Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

ПОПЕЛИЩЕ 4 страница

У ДРАЙВІ 4 страница | У ЛЬОХУ 1 страница | У ЛЬОХУ 2 страница | У ЛЬОХУ 3 страница | У ЛЬОХУ 4 страница | У ЛЬОХУ 5 страница | ВОГОНЬ ОЧИЩЕННЯ ВОГОНЬ ОЧИЩЕННЯ 31 | СПЕРШУ ПАНІКА, ПОТІМ СОРОМ | ПОПЕЛИЩЕ 1 страница | ПОПЕЛИЩЕ 2 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Раптом Енді відчув різкий запах поту, застарілого, прокислого. Обернувся – а ось і Філ, стоїть за ним впритул, немов щойно вигулькнув просто з якоїсь діри в підлозі. В одній руці він тримав щось схоже на пульт управління гаражними воротами. У другій – пістолет. І пістолет цей було націлено Енді в груди. Кісточка того пальця, що обіймав спусковий гачок, аж побіліла, а дуло злегка тремтіло.

– Привіт, Філе, – привітався Енді. – Тобто Майстре.

– А що ти тут забув? – запитав Майстер Буші. Від нього потужно тхнуло дріжджовим духом поту. Джинси і майка з логотипом РНГХ на нім були невимовно брудними. Ноги босі (спишемо на це його безшумне прибуття) і закаляні грязюкою. Волосся востаннє він мив, либонь, рік тому. Чи й давніше. Найгірше виглядали його очі, налиті кров'ю, неспокійні. – Давай, кажи мені швидко, ти, старий хер, бо інакше більше нікому, нічого й ніколи не зможеш розказувати.

Енді, котрий лише нещодавно випадком уникнув смерті від рожевої водички, сприйняв погрозу Філа спокійно, ба навіть мало не благодушно.

– Роби все, що тобі забажається, Філе. Тобто Майстре.

Майстер здивовано звів угору брови. Очі його дивилися осовіло, але зацікавлено.

– Ато?

– Абсолютно.

– Навіщо ти тут?

– Я приніс погану звістку. Мені дуже жаль.

Майстер поміркував над цими словами, потім усміхнувся, показавши залишки зубів:

– Нема поганих звісток. Христос повертається скоро, це така гарна звістка, що пожирає всі погані. Це Гарна Звістка – Бонус Трек. Ти згоден?

– Згоден і скажу на це алілуя. На лихо (чи на щастя, сам не знаю; ти можеш сказати, що таки на щастя), твоя дружина вже перебуває поряд з Ним.

– Агось?

Простягнувши руку до пістолета, Енді опустив його ствол униз. Майстер не поворухнувся, щоб йому завадити.

– Саманта померла, Майстре. Мені сумно про це казати, але вона вкоротила собі віку раніше цього вечора.

– Саммі? Мертва?

Майстер кинув пістолет до кошика «ВИХІДНІ ДОКУМЕНТИ» на найближчому столі. Проте гаражний пульт він продовжував тримати в руці, яку все ж таки опустив; пульт не покидав його руки впродовж останніх двох днів, навіть під час його неймовірно нечастих періодів сну.

– Мені так жаль, Філе. Майстре, тобто.

Енді переповів обставини загибелі Саманти, як він їх там зрозумів, завершивши утішливим повідомленням про те, що з «дитям» усе гаразд. (Навіть у розпачі Енді Сендерс залишався особистістю, для котрої переполовинена склянка є напівповною.)

Майстер відмахнувся від благополуччя Малюка Волтера гаражним пультом.

– Вона завалила двох свиней?

Енді на це завмер.

– Філе, вони були офіцерами поліції. Чудовими людьми. Я певен, вона обезуміла, але все одно негарно було так робити. Ти мусиш узяти назад свої слова.

Що ти сказав?

– Я не дозволю тобі називати наших офіцерів свинями.

Майстер поміркував.

– Йо‑йой, гай‑сад, я слова свої беру назад.

– Дякую тобі.

Майстер нахилився з висоти свого доволі значного зросту (це скидалося на те, ніби робить уклін скелет) і зазирнув в обличчя Енді.

– Скромний бравий мазефакер, ге?

– Ні, – чесно зізнався Енді. – Мені просто все одно.

Здається, Майстер помітив щось, що його переконало. Він ухопив Енді за плече.

– Братику, ти в порядку?

Енді вибухнув плачем і впав гузном на офісний стілець просто під плакатом, який попереджав: ХРИСТОС ДИВИТЬСЯ КОЖНИЙ КАНАЛ. ХРИСТОС СЛУХАЄ КОЖНУ ЧАСТОТУ Спершись головою об стіну під цим доволі зловісним гаслом, він ридав, немов покарана за без дозволу з'їдене варення дитина. До цього спричинилося всього лиш одне слово – братик; це цілком неочікуване звертання – братику.

З‑під менеджерського столу Майстер витяг і собі стілець і тепер розглядав Енді з цікавістю натураліста, котрому пощастило серед дикої природи спостерігати якусь вельми рідкісну тварину. Через якийсь час він промовив:

– Сендерсе! То ти прийшов сюди, щоби я тебе вбив?

– Ні, – відповів Енді крізь схлипи. – Можливо. Так. Не можу сказати. Але все в моєму житті пішло прахом. Загинули мої дружина і дочка. Я думаю, так Господь карає мене за продаж отого лайна…

Майстер кивнув.

– Авжеж, може, й так.

– …і я шукаю відповіді. Чи припинення. Чи ще чогось. Звісно, я також хотів тобі повідомити про твою дружину, це важливо – робити правильні вчинки…

Майстер поплескав його по плечі.

– Усе гаразд, братику, ти правильно зробив. Я тобі вдячний. З неї не було багато толку в кухні, і по дому вона поралася не краще за свиню в купі гною, але вона вміла надприродно трахатися, коли бувала обдовбана. Що вона мала проти тих двох синяків?

Навіть у своєму глибокому жалю Енді не мав наміру озвучувати тему звинувачень у зґвалтуванні.

– Мабуть, це через її збентеження від Купола. Ти знаєш про Купол, Філе? Майстре?

Майстер знову змахнув рукою, вочевидь, ствердно.

– Про мет ти сказав цілком слушно. Торгувати ним – це неправильно. Ганебно. Натомість виробляти його – це Божа воля.

Енді впустив руки і втупився в Майстра припухлими очима.

– Ти так вважаєш? Бо я не певен, що це також вельми правильно.

– А ти коли‑небудь куштував?

– Ні! – скрикнув Енді. Для нього це прозвучало так, ніби Майстер раптом запитав його, чи не мав він коли‑небудь сексуальних стосунків з кокер‑спанієлем.

– Ти приймаєш ліки, прописані тобі доктором?

– Ну… так, звичайно… але…

– Мет – це ліки, – Майстер урочисто подивився на нього, а тоді ще й тицьнув Енді в груди пальцем задля додаткової аргументації. Ніготь на пальці в нього був обгризений до кривавого мозоля. – Мет – це ліки. Повтори.

– Мет – це ліки, – промовив Енді доволі погідливо.

– Оце правильно, – Майстер підвівся. – Ліки від меланхолії. Це з Рея Бредбері. Ти коли‑небудь читав Рея Бредбері[341]?

– Ні.

– От він, курва, це таки голова. Він таки розумів. Він написав таку охуїтельну книгу, алілуя. Ходімо за мною. Я зміню тобі життя.

 

 

Перший виборний Честер Мілла пристав на мет, як жаба на комах.

Позаду шеренги варильних апаратів стояв ветхий старий диван, отам‑то й сиділи Енді з Майстром Буші під картиною, що зображувала Христа на мотоциклі (назва: «Твій невидимий попутник»), передаючи один одному люльку. Під час горіння мет тхне, як триденна сеча з незакритого нічного горщика, але після першої, пробної, затяжки Енді переконався, що Майстер таки мав рацію: торгівля цим, можливо, діло Сатани, але сам продукт – від Бога. Світ перед ним стрибком сфокусувався у вишукану, делікатно тремтливу картинку, якої він ніколи раніше не спостерігав. Потужним сплеском підвищилася частота серцебиття, кровоносні судини на шиї набубнявіли, перетворившись на пульсуючі кабелі, в нього засвербіли ясна і яйця заворушилися у найприємніший юнацький спосіб. А що ще краще усього переліченого – тягар, що пригнічував своєю вагою йому плечі й дурманив мозок, зник. Він почувався здатним гори перевернути й вивезти геть тачкою.

– В Едемському саду росло дерево, – проказав Майстер, передаючи йому люльку. Кучерики зеленого диму вилися з обох її кінців. – Дерево Бога і Зла. Ти вкурюєш тему?

– Так. Це з Біблії.

– Споримо на твій дикий шланг. І на тому Дереві росло Яблуко.

– Точно. Точно. – Енді вдихнув диму лише трішечки, чисто сьорбнув. Йому хотілося більше – хотілося заковтнути його весь, – але він боявся, що, якщо дасть собі волю, голова його вибухне, зірветься з шиї й почне літати по лабораторії, як ракета, викидаючи скажений вогонь з обрубка.

– Плоттю того Яблука є Істина, а шкіркою того Яблука є Метамфетамін, – оголосив Майстер.

Енді подивився на нього.

– Дивовижно.

Майстер кивнув.

– Так, Сендерсе. Так і є, – він забрав люльку. – Гарна штука, чи як?

– Дивовижна штука.

– Христос повертається на Гелловін, – сказав Майстер. – А може, кількома днями раніш; не можу точно сказати. Гелловінський сезон уже розпочався, ти ж розумієш. Відьомський, курва, сезон. – Він передав Енді люльку, а тоді показав рукою, в якій тримав гаражний пульт. – Ти оте бачиш? Угорі, наприкінці галереї? Понад дверима складської частини?

Енді придивився.

– Що? Отой білий ґуґель? Глина, чи що?

– То не глина, Сендерсе, – усміхнувся Майстер. – То Тіло Христове.

– А що то за дроти звідти тягнуться?

– Судини, крізь котрі Кров Христова тече.

Енді поміркував над цією концепцією і дійшов висновку, що вона просто блискуча.

– Гарно, – він ще трохи поміркував. – Я люблю тебе, Філе. Тобто Майстре. Я радий, що прийшов сюди.

– Я теж, – відповів Майстер. – Слухай, хочеш покатаємося? У мене тут десь є машина, здається, але самого мене трохи кумарить.

– Авжеж, – кивнув Енді й підвівся. Світ на якусь мить чи пару секунд поплив, але потім стабілізувався. – Куди ти хочеш поїхати?

Майстер йому розповів.

 

 

Джинні Томлінсон спала за стійкою рецепції, поклавши голову на журнал «Люди»[342]– Бред Пітт і Анджеліна Джоллі вовтузяться серед хвиль у прибої на якомусь сексапільному острівці, де офіціанти підносять тобі напої з увіткнутими в них парасольками. Коли щось розбудило її за чверть до другої вранці середи, піднявши голову, вона побачила, що перед нею стоїть примара: високий сухоребрий чоловік із проваленими очима і волоссям, яке стирчить на всі боки. На ньому була майка з логотипом РНГХ і джинси, що ледь не сповзали з його пісних стегон. Спершу вона було подумала, що їй сниться кошмар про ходячих мертвяків, але потім відчула його дух. Ніякий сон не міг так гидко тхнути.

– Я Філ Буші, – промовило з'явище. – Я прибув по тіло моєї дружини. Я хочу її поховати. Покажіть мені, де вона.

Джинні не сперечалася. Вона віддала б йому геть усі тіла, аби лиш його спекатись. Вона провела його повз бліду Джину Буффаліно, котра застигла біля шпитального візка, тривожно дивлячись на Майстра. Коли той обернувся, щоб поглянути на неї, вона відсахнулась.

– Маєш гелловінського костюма, дитинко? – поцікавився Майстер.

– Та‑ак…

– Ким ти будеш?

– Гліндою[343], – ледь спромоглася на відповідь дівчина. – Хоча, гадаю, навряд чи я поїду на вечірку. Вона буде в Моттоні.

– Я приходжу, як Ісус, – промовив Майстер. Він пішов слідом за Джиною, брудний привид у напівзогнилих кедах «Конверс»[344]із високими халявками. А потім він обернувся. Усміхнений. – І я такий обдовбаний.

 

 

Майстер Буші вийшов з лікарні через десять хвилин із замотаним у простирадла тілом Саммі на руках. Одна її боса нога – рожевий лак потріскався на нігтях – кивала й підмахувала. Джинні притримала для нього двері. Вона не подивилася, хто сидить за кермом автомобіля, який гурчав на холостих обертах на розворотному майданчику, і Енді цьому мляво втішився. Він почекав, поки вона зайде назад до лікарні, і лише тоді виліз і відчинив задні дверцята машини для Майстра, котрий, як на чоловіка, що виглядав просто натягнутою на арматуру з кісток шкірою, на диво легко управлявся зі своєю ношею. «Імовірно, – думав Енді, – мет також дарує силу». Якщо так, то його власна спливала. Знову в нього вповзала депресія. І втома також.

– Усе гаразд, – сказав Майстер. – Їдь. Але спершу подай мені оте.

Він був віддав на зберігання Енді гаражний пульт. Тепер Енді віддав його назад.

– До похоронного салону?

Майстер подивився на нього, як на божевільного.

– Назад на радіостанцію. Туди Христос завітає щонайперше, коли Він повернеться.

– На Гелловін.

– Правильно, – кивнув Майстер. – А може, й раніше. Між іншим, ти допоможеш мені поховати це Боже дитя?

– Звичайно, – відповів Енді, а тоді боязко: – Може, нам можна трохи покурити перед тим?

Майстер засміявся і ляснув Енді по плечі.

– Сподобалося, авжеж? Я знав, що тобі сподобається.

– Ліки проти меланхолії, – промовив Енді.

– Твоя правда, братику. Твоя правда.

 

 

Барбі на тапчані в очікуванні світанку і того, що той принесе. В Іраку він привчав себе не хвилюватися тим, що попереду і, хоча не опанував перфектно цю технологію, все ж таки до якогось ступеня в ній просунувся. Врешті‑решт, існували лише два правила для життя в страху (він дійшов висновку, що повне подолання страху – це міф), тож і повторював їх подумки, лежачи, чекаючи.

«Я мушу приймати ті речі, які не можу контролювати.

Я мушу обертати недоліки на переваги».

Друге правило означало економію всіх наявних ресурсів і ретельне планування їх використання.

Один ресурс він заховав у матрац: його швейцарський армійський ніж. Ніж був маленьким, усього два леза, але навіть коротшого вистачить, щоб перерізати людське горло. Йому надзвичайно пощастило, що він зумів його зберегти, і Барбі це розумів.

Хай би які не були тут раніше правила оформлення новоприбульців, підтримувані Говардом Перкінсом, все пішло шкереберть після його загибелі й вивищення Пітера Рендолфа. Потрясіння, що їх переживало місто впродовж останніх чотирьох днів, будь‑який поліцейський відділок могли збити з котушок, гадав Барбі, але не тільки в цьому була справа. Справа полягала в Рендолфові, котрий був і дурнуватим, і недбайлом, а всяка бюрократична структура, що ґрунтується на субординації, має тенденцію рівнятися на того, хто її очолює.

Вони його сфотографували, і пальці йому вони відкатали, але минуло цілих п'ять годин, перш ніж Генрі Моррісон (з виразом втоми й огиди на обличчі) зійшов униз і зупинився за п'ять футів від клітки Барбі. Набагато далі від безпечної відстані.

– Щось забули, чи як? – спитав Барбі.

– Виверни кишені й посунь усе в коридор, – сказав Генрі. – Потім скинь штани і просунь їх крізь ґрати.

– Якщо я це зроблю, чи отримаю я щось попити, не сьорбати ж мені з унітаза?

– Про що це ти говориш? Джуніор відносив тобі воду. Я сам бачив.

– Він намішав туди солі.

– Авжеж. Точно, – проте Генрі промовив це дещо знічено. Можливо, десь там, у глибині його, ще збереглася мисляча людина. – Роби, що тобі наказано, Барбі. Тобто Барбара.

Барбі витяг усе, що було в нього в кишенях: гаманець, ключі, монети, невеличкий стосик купюр, медальйон Св. Христофора, котрий він носив з собою, як амулет на щастя. На той час швейцарський ніж уже давно було заховано в матраці.

– Ви можете продовжувати називати мене Барбі, коли накидатимете мені на шию петлю перед повішенням, якщо хочете. Чи не це задумав Ренні? Повішення? Чи розстріл?

– Не патякай, а давай, подай сюди штани крізь ґрати. Сорочку також.

Він це промовив тоном містечкового крутого хлопа, але Барбі подумав, що вигляд Генрі має ще більш непевний, ніж завжди. Це було добре. Це був початок.

У підвал спустилося двоє нових копів‑дітлахів. Один тримав у руці газовий балончик, другий – електрошокер.

– Чи вам не треба допомоги, офіцере Моррісон? – спитав один з них.

– Ні, але ви можете постояти там, біля підніжжя сходів, поспостерігати, поки я тут упораюся, – відповів Моррісон.

– Я нікого не вбивав, – промовив Барбі спокійно, але з усією щирістю, на яку лишень був здатен. – І, здається мені, ви це розумієте.

– Я розумію, що краще тобі заткнутися, якщо не хочеш скуштувати електроклізми.

Генрі порився в одежі, але не наказав Барбі спустити труси й розсунути сідниці. Обшук запізнілий і неповноцінний, але Барбі додав йому кілька очок за те, що він узагалі це зробив – ніхто ж бо більше про це не згадав.

Закінчивши, Генрі закинув джинси – з випорожненими кишенями й конфіскованим ременем – назад крізь ґрати.

– Чи можу я отримати назад мій медальйон?

– Ні.

– Генрі, ну подумайте самі. Навіщо б мені…

– Заткнись.

Генрі вирушив геть, мало не відштовхнувши з дороги двох копів‑дітлахів, з похиленою головою і приватними речами Барбі в руках. Юнаки пішли слідом, щоправда, один перед тим затримався і, вищирившись до Барбі, провів собі пальцем по горлу.

Відтоді він залишався сам, робити було нічого, тільки що лежати на тапчані, дивлячись на щілину віконця вгорі (матове, рифлене скло, армоване дротяною прошивкою), чекати світанку й гадати, чи насправді вони будуть його притоплювати[345], чи Ширлз це просто від себе напащекував. Якщо наважаться, то, судячи з того, які вони вправні в оформленні постояльців, вони його дійсно можуть утопити.

І ще він гадав, чи не відвідає його хто‑небудь до світанку. Хтось із ключем. Хтось, хто підійде достатньо близько до ґрат його камери. Маючи ножа, він не вважав утечу цілком неймовірною, але після настання світанку вона такою стане. Мабуть, йому було варто спробувати це зробити, коли Джуніор передавав йому крізь ґрати склянку солоної води… ось тільки Джуніор радий був би вистрелити в будь‑яку мить. Наступного шансу можна чекати довго, але Барбі не впадав у відчай. Поки ще ні.

«А крім того… куди мені тікати?»

Навіть якби йому вдалося втекти й зникнути, він вивалив би на своїх друзів купу горя. Після «енергійного опитування», проведеного такими копами, як Мелвін і Джуніор, Купол може здатися найменшою з проблем. Великий Джим тепер на коні, а коли такі хлопці в сідлі, вони мають звичку гнати учвал. Іноді – аж допоки кінь під ними не впаде.

Він запав у неглибокий, неспокійний сон. Снилася йому пікапівська блондинка в «Форді». Йому снилося, ніби вона зупинилася, підібрала його і вони якраз вчасно виїхали за межу Мілла. Вона розстібала ґудзики в себе на блузі, демонструючи йому ажурні чашечки свого ліфчика кольору лаванди, коли прозвучав чийсь голос:

– Гей там, ти, мудаче. Вставай‑прокидайся.

 

 

Джекі Веттінгтон залишилась на ніч у Еверетів, і, хоча діти тихо собі спали і ліжко в гостьовій кімнаті було зручним, вона лежала без сну. На четверту ранку вона нарешті вирішила, що мусить бути зроблено. Вона розуміла ризики; також вона розуміла, що не заспокоїться, допоки Барбі залишається у камері під поліцейською дільницею. Якби вона була здатна сама організувати хоч якийсь спротив чи принаймні просто серйозне розслідування тих убивств, гадала Джекі, вона б уже почала цим займатися. Проте вона себе знала занадто добре, щоби навіть не тішитися такими мріями. Вона достатньо добре справлялася з тим, що їй доводилося робити на острові Гуам і в Німеччині: витягання з барів п'яних бійців, виловлювання самохідників або наведення порядку після автоаварій на базі, усе це належало до її рутинних завдань, – але те, що трапилося в Честер Міллі перебувало поза рівнем зарплатні майстер‑сержанта. Чи штатної патрульної, котра працює в маленькому містечку, де колеги‑полісмени називають її поза очі «Офіцер Цицьки». Вони думали, вона цього не знає, але вона‑то знала. Та зараз цей сексизм на рівні середньої школи був найменшою з її турбот. Цьому мусить бути покладено край, і Дейл Барбара – та людина, котру Президент Сполучених Штатів вибрав для покладання цьому краю. Навіть виконання волі Головнокомандувача не було тут головним. Перше правило – не кидати товаришів у біді. Священне, міфологізоване до автоматизму правило.

Почати треба з того, щоб дати знати Барбі, що він не один. Тоді він зможе відповідно до цього факту будувати свої плани.

Коли о п'ятій ранку вниз у нічній сорочці спустилася Лінда, крізь вікна лише почало вповзати перше світло і проявлятися непорушно застиглі дерева й кущі. Ані подиху вітерцю надворі.

– Мені потрібна якась посудина типу «Таппервер»[346], – промовила Джекі. – Миска, така, щоб була невелика й непрозора. У тебе є щось подібне?

– Звісно, є. А навіщо тобі?

– Ми понесемо Дейлу Барбарі сніданок, – сказала Джекі. – Кашу. А на дно покладемо записку.

– Про що це ти говориш, Джекі? Я не можу. У мене діти.

– Знаю. Але сама я цього зробити теж не можу, бо мене не пропустять туди саму. Якби я була чоловіком, тоді б можливо, але з оцим оснащенням… – вона показала на свої груди. – Коротше, мені потрібна ти.

– Яку записку?

– Я хочу визволити його завтра вночі, – сказала Джекі голосом, спокійнішим за свої справжні відчуття. – Під час загальних міських зборів. У цій частині операції ти мені не будеш потрібна…

– Ти не втягнеш мене до тієї частини!

Лінда скубла комір своєї нічної сорочки.

– Не кричи так. Я гадаю, можливо, Ромео Берпі… якщо мені вдасться його переконати, що Барбі не вбивав Бренди. Ми одягнемо маски‑балаклави або щось таке, щоби нас не впізнали. Ніхто й не здивується, все місто й так уже впевнене, що в нього є спільники.

– Ти збожеволіла!

– Ні. На час зборів там залишиться жменька людей – три‑чотири чоловіки, може, й пара усього. Я певна.

– А я – ні.

– Але до завтрашньої ночі ще далеко. Він мусить підпускати їм туману весь цей час. Все, давай мені миску.

– Джекі, я не можу.

– Можеш, – це промовив Расті, він стояв у дверях, мало не грандіозний у своїх спортивних трусах і майці «Патріоти Нової Англії». – Настав час приймати ризики, діти там чи не діти. Ми тут тепер покинуті напризволяще, і саме ми мусимо це зупинити.

Лінда якусь мить дивилася на нього, кусаючи губи. Врешті вона нахилилася до одної з нижніх шухляд.

– «Таппервери» в мене тут.

 

 

Прибувши до поліцейської дільниці, вони побачили стійку рецепції порожньою – Фредді Дентон пішов додому трохи поспати, – проте в приміщенні перебувало з півдесятка юних офіцерів, вони сиділи без діла, пили каву й теревенили по‑вранішньому збуджено, бо більшість із них давно вже не піднімалися з ліжка в такий ранній час у свідомому віці. Джекі побачила двох із численних братів Кіл'янів, містечкову подружку заїжджих байкерів і завсідницю «Діппера» на ім'я Лорен Конрі та Картера Тібодо. Імен інших вона не знала, але впізнала серед них двох хронічних прогульників школи, котрі також притягалися за дрібні порушення, пов'язані з наркотиками й керуванням автомобілем. Нові «офіцери» – найновіші з нових – не були одягнені в уніформу, натомість у кожного на руці вище ліктя було пов'язано шматок голубої тканини.

Усі, крім одного, були при зброї.

– А ви, дівчата, чого прийшли сюди так рано? – спитав, походжаючи приміщенням, Тібодо. – У мене хоч причина є: кінчилися болетамівні пігулки.

Решта позіхали, немов ті тролі.

– Принесли сніданок для Барбари, – сказала Джекі. Вона боялася поглянути на Лінду, боялася, бо не знала, який вираз може побачити на її обличчі.

Тібодо зазирнув до миски.

– Молока нема?

– Обійдеться без молока, – сказала Джекі, плюючи в миску з кашею «Спешл К»[347]. – Ось я лишень ще додам вологи трішечки.

Юнацтво схвально зареготало. Дехто зааплодував.

Джекі з Ліндою вже були майже на сходах, коли їх зупинив голос Тібодо.

– А дайте‑но сюди.

Джекі на мить застигла. Побачила себе, як вона шпурляє миску йому в обличчя і кидається навтьоки. Її зупинив простий факт: тікати їм не було куди. Навіть якби вдалося вибігти з дільниці, їх схопили б уже на півдорозі через Меморіал‑плазу.

Лінда взяла миску з рук Джекі й простягнула Тібодо. Тібодо подивився всередину А потім, замість того щоб перевіряти кашу на вміст прихованих смаколиків, він сам у неї плюнув.

– Мій внесок, – промовив він.

– Хвилиночку, хвилиночку, – сполошилася дівчина Конрі. Струнка, рудоволоса, з фігурою топ‑моделі й буяючими прищами обличчям. Говорила вона дещо гугняво, бо саме длубалася в носі, засунувши туди палець мало не по другу кісточку. – Я теф хоху тотати. – Палець виринув з носа з великою козою на кінці. Міс Конрі виклала її поверх каші під новий вибух аплодисментів і вигуки: «Лорі – володарка копалень зеленого золота».

– Відомо ж, що в кожній коробці пластівців є якийсь сюрприз, – дурнувато посміхнулася вона. І поклала долоню на руків'я пістолета 45‑го калібру в себе на стегні. Джекі майнула думка, що її, таку худеньку, з котушок зіб'є віддачею, якщо їй трапиться з нього вистрелити.

– Тепер готово, – промовив Тібодо. – Я з вами, за компанію.

– Добре, – сказала Джекі, похоловши від думки, як близько вона була від рішення покласти записку собі до кишені й просто передати її Барбі з рук в руки. Зненацька ризик, на який вони наважилися, здався їй божевіллям… проте відступати було вже пізно. – Втім, можеш просто біля сходів постояти. А ти, Ліндо, тримайся в мене за спиною. Ризику нема ніякого.

Вона гадала, що Картер заперечуватиме, але цього не сталося.

 

 

Барбі сів на тапчані. По інший бік ґрат стояла Джекі Веттінгтон з пластиковою мискою. А поза нею – Лінда Еверет, стиснувши обома руками пістолет, націлений дулом у підлогу. Останнім у вервечці, ближче до сходів, стояв Картер Тібодо з волоссям сторчма після сну, в синій форменій сорочці, розстебнутій на грудях так, щоб було видно пов'язку на його погризеному псом плечі.

– Вітаю, офіцере Веттінгтон, – поздоровкався Барбі. Слабеньке біле світло вповзало крізь проріз, що слугував тут віконцем. Від цих перших променів дня життя ще більше здалося йому схожим на ідіотський жарт. – Я невинний, то все наклепи. Я не можу їх навіть звинуваченнями назвати, бо я не був…

– Стули пельку, – рикнула Лінда з‑за плеча Джекі. – Нас це не цікавить.

– Сказано тобі, тупак, – позіхнув Картер, чухаючи свій бандаж. – Молодчага, дівко.

– Сядь назад, – промовила Джекі. – Й ані ворухнись.

Барбі сів. Вона посунула миску крізь ґрати. Миска була маленька, якраз щоб пролізти. Він її взяв до рук. У ній було щось схоже на «Спешл К». На поверхні сухих пластівців блищав плювок. І ще щось: велика зелена шмаркля, сира, промережана кров'ю. Та все одно в шлунку йому забурчало. Він почувався дуже голодним.

А також дуже ображеним, попри все. Бо гадав, що Джекі, у котрій він, побачивши її вперше, одразу впізнав колишню військову (почасти завдяки її стрижці, але головним чином у тому, як вона себе ставила), все‑таки краща людина. Відраза до нього Генрі Моррісона не так його зачіпала. А от з цим було важче. І також інша жінка – та, що заміжня за Расті Еверетом – дивилася на нього, немов на якогось рідкісного отруйного павука. А він плекав надію, що хоч хтось із регулярних офіцерів дільниці…

– Жери, – гукнув йому Тібодо від сходів. – Ми тобі гарненько сервірували. Правда ж, дівчата?

– Авжеж, так, – підтакнула Лінда. Опустивши при цьому кутики губ. Гримаса майнула коротша за разовий нервовий тик, але на душі в Барбі посвітлішало. Він вирішив, що вона прикидається. Можливо, це просто його порожні надії, хоча хтозна…

Вона трохи відступила, блокуючи своїм тілом Джекі від погляду Картера… хоча великої потреби в тому й не було. Тібодо наразі був зайнятий тим, що намагався зазирнути собі під край пов'язки.

Джекі кинула погляд назад, упевнившись, що вона чиста, а тоді показала на миску, повернувши руки долонями догори й звівши брови: «Вибач». Після цього показала двома пальцями на Барбі: «Зверни увагу».

Він кивнув.

– Смакуй, херло, – промовила Джекі. – На обід принесемо тобі чогось кращого. Який‑небудь пісьбурхер.

Від сходів, де він уже встиг відклеїти собі краєчок бандажа, реготнув Картер Тібодо.

– Якщо в тебе на той час ще залишаться зуби, щоби ними жувати, – додала Лінда.

Барбі хотілося, аби вона вже замовкла. Не було в її тоні садизму, навіть злості не вчувалося. Голос звучав радше налякано, як у жінки, котра воліла б опинитися якомога далі від цього місця. Одначе Тібодо, здавалося, цього не зауважував. Він так само захоплено досліджував своє плече.

– Ходімо, – промовила Джекі. – Не хочу я дивитися, як він їстиме.

– Не задуже сухе їдло для тебе? – запитав Картер. Він випростався, коли жінки рушили коридором між камерами в бік сходів, Лінда вже сховала до кобури пістолет. – Бо, якщо так… – він прочистив горло харканням.

– Якось переживу, – відповів Барбі.

– Звісно, що так, – сказав Тібодо. – Якийсь час. А потім ні.

Вони пішли вгору сходами. Тібодо рушив останнім, вщипнувши Джекі за дупу. Вона засміялася і злегка ляснула його. Грала вона чудово, не те що Еверетова жінка. Але обидві вони проявили неабияку мужність. Страшну мужність.

Барбі підчепив шмарклю і кинув її в той куток, куди ще раніше був помочився. Витер руки об сорочку. Потім занурив пальці у пластівці. На дні миски намацав паперову смужку.

«Намагайся протриматися до наступної ночі. Якщо ми зможемо тебе визволити, спробуй придумати безпечне місце. Що з цим робити, знаєш сам».

Барбі знав.

 

 

Десь за годину після того, як він з'їв записку, а потім і кашу, на сходах почулися важкі кроки. То був Великий Джим, у костюмі й при краватці, готовий до чергового дня керування під‑Купольним життям. За ним слідували Картер Тібодо і ще один хлопець – якийсь Кіл'ян, судячи з форми його голови. Цей хлопець ніс стілець і ледь справлявся з такою делікатною роботою; був він з тих парубків, що про них старокрепі янкі кажуть «недороблений». Він передав стілець Тібодо, і той встановив його навпроти камери в коридорі. Ренні сів, делікатно поправивши штани, щоб не зам'яти на них стрілки.

– Доброго ранку, містере Барбара, – зробив він ледь чутний, вдоволений наголос на цивільному звертанні.

– Виборний Ренні, – промовив Барбі. – Що я можу для вас зробити, окрім як назвати своє ім'я, звання і особистий номер… за правильність котрого я не ручуся, бо точно не пам'ятаю?


Дата добавления: 2015-09-02; просмотров: 41 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ПОПЕЛИЩЕ 3 страница| ПОПЕЛИЩЕ 5 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.044 сек.)