Заграй‑но пісню мертвого гурту 2 страница

Або це міг зробити Джуніор. Джуніор, котрий тепер носить поліцейський значок і заразом пістолет.

– Ми мусимо звернутися до поліції, правда ж? – спитала Норрі.

– Мене це лякає, – сказала Клер. – Мене це дуже‑дуже лякає. А що, як Бренду Перкінс убив Ренні? Він теж живе на нашій вулиці.

– Саме це я й казала ще вчора, – докинула Норрі.

– І хіба не логічно, якщо вона прийшла до одної виборної особи, а та затраснула перед нею двері, то далі вона могла піти побачитися з іншою виборною особою, котра живе по сусідству?

– Ма, я не вбачаю тут ніякого зв'язку, – промовив (з явно вибачливою інтонацією) Джо.

– Може, й так, але вона все одно могла піти до Ренні. А Пітер Рендолф… – вона похитала головою. – Коли Великий Джим каже стрибай, той лише перепитує, на яку висоту.

– Класно сказано, місіс Макклечі! – вигукнув Бенні. – Це так рульно, о матінко мого…

– Дякую, Бенні, але в нашому місті рулить Джим Ренні.

– Що ж нам робити? – подивився Джо тривожно на Расті.

Расті знову пригадалася та пляма. Пожовкле небо. Чадний запах у повітрі. Він також не забув згадати про впертий намір Джекі Веттінгтон визволити Барбі. Нехай це небезпечно, але все ж йому таким чином світить більше шансів, ніж через свідчення трьох дітей, особливо коли начальник поліції, котрий їх вислуховуватиме, неспроможний сраку собі підтерти без інструкцій згори.

– Поки що нічого. Дейлу Барбарі зараз найбезпечніше залишатися саме там, де він є, – Расті сподівався, що не помиляється щодо цього. – Наразі ми мусимо займатися іншим. Якщо ви дійсно знайшли генератор Купола і нам удасться його вимкнути…

– Решта проблем вирішаться самі собою, – закінчила за нього Норрі. На обличчі її читалося явне полегшення.

– Саме так може й статися, – погодився Расті.

Після того як Петра Ширлз пішла назад до аптеки (робити облік, сказала вона), Тобі Меннінг спитав у Роммі, чи потрібна йому якась допомога. Роммі похитав головою.

– Іди додому. Спитай там, чим ти можеш допомогти своїм тату і мамі.

– Удома тільки батько, – сказав Тобі. – Мати поїхала в супермаркет у Касл Рок вранці в суботу. Вона каже, що ціни у «Фуд‑Сіті» занадто кусючі. А що ви збираєтеся робити?

– Та ніц особливого, – туманно відповів Роммі. – А скажи‑но мені, Тоб, навіщо ви з Петрою носите оці голубі ганчірки в себе на руках?

Тобі глянув на свою пов'язку так, ніби зовсім забув про неї.

– Просто з солідарності, – сказав він. – Після того, що трапилося в шпиталі вчора вночі… після усього, що трапилося останніми днями…

Роммі кивнув.

– Ти ще не в підручних, нічого такого?

– К чорту, ні. Це просто… ну, ви пам'ятаєте, як після одинадцятого вересня ледь не всі ходили як не в картузі, то в сорочці нью‑йоркського полісмена або пожежного? Ну, і я оце тепер десь так само. – Він помовчав. – Гадаю, якби їм була потрібна моя допомога, я би радо зголосився, але вони, здається, і так чудово справляються. А ви певні, що вам не потрібна моя допомога?

– Атож. А тепер катай. Я тобі подзвоню, якщо надумаю відкриватися сьогодні після обіду.

– Гаразд, – у Тобі сяйнули очі. – Може, нам улаштували Купольний розпродаж? Пам'ятаєте, як ото кажуть: якщо життя підкидає тобі лимони, роби лимонад.

– Може, може, – закивав Роммі, сумніваючись, що в найближчому майбутньому в нього взагалі відбудеться хоч якийсь розпродаж. Сьогоднішнього ранку проблема позбавлення від всякого непотребу по цінах, що тільки здавалися заниженими, цікавила його найменше. Він відчував, що дуже змінився за останні три дні – не так його характер, як світосприйняття. Почасти це відбулося завдяки гасінню тієї пожежі й духу товариства, яке панувало там і тоді. Тоді там проявилася справжня громада у спільній роботі, думав він. Найкраще, що є в натурі цього міста. Але найбільше до змін в його душі спричинилося вбивство Бренди Перкінс… його давньої коханої, котру Роммі, як і колись давно, подумки називав Брендою Морс. Гарячою штучкою вона була, і якщо Роммі дізнається, хто змусив її захолонути (беручи до уваги, що Расті правий щодо невинності Дейла Барбари), той негідник заплатить повну ціну. Роммі Берпі особисто подбає про це.

У глибинах його печеристого універмагу містилася секція «Будівництво і ремонт», і, звісно, поряд сусідила «Зроби сам». В останній Роммі прихопив важкі ножиці для металу, потім рушив до першої і в найдальшому, найтемнішому, найзапилюженішому кутку свого королівства знайшов пару дюжин п'ятдесятифунтових рулонів свинцевого полотна фірми «Санта Роза»[358], яке зазвичай використовують для покриття і гідроізоляції дахів та для екранування димарів. Він завантажив пару рулонів (і ножиці по металу) до візка і штовхав його магазином, аж поки не дістався спортивної секції. Тут він затримався, вибираючи й відкладаючи потрібне. Не раз пирскав при цьому сміхом. Схоже, щось таки вийде, але, нема сумніву, Расті Еверет у такому обладунку виглядатиме trus amusant [359].

Закінчивши, він випростався і потягнувся, аж у спині тріснуло, і тут на око йому потрапив плакат на дальній стін спортивної секції: олень у перехресті прицілу. Понад оленем великими літерами було надруковано нагадування: МИСЛИВСЬКИЙ СЕЗОН УЖЕ ПОРЯД – ЧАС ОЗБРОЮВАТИСЬ!

З огляду на поточні події, Роммі подумав, що озброєння – непогана ідея. Особливо, якщо Ренні або Рендолфу прийде в голову нова ідея – ідея конфіскації всієї зброї, котра належить не копам.

Він покотив інший візок до замкненої вітрини, одночасно навпомацки перебираючи ваговиту в'язку ключів, що висіла в нього на поясі. Універмаг Берпі продавав ексклюзивно продукцію компанії «Вінчестер» і, оскільки до мисливського сезону залишався лише тиждень, Роммі гадав, що легко пояснить кілька прогалин у своєму збройовому асортименті, якщо його про це запитають. Він вибрав Wildcat 22‑го калібру, скорострільну помпову гвинтівку «Black Shadow» і дві «Black Defender», також з помповими механізмами швидкої дії. До них він додав модель 70 «Extreme Weather» (з оптичним прицілом) та легеньку сімдесятку «Featherweight» (без)[360]. Набрав набоїв для всіх рушниць і вже тоді покотив візок до свого кабінету, де склав зброю до своєї старої зеленої сейф‑шафи «Дефендер».

«Це ж уже параноя, зрозумій», – подумав він, перекручуючи диск.

Але параноїком він не почувався. А повернувшись надвір очікувати Расті з дітьми, подумав, що варто й собі пов'язати на руку голубу ганчірку. І Расті порадити це зробити. Камуфляж – корисна річ.

Будь‑який мисливець на оленів вам це скаже.

Цього ранку о восьмій Великий Джим уже сидів у себе в домашньому кабінеті. Картер Тібодо – котрий тепер, як вирішив Великий Джим, став його персональним охоронцем – занурився у читання порівняльного аналізу гібридного «BMW» 2012 року та «Ford Vesper R/Т» 2011‑го в «Машині й водії»[361]. Виглядало так, ніби обидві машини класні, але ж кожний, хто не розумів, що рулить тут «BMW», був повним ідіотом. Те саме стосується кожного, подумав Картер, хто не розуміє, що містер Ренні – це єдиний BMW‑гібрид у місті Честер Мілл.

Великий Джим почувався цілком добре, здебільшого завдяки тому, що після візиту до Барбари він ще годинку поспав. У наступні дні йому треба буде частіше лягати ненадовго відпочивати вдень. Він мусить залишатися метким, сповненим енергії. Ренні сам собі не признавався в тому, що непокоять його й можливі нові напади аритмії.

Коли на підхваті в нього з'явився Тібодо, йому значно полегшало на душі, особливо зважаючи на те, як дивно («Щоб не сказати різкіше», – подумав він) почав поводитись Джуніор. У Тібодо лице головоріза, але схоже, він має природний хист до ад'ютантства. Великий Джим поки що не був цього цілком певен, але гадав, що Тібодо може виявитися розумнішим за Рендолфа.

Він вирішив це перевірити.

– Скільки людей охороняють супермаркет, синку? Ти знаєш?

Картер відклав автомобільний журнал і витяг із задньої кишені пошарпаний записничок. Великому Джиму це сподобалось.

Недовго погортавши блокнот, Картер оголосив:

– П'ятеро минулої ночі, троє штатних офіцерів і двоє новачків. Ніяких проблем. Сьогодні там будуть тільки троє. Всі новачки. Абрі Таул, брат хазяїна книгарні, ви його знаєте, Тодд Вендлештат і Лорен Конрі.

– І ти акцептуєш, що їх буде достатньо?

– Га?

– Ти погоджуєшся, Картере? Акцептувати означає погоджуватись.

– Авжеж, чому ні. Білий день і все таке.

Без паузи на припущення – яка відповідь більше може сподобатися босу? Ренні це подобалося, і то дуже.

– Гаразд. А тепер слухай. Я хочу, щоб ти зараз же зв'язався зі Стейсі Моґґін. Скажеш їй, щоб подзвонила кожному офіцеру – всім, які тільки є у нас наявні. Я хочу, щоб усі вони зібралися сьогодні ввечері о сьомій у «Фуд‑Сіті». Хочу побалакати з ними.

На ділі він збирався оголосити чергову промову, цього разу вимкнувши всі запобіжники. Накрутити їх, як той дідівський кишеньковий годинник.

– Окей, – Картер робив нотатки в своєму ад'ютантському записничку.

– І скажи, щоб кожний спробував знайти і привести з собою ще одного кандидата.

Картер пробігся обгризеним з одного кінця олівцем по списку в своєму блокноті.

– Ми зараз уже маємо… ось я лишень порахую… двадцять шість.

– Цієї кількості все ще може не вистачити. Згадай вчорашній день, що трапилось в супермаркеті вранці і з редакцією Шамвей уночі. Питання стоїть руба: або ми, або хріноверть. Картере, а ти, до речі, знаєш значення цього слова?

– Ну‑у, так, сер.

Картер Тібодо був упевнений, що Великий Джим має на увазі оргію зі стріляниною і, отже, в Міллі можуть початися побоїща чи щось таке, якщо його бос не затисне місто в міцних лещатах.

– То, може, нам підмести усю приватну зброю, чи щось таке.

Великий Джим вишкірився. О, так, цей парубок просто знахідка.

– Я уже маю це в моєму списку. Почнемо десь з наступного тижня.

– Якщо Купол усе ще стоятиме. Ви гадаєте, він ще стоятиме?

– Вважаю, так.

Він мусить стояти. Йому ще так багато треба зробити. Треба простежити за тим, щоби пропан з таємного складу було знову розосереджено по місту. Всі сліди метової лабораторії за радіостанцією мусять бути знищені. А також – і це ключове питання – він поки що не досяг персональної величі. Хоча вже наблизився.

– А поки що візьми пару офіцерів – регулярних офіцерів, – підіть до Берпі й конфіскуйте зброю, всю, яка є в нього. Якщо Ромео Берпі намагатиметься якось опротестовувати ці дії, нехай офіцери скажуть, що наша єдина мета – не дозволити зброї потрапити в руки друзів Дейла Барбари. Записав?

– Йо, – Картер зробив чергову нотатку. – Дентон і Веттінгтон? Окей?

Великий Джим нахмурився. Веттінгтон, ця дівиця з великими цицьками. Він їй не довіряв. Навряд чи йому міг сподобатися будь‑який коп із цицьками, жінкам не місце в правоохоронних органах, але тут було дещо більше. Те, яким чином вона зазвичай дивилася на нього.

– Фредді Дентон – так. Веттінгтон – ні. І не Генрі Моррісон також. Пошли Дентона з Джорджем Фредеріком. Скажи їм, щоб сховали рушниці в кімнаті‑сейфі в поліцейській дільниці.

– Записав.

Озвався телефон Ренні, і його похмурість поглибшала. Він відповів на дзвінок:

– Алло, виборний Ренні слухає.

– Вітаю, виборний. Говорить полковник Джеймс О. Кокс. Я керівник того, що у нас тут дістало назву «Проект Купол». Вирішив, що настав час нам з вами поговорити.

Великий Джим розвалився у своєму кріслі, він усміхався.

– Ну що ж, тоді говоріть, полковнику, нехай благословить вас Бог.

– За моєю інформацією, ви заарештували людину, котрій Президент Сполучених Штатів доручив керувати справами в Честер Міллі.

– Це відповідає істині, сер. Містеру Барбарі висунуто звинувачення у вбивстві. У чотирьох убивствах. Мені не віриться, що Президент бажав би бачити керівником серійного вбивцю. Його рейтингу це не додасть плюсів.

– І таким чином керівником залишаєтесь ви.

– О, ні, – заперечив Ренні, ще ширше посміхаючись. – Я всього лиш скромний другий виборний. Керівник у нас Енді Сендерс, а безпосередньо заарештовував підозрюваного Пітер Рендолф – наш новий шеф поліції, як вам, можливо, відомо.

– Ваші руки чисті, іншими словами. Такою буде ваша позиція, коли раптом зникне Купол і почнеться розслідування.

Великий Джим насолоджувався нервовістю, яку він дочув у голосі цього нікчемахи. Цей дурв'ячий син із Пентагону звик кататися верхи, самому обернутись конем для нього новий досвід.

– А чому б їм бути брудними, полковнику Кокс? Армійські жетони Барбари було знайдено в однієї з жертв. Що може бути банальнішим за це?

– Зручно.

– Називайте це, як вам забажається.

– Якщо ви ввімкнете новинні канали, – промовив Кокс, – то побачите, наскільки серйозні питання там викликає арешт Барбари, особливо в світлі його послужного списку, зразкового, між іншим. Питання також викликає ваша власна діяльність, аж ніяк не зразкова.

– І ви гадаєте, що можете мене цим здивувати? Ваша фірма славиться маніпулюванням новинами. Ви займаєтеся цим із часів В'єтнаму.

– У Сі‑Ен‑Ен є матеріал про розслідування вашої підозрілої торгівельної практики з використанням несумлінної реклами наприкінці дев'яностих. По Ен‑Бі‑Сі передають, що проти вас велося слідство у зв'язку з неетичною кредитною практикою у 2008 році. Наскільки я пам'ятаю, вас звинувачували в незаконному завищенні процентної ставки? Десь близько сорока відсотків? І тоді ви повертали собі автомобілі й вантажівки, за які вам клієнтами вже було переплачено вдвічі, а іноді й утричі більше? Думаю, ваші виборці все це побачать на власні очі.

(Усі ті звинувачення було знято. Він тоді сплатив добрячі гроші за те, щоб їх було знято.)

– Люди в. моєму місті добре знають, що ці новинні програми подадуть будь‑яку сміховинну маячню, якщо заразом можна вдало продати рекламний час під нові телевізори, або геморойний крем, або слоїки зі снодійними пігулками.

– Там є й дещо інше. За даними генерального прокурора штату Мейн, попередній шеф поліції – той, що помер минулої суботи – провадив розслідування щодо вас у зв'язку з несплатою податків, незаконним заволодінням міськими коштами і власністю, а також організацією незаконного наркотичного бізнесу. Ми не надавали цих матеріалів пресі, і не маємо наміру їх надавати… якщо ви погодитесь на компроміс. Залиште пост міського виборного. Містер Сендерс теж мусить піти у відставку. Номінуйте Ендрію Ґріннел, третю виборну, на посаду керівника, а Джеклін Веттінгтон стане представником Президента в Честер Міллі.

Великий Джим втратив останні залишки своєї благодушності.

– Чоловіче, чи ви часом не здуріли? Ендрія Ґріннел наркотично залежна особа, присаджена на оксиконтин, а в тієї Веттінгтон нема й крихти розуму в голові!

– Запевняю вас, що ви неправі, Ренні. – Ніякого тобі більше «містер»: скидається на те, що період доброзичливості минувся. – Веттінгтон отримала офіційну подяку за участь у викритті нелегальної мережі з розповсюдження наркотиків у шістдесят сьомому шпиталі бойового забезпечення у Вюрцбурзі, в Німеччині, і була особисто рекомендована людиною на ім'я Джек Річер, збіса найкрутішим копом з усіх, які тільки служили в армійській поліції, на мою скромну думку.

– Нічого скромного у вас я не вбачаю, сер, а ваші богохульні слівця для мене неприйнятні. Я християнин.

– Християнин, котрий торгує наркотиками, згідно з інформацією, яку я маю.

– Ляскайте язиком досхочу, а руками не вільно. – «Особливо з того боку Купола», – подумав Великий Джим і усміхнувся. – Ви маєте якісь докази?

– Попустіться, Ренні, я вам це кажу, як один крутій іншому. Хіба це має значення? Купол для преси більша подія, ніж одинадцяте вересня. І це симпатизуюча нам преса. Якщо ви не підете на компроміс, я так вимащу вас дьогтем, що ви ніколи не відмиєтеся. Лишень ось зникне Купол, як я побачу вас перед сенатським підкомітетом, перед судом присяжних, а далі у в'язниці. Я вам це обіцяю. Але варто вам відійти вбік, і все випарується. І це я вам також обіцяю.

– Ось лишень зникне Купол, – глузливо повторив Ренні. – І коли ж це буде?

– Можливо, швидше, ніж ви думаєте. Я збираюся першим дістатися до вас і першим моїм офіційним розпорядженням буде наказ надіти на вас кайданки, ескортувати до літака і доправити у Форт Лівенворт[362]в Канзасі, де ви гостюватимете під вартою в очікуванні суду.

Великий Джим на мить занімів від такої нахабної відвертості. Але тут же розреготався.

– Якби ви дійсно хотіли добра місту, Ренні, ви б самі пішли у відставку. Погляньте, що відбулося під вашою орудою: шість убивств – два в лікарні минулої ночі, це ж треба таке уявити, – плюс самогубство і колотнеча за харчі. Ви не на своєму місці.

Пальці Великого Джима стиснулись на золотому м'ячику. На нього стривожено дивився Картер Тібодо.

«Якби ви були тут, полковнику Кокс, я вас нагодував би тим, смак чого відчув на собі Koґґінс. Бог мені свідок, я б це зробив».

– Ренні?

– Я тут, – пауза. – А ви там, – знову пауза. – А Купол залишається незламним. Гадаю, нам обом це зрозуміло. Скиньте на нього найбільшу з ваших атомних бомб, зробіть найближчі міста непридатними для життя на двісті наступних років, вбийте усіх у Честер Міллі радіацією, якщо вона проникає, а він так само стоятиме на своєму місці. – Він уже захекався, але серце в його грудях билося рівно, потужно. – Бо Купол – це воля Божа.

У глибині душі він дійсно в це вірив. Як вірив, що воля Божа полягає в тому, щоб він захопив це місто і кермував ним ще довгі тижні, місяці, роки.

– Що?

– Те, що чули.

Розуміючи, що ставить на кін геть усе, покладається всім своїм майбуттям на стійкість Купола. Розуміючи, що дехто подумає про нього – сказився. І також розуміючи, що ті, хто так думає, – погани‑язичники. Такі ж, як оцей полковник Джеймс О. Нікчемаха Кокс.

– Ренні, будьте розсудливі. Я вас прошу.

Великому Джиму сподобалось оте його «прошу»; до нього вмент повернувся гарний гумор.

– Давайте підсумуємо, саме час, чи не так, полковнику Кокс? Очільник тут Енді Сендерс, не я. Хоча, природно, я вдячний за таку люб'язність, як цей дзвінок, з боку такого поганського гівноїда, як ви. Тоді як я певен, що Енді погодився б з вашою моделлю управління – дистанційовано, як же інакше, – однак, гадаю, я можу говорити від його імені, коли зараз кажу вам: візьміть вашу пропозицію й засуньте собі в те місце, де ніколи не сходить сонце. Ми тут самі по собі й управлятимемося так, як нам це подобається.

– Ви божевільний, – промовив полковник Кокс зачудовано.

– Так невіруючі завжди називають релігійних людей. Це їхній останній аргумент проти віри. Ми звиклі до цього, і на вас я не ображаюсь. – У цьому він збрехав. – Можу я поставити вам запитання?

– Кажіть.

– Чи не збираєтеся ви заблокувати наш телефонний і комп'ютерний зв'язок?

– Вам би сподобалося таке рішення, чи не правда?

– Звісно, ні, – чергова брехня.

– Телефони й інтернет залишаться. Також і запланована на п'ятницю прес‑конференція. На якій вам поставлять чимало важких запитань, запевняю.

– Полковнику, я не планую відвідувань ніяких прес‑конференція в найближчому майбутньому. Енді також. А в місіс Ґріннел, от така вона бідолаха, голова ледь варить. Отже, запросто можете відміняти свою…

– О, ні. Зовсім навпаки. – Чи це там часом не усмішка намалювалася в Коксовому голосі? – Прес‑конференція відбудеться опівдні в п'ятницю, забезпечивши достатньо рекламного часу для його продажу у вечірніх новинах.

– Цікаво, хто ж братиме в ній участь з нашого боку, як ви гадаєте?

– Всі, Ренні. Абсолютно всі. Тому що ми дозволимо родичам мешканців міста підійти до Купола з Моттонського боку – там, де об нього розбився літак, у якому загинула дружина містера Сендерса, смію вам нагадати. Там також буде присутня преса, висвітлюватиме цю подію. Це буде схоже на день відвідин у в'язниці, хоча, без жодного хоч трохи винного. Окрім вас, либонь.

Ренні знову оскаженів.

– Ви не маєте на це права!

– О, навпаки, якраз маю. – Там таки присутня усмішка. – Можете всістися по свій бік Купола і проти мене кирпу гнути, а я зі свого боку робитиму те саме. Відвідувачі розташуються вервечкою, і всі, хто погодиться, матимуть на собі майки з написами «ДЕЙЛ БАРБАРА НЕ ВИНЕН. ЗВІЛЬНІТЬ ДЕЙЛА БАРБАРУ» та «ІМПІЧМЕНТ ДЖИМУ РЕННІ». Буде багато сліз, розділені Куполом люди притискатимуть долоні до долонь, хтось навіть намагатиметься так поцілуватись. Перфектна картинка для телебачення, і перфектна пропаганда. Головне, це змусить людей у вашому місті задуматися: чому ними керує така некомпетентна особа, як ви?

Голос Великого Джима опустився до низького гарчання:

– Я цього не дозволю.

– Яким це способом ви збираєтеся цьому запобігти? Більше тисячі людей. Не постріляєте ж ви їх усіх. – Коли полковник заговорив знову, голос його звучав спокійно, виважено. – Гаразд, виборний, давайте врешті вирішимо. У вас усе ще є шанс вийти з усього цього чистим. Вам усього лише треба відійти від управління.

Великий Джим помітив Джуніора – той, немов якийсь привид, дрейфував коридором у напрямку вхідних дверей, усе ще в піжамних штанях і капцях, – але не поворухнувся. Джуніор міг впасти мертвим посеред коридору, а Великий Джим так би й залишився сидіти згорбленим за своїм столом, стискаючи золотий м'ячик в одній руці і телефонну слухавку в другій. Єдина думка пульсувала в його голові: поставити Ендрію Ґріннел панувати і Офіцера Цицьки її радницею.

Та це ж жарт.

Геть дурний жарт.

– Полковнику Кокс, відтрахайте себе в рота.

Він вимкнув телефон, крутнувся на стільці й пожбурив золотий м'ячик. Той попав у фото Тайгера Вудса. Скло розсипалось, рама впала додолу, і Картер Тібодо, котрий завжди вмів нагнати переляку на інших, але сам лякався рідко, аж підскочив на рівні.

– Містере Ренні? З вами все гаразд?

Не виглядав він на гаразд. На щоках палали хаотичні пурпурові плями. Маленькі очиці вибалушилися, ледь не вивалюючись з товстих жирових складок. Жила билася в нього на лобі.

– Їм ніколи не відібрати в мене моє місто, – прошепотів Великий Джим.

– Звичайно, ніколи, – підтвердив Картер. – Без вас нам хана.

Ці слова принесли Великому Джиму деяке полегшення. Він потягнувся по телефон, потім згадав, що Рендолф пішов додому, щоб трохи перепочити. У нового шефа поліції залишалося зовсім дещиця часу на сон з того дня, як почалася ця криза, і він сказав Картеру, що збирається проспати принаймні до обіду. Та й нехай. Все одно з нього майже ніякої користі.

– Картере, записуй. Покажеш це Моррісону, якщо він зараз чергує в дільниці, а потім покладеш Рендолфу на стіл. Після цього зразу ж повертайся сюди. – Він на хвильку замислився, хмурячись. – І подивися, чи не туди попрямував Джуніор. Він якраз виходив, коли я балакав по телефону з цим полковником Робіть‑Що‑Я‑Кажу. Не йди шукати Джуніора, якщо його там нема, але якщо він там, пересвідчись, що з ним все гаразд.

– Звісно. А що записувати?

– Дорогий шефе Рендолф, Джеклін Веттінгтон мусить бути терміново деституйована з департаменту поліції Честер Мілла.

– Це означає вигнана?

– Саме так.

Картер повільно писав у своєму нотатнику, і Великий Джим його не підганяв. Він знову опанував себе. Йому стало значно краще, і навіть більше того. Він відчув драйв.

– Додай: дорогий офіцере Моррісон, коли Веттінгтон з'явиться у дільниці, будь ласка, поінформуйте її, що вона звільнена, і накажіть їй очистити свою шафку. Якщо вона спитає у вас про причину, скажіть, що відбувається реорганізація департаменту і в її послугах потреби більше не існує.

– Містере Ренні, а в слові «існує» після «с» є «т»?

– Граматика не важить. Важливий сенс.

– Окей. Готово.

– Якщо їй захочеться подальших пояснень, нехай побачиться зі мною.

– Записав. Це все?

– Ні. Передай, щоб перший, хто її побачить, забрав у неї значок і особисту зброю. Якщо вона пердітиме, що це її приватна власність, нехай напишуть їй розписку, де зазначать, що пістолет їй або буде повернуто, або сплачено за нього компенсацію після завершення кризи.

Картер дописав, потім підвів очі.

– А що коїться з Джунсом, як ви гадаєте, містере Ренні?

– Не знаю. Просто мігрень, мені здається. Що б воно там не було, наразі я не маю часу цим займатися. Є більш нагальні проблеми. – Він показав пальцем на записник. – Подай сюди.

Картер подав. Карлючки третьокласника, але все, що було наказано, записано точно. Ренні поставив свій підпис.

Картер поніс плоди свого секретарювання до поліцейської дільниці. Там Генрі Моррісон зустрів їх з недовірою, яка тут же, після короткого внутрішнього бунту, вщухла. Картер також подивився, чи нема там десь Джуніора, і впевнився, що його нема і ніхто його тут не бачив. Попросив Генрі пильнувати, якщо той з'явиться.

Потім, спонтанно, він спустився донизу відвідати Барбі, котрий, заклавши руки за голову, лежав на своєму тапчані.

– Дзвонив твій бос, – сказав Картер. – Той, що Кокс. Містер Ренні називає його Робіть‑Що‑Я‑Кажу.

– Авжеж, він такий.

– Містер Ренні послав його нахер. І знаєш, що ще? Твій армійський дружбан проковтнув це і не вдавився. Що ти на це скажеш?

– Мене це не дивує, – Барбі не відривав очей від стелі. Слова промовляв ліниво. Це дратувало. – Картере, ти не замислювався, до чого все це веде? Ти хоч трохи намагався уявити собі перспективу?

– Нема ніякої перспективи, Бааарбі. Її більше не існує.

Барбі так само дивився на стелю, лише легка усмішка торкнулась краєчків його губ. Так, ніби він знав щось невідоме Картеру. Картеру захотілося відімкнути двері камери і відбити в цього гівноїда охоту отак тут лежати, прохолоджуватися. Тоді він згадав, що трапилося на парковці біля «Діппера». Побачимо, як Барбара зі своїми брудними трюками відбиватиметься від розстрільної команди. Нехай спробує.

– До скорого, Бааарбі.

– Авжеж, до скорого, – відповів Барбара, так ні разу на нього й не глянувши. – Це маленьке місто, синку, і ми одна команда.

Коли прозвучав дзвінок у двері пасторського дому, Пайпер Ліббі все ще була в майці «Бостонських ведмедиків» і шортах – своєму звичайному нічному вбранні. Вона відчинила двері, впевнена, що там Гелен Руа, котра прийшла трохи зарано, бо обговорювати приготування до похорону Джорджії вони з нею домовлялися на десяту. Але на ґанку стояла Джекі Веттінгтон. Вона була у формі, але над лівою груддю в неї не було значка, а при стегні пістолета. Вигляд вона мала ошелешений.

– Джекі? Що трапилось?

– Мене вигнали. Цей байстрюк держав на мене зуб ще з різдвяної вечірки в дільниці, коли він спробував помацати мене між ніг, і отримав ляпаса по руці, але навряд, щоб причина полягала тільки в цім чи навіть почасти в цім…

– Заходь, – махнула їй Пайпер. – Я знайшла маленьку газову плитку в шафці в коморі (залишилася від попереднього пастора, я гадаю), і вона, о диво, працює. Чашка гарячого чаю не завадить, правда?

– Чудово звучить, – погодилась Джекі. Сльози, що переповняли її очі, врешті пролилися. Вона ледь не сердито витерла їх зі щік.

Пайпер провела її до кухні й запалила в кутку одноконфорну похідну плитку «Брінкманн».

– Розкажи мені тепер все від початку.

Джекі розповіла, не забувши згадати про висловлене Генрі Моррісоном співчуття, хоча й недолуге, проте щире.

– Він мені це прошепотів, – підкреслила вона, беручи з рук Пайпер чашку. – У нас тепер, як у якомусь гестапо, чорти їх забирай. Вибачте на слові.

Пайпер відмахнулась.

– Генрі каже, якщо я протестуватиму завтра на міських зборах, буде гірше – Ренні оголосить низку сфабрикованих проти мене звинувачень у некомпетентності. Мабуть, він має рацію. Але найнекомпетентнішим сьогодні в дільниці є той, хто нею керує. А щодо Ренні… він згромаджує в поліції тих, хто буде вірним йому у випадку будь‑яких організованих протестів проти його дій.

– Звичайно, він такий, – кивнула Пайпер.

– Більшість із новоприйнятих ще надто молоді, щоби легально купувати собі пиво, але вони вже носять зброю. Я було хотіла сказати Генрі, що він стане наступним за мною… але здогадалася з його обличчя, що він і сам це розуміє.

– Хочете, я піду поговорю з Ренні?

– Ніякої користі з цього не буде. Я взагалі‑то й не переймаюся, що тепер вільна, але мене просто бісить, що мене вигнали. Тепер найбільша проблема – добре поміркувати про те, що відбудеться завтра вночі. Мені, мабуть, доведеться зникнути разом з Барбі. Якщо сподіватися, що знайдеться таке місце, де ми зможемо зникнути.

– Я не розумію, про що це ви говорите.

– Авжеж, але я вам розкажу. Отут‑то й починаються ризики. Якщо ви десь хоч словом про це обмовитесь, я теж опинюся в підвальній клітці. Можливо, стоятиму поряд з Барбарою, коли Ренні шикуватиме розстрільну команду.

Пайпер уважно на неї дивилася.

– Я маю сорок п'ять хвилин, перш ніж прийде мати Джорджії Руа. Вам вистачить цього часу, щоби розповісти все, що ви схочете мені розповісти?

– Цілком.

Джекі розпочала з огляду тіл у похоронному салоні. Описала сліди від швів бейсбольного м'яча на обличчі в Коґґінса і розповіла про золотий м'яч, який бачив Расті. Набравши повні груди повітря, слідом вона розповіла про свій план визволення Барбі під час загальних міських зборів наступного вечора.

Дата добавления: 2015-09-02