Томлінсон з приписами до тебе.

– А після того, як я їх отримаю, можу я вже піти порому? Додому, тобто.

– Залишишся ночувати в нас, Джуніоре. Треба за тобою поспостерігати.

– Але ж я в порядку, хіба ні? У мене знову боліла голова перед цим… тобто страшенно боліла… але все вже пройшло. Я ж у порядку, правда?

– Зараз я тобі нічого ще не можу сказати, – відповів Расті. – Мені треба поговорити з Терстоном Маршаллом і продивитися деякі книги.

– Чувак, той мужик ніякий не доктор. Він викладач англійської.

– Може, й так, але тобі він все зробив як слід. Краще, ніж ви йому з Френком, наскільки мені відомо.

– Та ми просто трохи погралися, – змахнув недбало рукою Джуніор. – Крім того, для тих дітей ми все зробили бобре, хіба ні?

– Тут я тобі не можу заперечити. А тепер, Джуніоре, просто розслабся, відпочивай. Чому б тобі не подивитися трохи телевізор?

Джуніор подумав‑подумав і запитав:

– А що на вечерю?

За даних обставин єдине, що Расті міг придумати для зменшення набряку в тому, на що перетворився мозок Джуніора, були ін'єкції манітолу. Він витяг з дверей картку й побачив причеплену до неї написану незнайомим петлястим почерком нотатку:

Дорогий д‑ре Еверет. Як щодо манітолу для цього пацієнта? Я не можу прописувати, не маю поняття про правильну кількість.

Терсі.

Расті дописав унизу потрібну дозу. Джинні мала рацію: Терстон Маршалл цінне надбання.

Двері до палати Великого Джима були прочинені, але кімната стояла порожня. Його голос доносився з улюбленої дрімальні покійного доктора Гаскелла, і Расті рушив до кімнати відпочинку. Йому не спало на думку поглянути на картку Великого Джима, недбалість, про яку він невдовзі пожалкує.

Великий Джим, повністю одягнений, сидів біля вікна, тримаючи біля вуха слухавку, попри те, що плакат на стіні зображав великий яскраво‑червоний мобільний телефон, перекреслений великим і теж червоним X, щоб зрозуміли навіть малописьменні. Расті подумав, що отримає велике задоволення, наказавши Великому Джиму припинити телефонну розмову. Звісно, це політично некоректний спосіб розпочинати процес, який мусить стати водночас медоглядом і дискусією, але саме це він і збирався зробити. Він уже було зробив крок уперед, та враз став. Похололий.

У пам'яті ясно спливло: він не може заснути, піднімається, щоб піти з'їсти Ліндиного пирога з журавлиною й помаранчами, чує тихе скиглення Одрі, що доноситься зі спальні дівчаток. Іде туди подивитися на своїх Джей‑Джей. Сидить на ліжку Дженні під плакатом її янгола‑хранителя – Ганни Монтани.

Чому ці спогади так забарилися? Чому все це не пригадалося йому під час його візиту до Великого Джима, в його домашньому кабінеті?

«Бо я тоді не знав про вбивства; тоді я переймався тільки пропаном. А також тому, що у Дженілл не було ніякої епілепсії, вона просто перебувала в стадії швидкого сну. Просто балакала уві сні».

«У нього золотий бейсбольний м'яч, тату. То поганий м'яч».

Навіть минулої ночі, у трупарні, йому не зринули ці спогади. Тільки тепер, коли вже майже зовсім пізно.

«Але ж подумай, що це означає: пристрій на вершині Чорної Гряди, можливо, транслює не лише радіацію, а також іще щось інше. Назвімо це навіяним передбаченням, назвімо це чимось, для чого поки що навіть не існує назви, але як би ми це не назвали, воно є. Таким чином, якщо Дженні мала рацію щодо золотого м'яча, тоді всі діти, котрі у зміненому стані оголошували про жахи Гелловіну, також мають рацію. Але чи означає це, що все має відбутися точно в той день? Чи, може, раніше?»

Расті схилявся до останнього. Для купи міських дітей, збуджених очікуванням гри в «каверзи і ласощі», Гелловін уже розпочався.

– Мене не цікавить, що там у тебе, Стюарте, – промовляв Великий Джим. Схоже, що три міліграми валіуму не додали йому розсудливості; він був беззастережно нахрапистий, як завжди. – Ви з Ферналдом мусите поїхати туди, візьмете з собою Роджера… га? Що? – Він послухав. – Я ще мушу тобі щось пояснювати? А то ти сам не дивився нікчемашний телевізор? Якщо в нього вистачить нахабства тобі заперечувати, ти…

Він підвів голову і побачив в одвірку Расті. Лиш на коротку мить лице Великого Джима набуло зляканого вигляду людини, котра прокручує в голові свіжу розмову, намагаючись угадати, скільки з неї міг почути новий свідок.

– Стюарте, я тут зараз не сам. Я тебе потім наберу, і буде краще, якщо ти тоді скажеш мені те, що я хочу почути. – Він перервав зв'язок, не попрощавшись, і, щирячи в усмішці свої дрібні верхні зуби, простягнув телефон Расті зі словами: – Знаю, знаю, це нахабство, але міські справи не можуть чекати. – Зітхнув. – Нелегко бути тим одним, від якого все залежить, особливо, коли сам недобре почуваєшся.

– Мабуть, важко, – погодився Расті.

– Бог мені допомагає. Бажаєте почути, якою філософією я користуюся в житті, друже?

«Ні».

– Авжеж.

– Коли Господь закриває двері, Він відчиняє вікно.

– Ви так гадаєте?

– Я це знаю. І ще одна річ, про яку я намагаюся завжди пам'ятати: коли ви молитися про те, чого ви бажаєте, Бог стає глухим. Але коли ви молитеся про те, чого потребуєте, Він весь увага.

– Так‑так.

Расті увійшов до відпочивальні. Телевізор на стіні транслював канал Сі‑Ен‑Ен. Звук було вимкнуто, але позаду говорючих голів манячило фото Джеймса Ренні‑старшого, чорно‑біле, некомпліментарне. Великий Джим на ньому був із задертим угору пальцем, а також із задертою верхньою губою. Не в усмішці, а в достоту собачому вищирі. Титри внизу запитували: ЧИ БУЛО МІСТО ПІД КУПОЛОМ ПРИХИСТКОМ НАРКОДИЛЕРІВ? Картинка змінилася рекламним кліпом салону «Уживані автомобілі Джима Ренні», тим набридливим, який закінчувався вигуком когось із продавців (але ніколи у виконанні самого Великого Джима): КЕРМУЙТЕ в кращім стилі, Великий Джим у ДІЛІ!

Великий Джим махнув у бік телевізора й гірко усміхнувся.

– Бачите, що зовнішні дружки Барбари роблять проти мене? Та хіба дивно? Коли Христос прийшов спасти людей, вони змусили Його нести Його власний хрест на Голгофу, де Він помер у крові й пилу.

Расті відзначив подумки – і то не вперше, – що за дивні ліки, цей валіум. Коли даєш їх комусь, особливо через ін'єкцію, майже завжди почуєш, ким саме ці люди себе вважають.

Расті підсунув стілець і приготував стетоскоп.

– Задеріть сорочку, – тільки‑но Великий Джим відклав убік свій червоний телефон і почав це робити, як Расті тут же опустив телефон собі до нагрудної кишені. – Я поки що заберу апарат, ви не проти? Він лежатиме в столі у фойє. Там у нас якраз місце для розмов по мобільних. Стільці не такі м'які, як тут, але все одно непогані.

Він очікував на протест з боку Великого Джима, либонь, навіть на вибух, але той тільки зиркнув, демонструючи випнутий, як у Будди, живіт з нависаючими на нього згори великими цицьками. Расті на хилився вперед і почав слухати. Справи виглядали набагато кращими, ніж він очікував. Його б задовольнили сто десять ударів на хвилину і екстрасистолярна вентрикуляція. Натомість помпа Великого Джима трималася на дев'яноста ударах і без усякої аритмії.

– Я почуваю себе набагато краще, – сказав Великий Джим. – То все стрес. Я перебував у страшенно стресовому стані. Я відпочину ще годинку або кілька, прямо тут. Ви хоч усвідомлюєте, що з цього вікна видно весь центр міста, друже? Відвідаю ще разок Джуніора. А після цього я просто виписуюся і…

– Це не просто стрес. У вас багато зайвої ваги, ви в поганій фізичній формі.

Великий Джим оскалив верхні зуби в тій своїй фальшивій усмішці.

– Я керую своїм бізнесом і всім містом, друже, й обидві справи беззбиткові, до речі. З таким навантаженням небагато часу залишається для всяких тренажерів, майстер‑східців і такого іншого.

– Ренні, два роки тому вам поставили діагноз ПШТ. Це означає: пароксизмальна шлуночкова тахікардія.

– Я знаю, що це означає. Я заходив на сайт WebMD, прочитав там, що здорові люди часто стикаються з…

– Рон Гаскелл казав вам абсолютно однозначно, ви мусите скинути вагу, щоби на вашу аритмію вплинуло медикаментозне лікування, а якщо воно виявиться неефективним, цю проблему можна скорегувати якимсь з операційних способів.

Великий Джим став схожим на нещасне, ув'язнене на високому стільці маля.

– Бог наказав мені не робити цього! Бог сказав: ніяких ритмоводіїв! І Бог правий! Дюк Перкінс мав ритмоводій, і лишень згадайте, що з ним сталося!

– Не кажучи вже про його вдову, – лагідно промовив Расті. – Нещасна жінка. Мабуть, опинилася в поганому місці в поганий час.

Великий Джим вивчав його, щось вираховували його поросячі очиці. А тоді він звів очі до стелі.

– Знову є світло, еге ж? Я забезпечив вас знову пропаном, як ви й просили. У деяких людей нема почуття вдячності. Та звісно, будь‑хто на моєму місці до цього звикнув би.

– Він у нас закінчиться вже завтра ввечері.

Великий Джим похитав головою.

– До завтрашнього вечора ви матимете достатньо пропану, щоби цей заклад працював на ньому, якщо знадобиться, хоч би й до Різдва. Це моя вам обіцянка за те, що ви такі обхідливі з пацієнтами і взагалі такий чудовий парубок.

– Мені важко демонструвати велику вдячність, коли мені повертають те, що мені й так належало, почнемо з цього. От такий я забавний.

– О, то ви тепер ототожнюєте свою особу зі шпиталем? – пхекнув Великий Джим.

– А чом би й ні? Ви щойно ототожнювали себе з Христом. Давайте краще повернемося до вашого діагнозу, ви не проти?

Великий Джим недбало відмахнувся своєю великою товстопалою рукою.

– Валіум – не панацея. Якщо ви підете звідси, ще до п'ятої вечора вас знову може наздогнати аритмія. Або й зовсім узяти в блокаду. Приємний бік у цій ситуації той, що ви можете зустрітися з вашим Спасителем ще до настання темряви.

– То що б ви мені рекомендували? – Ренні говорив спокійно. Він уже цілком себе опанував.

– Я міг би дати вам дещо, що, швидше за все, зарадить проблемі, принаймні на якийсь час. Деякі ліки.

– Які ліки?

– За них треба сплатити ціну.

– Я так і знав, – благодушно промовив Великий Джим. – Я знав, що ви прибічник Барбари, ще з того дня, як ви з'явилися в моєму кабінеті з отими вимогами: дайте мені оте, дайте мені оце.

Єдиним, про що тоді питав Расті, був пропан, але він не звернув уваги на ці слова Ренні.

– Звідки ви тоді могли знати, ніби в Барбі є якісь прибічники? Про вбивства тоді ще не було нічого відомо, тож як ви могли знати, що він має прибічників?

Великий Джим глипнув очима від здивування, чи від параної, чи від того й іншого разом.

– Я маю власні способи, друже. Ну, то яка ж ціна? Що б ви хотіли отримати від мене за ліки, які вбережуть мене від інфаркту? – І перш ніж Расті встиг щось сказати, промовив: – Дайте, я вгадаю. Ви хочете, щоб Барбі опинився на волі, так?

– Ні. Місто лінчує його, щойно він вийде на вулицю.

Великий Джим розсміявся.

– Ви раз у раз виявляєте проблиски розуму.

– Я хочу, щоб ви пішли у відставку. І Сендерс також. Хай місто очолить Ендрія Ґріннел, а поки вона не позбавиться цілком своєї залежності від ліків, їй допомагатиме Джулія Шамвей.

Цього разу Великий Джим розреготався ще голосніше, від щирого захвату він аж ляскав собі по стегнах.

– Я гадав, це Кокс дурень, він мріяв, щоб Ендрії допомагала ота, з великими цицьками, але ви ще дурніший. Шамвей! Ця, прости Господи, що скажеш, лахудра, що римується із «п'ядь», неспроможна сама собі допомогти.

– Я знаю, що це ви вбили Коґґінса.

Він не збирався цього казати, але ця фраза вискочила з нього ніби сама собою. Та й що за біда? Вони тут лише вдвох, якщо не рахувати коментатора Сі‑Ен‑Ен Джона Робертса, котрий дивився на них з телеекрана на стіні. І, крім того, результати були варті цих слів. Уперше з того моменту, як він погодився з реальністю Купола, Великий Джим похитнувся. Він намагався утримати в себе на лиці байдужість, але не зумів.

– Ви божевільний.

– Ви самі знаєте, що це не так. Минулої ночі я був у похоронному салоні Бові й оглянув тіла чотирьох жертв убивства.

– Ви не мали права цього робити! Ви не патологоанатом! Ви навіть не якийсь там нікчемашний доктор!

– Розслабтесь, Ренні. Порахуйте до десяти. Не забувайте, у вас серце. – Расті зробив паузу. – Хоча, якщо подумати, до сраки ваше серце. Після того безладу, що ви вже встигли натворити, і того, що творите зараз, до сраки ваше серце. Все обличчя, вся голова Коґґінса мають явні сліди. Вельми атипові, але вони піддаються чіткій ідентифікації. Сліди від швів. Я не маю сумнівів, що вони відповідають тому сувенірному бейсбольному м'ячику, який я бачив на вашому столі.

– Це нічого не означає, – тут Ренні поглянув у бік прочинених дверей ванної кімнати.

– Це означає багато чого. Особливо, якщо зважати на те, що всі трупи було складено в одному місці. Для мене це означає, що вбивця Коґґінса є також убивцею і решти жертв. І я гадаю, цей убивця – ви. Або, можливо, ви разом із Джуніором. Ви в цьому ділі – сімейна команда? Так?

– Я не бажаю цього вислуховувати! – почав підводитись Ренні. Расті штовхнув його долонею назад. Це в нього вийшло на диво легко.

– Гаспидство, залишайтеся на місці! – крикнув Ренні. – Залишайтеся там, де стоїте!

– Навіщо ви його вбили? – запитав Расті. – Він грозився покласти край вашим операціям із наркотиками? Він теж брав у цьому участь?

– Залишайтеся, де стоїте! – повторив Ренні, хоча Расті встиг уже сісти. Йому не дійшло тоді, що Ренні може гукати до когось іншого.

– Я можу про це мовчати, – промовив Расті. – І можу дати вам дещо, що зарадить вашій ПШТ краще за валіум. Послуга за послугу за умови, що ви підете зі сцени. Оголосіть про вашу відставку – з медичних причин – на користь Ендрії завтра ввечері на великих міських зборах. Ви підете як герой.

Він просто не мав іншого виходу, ніяк не міг відмовитися, гадав Расті, був загнаний у глухий кут.

Ренні знову обернувся до прочинених дверей ванної і гукнув:

– Тепер можете вийти.

З ванної вигулькнули Картер Тібодо і Фредді Дентон, котрі ховалися там і все чули.

– Чорти забирай, – промовив Стюарт Бові.

Він разом зі своїм братом перебував у підвалі похоронного салону. Стюарт якраз доводив до похоронної кондиції Арлетту Куме, найсвіжішу в Честер Міллі самогубцю і останню клієнтку похоронного салону Бові.

– Чорти його забирай, сучого сина, довбану мавпу срану.

Він кинув мобільний телефон на стіл і дістав із широкої передньої кишені свого гумованого фартуха пачку крекерів «Ріц‑Біц» з арахісовим ароматом. Стюарт завжди їв, коли дратувався, і завжди неакуратно («Тут жерли свині», – мав звичку примовляти їхній батько після того, як юний Стюї вставав з‑за стола), тож і тепер крихти крекерів посипалися на задерте обличчя Арлетти, чий вираз був надто далеким від умиротворення; якщо вона гадала, що залпом випити рідину для прочищення каналізаційних стоків «Ліквід‑Пламр», це безболісний спосіб вирватися з‑під Купола, вона жорстоко ошукалася. Клятий розчинник проїв їй весь шлунок і витік зі спини.

– Що там трапилось? – спитав Ферн.

– Навіщо я взагалі злигався з цим довбаним Ренні?

– Заради грошей?

– Яка зараз користь із грошей? – кипів Стюарт. – Що мені, довбодятлу, тепер з ними робити, ходити по‑багатому скуплятися в універмазі Берпі? Авжеж, від цього в мене гарантовано встане! – Різко смикнувши за підборіддя, він всунув літній вдові до рота надгризений крекер. – Жуй, курво, обідній час настав.

Стюарт знову вхопив свій мобільний, натиснув клавішу КОНТАКТИ і вибрав номер.

– Якщо його там нема, – промовив він чи то до Ферна, чи, радше, до самого себе, – я поїду туди, знайду його і вліплю йому якоюсь з його ж власних курей просто в…

Роджер Кіл'ян відповів на дзвінок. Саме зі свого чортового курника. Стюарт чув квоктання. А ще він чув каскадні скрипки Мантовані[383], котрі ширяли у звуковій системі курника. Коли біля курей поралися сини Кіл'яна, там грали «Металліка» або «Пантера»[384].

– Льо?

– Роджере. Це Стюї. Ти зараз чистий, братан?

– Вповні, – погодився Роджер, що, швидше за все, означало, що він таки щойно курив кришталь, але кого це трахає.

– Мотай сюди, до міста. Ми з Ферном зустрінемо тебе в міському гаражі. Нам треба взяти два великих ваговози – ті, що з підйомниками, – і поїхати до РНГХ. Весь пропан мусить бути перекинутий назад до міста. Ми не можемо все зробити за один день, але Великий Джим сказав, що ми мусимо почати вже зараз. Завтра я підберу чоловік шість‑сім хлопців, яким можна довіряти (когось з тієї чортової Джимової приватної армії, якщо він ними поділиться), і ми закінчимо цю справу.

– Та ні, Стюарте, ніяк, мені курей треба годувати! А мої хлопці, котрі ще вдома живуть, усі пішли в копи!

«Що означає, – подумав Стюарт, – ти волієш так і сидіти у своєму кабінетику, курити кришталь, слухати оцю срану музику і дивитися лесбійські лизь‑відео на комп'ютері». Він не міг зрозуміти, як у когось може вставати посеред запаху курячого лайна такого щільного, що хоч ножем його ріж, проте Роджеру Кіл'яну це вдавалося.

– Це не волонтерська місія, брате. Я отримав наказ і в свою чергу наказую тобі. За півгодини. І якщо тобі десь трапиться хтось із твоїх синів, чіпляй і їх з собою.

Він відімкнувся, щоби Роджер не встиг знову завести оте своє плаксиве лайно, і хвильку просто стояв, паруючи. Найменше в світі йому хотілося вбивати решту світлового дня цієї середи на піддавання газових балонів до кузовів ваговозів… але саме це йому доведеться робити, авжеж. Саме це.

Він вихопив із раковини шланг і вставив його кінець між зубних протезів Арлетти Куме і натиснув важіль. Шланг був високого тиску, і труп аж підстрибнув на столі.

– Треба запити крекера, бабуню, – буркнув він. – Не хочу, щоб ти вдавилася.

– Стій! – закричав Ферн. – Все ж витече крізь діру в її…

Пізно.

«Бачиш, яким боком це тобі вилізло», – усміхнувся до Расті Великий Джим. А тоді обернувся до Картера й Фредді Дентона.

– Панове, ви чули, як містер Еверет намагався мене залякати?

– Так, звісно, – відповів Фредді.

– Ви чули, як він загрожував не дати мені якихось життєво необхідних медикаментів, якщо я не подам у відставку?

– Атож, – кинув Картер, пославши Расті злий погляд.

Расті сам собі дивувався, яким же він виявився дурником.

«Задовгий день у тебе був – спиши на це».

– Медикаменти, якими він мене шантажував, це, скоріш за все, верапаміл, ліки, що мені їх виписав внутрішньовенно той довговолосий парубок, – знов показав у неприємній усмішці свої дрібні верхні зуби Великий Джим.

Верапаміл. Уперше Расті вилаяв себе за те, що не витяг, не прочитав картку Великого Джима з пазів на дверях його палати. Цей раз був не останнім.

– Якого роду злочин ми маємо наразі, як ви вважаєте? – поставив питання Великий Джим. – Кримінальні погрози?

– Авжеж, і ще вимагання, – підтакнув Фредді.

– К чорту це, – втрутився Картер. – Тут був замах на вбивство.

– І хто його до цього напоумив, як ви гадаєте?

– Барбі, – кивнув Картер і зацідив Расті кулаком просто в губи. Расті аж ніяк не чекав на такий розвиток подій і тому навіть не зробив спроби захиститися. Він поточився назад, вдарився об стілець і впав на нього боком, з рота йому ринула кров.

– Це в тебе через спротив під час арешту, – зауважив Великий Джим. – Але цього недостатньо. Покладіть його на підлогу, хлопці. Я хочу, щоб він лежав на підлозі.

Расті спробував тікати, але лишень встиг відірватися від стільця, як Картер ухопив його за руку й вертонув. Фредді поставив ззаду йому підніжку. Картер штовхнув.

«Наче діти на шкільній перерві», – падаючи, подумав Расті.

Картер завалився поряд. Расті спромігся на один удар. Поцілив Картеру по лівій щоці. Той дратівливо відмахнувся, немов від знахабнілої мухи. За секунду він уже сидів верхи на грудях у Расті й шкірився йому в лице. Авжеж, точнісінько як на шкільному дворі, от тільки нема старшого чергового, який би їх розборонив.

Він повернув голову в бік Ренні, котрий уже підвівся на ноги.

– Не варто вам цього робити, – промовив Расті засапано. Серце билося важко.

Він не міг вдихнути повітря достатньо, щоби його підтримати. Тібодо був дуже важким. Поряд з ними стояв на колінах Фред Дентон. Расті подумав, що він скидається на рефері в якійсь із тих інсценівок, що звуться матчами з реслінгу.

– Але ж я таки зроблю, Еверете, – запевнив Великий Джим. – Фактично, благослови тебе Бог, я мушу це зробити. Фредді, дістань мій мобільний телефон. Він у нього в нагрудній кишені, не хотілося б, щоб його зламали. Цей нікчемаха поцупив його в мене. Можете додати цей факт до рахунку, коли допровадите його до дільниці.

– Є люди, котрі знають, – сказав Расті. Ніколи він не почувався таким безпорадним. І таким дурненьким. Запевнення себе в тому, що не він перший недооцінив Джеймса Ренні‑старшого, не допомагало. – Люди, котрі знають, що ви наробили.

– Можливо, – кивнув Великий Джим. – Але хто вони? Чергові Дружки Дейла Барбари, ось хто. Ті, що підбили людей на харчовий бунт, ті, котрі спалили редакцію газети. Ті, котрі, я в цім не сумніваюсь, першим чином встановили цей Купол. Якийсь урядовий експеримент, я гадаю. Але хіба ми пацюки в клітці? Хіба ми пацюки, Картере?

– Ні.

– Фредді, чого ти ждеш?

Фредді слухав Великого Джима з обличчям, що немов промовляло: «О, нарешті я все докумекав». Він видобув телефон Великого Джима з нагрудної кишені Расті й кинув на найближчий диван. І знов обернувся до Расті. – Ти це давно замислив? Давно ти планував замкнути нас у місті, щоб подивитися, що з нами станеться?

– Фредді, послухай, що ти верзеш, – сказав Расті. Слова виривалися з нього з харчанням. Боже, який важезний цей Тібодо. – Це божевілля. Де тут сенс? Хіба ти сам не розумієш, що…

– Притисни його руку до підлоги, – наказав Великий Джим. – Ліву.

Фредді виконав наказ. Расті намагався опиратися, але Тібодо міцно пришпилив його плечі, тож нічого з того не вийшло.

– Мені шкода, друже, що доведеться це зробити, але люди в нашому місті мусять розуміти, що всі терористичні елементи в нас під контролем.

Ренні скільки завгодно міг говорити, що йому шкода, але за мить до того, як він опустив підбор свого черевика – і заразом всі двісті тридцять фунтів своєї ваги – на притиснуту долоню Расті, Расті помітив інший мотив другого виборного, яким напнуло матню його габардинових штанів. Ренні отримував насолоду, і насолоду не просто ментального рівня.

А тоді підбор наступив й почав давити і горзати: важко, важче, страх як важко. Від натуги у Великого Джима скривилось обличчя. Піт набряк під очима. Закушений зубами, з рота йому стирчав язик.

«Не кричати, – думав Расті. – На крик прибіжить Джинні й теж потрапить у халепу. Йому ж хочеться, щоб я закричав. Неподарувати йому такої насолоди».

Але, почувши з‑під підошви Великого Джима перший тріск, він закричав. Просто не міг стриматись.

Далі прозвучав другий тріск. А за тим і третій.

Великий Джим відступив, задоволений.

– Поставте його на ноги і доправте в камеру. Хай відвідає свого дружка.

Фредді роздивлявся руку Расті, вона розпухала на очах. Три з чотирьох пальців стирчали дико покривлені.

– Зломлені, – промовив він з очевидним задоволенням.

В одвірку відпочивальні з'явилася Джинні, очі величезні.

– Що це ви, заради Бога, тут таке робите?

– Заарештовуємо цього сучого сина за шантаж, за кримінальне ненадання допомоги і замах на вбивство, – оголосив Фредді Дейтон, тим часом як Картер піднімав Еверета, щоби поставити його на рівні. – І це лише для початку. Він чинив опір, і ми його вгамували. Прошу, дайте дорогу, мем.

– Ви сказилися! – заволала Джинні. – Расті, твоя рука!

– Зі мною все гаразд. Подзвони Лінді. Скажи, що ці бандити…

Продовжити він не встиг. Картер ухопив його за шию і виштовхав за двері з нахиленою головою. А у вухо Картер йому шепнув:

– Якби я мав цілковиту певність, що той стариган розуміється на ліках не гірше за тебе, я б тебе власними руками задушив.

«Якихось чотири дні – і вже такі переміни, – чудувався, спотикаючись, Расті, поки Картер волік його коридором, зігнутого майже навпіл під тиском важкої руки на карку. Його власна ліва рука перестала бути рукою, перетворившись на ревучий болем оцупок нижче зап'ястка. – Усього чотири дні, а стільки перемін».

Він загадувався, чи шкіроголовці – ким би або чим би вони не були – насолоджуються цим видовищем?

Було вже далеко по полудню, коли Лінда врешті натрапила на міську бібліотекарку. Лісса велосипедом поверталася до міста по шосе 117. Вона сказала, що балакала з вартовими біля Купола, намагалася витягти з них якусь додаткову інформацію про день побачень у п'ятницю.

– Їм не вільно точити ляси з міськими, але дехто з них піддається, – сказала вона.

– Особливо, якщо підійти з розстебнутими трьома верхніми ґудзиками на блузі. Схоже, що це дійсно дієвий стартер для розмови. З армійськими принаймні. А от морська піхота… Гадаю, я могла б з себе геть усе зняти і станцювати макарену, а вони навіть і вухом не повели б. Ці хлопці, мабуть, імунізовані проти сексапілу. – Вона посміхнулась. – Щоправда, і мене важко сплутати з Кейт Вінслет[385].

– То ти здобула якісь цікаві плітки?

– Ніяких, – розставивши ноги, Лісса сиділа на своєму велосипеді й через віконце з боку пасажирського сидіння зазирала до Лінди. – Вони й гадки ні про що не мають. Але дуже переживають за нас. Один спитав мене, чи правда, що вже більше сотні людей покінчили життя самогубством.

– Ти можеш пересісти на хвильку до мене в машину?

Посмішка Лісси поширшала.

– Мене буде заарештовано?

– Я хочу про дещо побалакати з тобою.

Лісса відкинула ногою сішку, поставила велосипед і сіла до машини, спершу відсунувши з сидіння блокнот штрафних квитанцій і недіючий ручний радар. Лінда розповіла їй про потаємний візит до похоронної контори і про те, що вони там знайшли, а потім про заплановану зустріч у пастораті. Відповідь Лісси була моментальною, безапеляційною.

– Я буду там, спробували б ви мене не впустити…

Тут ожило радіо, прокашлялось і почувся голос Стейсі.

– Екіпаж чотири. Екіпаж чотири. Спішно, спішно, спішно.

Лінда вхопила мікрофон. Не про Расті вона в цю мить подумала; подумала вона про дівчаток.

– Четвірка слухає, Стейсі. Кажи.

Те, що їй повідомила, знову ввімкнувшись, Стейсі Моґґін, перемінило Ліндину тривогу на суцільний жах.

– Маю дещо погану новину для тебе, Лін. Порадила б тобі кріпитись, але не думаю, що ти зумієш укріпитися перед такою звісткою. Заарештовано Расті.

– Що? – мало не криком перепитала Лінда, але почула її лише Лісса; Лінда забула натиснути кнопку «пас» на боці мікрофона.

– Вони посадовили його в кліть, до підвалу, де вже сидить Барбі. З ним усе гаразд, хоча мені здалося, ніби в нього зламана рука – вона розпухла, і він притискав її собі до грудей. – Стейсі знизила голос. – Це трапилось під час спротиву при арешті, так вони кажуть. Прийом.

Цього разу Лінда згадала натиснути кнопку на мікрофоні.

– Я зараз же буду там. Передай йому, що я їду. Прийом.

– Я не можу, – відповіла Стейсі. – Нікому більше не дозволено спускатись вниз, окрім офіцерів зі спеціального списку… і я до них не належу. Тут ціла купа звинувачень, включно з замахом на вбивство і співучасть у вбивстві. Не жени, як скажена, повертаючись до міста. Тобі все одно не дадуть з ними побачитись, тож нема сенсу тобі перекинутися десь разом з тачкою по дорозі…

Лінда тричі підряд натиснула на мікрофоні: спішно, спішно, спішно. А тоді промовила:

– Я побачу його, обов'язково.

Проте ні. Посвіжілий на вигляд після денного сну, на ґанку поліцейської дільниці її зустрів шеф Рендолф й одразу ж забажав, щоб вона здала йому свій значок і пістолет; як дружина Расті, вона теж опинялася під підозрою у підривній діяльності проти законного уряду міста і підбурюванні до спротиву.

«Чудово, – хотіла було вона йому сказати. – Заарештуйте й мене, посадіть в камеру до мого чоловіка». Але тут же згадала про дівчаток, котрі зараз мусять бути в Марти, чекають, коли їх заберуть, не терпляться розповісти їй, як пройшов день у школі. Також вона згадала про зустріч, призначену на цей вечір у пастораті. Їй туди не потрапити, якщо вона сидітиме в камері, а ця зустріч тепер здавалась їй важливішою, ніж будь‑коли раніше.

Дата добавления: 2015-09-02