Заграй‑но пісню мертвого гурту 1 страница

Повернувшись із поліцейської дільниці, Лінда з Джекі побачили Расті з дівчатками, вони сиділи на ґанку, чекали на них. Обидві Джей‑Джей усе ще були в нічних сорочках – легких бавовняних, а не фланелевих, які зазвичай на них уже вдягали о цій порі року. Хоча ще не настала навіть сьома ранку, термометр із надвірного боку кухонного вікна показував шістдесят шість градусів[348].

Зазвичай дівчатка підбігали першими, набагато випередивши Расті, щоб обняти маму, але цього ранку він обігнав їх на кілька ярдів. Обхопив Лінду за талію, а вона обвила руками його шию мало не з болючим притиском – то були не обійми‑привітання, а зчеплення потопельників.

– З тобою все гаразд? – шепнув він їй у вухо.

Волосся колихнулося біля її щоки, це вона кивнула. А вже тоді відсторонилася. Очі її сяяли.

– Я була певна, що Тібодо пориється в мисці, але Джекі здогадалася плюнути в пластівці, це було геніально, хоча я була впевнена…

– Чому мама плаче? – запитала Джуді голосом, у якому вчувалося, що вона сама на грані того, щоб заплакати.

– Я не плачу, – сказала Лінда, витираючи очі. – Ну, хіба трішечки. Бо я така рада бачити вашого тата.

– Ми всі раді його бачити! – вигукнула Дженілл. – Тому що мій тато – ВІН БОС!

– Це для мене новина, – здивувався Расті й поцілував Лінду в розтулені губи, міцно так її поцілував.

– Ой, вони розкритими ротами цілуються! – захоплено вигукнула Дженілл, а Джуді прикрила собі долонькою очі й захихотіла.

– Ходімо, дівчатка, гайда на гойдалку, – покликала Джекі. – А потім переодягнетеся і підемо до школи.

– Я ХОЧУ ЗРОБИТИ СОНЦЕ! – заверещала Дженілл, побігши першою.

– Школа? – перепитав Расті. – Насправді?

– Насправді, – кивнула Лінда. – Заняття у класах початкової школи на Іст‑стрит. Триватимуть по півдня. Венді Голдстон і Еллен Вандестайн зголосилися проводити уроки. В одній кімнаті діти від дошкільнят до третьокласників, в іншій четверто‑шестикласники. Не знаю; чи буде там якесь навчання, але діти принаймні матимуть куди ходити, це додасть їм якогось відчуття нормальності. Ймовірно. – Вона подивилася в небо, де не виднілося ані хмаринки, проте жовтуватий відтінок все одно був присутній. «Немов блакитне око зі зростаючою катарактою». – Мені б самій трохи нормальності. Поглянь на небо.

Расті на секунду задер голову, а потім відсторонив дружину на відстань своїх рук, щоб роздивитися її уважніше.

– Так вам вдалося все там зробити чисто? Ти цілком певна?

– Так. Але ми були на межі. Коли дивишся на таке в якомусь шпигунському фільмі, можна отримати задоволення, але в реальному житті – це жах. Я не братиму участі в його звільненні. Через наших дівчаток.

– Диктатори завжди роблять заручниками дітей, – сказав Расті. – У якийсь момент люди мусять сказати, що це більше не діє.

– Але не тут і не тепер. Це ідея Джекі, тож хай вона її і втілює. Я сама не буду брати в цьому участі й тобі не дозволю. – Проте вона знала, якщо він вимагатиме, вона зробить усе, що він попросить; сенс сказаного нею заперечував вираз її обличчя. Якщо саме це робило його босом, він не хотів ним бути.

– Ти підеш на роботу? – спитав він.

– Звичайно. Дітей до Марти, Марта й відведе їх до школи, а Лінда з Джекі, як стій, з'являться на свою чергову поліцейську зміну під Куполом. Інакше б це просто дивно виглядало. Ненавиджу навіть про це думати, – вона перевела дух. – Я почуваюся такою розбитою. – Вона озирнулася, щоби впевнитися, що її не почують діти. – Ох, курва, яка я втомлена. Майже не спала. А ти збираєшся до шпиталю?

Расті похитав головою.

– Джинні з Твічем перебудуть самі принаймні до полудня… хоча з тим новим хлопцем, що прийшов нам допомагати, гадаю, у них все буде гаразд. Терстон такий, трохи ніби нью‑ейджер, але дуже вправний. Я завітаю до Клер Макклечі. Хочу поговорити з тими дітьми, а ще мені треба з'їздити туди, де лічильник Ґайґера в них зафіксував стрибок радіації.

– Що мені казати людям, якщо хтось питатиме, де ти?

Расті поміркував.

– Правду, гадаю я. Часткову принаймні. Кажи, що я шукаю ймовірний генератор Купола. Це змусить Ренні двічі подумати, перш ніж робити якісь наступні кроки.

– А якщо мене спитають про конкретне місце? Бо ж напевне питатимуть.

– Відповідай, що не знаєш, але кажи, що, гадаєш, це десь у західній частині міста.

– Чорна Гряда на півночі.

– Атож. Якщо Ренні накаже Рендолфу послати кількох його гончаків, я хочу, щоб вони вирушили не в мій бік. Якщо хтось тобі пізніше щось закидатиме, казатимеш, що була дуже втомлена, переплутала. Слухай‑но, любонько, перш ніж підеш на роботу, склади список людей, котрі здатні повірити, що Барбі не винен у тих вбивствах. – І знову йому майнуло: «Наші й не наші». – Треба нам буде побалакати з цими людьми, до завтрашніх міських зборів. І то вельми обережно.

– Расті, ти точно цього певен? Тому що після вчорашньої пожежі все наше місто остерігатиметься «друзів Дейла Барбари».

– Чи я певен? Так. Чи мені це подобається? Абсолютно безсумнівно, ні.

Вона знову подивилася на жовтуватого відтінку небо, перевела погляд на два дуби, що росли в них перед домом, листя висіло нерухомо, безвільно, яскраві перед тим кольори тепер вицвіли до одноманітної сірості. Вона зітхнула.

– Якщо Ренні загнав у пастку Барбару, можливо, це й газету він спалив. Ти ж це розумієш, так?

– Так.

– І якщо Джекі зуміє визволити Барбару з в'язниці, де вона його сховає? Де в нашому місті є безпечне місце?

– Мені треба про це поміркувати.

– Якщо ти знайдеш генератор і вимкнеш його, весь цей непотріб типу я шпигую [349]перетвориться на лайно.

– Молися, щоби так і трапилось.

– Буду. А що там за радіація? Я не хочу, щоб ти захворів на лейкемію або ще щось.

– У мене щодо цього є ідея.

– Можна мені поцікавитися?

– Краще не треба, – усміхнувся він. – Вона доволі божевільна. Вона переплела його пальці своїми.

– Бережи себе. Він поцілував її.

– Ти себе теж.

Вони подивилися туди, де Джекі розхитувала дівчаток на гойдалці. Не лише самих себе їм треба берегти. І все‑таки, подумав Расті, йому нікуди не подітися від того, що ризик стає потужним фактором його життя. Тобто, якщо він хоче залишатися спроможним дивитися собі в очі у дзеркалі під час вранішнього гоління.

Коргі Горесу подобалася людська їжа.

Фактично коргі Горес обожнював людську їжу. Оскільки він був трохи товстуватим (не кажучи вже про деяку сивуватість, що позначила йому писок останніми роками), їсти її йому було заборонено, і Джулія слухняно припинила підгодовування пса зі свого столу після того, як ветеринар ясно дав їй зрозуміти, що такою щедрістю вона вкорочує вік найближчому своєму другові. Розмова ця відбулася шістнадцять місяців тому, і з того часу Горес був обмежений «Біл‑Джеком»[350]та спорадичними дієтичними собачими ласощами. Ці ласощі видом нагадували пакувальний полістироловий попкорн, і, судячи з того, як докірливо Горес дивився на неї перед тим, як їх з'їсти, на смак вони теж були, як той самий пінопласт. Але Джулія не здавала позицій: ніяких більше шкірок смажених курчат, ані «Чіздудлів»[351], ані кусника від її вранішнього пончика.

Таким чином споживання Горесом «ферботен продуктен» було обмежено, проте цілком не припинено; нав'язана дієта просто змусила його вдатися до самозабезпечення цікавим їдлом, що водночас дарувало псу неабияке задоволення, відроджуючи в ньому мисливську натуру, властиву його лисячим предкам. Вранішні й вечірні прогулянки були особливо багаті на кулінарні втіхи. Просто дивовижно, що люди викидають до риштаків уздовж Мейн‑стрит й Вест‑стрит, по яких зазвичай пролягав його прогулянковий маршрут. Там знаходилися стружечки картоплі‑фрі, чипси і крекери з арахісовим маслом, а подеколи й обгортка від морозива з прилиплими до неї рештками шоколаду. Одного разу він натрапив на цілий пиріжок «Застільних теревенів»[352]. Той перестрибнув з тарілочки йому в шлунок швидше, ніж ви встигли б промовити слово холестерин.

Не завжди йому вдавалося глитнути все ним впольоване, іноді Джулія завчасно помічала здобич, на яку він націлився, і відсмикувала його за шворку. Але все'дно діставалося йому багато, бо ж Джулія часто вигулювала його, водночас тримаючи в одній руці розкриту книжку або «Нью‑Йорк Таймс». Ігнорування його на користь «Таймс» не завжди йшло йому на користь – наприклад, коли Горесу хотілося, щоб йому ґрунтовно почухали черево, – але під час прогулянок таке ігнорування було щастям. Для маленьких жовтих коргі ігнорування означає – смаколики.

Цього ранку його ігнорували. Джулія й інша жінка – хазяйка будинку, бо це її запахом тут усе пропахло, особливо в околицях тієї кімнати, де люди викидають з себе кізяки й мітять свою територію – були зайняті балачкою. Ця інша жінка була заплакала, і тепер Джулія обнімала її.

– Мені краще, але не так щоб зовсім, – сказала Ендрія. Вони сиділи в кухні. Горес чув дух кави, яку вони пили. Холодної, не гарячої кави. Також він чув запах пундиків. Отих, що з глазур'ю. – Мені все ще їх хочеться. – Якщо вона сказала це про пундики, то Горесу їх теж хотілося.

– Потяг до ліків може тривати ще дуже довго, – сказала Джулія. – Та це не найважливіше. Я схиляю голову перед твоєю відважністю, Ендріє, але Расті мав рацію: ломка – дурна й небезпечна річ. Тобі збіса пощастило, що обійшлося без судорожних припадків.

– Схоже, я їх таки мала. – Ендрія ковтнула кави. Горес почув сьорбання. – Я бачила дуже яскраві сни. В одному з них буяла пожежа. Велика. На Гелловін.

– Але ж тобі вже краще.

– Трішки. Мені починає здаватися, що я впораюсь. Джуліє, ти можеш скільки тобі завгодно залишатися в мене, але, гадаю, краще тобі знайти собі якесь здоровіше місце. Цей сморід…

– Ми могли б щось зробити з цим запахом. Дістанемо батарейний вентилятор у Берпі. Якщо гостювання мені запропоновано серйозно – мені разом з Горесом, – я приймаю твою пропозицію. Нікому не варто на самоті позбавлятися наркозалежності.

– Не було іншого способу, любонько.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Чому ти вирішила це зробити?

– Бо, здається, вперше з того дня, як мене вибрали, мене потребує наше місто. А ще тому, що Джим Ренні пригрозив позбавити мене пігулок, якщо я заважатиму втіленню його планів.

Далі Горес не слухав. Його більше цікавив запах, що досягав його чутливого носа з того проміжку, над яким один з торців дивана стикався зі стіною. Саме на цьому дивані любила сидіти Ендрія в свої кращі (якщо так можна назвати медикаментозні) дні, іноді дивлячись програми на кшталт «Переслідуваних»[353](вельми вдале продовження «Загублених») або «Танці з зірками» чи якийсь фільм по Ейч‑Бі‑О[354]. Перед кіновечорницями вона зазвичай смажила собі в мікрохвильовці попкорн. І миску з ним ставила на край столу. А оскільки наркоші рідко бувають акуратистами, чимало попкорну валилося під стіл. Саме його запах тепер і чув Горес.

Залишивши жінок при їхній розмові, він пробрався у куточок під столиком. Місце було вузеньке, але край стола створював природний місток, а він був худим песиком, особливо після того, як його було посаджено на собачу версію програми «Назирачі ваги»[355]. Перші ядерця лежали відразу за документами з папки ВЕЙДЕР, запечатаними в конверті з коричневого манільського паперу. Горес стояв якраз на імені своєї хазяйки (написаному друкованими літерами акуратним почерком тепер уже покійної Бренди Перкінс) і підчищав перші смаколики з на диво багатого розсипу скарбів, коли Ендрія і Джулія повернулись до вітальні.

Якась жінка промовила:

– Передай це їй.

Нашорошивши вуха, Горес поглянув угору. Голос не Джулії й не цієї іншої жінки; то був голос мертвої. Як і всі собаки, Горес доволі часто чув голоси мертвих, а іноді й бачив їхніх власників. Мертві були повсюди, але живі люди їх не могли бачити так само, як вони не могли відчути десятки тисяч ароматів, які оточували їх щохвилини кожного дня.

– Передай це Джулії, їй це потрібно, це належить їй.

Ну, це вже було смішно. Джулія ніколи не їстиме нічого з того, що побувало в його роті, Горес знав це з багатого власного досвіду. Навіть, якщо він випхає це до неї своїм носом, вона не буде їсти. Так, це людська їжа, але тепер це також підложна їжа.

– Не попкорн. Оце…

– Горесе? – різко погукала Джулія голосом, який означав, що він схибив, як ото «Ох, який негарний песик, як ти можеш» і всяке таке бла‑бла‑бла. – Що ти там робиш? Ану вилазь.

Горес ввімкнув задню передачу. І подарував їй найчарівливішу зі своїх усмішок «Янголе, Джуліє, як я тебе кохаю», сподіваючись, що ніякого попкорну не прилипло йому до носа. Дещо він устиг перехопити, але відчував, що головні розсипи скарбів залишилися недосяжними.

– Ти що, підгодовувався там?

Горес сів, дивлячись на неї з виразом щирого обожнювання. Яке насправді відчував, бо любив він Джулію дуже‑дуже.

– Проте цікавіше питання, чим саме ти там підгодовувався, – нахилилася вона з наміром зазирнути в проміжок між диваном і стіною.

Та тут інша жінка почала видавати горлом звуки, ніби зібралася блювати. Вона обхопила себе руками, намагаючись припинити напад дрожу, але безуспішно. Змінився її запах, і Горес зрозумів, що вона зараз почне ригати. Він уважно дивився. Іноді в людському блювотинні траплялися гарні речі.

– Ендріє? – запитала Джулія. – З тобою все гаразд?

«Дурне запитання, – подумав Горес. – Хіба ти не чуєш, як вона запахла?»

Утім, це запитання теж було дурним. Джулія ледь дочувала власний запах, навіть коли їй траплялося спітніти.

– Так. Ні. Не треба було мені їсти ту булочку з родзинками. Мене зараз…

Вона поспішила з кімнати. Додати до тих запахів, що вже живуть в комірці сечі‑й‑кізяків, виміркував Горес. Слідом за нею пішла Джулія. Якусь мить Горес вирішував, чи не пірнути йому знову під стіл, але він унюхав тривожність у Джулії й натомість теж побіг за нею по п'ятах.

Про мертвий голос він геть‑чисто забув.

Расті зателефонував до Клер Макклечі з машини. Хоча було ще рано, вона відповіла одразу ж, і він цьому не здивувався. У Честер Міллі тепер ніхто не міг багато спати, принаймні без фармацевтичних засобів.

Вона пообіцяла, що Джо з друзями будуть у її домі готові не пізніше восьмої, якщо треба, вона сама їх збере. Понизивши голос, Клер повідомила:

– Здається мені, що Джо запав на дівчинку Келвертів.

– Дурником був би, аби не запав, – відповів Расті.

– Ви самі їх повезете туди?

– Так, але не в зону небезпечної радіації. Обіцяю вам, місіс Макклечі.

– Звіть мене Клер. Якщо я дозволяю моєму синові їхати з вами в таке місце, де, як вони кажуть, звірі покінчили життя самогубством, гадаю, нам варто звертатись одне до одного просто на ім'я.

– Ви викличете Бенні й Норрі до себе, а я обіцяю піклуватися про них усіх в нашій експедиції. Годиться?

Клер сказала – так. Через п'ять хвилин після розмови з нею Расті вже повертав з моторошно порожньої Моттонської дороги на Драммонд‑лейн, коротку вуличку, на якій стояли найгарніші в Східному Честері будинки. Найгарніший з найгарніших мав на поштовій скриньці напис: БЕРПІ. Уже незабаром Расті опинився в кухні пана Берпі, сидів, пив каву (гарячу, у Берпі генератор усе ще працював) з Ромео і його дружиною на ім'я Мішеля. Ромео і Мішеля були блідими й похмурими на вигляд. Він цілком вдягнений, вона все ще в домашньому халаті.

– Ви думаєте, цей хлопець Багбі наспгавді убив Бгенду? – спитав Роммі. – Бо, якщо він це згобив, я вб'ю його власними гуками.

– Я так не думаю, – відповів Расті. – Гадаю, його підставили. Але, якщо ви почнете комусь розповідати, що я вам таке казав, у нас обох будуть неприємності.

– Роммі завжди любив ту жінку, – Мішеля усміхалася, але в голосі її дзвеніли крижинки. – Сильніше, ніж мене, іноді мені здається.

Роммі цього ані підтвердив, ані заперечив – здавалося, він цих її слів навіть не почув. Він нахилився до Расті, карі очі дивилися прискіпливо.

– Пго що це ви кажете, док? Підставили яким чином?

– Не хочу зараз вдаватися в деталі. Я тут в іншій справі. Боюся, також у секретній.

– Тоді я нічого не бажаю чути, – заявила Мішеля. І покинула кухню, забравши з собою свою чашку.

– Ця жінка не подагує мені ніякого кохання цієї ночі, – промовив Роммі.

– Співчуваю.

Роммі знизав плечима.

– Маю 'ншу, на 'ншому кінці міста. Міша знає, хоча не показує виду. Кажіть мені, що там у вас за спгава, док.

– Є одні діти, котрі вважають, що вони, мабуть, знайшли те, що генерує цей Купол. Вони зовсім юні, але розумні. Я їм вірю. У них є лічильник Ґайґера, і на Чорній Гряді вони зафіксували стрибок радіації. Не смертельний, але ближче вони не наблизились.

– Не наблизились до чого? Що вони там бачили?

– Проблиски пурпурового світла. Ви знаєте, де той старий сад?

– Авжеж, чогти забирай. Фегма Маккоя. Я любив возити туди дівчат. Видно все місто. У мене був старий «Вілліс»… – замріяний вираз промайнув на його обличчі. – Утім, це неважливо. Так, кажете, пгоблисковий ліхтар?

– Вони також бачили багато мертвих тварин – кількох оленів, ведмедя. Діти вважають, що ті тварини покінчили життя самогубством.

Роммі подивився на нього серйозно.

– Я вирушаю з вами.

– Це було б дуже добре… до якогось моменту. Один з нас мусить пройти весь шлях, і цим одним буду я. Але мені потрібен захисний костюм проти радіації.

– Що ви маєте на увазі, док?

Расті почав пояснювати. Коли він закінчив, Роммі дістав пачку «Вінстона» й попхнув її по столу.

– Моя улюблена отрута, – сказав Расті, беручи собі сигарету. – Тож яка на це ваша думка?

– О, я можу вам допомогти, – сказав Роммі, даючи йому й собі підкурити. – У себе, в моєму магазині, я маю геть усе, як кожному пго це відомо в нашім місті. – Він націлився сигаретою на Расті. – Але навгяд чи вам сподобається ваше фото в газеті, бо вигляд ви матимете збіса смішний, це факт.

– Я цим не переймаюся, ось який факт, – відповів Расті. – Газета згоріла вчора вночі.

– Я чув, – кивнув Роммі. – Знову цей пагубок Барбара. Його друзі.

– Ви в це вірите?

– О, моє довігливе серце. Коли Буш казав, що ув Ігаку є атомні гакети, я й цьому вігив. І казав людям: «Це людина, що знає точно». Я також вігив, що Освальд[356]діяв сам, факт.

З іншої кімнати озвалася Мішеля.

– Перестань уже з себе вимучувати отой твій фальшивий французький прононс.

Роммі нагородив Расті усмішкою, ніби промовляючи: «От бачите, з ким мені доводиться жити».

– Авжеж, дорога моя, – гукнув він, і то вже без жодного акценту Щасливчика П'єра[357]. А тоді знову обернувся до Расті. – Залиште вашу машину тут. Поїдемо в моєму фургоні. Більше місця. Висадите мене біля магазину, а тоді заберете тих дітлахів. Я зберу для вас протирадіаційний костюм. От лише як бути з рукавицями… не знаю…

– Прокладені свинцем рукавиці лежать у шафі в рентгенкабінеті, у нас у лікарні. Довгі, аж по лікті. Я можу й фартух прихопити…

– Гарна ідея, бридко було б дивитися, як ви ризикуєте кількістю власних сперматозоїдів…

– Там також можуть бути захисні освинцьовані окуляри, котрими в сімдесятих користувалися техніки й радіологи. Хоча їх могли й викинути. Я маю надію, що рівень радіації там не піднімається набагато вище за той останній, що його побачили на лічильнику діти, коли стрілка залишалася ще на зеленому секторі.

– Ви ж щойно самі казали, що вони не наближалися зовсім впритул…

Расті зітхнув.

– Якщо стрілка покаже вісімсот або тисячу імпульсів у секунду, збереження плодовитості буде найменшим моїм клопотом.

Вони ще не встигли піти, як Мішеля – тепер одягнена в коротку спідницю і підкреслено видовищний светрик – знову опинилася в кухні й напосіла на свого чоловіка, дорікаючи його дурістю. Вичитувала йому, що він втягне їх у халепу. Раніше вже таке траплялося, і от тепер знову. Тільки тепер халепа буде гірша, ніж він здатен собі уявити.

Роммі обняв її і швидко щось заговорив французькою. Вона відповідала тією ж мовою, випльовуючи слова. Він не вгавав. Вона двічі вдарила його кулачком у плече, потім заплакала і поцілувала його. Надворі Роммі вибачливо подивився на Расті й знизав плечима.

– Така в неї вдача, – промовив він. – Душа поетки й емоційний макіяж собаки зі сміттєзвалища.

Коли Расті з Ромео Берпі приїхали до універмагу, там уже сидів Тобі Меннінг, готовий відкриватися, обслуговувати покупців, якщо таким виявиться бажання Роммі. Компанію йому складала Петра Ширлз, котра працювала через дорогу в аптеці. Вони сиділи в шезлонгах, з поручнів яких звисали таблички: КІНЕЦЬ ЛІТА – ШАЛЕНИЙ РОЗПРОДАЖ.

– Гадаю, що про протирадіаційний костюм, який ви мені будуватимете, я не почую від вас раніше… – Расті поглянув собі на годинник, – десятої?

– Навряд, – відповів Роммі. – Інакше б ви вважали мене божевільним. Ідіть, док. Знайдіть ті рукавиці, окуляри й фартух. Побалакайте з дітьми. Дайте мені якийсь час.

– Бос, ми відкриваємося? – спитав Тобі, коли Роммі вийшов з машини.

– Не знаю. Може, після обіду. Троха зайнятий буду зганку, я.

Расті поїхав геть. І тільки коли він уже був на пагорбі поряд із громадським майданом, до нього прийшло усвідомлення того, що і в Тобі, і в Петри на руках були голубі пов'язки.

Він знайшов рукавиці, фартухи й освинцьовані окуляри в глибині шафи в рентген‑кабінеті за дві секунди до того, як був готовий припинити всякі пошуки. Ремінець окулярів був порваний, але Расті не сумнівався, що Роммі зуміє його якось полагодити. Як бонус йому не довелося нікому пояснювати, чим він займається. Весь шпиталь, здавалося, спав.

Він вийшов знову надвір, втягнув ніздрями повітря – застійне, з неприємним чадним присмаком – і подивився на захід, на чорну пляму, завислу там, куди були поцілили ракети. Вона була схожа на якусь шкірну виразку. Він зрозумів, що думки його весь час крутяться навколо Барбі й Великого Джима і вбивств, бо це було людське, це було те, що він розумів. Але було б помилкою ігнорувати Купол – потенційно катастрофічну річ. Він мусить зникнути, і то якомога скоріше, інакше в його пацієнтів з астмою й хронічними обструктивними захворюваннями легень почнуться проблеми. А ці люди – вони ж як ті канарки в шахті.

Це нікотинове небо.

– Хорошого мало, – промурмотів Расті й закинув свої трофеї до фургона. – Дуже мало, вважай, що зовсім нема.

Коли він дістався будинку родини Макклечі, всі троє дітей були вже там, сиділи дивно пригнічені, як на тих, кого можуть оголосити національними героями ще до кінця цієї середи, якщо цього жовтня фортуна вибрала саме їх.

– Ну що, друзі, ви готові? – запитав Расті бадьоро, більш хвацько, ніж він насправді почувався. – Перед тим як вирушати туди, нам ще треба заїхати до Берпі, але це не займе багато ча…

– Вони хочуть вам спершу дещо розповісти, – сказала Клер. – Бачить Бог, мені хотілося б, аби цього не було. Дедалі все гірше й гірше. Бажаєте помаранчевого соку? Ми хочемо його випити весь, поки не зашумів.

Расті зведеними докупи великим і вказівним пальцями показав, щоб йому налили лише трішечки. Він ніколи не був великим любителем апельсинового соку, але хотів, щоб Клер пішла з кімнати, і відчував, що їй теж цього хочеться. Вона була блідою, і голос її звучав тривожно. Йому подумалось, що навряд чи це пов'язано з тим, що діти знайшли на Чорній Гряді; тут було щось інше.

«Цього мені тільки не вистачало», – подумав він.

Коли Клер вийшла з кімнати, Расті промовив:

– Говоріть.

Венні й Норрі подивилися на Джо. Він зітхнув, змахнув собі з лоба волосся і знову зітхнув. Мало спільного вбачалося зараз між цим серйозним юнаком і тим хлопчиком, котрий три дні тому вимахував плакатами, здіймаючи бучу на Дінсморовому полі. Обличчя в нього було таким же блідим, як і в його матері, а на лобі з'явилося кілька прищиків – либонь, його перші. Расті й раніше стикався з такими раптовими спалахами акне. У нього це спровоковані стресом прищі.

– Що трапилось, Джо?

– Люди кажуть, я розумний, – промовив Джо, і Расті стривожився, усвідомивши, що той ось‑ось може вдаритись у сльози. – Мабуть, я таки розумний, але іноді мені хочеться, щоб було навпаки.

– Не хвилюйся, – встряв Венні. – Є багато важливих ділов, де ти тупак тупаком.

– Закрийся, Венні, – промовила Норрі лагідно.

Джо не звертав уваги.

– Я почав вигравати в тата в шахи, коли мені було шість років, а в мами, коли мені виповнилося вісім. У школі всі оцінки – відмінно. Завжди перемагав на наукових олімпіадах. Уже два роки, як пишу власні комп'ютерні програми. Я не вихваляюся. Я знаю, що я дивакуватий вундеркінд.

Норрі посміхнулася, накривши його долоню своєю. Він її стиснув.

– Але ж я просто бачу зв'язки, розумієте? Оце і все. Якщо є «А», за ним мусить іти «Б». Якщо нема «А», тоді «Б» нехай собі йде десь гуляє. А може, й уся абетка цілком.

– Джо, про що ми взагалі говоримо?

– Я не вірю, що кухар скоїв усі ті вбивства. Точніше, ми не віримо.

Йому явно полегшало, коли на ці його слова Норрі з Бенні згідно закивали головами. Але то було ніщо порівняно з радістю (разом із недовірою), якою він спалахнув, коли Расті промовив:

– Я також не вірю.

– Я ж вам казав, як він круто ріже, – вигукнув Бенні. – А шви які накладає.

Повернулася Клер із крихітною склянкою соку. Расті сьорбнув. Теплий, але пити можна. Без генератора до завтра він би вже скис.

– А ви чому не вірите, що це він зробив? – спитала Норрі.

– Спершу ви самі скажіть.

Генератор на дорозі Чорна Гряда раптом зсунувся в дальній куток розуму Расті.

– Ми бачили місіс Перкінс учора вранці, – сказав Джо. – Ми були на майдані, тільки‑но почали працювати з лічильником Ґайґера. Вона йшла вгору на міський пагорб.

Расті поставив склянку на стіл поряд з собою і, сидячи на стільці, нахилився, затиснувши руки між колін.

– О котрій годині це було?

– Мій годинник зупинився в неділю біля Купола, тому точно сказати не можу, але побоїще в супермаркеті ще тривало, коли ми її побачили. Отже, було це, мабуть, десь о чверть по дев'ятій. Не пізніше.

– І не раніше. Бо колотнеча ще продовжувалася. Ви ж її чули.

– Авжеж, – кивнула Норрі. – Дуже гучно.

– І ви цілком впевнені, що то була саме Бренда Перкінс? Чи не могла це бути якась інша жінка?

У Расті бухкало серце. Якщо її бачили живою під час бійки в маркеті, тоді виходить, що Барбі дійсно чистий.

– Ми всі її знаємо, – сказала Норрі. – Вона була в мене навіть матір'ю нашої зграї в гьорлскаутах, але потім я перестала туди ходити.

Той факт, що насправді її виключили з організації за куріння, здавався їй неважливим, тому його вона оминула.

– Від мами я знаю, що кажуть люди про ці вбивства, – продовжив Джо. – Вона розповіла мені все, що сама знає. Ну, й про ті армійські жетони.

– Мама не хотіла розповідати все, що їй відомо, – долучилася Клер. – Але мій син може бути дуже наполегливим, до того ж це здавалося мені важливим.

– Так воно й є, – кивнув Расті. – Куди йшла місіс Перкінс?

На це відповів Бенні:

– Спершу пішла до місіс Ґріннел, але вона, мабуть, сказала їй щось не вельми втішне, бо місіс Ґріннел затраснула двері в неї прямо перед носом.

Расті нахмурився.

– Це правда, – підтвердила Норрі. – Я думаю, місіс Перкінс принесла їй пошту чи щось таке. Вона віддала місіс Ґріннел якийсь конверт. Місіс Ґріннел його взяла, а потім грюкнула дверима. Як і сказав Бенні.

– Ха, – промовив Расті. Можна подумати, ніби щось доставлялося, у Честер Мілл від минулої п'ятниці. Однак важливішим вбачалося те, що Бренда була живою і діяла в той час, на який Барбі мав алібі. – А куди потім вона пішла?

– Перейшла через Мейн‑стрит і пішла по Мілл‑стрит, – відповів Джо.

– По вашій вулиці тобто.

– Саме так.

Расті переключив свою увагу на Клер.

– А вона не…

– До нас вона не приходила, – сказала Клер. – Хіба що, коли я була в погребі, з'ясовувала, які в нас залишилися запаси консервів. Десь із півгодини я там пробула. Може, хвилин сорок. Я… я хотіла заховатися від того галасу в маркеті.

Бенні повторив те саме, що був казав попереднього дня:

– Мілл‑стрит тягнеться на чотири квартали. Аж так багато садиб.

– Мені це здається не найважливішим, – промовив Джо. – Я дзвонив Енсону Вілеру. Він теж був колись нарваним бордером, та й зараз подеколи їздить зі своєю дошкою на скейтодром в Оксфорді. Я спитав його, чи був містер Барбара на роботі вчора зранку, і він відповів – так. Він сказав, що містер Барбара пішов звідти до «Фуд‑Сіті» вже після того, як там почалася колотнеча. Відтоді він залишався з Енсоном і місіс Твічел. Отже, містер Барбара має алібі стосовно міз Перкінс, і пам'ятаєте, я казав про те, що якщо нема «А», то не може бути й «Б»? І про решту абетки?

Расті ця метафора здавалась трохи занадто алгебраїчною, коли йдеться про суто людські справи, але він зрозумів, що має на увазі Джо. Є інші жертви, щодо яких Барбі алібі не має, але те, що тіла були складені в одному місці, вказує, що вбивав їх теж хтось один. А якщо щонайменше за одну з жертв відповідальність лежить на Великому Джимі (як на це вказують сліди швів від м'ячика на обличчі Коґґінса), скоріш за все, цим одним і був саме він.

Дата добавления: 2015-09-02